- •1.Поняття світогляду, його структура
- •2.Історичні типи світогляду
- •3.Філософія і світогляд
- •4.Основні функції філософії
- •5.Виникнення філософії, специфіка філософського знання
- •6.Філософія і наукове знання
- •9.Характерні риси та періодизація античної філософії
- •10.Іонійська філософія
- •11.Італійська філософія (школа елеатів, вчення Піфагора)
- •12.Атомістичні вчення античності (Демокріт, Епікур)
- •13.Проблеми пізнання і людина в філософії Сократа.
- •14.Ідеалізм Платона
- •15.Філософія Арістотеля
- •16.Фізіологія римського періоду.
- •17.Теоцентризм Середньовіччя
- •18.Номіналізм і реалізм про природу універсалій.
- •19.Антропоцентризм та гуманізм філософії Відродження.
- •20.Натурфілософія Ввідродження.
- •21.Проблема методу пізнання філософії Нового часу.
- •22.Субстанція в філософії Нового часу
- •23.Емпіризм і раціоналізм Нового часу.
- •25.Метод і система філософії Гегеля
- •26.Антропологізм Фейєрбаха
- •27.Марксизм і сучасність
- •28.Філософські ідеї Київської Русі
- •29.Києво-Могилянська академія
- •30.Г.Сковорода
- •31.Філософська думка Украъни хіх- початку хх ст.
- •32.Філософська думка Росії хіх-початок хх ст.
- •33.Філософія позитивізму. Різновиди неопозитивізму
- •34.Філософія екзистенціалізм
- •35.Психоаналіз з.Фрейда
- •36.Неотомізм та тейярдизм.
- •37.Нераціональна філософія ф.Ніцше.
- •38.Поняття та основні форми буття.
- •39.Філософське поняття матерії.
- •40.Природничонаукова картина світу.
- •41.Рух, простір і час як форми існування матерії.
- •42.Виникнення свідомості, її суть та структура.
- •43.Свідомість як функція головного мозку.
- •44Діалектика як учення про універсальні зв’язки і розвиток.
- •45.Філософське поняття закону, класифікація законів. Закони діалектики.
- •46.Діалектика єдності і боротьби протилежностей. Поняття „суперечність» їх різновиди.
- •47.Діалектика кількісних і якісних змін.
- •48.Закон заперечення заперечення.
- •49.Категорії діалектики, їх роль в пізнанні.
- •50.Діалектика одиничного і загального.
- •51.Категорії причини і наслідку. Принцип детермінізму.
- •52.Необхідність і випадковість.
- •53.Зміст і форма.
- •54.Система, структура, елемент.
- •55.Сутність і явище.
- •56.Можливість і дійсність.
- •57.Пізнання як діяльність. Суб’єкт та об’єкт пізнання
- •58.Чуттєве пізнання і його форми.
- •59.Раціональне пізнання і його форми.
- •60.Поняття істини. Конкретність істини. Критерії істини.
- •61.Практика, її форми та роль в пізнанні.
- •62.Природа і суспільство. Матеріальне виробництво.
- •63.Спосіб виробництва та його структура.
- •64.Нтр, сутність та основні напрямки розвитку.
- •65.Духовне життя суспільства. Суспільна свідомість: основні форми та рівні.
- •66.Форми наукового пізнання.
- •67.Методи емпіричного і теоретичного рівнів у науковому пізнанні світу.
- •68.Поняття „культура» та „цивілізація», цивілізаційний підхід в соціальній філософії.
- •69.Філософія техніки. Проблема людини в інформаційно-технічному суспільстві.
