PRAKTIKUM_Ch_1_NOVIJ_2014

441

В померлого імператора Коное лишилася дружина, вдоваімператриця, дочка Правого міністра Кін’йосі. Після смерті імператора покинула вона двір, оселилася в маєтку Коное-кавара та, як належить вдові, жила самітню й скромно. У роки Ейряку виповнилося їй, мабуть, 22 чи 23 роки — вік, коли розквіт уже майже минув. Однак юна мала славу першої красуні в державі, і ось імператор Нідзьо, який думав тільки про любовні втіхи, для яких його новоявлений Гао Ліши1 розшуковував красунь по всій країні, послав їй любовного листа. Але вдова й не думала відповідати. Тоді імператор, уже не приховуючи своїх намірів, послав у дім Правого міністра найвищий указ, яким повелівав удові-імператриці ввійти в палац як його законній дружині. Вчинок нечуваний, що виходив за будь-які межі! Сановники зібралися на раду, і кожний висловив свою думку...

У нашій державі від часів імператора Дзімму змінилося на троні більше семидесяти володарів, однак ніколи не бувало такого, щоб жінка двічі ставала імператрицею! – Так одностайно розсудили збори.

Попередній государ Госіракава теж умовляв сина, говорячи, що недобру справу він задумав, але імператор відповів:

– У Сина Неба немає батька й немає матері! В минулому житті я дотримувався Десяти Заповідей і в нагороду за це став повелителем десяти тисяч колісниць. Чому ж такій незначній справі не відбутися за моєю волею?! – і невдовзі найвищим указом призначив день весілля. Тут навіть і імператор-батько був безсилий що-небудь змінити...

Невдовзі настав день від’їзду до палацу. Міністр-батько та інші придворні проводжали наречену відповідно до церемоніалу, з особливою пишністю прикрасивши карету, але вона не поспішала їхати, бо весілля було їй зовсім не до душі. Лише коли стемніло й настала глибока ніч, дозволила вона посадити себе в карету.

1 Гао Ліши – євнух гарему китайського імператора Лі Лунцзі (Сюань-цзун, 712/713 – 756) з династії Тан. Служба Гао Ліши полягала в пошуках красунь-китаянок для поповнення та доукомплектування імператорського гарему.

442

Так увійшла вона в імператорські чертоги, поселилась у палаці Прекрасних пейзажів і віддано служила імператорові, радячи йому присвятити всі помисли управлінню країною...

З тугою згадувала вона про щасливі часи, коли душа в душу жила в палаці з покійним імператором Коное...

Але навесні 1-го року Ейман (1165) рознеслася чутка, що імператор Нідзьо хворий, а з початком літа недуга його стала ще тяжчою. Імператор мав малолітнього сина Рокудзьо, якого йому народила дочка Канеморі з Ікі, помічника Головного скарбника. Пішли чутки, нібито спадкоємцем оголосять цю дворічну дитину. І справді, того ж року 25-го дня шостого місяця вийшов найвищий указ про передачу трону малолітньому царевичеві. Того ж вечора відбулася церемонія зречення хворого імператора Нідзьо. Сум’яття й неспокій охопили країну...

...Імператор Тоба ступив на престол п’ятирічним, імператор Коное – трирічним, але люди вже тоді стверджували, що нові імператори занадто вже незрілі роками! Нині ж імператорові Рокудзьо виповнилося лише два роки. Такого ще ніколи не бувало!..

Тим часом, 27-го дня сьомого місяця того ж 1-го троку Ейман (1165), попередній імператор Нідзьо помер. Йому було лише 23 роки – квітка, яка зів’яла, не дочекавшись розквіту!.. Усі мешканці жіночих передпокоїв, ті, хто живе за парчовими завісами й коштовними ширмами, відчули глибоку скорботу. Тієї ж ночі померлого імператора поховали на рівнині Рендайно біля гори Фунаока на північний схід від храму Корюдзі.

