PRAKTIKUM_Ch_1_NOVIJ_2014

461

Ще нещодавно ченці Святої Гори чинили смуги, подаючи зухвалі супліки, однак цього разу вони промовчали та, притаївшись, зберігали повну тишу; ченці ж обителі Міїдера, навпаки, переховали, дали притулок царевичу, а ченці обителі Кофукудзі, у давній столиці Нарі, уже поспішали йому на допомогу і, отже, пішли проти законної влади. А тому було вирішено провчити ченців Міїдери та Кофукудзі – влаштувати над ними розправу. Того ж п’ятого місяця 27-го дня відрядили військо, більше десяти тисяч вершників на чолі з князем Сігехірою, четвертим сином Правителя-інока. На допомогу йому призначили Таданорі, правителя землі Сацума. Тим часом не дрімали і в Міїдері – вирили рови, спорудили загородження, вбили роздвоєні кілки та приготувалися до оборони.

У годину Зайця засвистіли перші стріли – сигнали до бою; почалася битва. Бій тривав весь день. Загинуло не менше трьохсот ченців і служок, що захищали обитель.

Битва тривала й уночі; у непроглядній темряві карателі ввірвалися до монастиря й пустили вогонь. Згоріли дотла всі 687 споруд обителі Міїдера... В одну мить перетворишся на попіл житла в сусідньому селищі Оцу – згоріли 1853 будинки тамтешніх мешканців. Загинули більше семи тисяч сувоїв сутри, привезеної з Танської держави блаженним Тісьо, та більше двох тисяч священних статуй Будди…

Главу монастиря, царевича крові Енкея, позбавили посади настоятеля храму Небесних Володарів, Теннодзі. 13 інших духовних осіб високого рангу відлучили від сану та передали до рук чиновників Пошукового відомства. Більше тридцяти ченціввояків, серед них Мейсю Дзьомьо, заслали. «Ні, недарма ця смута, недарма такі жорстокі чвари! Це передвістя загибелі дому Тайра!» – казали в народі.

СУВІЙ П’ЯТИЙ

...3-го дня шостого місяця 4-го року зісьо (1180) розлетілася чутка, що імператор учора вже прибув до Фукухари, і вся столиця схвилювалася. Чутки перенесення столиці ходили вже давно, але ніхто не чекав, що це відбудеться так раптово, не сьогоднізавтра… «Та як же це може бути?» – гомоніла знать, хвилювався простий народ...

462

Іще нещодавно Правитель-інок, полагіднішавши нарешті серцем, наказав звільнити государя Госіракаву з ув’язнення в маєтку Тоба й дозволив йому в’їхати в нову столицю, але після заколоту царевича Мотіхіто знову сильно розлютився і, коли государ-інок прибув до Фукухари, наказав поселити його в приміщенні, оточеному з усіх чотирьох боків дерев’яним парканом, що мав один-єдиний вхід. Усередині цієї загороди збили дощану хижу в три кена1 розміром; саме туди й поселили государя Госіракаву. Охороняти його приставили охоронця Хараду Таненао. Доступ до государя був надзвичайно утруднений, тому недарма місцеві хлопчаки називали цю хижу Тюремним палацом...

Прекрасною, благословенною була стара столиця! Боги з усіх чотирьох боків усесвіту охороняли її спокій. Черепичні покрівлі святих храмів і монастирів, відомих чудодійною силою, тіснилися догори й додолу, мешканці й навколишні рільники процвітали, сім головних, зручних для проїзду шляхів поєднували столицю з П’ятьма Ближніми Землями й рештою країни. Хоча тепер усі перехрестя так перекопали, що карети не могли проїхати. Якщо хто іноді і їхав, то тільки в малому возі, пробирався кружним шляхом, обминаючи дороги. У міру того, як ішли дні, руйнувалися людські житла, які ще нещодавно стояли (щільними) рядами. Будинки ламали, дошки зв’язували в плоти та сплавляли по річках Камо та Кацура, майно й домашнє начиння вантажили на човни та везли до Фукухари. О горе! – прямо на очах квітуча столиця перетворювалася на глухе занедбане селище...

