19. Загальна характеристика і класифікація функцій менеджменту

Технологія управління організацією (підприємством) є безперервним, динамічним, послідовним, стійким, мінливим, цілеспрямованим процесом, який має циклічний характер. Вона формується завдяки безперервному перебігу функцій менеджменту, кожна з яких є складовою цього процесу.

Функції менеджменту — види управлінської діяльності, які забезпечують формування способів управлінського впливу.

Сформувалися вони в процесі поділу і спеціалізації праці, оскільки будь-які управлінські процеси на підприємстві відбуваються на основі функціонального поділу. Функції менеджменту відображають сутність і зміст управлінської діяльності на всіх рівнях управління.

На першому етапі функції доцільно класифікувати за ознакою місця в системі менеджменту, що дає змогу наголосити на домінуючій ролі конкретних (часткових) функцій менеджменту і важливій ролі загальних (основних), а також виділити об'єднувальну функцію. Загальні функції (планування, організування, мотивування, контролювання та регулювання) задіяні, в усіх управлінських процесах; за допомогою конкретних функцій відбуваються конкретні управлінські процеси; об'єднувальна функція менеджменту — керівництво — пронизує всі управлінські процеси в організації. Визначальну роль, однак, відіграють конкретні функції менеджменту, які реалізуються через загальні.

Конкретні функції менеджменту класифікують за:

• ознакою процесів управління — функції управління основним, допоміжним виробництвом, технічною підготовкою, матеріально-технічним забезпеченням, патентно-ліцензійною діяльністю, капітальним будівництвом, зовнішньоекономічною діяльністю тощо;

• ознакою об'єкту — функції управління підприємством, цехом, службою, відділом, дільницею, бригадою, проектною групою тощо;

• ознакою елементів виробничо-господарської діяльності — функція управління працею, предметами та знаряддями праці, інформацією тощо.

20. Поняття організаційної структури управління і фактори, що її визначають

Під організаційною структурою управління слід розуміти впорядковану сукупність підрозділів, які формують рівні управління, їх взаємозв'язки та механізми управління організацією. У ній виділяють такі поняття, як елементи (ланки), зв'язки та рівні. Відносини між елементами підтримуються завдяки зв'язкам, які прийнято підрозділяти на горизонтальні і вертикальні. Горизонтальні зв'язки носять характер погодження і є, як правило, однорівневими. Вертикальні зв'язки - це зв'язки підпорядкування, і необхідність у них виникає при ієрархічності управління, тобто за наявності декількох рівнів управління.

Відповідно до цього побудова організаційної структури управління вимагає: угруповання всіх видів робіт по функціях, обов'язків або завдань; формування відповідних відділів, робочих груп та визначення індивідуальних виконавців; встановлення відношень з прийняття рішень і відносини між відділами, робочими групами та індивідуумами з приводу виконання ними функцій, обов'язків і завдань; встановлення каналів комунікацій і механізмів, що забезпечують координацію і передачу рішень по вертикалі і горизонталі. Структуру управління характеризують за допомогою таких понять, як складність, рівні формалізації і централізації, механізми координації. Складність організаційної структури управління визначається за кількістю відділів, груп, кваліфікованих фахівців і рівнів ієрархії. Формалізація характеризує масштаби використання правил і регулювальних механізмів для управління поведінкою людей, тобто рівень стандартизації робіт всередині організації. Централізація відображає ступінь концентрації прийняття рішень на самому високому рівні організації.. Високий рівень децентралізації забезпечує більш швидку реакцію на події та прийняття заходів у відповідь.

Координація базується на використанні механізмів інтеграції розділених ресурсів і дій. Інтеграція здійснюється як по горизонталі, , так і по вертикалі. Вертикальна інтеграція базується на розробці стратегії і використання прав в рамках правил, процедур і систем планування..

Можна виділити два типових підходу, що одержали найбільше поширення. Перший - це формування структури управління виходячи з внутрішньої будови організацій, поділу робіт і раціоналізаціі управління - ієрархічний тип. Другий виходить з необхідності постійного пристосування структури управління до умов зовнішнього середовища, що отримав назву органічного .

Концепція ієрархічної структури була сформульована німецьким соціологом Максом Вебером, що розробив нормативну модель раціональної бюрократії. Вона містила наступні принципові положення: 1) чіткий розподіл праці, слідством якого є необхідність використання кваліфікованих фахівців по кожній посаді;

2) ієрархічність управління, при якій нижчий рівень підкоряється і контролюється вищестоячим; 3) наявність формальних правил і норм, що забезпечують однорідність виконання менеджерами своїх завдань і обов'язків;

4) дух формальної знеособленого, з яким офіційні особи виконують свої обов'язки;

5) здійснення найму на роботу відповідно до кваліфікаційних вимог до даної посади. Об'єктивний характер управлінських рішень виступав як гаранта раціональності такої структури.

Принципи, які повинні відповідати ОСУ: адаптивність, динамічність, адекватність, спеціалізація, оптимальність, оперативність, надійність, економічність і простота застосування.

Фактори ОСУ: регульовані (безпосередній вплив), нерегульовані (опосередкованого впливу).

Основні фактори: розмірі п-в, спеціалізація в-ва, технологія в-ва продукції, сфера інтересів фірми, масштаби зарубіжної діяльності.