Під час поховання між ченцями монастирів Енрякудзі й Кофукудзі відбулася суперечка про те, кому раніше ставити священні скрижалі – поминальні дошки, і обидві сторони завдали одна одній чималих образ...

У зв’язку з трауром по покійному імператорові Нідзьо в палаці не проводили ні церемонії Очищення, ні церемонії Першого Дарування рису. Того ж року 24-го дня останнього місяця найвищим указом звання царевича крові було даровано малолітньому Такакурі, синові попереднього государя Госіракави, народженого його дружиною, імператрицею Кенсюнмон’ін. ...Того ж року 8-го дня десятого місяця шестирічного царевича Такакуру проголосили спадкоємцем

443

престолу. Він доводився дядьком правлячому імператорові Рокудзьо, якому виповнилося лише три роки, отже, спадкоємець виявився старшим від імператора...

Дворічним почав царювати імператор Рокудзьо, і було йому тільки п’ять років, коли він вже покинув престол – зрікся на користь нового імператора Такакури...

Церемонія вступу на престол нового імператора Такакури відбулася третюго місяця 2-го року Нін’ан (1167). З воцарінням цього імператора родина Тайра, здавалося, процвітатиме ще сильніше. Августійша мати, пані Кенсюнмон'ін належала до родини Тайра і, більше того, доводилася молодшою сестрою дружині князя Кійоморі, пані Ніїдоно. Дайнагон Тайра Токітада був її старшим братом і, отже, рідним дядьком імператора. Здавалося, ані в палаці, ані за його межами не було васала могутнішого від Токітади. Просуванння у званнях, нові ПРИзначення

– усе вирішувалося волею цієї людини...

16-го дня сьомого місяця 1-го року Као (1169) попередній государ Госіракава постригся в монахи, але і прийнявши духовний сан, він як і раніше відав усіма справами в державі, тому двір його нічим не відрізнявся від резиденції правлячого

монарха...

Сам Госіракава неодноразово казав своїм підлеглим: –

...Кійоморі поводить себе нечувано зухвало й свавільно, усіх інших ні в що не ставить. А все тому, що наближається кінець світу, і влада імператорів втратила свою силу!..

...В ті часи просування у званнях, призначення на посаду відбувалося не за волею імператора чи государя-інокa Госіракави, не за рішенням правителя-регента. Усе відбувалося тільки за бажанням дому Тайра, а тому ні Дзітгей, ні Канемаса так і не дістали бажаного звання...

Уже кілька разів подавали монахи Святої Гори чолобитну государеві-іноку Госіракаві; вони вимагали заслати правителя землі Kaгa Моротаку, а Мороцуне, його намісника, ув’язнити, але відповіді на свою скаргу так і не втримали. Тоді ченці відмінили свято на честь бога Хійосі, пишно розмалювали паланкіни зі священними ковчегами трьох храмів – Дзюндзендзі, Мародо й

444

Хатіодзі, підняли їх на плечі й уранці в годину Дракона 1 13-го дня четвертого місяця 3-го року Антен (1177) рушили до імператорського палацу...

Тут було віддано наказ – воякам Тайра й Мінамото стати бойовим заслоном біля палацу з усіх чотирьох богів, щоб перетнути шлях монахам...

Несучи попереду ковчеги ченці спробували пробитися до палацу зі східного боку через Ворота Вітання Мудрості. А там справа відразу обернулася безчинством і святотатством, бо самураї почали стріляти по натовпу з луків. Десятки стріл встромилися в ковчег храму Дзюндзендзі. Загинуло багато послушників, служок, чимало ченців було поранено. Здавалося, стогін і лемент долітають до небесної обителі бога Брахми, а в земних глибинах від страху здригнулися боги-хранителі підземелля. Розгромлені вщент монахи залишили ковчеги біля воріт і ні з чим повернулися до себе на Гору.

