17.Теоцентризм Середньовіччя

З поняттям середньовічної філософії насамперед пов’язується не стільки її хронологічна приналежність, скільки своєрідний спосіб філософування, суть якого полягає у поєднанні філософії з монотеїстичною релігійною ідеологією (юдаїзм, християнство й іслам).Виходячи з цього, відлік історії середньовічної філософії починають з часу, коли вона ставить себе на службу релігії, і закінчують з розпаду їх союзу. Як бачимо, ця філософія починається раніше, ніж закінчилась антична, котра протрималась ще аж до початку VI ст.

Першою з таких особливостей є домінування християнської теології. Тому самостійність власне філософського (а це значить – критичного) мислення була обмежена. Вибір тем для філософського обговорення був значною мірою обумовлений теологічними передумовами. Слід взяти також до уваги, що переважна більшість середньовічних філософів були водночас і теологами, а теологами вони були через належність до щиро віруючих у єдиного Бога.

Іншими рисами філософії цього часу є ретроспективність і традиціоналізм, тобто зверненість у минуле й шанування традиції: християнські мислителі набули переконання, що чим більш старовинним є положення, тим воно більш істинне, бо тривалість істини в часі загартовує її, спрацьовує на її користь. Найстародавнішою є Біблія, вона є єдиною повною збіркою всіх можливих істин, які людству на всі часи повідомив Бог. І тому достатньо з’ясувати сенс біблейських висловів, щоб одержати відповіді на всі питання, котрі людині дано мати. Завдання філософа полягає у екзегетиці, тобто поясненні й тлумаченні релігійних текстів. Чим ближче філософ-екзегет до часів одкровення, тим краще він розуміється у таємниці правильної екзегези. І навпаки, вірогідність помилок зростає з часом. Тому патристика має найвищий, після Біблії, авторитет. Той же таки найбільш авторитетний біблійний текст був одночасно приводом і стимулом до роздуму, поштовхом для оригінального дослідження. Специфічною рисою середньовічної філософії був дидактизм (повчальність). Майже всі відомі нам мислителі середніх віків були або проповідниками, або викладачами богословських шкіл і університетів. Вони дбали не тільки про те, аби самим собі з’ясувати той чи інший предмет, але ще більше піклувались про те, як передати й викласти своє розуміння цього предмету учням і нащадкам. У зв’язку з цим були поширені такі філософські жанри, які відбивали прагнення до діалогу:

• компіляції, тобто тлумачники, словники з прагненням охопити всю мудрість;

• суми (поширилися у пізнє середньовіччя) – логічно упорядковані трактати, узагальнюючі теоретичні досягнення, що мали слугувати за посібники з теології;

• сповіді, що були засобом морального очищення і публічного покаяння не стільки у власних інтересах, скільки для повчання інших.

У розвитку середньовічної філософії виділяють декілька періодів: апологетика, патристика і схоластика.

18.Номіналізм і реалізм про природу універсалій.

Схоластика – це період розвитку західноєвропейської філософії, що тривав від VI до XIV ст. н.е. (від лат. «schola» – «школа», гр., а також лат. – «шкільний» гр.«вчений», «шкільний»). Схоластикою називали філософію, що функціонувала у середньовічних школах та університетах у VI–XIV ст. н.е. і розвивалась переважно під упливом філософії Арістотеля.

2. Другий період (ІХ–ХІІ ст., так звана «рання схоластика»). Цей період характеризується формулюванням трьох філософських проблем, які стають центральними для схоластики того та наступних віків, а саме: (1) проблема взаємодії розуму і віри стає центральною у схоластиці цього та наступних періодів. Жоден із визначних філософів чи богословів не оминає її. Дана проблема породила дві інші, часткові: (2) проблему «універсалій» (загальних понять), суть якої полягала у з’ясуванні питання: чи існують загальні поняття (наприклад «людина») в дійсності («реально»), чи тільки у нашій голові («номінально», в дійсності, нібито, існує не «людина взагалі», а тільки окремі конкретні люди, а людина – це тільки «поняття»), а також (3) проблему містичного пізнання, тобто можливості у стані екстазу безпосередньо спілкуватися із Богом. Ансельм Кентерберійський (Ансельм Д’Аоста, 1033– 1109), який прославився своїми доказами буття Бога, виступає з тезою «credo ut intelligam» («вірю, щоб розуміти»), він стає прихильником «реалізму» – напряму, що визнає існування універсалій в дійсності. У П’єра Абеляра (1079–1142) ця теза виглядає вже перефразованою «intelligo ut credam» («розумію, щоб вірити»). Абеляр – передусім «номіналіст», тобто людина, яка не визнає існування «універсалій» в дійсності. Хоча в реальності існують тільки одиничні предмети, а не загальні поняття, однак предмети можуть бути подібними один до одного, і на цій подібності ґрунтується можливість універсалій. Поряд із поглядами, які обстоюють важливість розуму для пізнання Бога; в ХІІ столітті існують і містичні погляди. Бернар Клервоський (1091–1153) не вірить у можливість розуму пізнати Бога, на його думку, Бога можна пізнати тільки в містичному екстазі. Аналогічних поглядів дотримуються і представники так званої Сен-Вікторської школи, заснованої Гільйомом де Шампо при монастирі Сен-Віктор, серед яких особливо прославився Гуго Сен-Вікторський (1096–1141).

Реалізм (від лат. res – річ) – це позиція, головною ознакою якої євизнання онтологічного статусу речей за їх сутностями, а світ мислиться як система речей, тобто загальних родів та видів універсалій. У теорії пізнання реалізм стверджує думку, що метою пізнавального акту є осягнення універсальної сутності речі (або просто – універсалій). На когнітивному рівні це відбувається через розуміння сутності речі та наречення імені, яке фіксує сутність речі, встановлюючи універсальні (тобто родово-видові) зв’язки з рештою інших речей. Майже повною протилежністю реалізму у середньовічній схоластиці, була позиція, що одержала назву – номіналізм (від лат. nomen – ім’я). Засновником крайнього номіналізму вважається ЙОАН РОСЦЕЛІН (бл. 1050–1122). Головною тезою крайнього номіналізму було заперечення онтологічного статусу загальних понять або універсалій.Розмежовуючи світ мислений та світ чуттєвої реальності, номіналісти відмовлялися визнавати реальними логічні об’єкти, вважаючи їх чистими абстракціями, мисленими «двійниками» речей, що існують у світі. Імена речей – це лише імена, «коливання повітря», зручні «ярлики», за допомогою яких людина позначає ту чи іншу річ, незалежно від того, наскільки вона пізнана чи непізнана взагалі. Полеміка між реалізмом та номіналізмом є одним з ключових питань середньовічної думки, починаючи від постановки цього питання С. Боецієм й до початку Нового часу. Більшість мислителів-схоластів вважало за потрібне висловити свою думку з цього питання, втім, більшість відомих середньовічних мислителів додержували, все ж таки, реалістичних позицій.