34.Філософія екзистенціалізм

Екзистенціалізм виник у 40-х рр. ХІХ ст. Розрізняють почат-кову стадію екзистенціалізму (від К’єркеґора до Гусерля), класичний екзистенціалізм, до якого входять німецький (Ясперс) і французький (Сартр, Камю), та сучасні екзистенційні течії. Екзистенціалізм досить поширений в усьому світі. Виникнення цієї потужної течії пов’язують з іменем датського мислителя К’єркеґора. Філософія К’єркеґора виростає, як уже зазначалось, із критики Геґеля. Критикуючи Геґеля, К’єркеґор сформулював три ідеї, які були покладені в основу філософії, що йменує себе екзистенціалізмом. По-перше, на противагу геґелівській абсолютизації розуму К’єркеґор стверджує, що мислення – це тільки частина реальності, яка називається людиною: а в філософуванні бере участь не лише мислення, а й усе людське єство – і серце, і воля. По-друге, людині, на думку К’єркеґора, притаманне прагнення до абсолютного, до виходу за власні межі. Адам і Єва, які з’їдають райське яблуко, намагаючись подолати свою обмеженість і стати на місце Бога, – це символ такого прагнення. По-третє, людина, яка ввесь час намагається вийти за власні межі, відчуває «відчай» відвласної скінченності. Згодом такі ситуації «відчаю», «нудоти», «страху» почнуть називати «екзистенційними ситуаціями», – саме вони стали головним предметом дослідження екзистенціалістів.Після смерті у 1855 році К’єркеґор був забутий і тільки завдяки іспанському філософу Міґелю де Унамуно (1864–1936) у Європі інтерес до нього відродився. Подібно К’єркеґору Унамуно виступив проти «засилля розуму» і вказав на важливість для людини її бажань. Завдяки Унамуно та іншому іспанському мислителю,

Хосе Ортеґа-і-Ґассету (1883–1955), який, у свою чергу, підкреслював, що людина – це не тільки мислення, але й пристрасть, тривога і бажання, екзистенціалізм здобув поштовх для подальшого розвитку. Значний уплив на становлення екзистенціалізму мала, як уже зазначалось, феноменологія Гусерля, адже так само як і екзистенціалізм, вона відкидає засилля розуму. У центрі творчості іншого видатного французького екзистенціаліста Альбера Камю (1913–1960) розкривається проблема абсурдності людського існування. Так само, як і його попередники, Камю розглядає людину, як таку, якій властиво складати плани, проектувати власне життя, намагатися стати кимось іншим, тобто виходити за власні межі. Однак смерть ставить крапку на цих сподіваннях, і тому Камю у романі «Сторонній» формулює своє знамените «прокляте питання»: «Чи варте життя, аби бути прожитим?». Філософ вважає, що варте. Він, фактично, закликає нас жити без сенсу. Безумовно, треба ставити цілі, складати плани, але при цьому пам’ятати, що вони ніколи не здійсняться. Незважаючи на всю абсурдність людського буття, людина має жити і робити свою справу, навіть усвідомлюючи її абсурдність. І внаслідок такого «бунту» абсурд зникає, «зживається».

35.Психоаналіз з.Фрейда

Професійний австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд започаткував такий авторитетний варіант антропології, який впродовж XX ст. або поглинув інші, або їх затьмарив. Сам Фрейд своє вчення називав терміном “психоаналіз”, що мав два значення: 1) спеціальний метод лікування нервових та психічних захворювань; 2) загальна теорія людського несвідомого, яка претендує на те, аби стати основою сучасного розуміння людини. Головною заслугою Фрейда, яку визнають і його прибічники, і критики, стало відкриття несвідомого та його ролі у психіці людини і в усій культурі. Фрейд виходив з того, що первинні стимули людської поведінки частіш за все не усвідомлюються людиною, вони є первинними стосовно розуму, і свідомість можна трактувати надбудовою над безсвідомою основою. В структурі людської психіки мають місце глибинні підсвідомі потяги (інстинкти життя та смерті), які визначають поведінку не лише людини, а й усього живого. Завдяки ним живий організм є немов запрограмованим на самозбереження і самовідтворення. Базові інстинкти слугують основним джерелом психічної енергії, яка виявляється у бажанні, прагненні щось робити: чим вище рівень психічної енергії, чим більш активна жива істота, тим більш розвинуті у неї ці інстинкти. Люди, за Фрейдом, є істотами з підвищеною психічною енергією, безконтрольний вияв якої може бути згубним для них. На щастя людина має систему запобіжних механізмів, серед яких можна назвати область особистого свідомого, що примушує діяти на основі принципу реальності, систему заборон (релігійні, моральні, правові, есте+ тичні норми), які продукуються суспільством, культурою і стримують, обмежують, регулюють інстинктивні прояви.