§5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму

Стрижнем політичної програми ОУН стала монопартійність, тоталітаризація усіх державних структур. На її Другому Великому Зборі, який відбувся 1939 року в Римі, між іншим, зазначалося, що в новій Україні, побудованій на засадах донцовізму, «існування політичних партій буде заборонено. Єдиною формою організації населення Держави буде ОУН — як підстава державного ладу й чинник національного виховання та організації суспільного життя» ²⁵.

Зазначимо відразу, що держави своєї «інтеґральні» націоналісти не створили. Правда, 30 червня 1941 року бандерівське відгалуження ОУН спробувало проголосити в окупованому німцями Львові «відновлення української державності». Проте така «самостійність» не сподобалася новій владі. Як згадує на сторінках журналу «Самостійна Україна» (Чікаґо, США) один з очевидців подій, присутній на проголошенні абверський офіцер Кох «зборів не вітав, говорив щось грізно й накінець заявив: «Будете робити те, що вам скаже німецький уряд» ²⁶. Оскільки ж бандерівці не поспішали виконувати волю окупаційних властей і розпускати створений ними «уряд», німці просто розігнали його менш ніж через два тижні з дня проголошення «незалежності». Так сумно закінчилися державницькі змагання послідовників Д.Донцова.

Тільки в серпні 1943 року, коли бандерівці на власному досвіді переконалися, що, по-перше, зазнала краху їхня орієнтація на гітлерівський фашизм, а, по-друге, українці у своїй абсолютній більшості не схильні йти шляхом, вказаним автором «Націоналізму», вони змінили акценти. Саме тоді III Надзвичайний Збір бандерівського відгалуження ОУН прийняв нову програму, докорінно відмінну від донцовських постулатів. Цікаво, що зауваження Донцова до нової програми ОУН(б) на зборі не були взяті до уваги.

У цьому документі, зокрема, зазначалося, що «організовані українські націоналісти борються за інтереси українського народу, і тому їм чужі є всі ідеї панування над народом...

ОУН бореться за свободу друку, слова, думки, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільности світоглядових доктрин і догм... За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру... За рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах і обов’язках» ²⁷.

Отже, український рух за незалежність пішов новими, не передбаченими Д.Донцовим, шляхами. Спочатку це була лише декларація про наміри — адже виховані на «Націоналізмі» люди не могли відразу відкинути свої погляди. Але основна ідея національно-визвольної боротьби українського народу рішуче змінилася. Замість тоталітарних засад «інтеґрального» націоналізму її головним змістом стали принципи загальнолюдських прав і свобод, у тому числі і національних. На думку М.Сосновського, «зв’язок між ідеологією українського націоналістичного руху та ідеологією «чинного націоналізму» можна б графічно подати в формі двох ліній, які виходять з різних пунктів і на окремому відтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком відділитися. Протягом 40-х років цей зв’язок остаточно перервався, причому розвиток української націоналістичної думки пішов своїм властивим їй шляхом, а розвиток ідеології «чинного націоналізму» припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися в межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового і справді ориґінального. Ті ж автори, які вийшли за межі безкритичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, але навіть стали на позиції, цілком протилежні ідеології «чинного націоналізму» ²⁸. Ці слова варто нагадати тим нашим співвітчизникам, які своє справедливе невдоволення життєвими незгодами прагнуть вгамувати під інтеґральним штандартом Донцова. Замість творчих ідей, спрямованих на побудову незалежної держави, вони знайдуть там лише інструмент для її чергової руїни.

Проте, українські націоналісти, здається, і самі це починають добре усвідомлювати. Принаймні в матеріалах Збору Конґресу Українських Націоналістів, що проходив 2-4 липня 1993 року у Києві, засуджуються принципи догматизму, ортодоксальності, вождизму, ідейного закостеніння та галасливої фразеології, які лежали в основі «інтеґрального» націоналізму ²⁹.

1 Міхновський Микола. Самостійна Україна.—Лондон, 1967.— С.14-15.

2 Там само.—С.26-27.

3 Там само.—С.29.

4 Донцов Д. Культура примітивізму. — Черкаси, 1918.—С.8.

5 Донцов Дмитро. Націоналізм.—Лондон–Торонто, 1966.

6 Там само.—С.230-231.

7 Там само.—С.233.

8 Там само.—С.235.

9 Там само.—С.257, 263.

10 Там само.—С.258.

11 Там само.—С.263.

12 Там само.—С.280, 283.

13 Там само.—С.284.

14 Там само.—С.311.

15 «Розбудова нації», Прага, 1928.—Ч.7-8.—С.273.

16 Лисяк-Рудницький Іван. Між історією і політикою. — Мюнхен, 1973.—С.239-240.

17 Донцов Д. Хрестом і мечем. Торонто, 1967.—С.123.

18 Там само.—С.129-130.

19 Білинський Андрій. Світ і ми. Мюнхен, 1963.—С.148.

20 Сціборський Микола. Націократія. II видання.—Прага.—1942.—С.72-73.

21 Там само.—С.109.

22 Там само.—С.138.

23 Там само.—С.141.

24 Там само.—С.151.

25 Програма і устрій Організації Українських Націоналістів. Б. м., б. в., 1940.—С.34.

26 «Самостійна Україна», 1981, №7-8.—С.8.

27 «Сучасність», 1983, №7.—С. 113-114, 127-128.

28 Сосновський М. Дм.Донцов. Політичний портрет. — Нью-Йорк— Торонто, 1974.—С.23-24.

29 Див.: «Шлях перемоги», Київ—Львів–Мюнхен, 1993.—10 липня.

«КЛАСОКРАТИЧНА» ВЕРСІЯ

Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського (1882–1931) — видатного українського мислителя. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі XIX і XX століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтеліґенція бачила в державі насамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».

Коли усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «проґресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.

Така позиція лицаря від політики призводила до того, що Липинський часто опинявся в політичній ізоляції, не знаходячи спільної мови з соціалістами, націоналістами або комуністами. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду з модними на той час ідеями політичного істеблішменту, «потойбічність» і «нереалістичність» своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.