Стару столицю вже покинули, у новій – життя ще не влаштоване... Усі люди, скільки їх є на світі, перебувають у неспокої, немов втративши під ногами твердий ґрунт. Колишні мешканці Фукухари засмучені, втративши землі, новоприбулі переживають велику муку, не маючи пристановища... На тяжкий сон схоже все, що відбувається тепер у світі!..

Нарешті, вирішили на швидку руку спорудити тимчасовий палац, резиденцію імператора Антоку. Терміново дарували край

1 Кен – традиційна японська одиниця виміру довжини. Приблизно дорівнює 1,8 м.

463

Суо дайнагону Куніцуні, аби він спорудив палац за свій кошт – так наказав Правитель-інок. Цей дайнагон Куніцуне був надзвичайно багатим, тому побудувати палац було йому цілком під силу; але все одно, це зовсім не свідчить про те, що через такі споруди держава не бідніє і народ не страждає!.. У нинішній неспокійний час переносити столицю, будувати палаци, занедбавши важливі, невідкладні потреби...

9-го дня шостого місяця відбулася церемонія закладення нової столиці. 10-го дня восьмого місяця урочисто водрузили коникову балку на покрівлю майбутнього палацу. В’їзд государя призначили на 13-й день одинадцятого місяця. Стара столиця занепадала, нова – розцвітала... Але ось минуло сповнене неспокоєм літо, осінь вступила у свої права, і мешканці Фукухари, нової столиці, вирушили до місць, уславлених красою місячних ночей...

Але вельможі Дзіттею миліше за все було сяяння місяця над старою столицею. В середині восьмого місяця він прибув туди з Фукухари. Усе навколо змінилося до невпізнанності; де-не-де будинки ще залишалися, але ворота заросли суцільною травою, у садах рясна роса виблискувала на кущах і деревах. Усе довкола так заглухло, так здичавіло, що нагадувало чи то гніздилище птахів, чи то рівнину, покриту високим, немов ліс, чорнобильником, чи то похмуре пустище, поросле дикою травою асадзі, а стрекотання цикад, що дзеленчали серед лілових орхідей та жовтих хризантем, ще більше навіювало тугу...

З тих самих часів, як столицю перенесли до Фукухари, людям Тайра привиджувалися погані сни, неспокійно стало в них на серці й багато дивного сталося в той час. Якось уночі до спочивальні Правителя-інока несподівано просунулася величезна, ледь не на всю спальню, морда і впритул уп’ялилася в князя. Але Правитель-інок анітрохи не злякався, спрямувавши на неї суворий погляд, і привид зник. Або ще: Палац на Пагорбі був збудований нещодавно, навколо зовсім не було великих дерев, але якось уночі раптово пролунав гучний тріск, немов упало Величезне дерево, і вслід за цим почувся забиваючий памороки регіт, ніби разом сміялися людей з двадцять, а то й тридцять! Не

464

інакше, як то були витівки тенгу 1. Вирішено було виставляти варту – вдень півсотні, а вночі цілу сотню вояків, озброєних стрілами з гулом. Та коли стріли летіли в бік тенгу, не чулося ні звуку, а якщо туди, де не було нікого, – знову лунав приголомшливий сміх...

2-го дня дев’ятого місяця того ж року Оба Кагетіка, мешканець землі Сагамі, примчався, нахльостуючи коня, з повідомленням:

–17-го дня восьмого місяця опальний Йорітомо, засланий у край Ідзу, за допомогою тестя свого Ходзьо Токімаси, вночі напав на маєток намісника Ідзумі Кахетію й зарубав його, відтоді разом з трьома сотнями своїх вояків – серед них були Дої, Цутія, Окадзакі, – укріпився на горі Ісібасі. Я, Кагетіка, зібрав відданих нам реалів, більше тисячі осіб, і вдарив по заколотниках, почалася битва. Йорітомо бився відчайдушно, але врешті-решт втратив майже всіх своїх вояків – їх залишилося в нього менше десяти; він утік з ними до Сугіями, у володіння Дої, де й укріпився...

Тим часом у людей Тайра пожвавлення, викликане перенесенням столиці, уже дещо затихло. Молоді вельможі в запалі раз-у-раз повторювали: «Добре було б, коли 6 почалася якась смута чи заколот! Тоді ми підемо походом проти заколотників і розтрощимо їх ущент!» Необачна хвальба!..

Правитель-інок розлютився не на жарт.

