114.Екологічний моніторинг. Види та рівні моніторингу.

Моніторинг – це комплексна сис-ма спостережень, збору, обробки, систематизації та аналізу інформації про стан довкілля, яка дає оцінку і прогнозує його зміни, розробляє обґрунтовані рекомендації для прийняття управлінських рішень.

Види: 1) загальний – оптимальні за кіл-стю параметрів спостереження на пунктах, об’єднаних в єдину інфор-технол мережу, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля регулярно розробляти управлінські рішення на всіх рівнях; 2) оперативний – спостереження спец показників у цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об”єктами, джерелами підвищеного екол ризику в окремих регіонах надзвич екол ситуації, у районах аварій, щоб забезпечити оперативну ліквідацію наслідків; 3) фоновий – спеціальні високоточні спостереження за всіма складовими довкілля, за хар-ром, складом, кругообігом та міграцією забруд речовин, за реакцією організмів на забр на рівні окремих популяцій, екосистем і біосфери в цілому. Рівні: 1) локальний – на території окремих об”єктів, міст, ділянках ландшафтів; 2) регіональний – в межах амін-терит одиниць, на терит екон і прир регіонів; 3) національний на території країни в цілому;4) глобальний – для дослідження і охорони природи, здійснюється на основі між нар угод у цій сфері.

115. Нормативи та стандарти якості компонентів довкілля

Система екологічних нормативів включає: нор-мативи екологічної безпеки, гранично допустимі ви-киди та скиди у навколишнє середовище забруднювальних хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів. Екологічні нормативи повинні відповідати вимогам охорони навколишнього середовища та здоров’я людей від негативного впливу його забруднення. Нормативи гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин у навколишньому середовищі та рівні шкідливих фізичних впливів на нього є єдиним для всієї тери-торії України. Екологічні нормативи розробляють і вводять у дію державні природоохоронні органи, органи охорони здоров’я та інші уповноважені на те державні органи. Найпоширенішою серед них є гранично допустима концентрація (ГДК) – така маса шкідливої речовини в одиниці об’єму окремих компонентів біосфери, періодичний чи постійний, цілодобовий вплив якої на організм людини, тварин і рослин не викликає відхилень у нормальному їх функціонуванні протягом усього життя нинішнього і майбутнього поколінь. Використовують два типи ГДК: у повітрі робочої зони і населеного пункту. Концентрацію наявних у повітрі, воді чи ґрунті шкідливих речовин на певний час на певній території називають фоновою. Контроль за якістю біосфери здійснюється зіставленням фонової концентрації з гранично допустимою: Сф/ГДК ≤ 1. Усі шкідливі речовини за ступенем небезпечної дії на людину поділяють на 4 класи: І – надзвичайно небезпечні (нікель, ртуть); ІІ – високо небезпечні (діоксин азоту, сірководень); ІІІ – помірно небезпечні (сажа, цемент); ІV – мало небезпечні (бензин, фенол). Регламентування викидів шкідливих речовин в атмосферу через ті чи інші джерела здійснюється на основі таких екологічних нор-мативів, як гранично допустимий викид(ГДВ). Для неорганізованих викидів і сукупності дрібних джерел встановлюють сумарні значення ГДВ. При визначенні ГДВ для джерела забруднення атмосфери враховують одержані експериментальним методом значення фонових концентрацій забруднювальних речовин у повітрі від інших джерел міста або іншого населеного пункту.