СУВІЙ ДРУГИЙ

...5-го дня п’ятого місяця 1-го року Дзісьо (1177) святійшого Мейуна, главу віровчення Тендай2, відлучили від участі в Молитовних зборах у палаці... А через день чиновники Пошукового відомства взяли під варту головних призвідників із ченців, які намагалися пронести в палац ковчега. Причиною ж усього були злі наклепи Сайко, батька й сина, які нашіптували государеві-іноку, нібито заворушення в монастирі виникли тому, що особистий маєток настоятеля перейшов у володіння правителя Моротаки...

11-го дня того ж місяця призначили нового настоятеля – царевича крові, сьомого сина покійного імператора Тоби, святійшого Какукая, учня блаженного Гьогена3. З наступного дня Мейун уже не вважався настоятелем. Двоє чиновників

1 Година Дракона – відповідає приблизно восьмій годині в координатах нашої системи виміру часу. У традиційній Японії добу ділили на 12 часових відрізків, кожен з яких мав ім’я сакральної тварини (на зразок класичного далекосхідного «тваринного» календаря): Пацюк, Бик, Тигр, Заєць, Дракон, Змія, Кінь, Вівця, Мавпа, Півень, Собака, Свиня. Межа добової зміни приблизно відповідала 23-й годині нашої часової системи.

2Тендай – одна з буддійських сект, поширених у середньовічній Японії.

3Гьоген – син регента, першосвященик секти Тендай на початку XII ст.

445

Пошукового відомства, яких прислали охороняти настоятеля, забили колодязь кришкою, залили водою вогонь у вогнищі – колишній настоятель не смів більше користуватися ані водою, ані вогнем. І знову поповзли чутки, що ченці, обурені таким жорстоким поводженням з настоятелем, знову нагрянуть у столицю, і знову стало неспокійно в столиці...

Сам Правитель-інок Кійоморі прибув до палацу клопотати за Мейуна, але государ-інок під приводом поганого самопочуття його зовсім не прийняв, і Кійоморі повернувся додому прикро враженим. А з колишнім настоятелем вчинили як у минулі роки: забрали грамоту про прийняття духовного сану, оголосили знову мирянином і дали світське ім’я – Maцye Фудзії...

Того ж місяця 21-го дня визначили й місце заслання – край Ідзу. Як не намагалися пом’якшити покарання, брехливі наклепи батька й сина Сайко зробили свою справу...

Почувши, що ченці Святої Гори силою відбили колишнього настоятеля, государ-інок розгнівався ще більше. А Сайко все нашіптував: «Ченці Гори не вперше насмілюються подавати зухвалі супліки, але тепер їхній непослух перевищив усе, що бувало в минулому! Провчіть же їх до ладу!»...

Ці заворушення в монастирі змусили дайнагона Нарітіку тимчасово облишити свої потаємні думки. Тим часом, хоча таємні наради й підготовка як і раніше не припинялися, Юкіцуна, на котрого Нарітіка покладав такі великі сподівання, подумавши, вирішив, що даремно він приєднався до змовників, бо військо їхнє недостатньо сильне, аби зламати могутність дому Тайра... І ось 29-го дня п’ятого місяця того ж року Юкіцуна з настанням сутінків крадькома пробрався в маєток Тайра на Восьмій Західній дорозі столиці й попросив варту передати Правителеві-іноку: «Прийшов Юкіцуна, бо є дещо, про що він хоче йому повідати!»

...І він переповів усі розмови змовників, навигадувавши й додавши багато неправди...

Князь Кійоморі був вражений і наляканий: громовим голосом почав він скликати вояків-самураїв. ...Прибігла незліченна кількість самураїв, хмарами юрбилися вони на дворі; за ніч у маєтку на Восьмій Західній дорозі зібралося, мабуть, не менше семи тисяч вершників...

446

Уже за кілька кварталів до маєтку Тайра, ледь наблизившись до Восьмої дороги, побачив дайнагон безліч вояків у бойових обладунках. «Чого б це?» - подумав він, і неспокій мимоволі закрався в душу. Вийшовши з карети, він пройшов у ворота й побачив, що весь двір теж до краю заповнений вояками. Біля входу на головну галерею його вже чекали кілька самураїв з лютим виглядом; вони схопили дайнагона з двох боків за руки й потягли. «Зв’язати?» - запитали вони. «Не треба!» - відповів із-за бамбукової завіси Правитель-інок. Тоді вони затягли дайнагона на галерею, запхали до тісної комірчини й замкнули. Дайнагонові здавалося, немов він спить і бачить якийсь страшний сон, в якому незрозуміло що й чому відбувається. Люди його, відтіснені самураями, розбіглися хто куди: залишивши й волів, і карету, усі вони сховалися, охоплені смертельним переляком.

Тим часом притягли й інших змовників – святійшого Рендзю, Сюнкана, управителя храмів Хоссьодзі, Мотокане, правителя землі Ямасіро, придворних Масацуну, Ясуйорі, Нобуфусу, Сукеюкі...

А інок Сайко, ледь почувши лихі вісті, скочив на коня і, нахльостуючи його, з усіх сил поскакав до палацу. Проте самураї Тайра його наздогнали...

Виконуючи наказ, Мацура Тосісіге почав допит і катування, дроблячи руки й ноги Сайко. І Сайко розповів усе, як було, бо він і зовсім не збирався відпиратися, до того катування було жорстоким. На п’яти аркушах білого паперу записали зізнання Сайко. Відтак надійшов наказ: «Розідрати йому рот!» І йому розідрали рот, після чого стратили, відрубавши голову на березі ріки Камо, біля П’ятої дороги, на захід від широкого проїзду Червоного Птаха, Сусяку. Син його та спадкоємець Моротака відбував заслання в Ітоде, у краю Оварі; але тепер тамтешньому жителеві Коретокі, начальникові повіту Огума, наказали його зарубати, що той і виконав. Молодший син Мороцуна був ув’язнений у темниці, - його звідти витягали й зарубали на березі ріки біля Шостої дороги. Молодшому братові Морохіде й трьом васалам також знесли голови з плечей...

Багатьох схопили за наказом Правителя-інока, але, очевидно, цього йому все ще було мало; серце його як і раніше палало гнівом. Він одягнув бойовий каптан з червоної парчі, зверху –

447

щільно облягаючий чорний панцир зі срібними пластинами на грудях, до рук узяв коротку алебарду, рукоять якої була обвита срібними джгутами...

Трохи помовчавши, Кійоморі проказав:

– Суди сам, Садайосі: у смуту Хоген більше половини моїх родичів під орудою дядька мого Тадамаси перейшли на бік колишнього государя Сутоку. Покійний батько мій Тадаморі все життя служив його синові, царевичу Сігехіто, починаючи з малих років царевича. Нелегко мені було в ті часи піти проти всіх моїх близьких! Але, вірний заповіту покійного імператора Тоби, я перш за все став на сторону государя Госіракави. Такою була моя перша служба!

Далі, дванадцятого місяця 1-го року Хейдзі (1159), знову спалахнув заколот; Нобуйорі та Йосітомо оточили палац попереднього государя, увірвалися до палацу правлячого володаря, знову затягнувши країну в чорний морок смути. Я, Дзьокай, ризикуючи життям, знищив супостатів. Знову й знову наражався я на небезпеку для свого життя, щоб послужити государеві Госіракаві, доки не здолав бунтівників Цунемуне та Корекату. Хоч би що казали люди про Тайра, Імператорський рід у боргу перед нашою родиною на сім поколінь уперед! Тож хіба не прикро, що нині государ-інок слухає наклепи нікчемного заколотника Нарітіки та низьконародженого негідника Сайко, схвалив їхній намір покінчити з родиною Тайра? Відчуває серце, що, коли знову знайдеться якийсь наклепник, государ-інок здатний видати указ, спрямований проти Тайра. А варто тільки один раз оголосити нас ворогами імператора, і пізно буде побиватися й плакати! Ось я й думаю, поки в країні знову не запанують мир та порядок, необхідно ув’язнити государя Госіракаву в приміському палаці Тоба або, якщо не в Тоба, нехай прибуде до нас сюди, у Рокухару. Що на це скажеш? Але дехто із самураїв, які служать в імператорській варті, мабуть, надумають чинити нам опір, не поступляться без бою... Передай же наказ моїм васалам – нехай готуються до битви! Відтепер я більше не слуга імператорові! Сідлай мого коня! Принеси мій бойовий панцир!..