–Йорітомо повинні були стратити, а засудили лише до заслання. Я пом’якшив покарання тільки тому, що покійна моя мачуха, пані-черниця Ікедзенні, за нього заступилася... А тепер невдячний повертає лук і стріли проти нашого дому! Боги и будди його за це покарають! Ось побачите, швидко небеса його покарають...

Давно це було, 20-го дня третього місяця 1-го року Ейряку (1160), — юного Йорітомо заслали тоді до краю Ідзу, у місцевість Хіругасіму. В ті часи йому виповнилося лише 13 років. Батько

його, Йосітомо, Головний Лівий конюший, бився з Тайра і

1 Тенгу – фантастичний лісовий демон традиційної японської міфології. Уявлявся у вигляді покритої пір’ям людиноподібної істоти з довгим носом.

466

даймьо1, навіть у найбідніших і низькородних, не буває менше п’ятисот васалів. Ну а коли їдуть верхи, з коня не впадуть, якою б крутизною не скакали, і коня не заженуть! Хоч би хто загинув у бою – чи то батько, чи син, – скачуть усе вперед і вперед, прямо по трупах, і продовжують битися!

У Західних землях воюють інакше: якщо загине батько, відправляють заупокійну службу і не йдуть у наступ, поки не закінчиться траур. А коли вже загине син, – так сумують і побиваються, що зовсім припиняють битися! Вичерпаються харчі – навесні засівають поля, восени зберуть врожай й тільки тоді згадують про битву. Влітку скаржаться: «Жарко!», взимку незадоволені: «Холодно!» На Сході такого немає зовсім! Воякам Мінамото, уродженцям Каї та Сінано, добре знайома тутешня місцевість...

Нинішнє перенесення столиці тяжко вразило й панів, і васалів. І ось усі монастирі й усі храми на чолі зі Святою Горою та обителлю Кофукудзі дружньо звернулися із суплікою, в якій вказували на неправомірність подібних дій. Тут уже сам Правитель-інок, який раніше діяв усупереч усьому світові, і той погодився: «Що ж, в такому разі доведеться повернути столицю на попереднє місце !» Схвилювалася, зашуміла вся Фукухара. Того ж дванадцятого місяця 2-го дня несподівано оголосили про повернення. У новій столиці на північ – височіли гори, на південь

– тяглася до моря низина. Постійно шуміли тут неспокійні хвилі, дув пронизливий, просякнутий сіллю вітер. Через цей вітер якось непомітно похитнулося здоров’я попереднього імператора Такакури, і він спішно вирушив із Фукухари. Усі вельможі й царедворці, очолені канцлером і міністрами, один за одним кинулися тікати звідси. Витязі дому Тайра, очолені Правителеміноком, теж помчали до Кіото, намагаючись обігнати інших. Та й хто хоча б зайву мить залишався б в обридлій серцю новій столиці! З шостого місяця минулого року у старій столиці ламали будови, перевозили майно та різне начиння, якось нарешті влаштувалися на новому місці, а тепер знову шаленим поспіхом бігли назад! Цього разу вже нічого не ламали, не розбирали, а

1 Даймьо – титул, який у європейському сходознавстві часто перекладають як князь.

467

залишали все, як було, і втекли назад, на старе попелище. У жодного там не лишилося житла, і тому довелося розселитися на окраїнах: в Яхаті, Камо, Сага, Удзумасі, на Західній горі Нісіямі, на Східній – Хітасіямі, тимчасово знайти притулок у галереях монастирів, у молитовних залах храмів. Так жили навіть шляхетні люди.

Якщо ж спитати, яка справжня причина нинішнього рішення перенести столицю, то річ у тім, що стара столиця була розташована занадто близько до монастирів на Святій Горі і в місті Нара. Ченці з будь-якого приводу вчиняли смуту чи негаразди, безчинствували, лякаючи то священним ковчегом Хійосі, то божим деревом Касуга. А Фукухара, відокремлена водами й горами, знаходилася на значній відстані, і ченцям було б важко починати нові смути.

23-го дня того ж дванадцятого місяця до краю Омі відрядили військо – 20 тисяч вершників під началом князя Томоморі та правителя Сацуми Таданорі — приборкати повсталих родичів Мінамото. Загони Мінамото, які поодинці бунтували в Ямамото, Касівагі, Нісігорі та інших повітах, вдалося розгромити, і невдовзі військо Тайра, перетнувши перевал, вступило в землі Оварі та Міно...

