11.Італійська філософія (школа елеатів, вчення Піфагора)

Погляди Геракліта знайшли собі опонентів у особах представників Елейської школи, засновником якої вважається ПАРМЕНІД (бл.540/520 –450 рр. до н.е.). Вчення Парменіда мало два джерела: перше – теологічне й моністичне вчення іонійця Ксенофана з Колофону (бл. 580/577 – 485/490 рр.до н.е.), друге – вчення Пітагора та пітагорейців (Парменід був утаємничений й належав до Пітагорейського союзу). На думку Парменіда, світ є єдиним. Головною ознакою світу є його наявність, тобто те, що «він є». Звідси головна онтологічна теза Парменіда: «буття є, а небуття немає» (або «суще є, а несущого немає»). Суще є цілісним – у ньому немає порожнечі, втім, якби така була, то обов’язково мала б

бути чимось відмінним від сущого. Втім, бути і, разом із тим, бути відмінним від сущого є, на думку Парменіда, логічною суперечністю, оскільки все, що є, незмінно є сущим. А отже, не існує нічого, що б було несущим – небуття не існує. Розмаїття речей у світі має не більше як позірний характер насправді ж «все є єдине», – погоджується Парменід з Гераклітом. У той же час, як все є єдиним, то проблематичним постає рух, оскільки рух може бути здійснений тільки у певному проміжку, у порожнечі, чого у сущому якраз й немає. Суперечливість даних органів чуття та розуму тільки підтверджують цей стан речей, вказуючи людині на оманливість даних досвіду, що постачають органи чуття. За Парменідом, людина мусить жити за розумом, а не йти за оманливими даними відчуттів, оскільки, буття має надчуттєву природу, а тому осягається тільки розумом. Вчення Парменіда активно обстоював й пропагував його учень ЗЕНОН З ЕЛЕЇ (бл. 490–430 рр. до н.е.). Для цього він виробив особливий тип логічних доведень – доказ, що має назву епіхейрема (або апорія), тобто суперечність або безвихідь (непрохідність). Відомо, що Зенон сформулював близько сорока апорій, п’ять з яких були базовими й збереглися до нашого часу: 1) «Дихотомія»; 2) «Ахіллес»;3) «Стріла»; 4) «Стадій»; 5) «Просіяне зерно».

Старшим сучасником атомістів був інший відомий філософ античності – ЕМПЕДОКЛ З АКРАГАНТУ (бл. 490–430 рр. до н.е.), що торував собі шлях між крайнощами думки Геракліта та представників Елейської школи. Він вчив, що всі речі мають у своїй основі чотири елементи – вогонь, повітря, землю та воду, а їх об’єднання та роз’єднання відбувається під дією вічних рушійних сил -любові (симпатії) та незгоди (антипатії). Тобто, тут ми бачимо розділення матеріального (стихії) та рушійного (любов та незгода) початків. У бутті світу, за Емпедоклом, існує певна циклічність. Ця циклічність має чотири періоди: 1) первісний стан – спокою, найдосконалішого ладу; 2)період діяння «незгоди», що врешті решт має своїм результатом 3) стан цілковитого змішання стихій – хаосу; після якого настає 4) період діяння «любові», в результаті якого відбувається повернення до первісного досконалого стану.

Майже паралельно зі становленням в Іонії Мілетської філософської школи, в області т.зв. Великої Греції – Італії, відбувається становлення альтернативної філософської традиції – Італійської філософії.Першою школою Італійської традиції є школа пітагорейців, що мала характер таємної організації, так званий Пітагорейський союз. Її засновником вважається ПІТАГОР З САМОСУ (або Піфагор Самосський, 570–490 рр. До н.е.). Вважається, що саме Пітагорові ми завдячуємо появою поняття космос, у значенні «світ» або «система речей». За вченням Пітагора, першоначалом всього є число, як основа певного ладу у русі – ритму. Пітагор, на відміну від іонійців, не ототожнював «природу» та «першоначало». На його думку, першоначало є тільки породжуючим, тоді як природа передбачає не тільки породжуюче, а й породжене. Отже, за Пітагором, природа – це первоначало у поєднанні з відмінним від нього, яке він називає «іншим».Поєднуючись з «іншим», число набуває конкретності (стає «цим», тобто річчю), стає продуктивним, утворюється космос – світ гармонії, краси та ритму, з’являється розмаїта система речей.