11.Італійська філософія (школа елеатів, вчення Піфагора)
Погляди Геракліта знайшли собі опонентів у особах представників Елейської школи, засновником якої вважається ПАРМЕНІД (бл.540/520 –450 рр. до н.е.). Вчення Парменіда мало два джерела: перше – теологічне й моністичне вчення іонійця Ксенофана з Колофону (бл. 580/577 – 485/490 рр.до н.е.), друге – вчення Пітагора та пітагорейців (Парменід був утаємничений й належав до Пітагорейського союзу). На думку Парменіда, світ є єдиним. Головною ознакою світу є його наявність, тобто те, що «він є». Звідси головна онтологічна теза Парменіда: «буття є, а небуття немає» (або «суще є, а несущого немає»). Суще є цілісним – у ньому немає порожнечі, втім, якби така була, то обов’язково мала б
бути чимось відмінним від сущого. Втім, бути і, разом із тим, бути відмінним від сущого є, на думку Парменіда, логічною суперечністю, оскільки все, що є, незмінно є сущим. А отже, не існує нічого, що б було несущим – небуття не існує. Розмаїття речей у світі має не більше як позірний характер насправді ж «все є єдине», – погоджується Парменід з Гераклітом. У той же час, як все є єдиним, то проблематичним постає рух, оскільки рух може бути здійснений тільки у певному проміжку, у порожнечі, чого у сущому якраз й немає. Суперечливість даних органів чуття та розуму тільки підтверджують цей стан речей, вказуючи людині на оманливість даних досвіду, що постачають органи чуття. За Парменідом, людина мусить жити за розумом, а не йти за оманливими даними відчуттів, оскільки, буття має надчуттєву природу, а тому осягається тільки розумом. Вчення Парменіда активно обстоював й пропагував його учень ЗЕНОН З ЕЛЕЇ (бл. 490–430 рр. до н.е.). Для цього він виробив особливий тип логічних доведень – доказ, що має назву епіхейрема (або апорія), тобто суперечність або безвихідь (непрохідність). Відомо, що Зенон сформулював близько сорока апорій, п’ять з яких були базовими й збереглися до нашого часу: 1) «Дихотомія»; 2) «Ахіллес»;3) «Стріла»; 4) «Стадій»; 5) «Просіяне зерно».
Старшим сучасником атомістів був інший відомий філософ античності – ЕМПЕДОКЛ З АКРАГАНТУ (бл. 490–430 рр. до н.е.), що торував собі шлях між крайнощами думки Геракліта та представників Елейської школи. Він вчив, що всі речі мають у своїй основі чотири елементи – вогонь, повітря, землю та воду, а їх об’єднання та роз’єднання відбувається під дією вічних рушійних сил -любові (симпатії) та незгоди (антипатії). Тобто, тут ми бачимо розділення матеріального (стихії) та рушійного (любов та незгода) початків. У бутті світу, за Емпедоклом, існує певна циклічність. Ця циклічність має чотири періоди: 1) первісний стан – спокою, найдосконалішого ладу; 2)період діяння «незгоди», що врешті решт має своїм результатом 3) стан цілковитого змішання стихій – хаосу; після якого настає 4) період діяння «любові», в результаті якого відбувається повернення до первісного досконалого стану.
Майже паралельно зі становленням в Іонії Мілетської філософської школи, в області т.зв. Великої Греції – Італії, відбувається становлення альтернативної філософської традиції – Італійської філософії.Першою школою Італійської традиції є школа пітагорейців, що мала характер таємної організації, так званий Пітагорейський союз. Її засновником вважається ПІТАГОР З САМОСУ (або Піфагор Самосський, 570–490 рр. До н.е.). Вважається, що саме Пітагорові ми завдячуємо появою поняття космос, у значенні «світ» або «система речей». За вченням Пітагора, першоначалом всього є число, як основа певного ладу у русі – ритму. Пітагор, на відміну від іонійців, не ототожнював «природу» та «першоначало». На його думку, першоначало є тільки породжуючим, тоді як природа передбачає не тільки породжуюче, а й породжене. Отже, за Пітагором, природа – це первоначало у поєднанні з відмінним від нього, яке він називає «іншим».Поєднуючись з «іншим», число набуває конкретності (стає «цим», тобто річчю), стає продуктивним, утворюється космос – світ гармонії, краси та ритму, з’являється розмаїта система речей.