Ще тими днями, коли царевич Мотіхіто переховувався в обителі Міїдера, в столиці ухвалили рішення: «Ченці Нари заодно із заколотником-царевичем, більше того – вони збираються надати йому допомогу, а отже, усі вони суть неслухи імператора! Покарання заслуговує не лише монастир Міїдера, потрібно провчити й ченців Нари!» Дізнавшися про це, загомоніли схвильовані ченці. Дарма звертався до них канцлер: «Якщо вам є що сказати на своє виправдання, кажіть! Я доповім про все государеві Госіракаві, чого б це не вимагало!», але заспокоїти ченців не вдалося...

Проте ченцям і цього було замало: вони виготовили велику дерев’яну кулю та оголосили, що це, мовляв, голова Правителяінока. «Бий, топчи його!» – кричали вони...

Чи міг зрадіти Правитель-інок, дізнавшись про такі безчинства? «Негайно покласти край зухвалому свавіллю ченців Нари!» – наказав він і призначив Канеясу із Сеноо, уродженця землі Біттю, главою Пошукової служби в краю Ямато. Канеясу

468

вирушив до Нари із загоном у 500 вершників. Перед від’їздом він наказав своїм підлеглим: «Ані шоломів, ані панцирів із собою не беріть! Сагайдаки й луки залиште вдома!» Але ченці, не знаючи про цей його наказ, полонили 60 осіб з його допоміжного загону, усім відрубали голови й розвісили ці голови навколо ставка Сарусава.

Великим гнівом спалахнув тут Правитель-інок. «Якщо так, вдаримо ж по Південній столиці!» – сказав він і відрядив до Нари військо, чисельністю в 40 тисяч вершників, воєначальником призначив князя Сігехіру, свого четвертого сина, а помічником – племінника Мітіморі. Ченці приготувалися до оборони; і старий, і молодий, усі, скільки їх у Нарі було, туго затягнувши шнури шоломів, викопали рови на двох головних шляхах, що ведуть до Пагорба Нарадзака й до храму Вищої Мудрості, Ханнядзі, спорудили засіки, вбили в землю загострені рогатини-кілки й почали очікувати карателів. Тайра, розділивши своє військо на два загони, одночасно підійшли до храму Мудрості й до пагорба Нарадзака. Пролунав бойовий клич. Ченці всі були пішими, вояки Тайра – усі верхи; на конях скакали, тут наздоганяли, там настигали, мечем разили, з луків стріляли, градом стріл закидали... Ченців, що тримали оборону, ставало все менше, багато хто вже загинув. Перші стріли полетіли зранку, в годину Зайця; увесь день тривала битва. Проти ночі впали обидва укріплення ченців – біля храму Ханнядзі й біля пагорба Нарадзака...

– Дайте вогню! – крикнув князь Сігехіра, стоячи у воротах храму Ханнядзі, і тоді Томоката Дзіро, один з рядових вояків Тайра, уродженець землі Харіма, навпіл розламав свій щит, щоб зробити смолоскип, і підпалив одну з ближніх селянських хиж. А справа була 28-го дня дванадцятого місяця, дув сильний вітер, і хоча спершу вогонь спалахнув лише в одному місці, вітер переніс полум’я на сусідні храми… скільки народу знайшло смерть у вогні, – у монастирі Тодайдзі, на другому ярусі Великого Східного храму, загинуло більше 1700 осіб, а в обителі Кофукудзі

– понад 800. Багато хто загинув і в інших храмах – тут більше 500, там – понад 300, а всіх разом – більше трьох з половиною тисяч. Та на додаток понад тисячу ченців загинули в битві; з них

469

багато хто загинув біля брами храму Ханнядзі, іншим же

відрубали голови й відвезли ці голови до столиці...