448

...А в маєтку Морікуні Комацу, виконуючи наказ, склав список усіх прибулих на заклик вояків. Їх виявилося понад десять тисяч...

...На дайнагона неминуче чекала страта, і якщо його милували й замінили страту засланням, то лише за заступництву князя Сігеморі... 3-го дня того ж місяця до бухти Даймоцу із столиці прибув гонець. Дайнагон затремтів, дізнавшись про це. «Мабуть, він привіз наказ зарубати мене тут !» - подумав він, але наказ був іншим: заслати його у вигнання на острів Кодзіма, у край Бідзен...

Покарали не лише дайнагона, на багатьох наклали покуту. Святійшого Рендзьо заслали на острів Садо, Мотоясу, правителя землі Ямасіро, - у край Хоокі, Нобуфусу – край Ава, Сукеюкі – у край Мімасака... Наріцуне Правитель-інок наказав заслати в край Біттю, доручивши супроводжувати його своєму васалові Сеноо Канеясу...

Тим часом, Сюнкана, Ясуйорі, а разом із ними й наріцуне заслали на Острів Демонів, що лежить у морі Сацума. Острів цей розташований далеко від столиці, морський шлях до нього важкий і небезпечний. Без особливої потреби туди й кораблі не посилають. Людей на острові мало. Колір шкіри в них чорний, немов у буйволів, тіло пообростало шерстю, і мови їхні незрозумілі, чоловіки не носять шапки, жінки не роблять з волосся зачіску. Невідомий їм одяг, тому й на людей вони не схожіі. Головний їхній промисел – убивання всіляких живих тварин, бо на острові немає рослин, придатних для харчування. Вони не обробляють поля, тому й немає рису, у садах не саджають тутових дерев, тому й нема в них шовку та інших тканин. Посеред острова височать гори, вічно палає там непогасиме полум’я. Багато там знаходять тільки речовину, яку називають сіркою, й зветься цей острів ще по-іншому – Іодзіма, Сірчаний острів. Серед гірських вершин безперервно гуркотять розкоти грому, у низини потоками спадають зливи. Здається, ані жодного дня, ані короткої миті неможливо жити тут людині!..

А дайнагона, як він передчував, і, справді, невдовзі вбили. Сталося це того ж року 16-го дня восьмого місяця, загибель його ходили різні чутки. Говорили, нібито піднесли йому отруєне саке, але отрута не подіяла, і тоді зіштовхнули з високого, крутого урвища, а внизу були повтикані списи з роздвоєними верхівками.

449

Воістину, підле й страшне діяння! Такого, здається, і в давнину - не бувало!..

Тим часом вигнанці на Острові Демонів усе ще чудом залишалися живими, хоча життя їхнє було схоже на росинку, що тремтить на кінчику листочка. І не шкода було б їм розпрощатися із життям, але з маєтку Касе, у краю Хідзен, який належав тестеві Наріцуне, постійно надсилали тому їжу та одяг, і завдяки цьому трималися й Сюн-кан, і Ясуйорі...

Час ішов, убрання їхнє зносилося, і замість чистого білого одягу, що пасує прочанам, які приходять у Кумано, вони пошили собі одяг з конопляних волокон; обряд омивання творили, черпаючи болотну воду, немов це чистий потік Івата...

СУВІЙ ТРЕТІЙ

Першого дня нового 2-го року Дзісьо (1178) в Помешканні Віри, у палаці государя Госіракави, як завжди, святкували – придворні підносили вітання. На четвертий день привітати батька прибув сам імператор. Усе йшло раз і назавжди заведеним порядком. Але відтоді, як минулого літа загинув дайнагон Нарітіка та багато інших вірних слуг Госіракави, гнів усякчас роздирав його душу, управління країною стало тягарем. Похмурим був государ. У свою чергу Правитель-інок з того самого дня, як Юкіцуна доніс йому про змову придворних, теж з підозрою ставився до государя Госіракави й хоча робив вигляд, ніби нічого не сталося, у глибині душі вважав, що государя треба остерігатися, і весь час з гіркотою посміхався.

На сьомий день першого місяця в небі, на сході, з’явилася вилася комета, тягнучи за собою довгий хвіст, схожий на знамено; 18-го дня засвітилася вона особливо яскравим блиском.

Тим часом дочка Правителя-інока, государиня Кенреймон-ін, дружина імператора Такакури – тоді вона мала ранг тюгу1 – захворіла... Невдовзі, однак, розлетілася звістка, що недугу цю хворобою вважати не можна – государиня чекає дитину.

1 Ранг тюгу – жінки імператорського гарему в Японії теж мали свою рангову диференціацію: мон’ін (заслужена імператриця), кого (імператриця), тюгу (двірцева наложниця), нього (просто наложниця).

450

Імператорові виповнилося 18 років, імператриці – 22, але досі не було в них ані сина, ані дочки. «Якщо народиться спадкоємецьхлопчик, ото буде щастя!» – наперед раділи нащадки дому Тайра, немовби цей хлопчик уже народився; інші теж повторювали: «Тайра дедалі більше процвітають. Щастя й цього разу їх не зрадить – немає сумніву, що народиться хлопчик!»...

–Як тільки не моляться, аби імператриця видужала та щасливо народила... Немає кращого засобу здобути благовоління богів, ніж оголосити позачергове помилування. Що не кажи, немає й не буде справи богоугоднішої, ніж повернути до столиці засланих з Острова Демонів!..

Івідізвався Правитель-шок незвично м’яко й тихо: ...

–Ясуйорі можна простити, а Сюнкана я сам свого часу вивів

улюди, стільки для нього зробив! І ось віддяка – не десь, а в себе в Оленячій Долині, створив справжню фортецю, збирав змовників! Ні, про Сюнкана й чути не бажаю!..

Так було вирішено повернути двох засланців з Острова Демонів. Правитель-інок наказав відрядити посольство й видати грамоту про помилування. Посланник уже був готовий вирушити в далеку дорогу. Князь Норіморі на радощах послав разом з ним і свою людину. «Не гаяти часу, поспішати й удень, і вночі!» – проголошувалося в наказі. Але морські шляхи не підвладні людській волі; було чимало часу в змаганні з хвилями та вітром. Наприкінці сьомого місяця покинув посланець столицю, однак тільки на 20-й день дев’ятого місяця дістався нарешті Острова Демонів.

..посол вийняв із сумки... грамоту Правителя-інока...; там говорилося:

«Тяжку провину, за яку ви покарані засланням, відтепер ми прощаємо. На честь молебнів за здоров’я імператриці й щоб вона благополучно народила, оголошено позачергове помилування. А тому засланих на Острів Демонів Наріцуне та Ясуйорі слід повернути до столиці». Ось і все, що написано було в грамоті, але імені Сюнкана згадувалося...

«Готуйте судно!» - пролунав наказ, і почалася передв’їзна метушня. Сюнкан то входив у човен, то знову виходив з нього на берег. З усього було видно, що він прагне поїхати разом з усіма.