Жахливий рік минув, і настав Новий, 5-й рік Дзісьо (1181)

СУВІЙ ШОСТИЙ

...Тяжко було на душі в колишнього імператора Такакури. У позаминулому році батька його, государя-інока Госіракаву, ув’язнили в маєтку Тоба, минулого року вбили брата, царевича Мотіхіто; потім перенесення столиці викликало замішання серед люду. Через ці скорботні події государ захворів, пішла чутка, що йому весь час нездужалося. Коли ж він дізнався про загибель Великого Східного храму та монастиря Кофукудзі, хвороба зовсім його зламала, і 14-го дня першого місяця того ж 5-го року Дзісьо (1181) на нечуване горе государя-батька він врешті-решт помер у Рокухарі, у Маєтку біля Ставка...

Покійному государеві виповнився 21 рік...

...Поглинутий глибокою скорботою, государ-інок голосно, невпинно читав святу Лотосову сутру, безперервно виконував усі обряди віровчення Сінгон. Государ-інок вбрався в траур, і слідом за ним усі придворні теж змінили яскравий одяг на траурний. Морок і сум поселилися в його палаці.

...Ось які жорстокі справи вчиняв Правитель-інок! Але все ж таки сам, мабуть, злякався власних дій, бо вирішив утішити государя-інока й відіслав до нього свою дочку, народжену старшою жрицею храму Іцукусіма. Їй виповнилося 18 років, і юна була надзвичайно красивою. Прислуговувати їй призначили багато вельможних дам...

...12-го дня того ж місяця прибув гонець з острова Кюсю з посланням від Кімміті, настоятеля храму в Усі; у посланні повідомлялося, що вояки Кюсю, очолені Огатою Корейосі, усі, аж до самураїв із кланів Усукі, Уецугі й Мацура, відійшли від Тайра й стали на бік Мінамото. «Мало того, що зрадили Схід і Північ, так тепер ще нова біда!» – вигукували охоплені жахом люди Тайра.

А 16-го дня того ж місяця знову примчав гонець з краю Ійо, що на острові Сікоку. Самураї Сікоку, на чолі з Кавано Мітікійо, відвернулися від Тайра ще взимку минулого року.

470

...Увесь Схід і вся Північ відпали від Тайра. На Заході й иа Півдні справа завершилася тим самим. Одна за одною доходили до столиці тривожні вісті про бунти й повстання, віщуючи велику смуту, примушуючи серця стискатися від жаху. «Світу загрожує швидка загибель!» – горювали й журилися не лише нащадки дому Тайра, а й усі люди із серцем і совістю...

Найвищим указом наказано було всім шляхетним і знатним, які мали військовий чин і володіли мистецтвом стрільби з лука, вирушити для замирення Півночі й Сходу під керівництвом князя Мунеморі.

27-го дня того ж місяця, коли військо вже збиралося покинути столицю, Правитель-інок несподівано захворів, похід відклали. Наступного дня розлетілася чутка, що хвороба його незвична. «Це недарма!» — шепталися в Рокухарі та всюди в столиці.

3 того дня, як Правитель-інок захворів, він навіть ні води не міг проковтнути. Тіло охопив такий жар, немов Правитель-інок горів у вогні. Жар був настільки нестерпним, що ніхто не міг підійти до ложа Правителя-інока ближче, ніж на 4 – 5 кен. Він нічого не казав, лише стогнав: «Жарко мені! Жарко!» Було видно, що хвороба незвична. Набрали води зі Святої Гори Хіей з колодя Тисячорукої Каннон, налили в кам’яну водойму, і Коморі пірнув у неї, аби остудити жар, але вода заклекотіла, закипіла й невдовзі випарилася. Тоді, щоб полегшити його страждання, почали поливати його з бамбукових трубок, але вода шипіла, немов падала на розпечений камінь чи залізо, і зовсім не доходила до тіла хвоpoгo. А ті струмені, які все ж таки торкалися тіла, перетворювалися на вогонь і горіли; чорний дим затягнув покої, полум’я, крутячись, здіймалося високо до неба…

У синтоїстські та буддійські храми, відомі чудодійною силою, розіслали щедрі пожертвування – золото, срібло, різноманітні коштовності, аж до коней, сідел, панцирів, зі стрілами й мечів, – щоб там підносили молитви за здоров’я Правителя-інока, проте молитви не допомагали. Сини й дочки зібралися біля ложа хворого, горюючи та плачучи, але було видно, що молитви їхні марні... Правитель-інок, завжди такий величний, тепер, важко переводячи подих, через силу відповів: