Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
filosofiya.docx
Скачиваний:
86
Добавлен:
05.03.2016
Размер:
158.62 Кб
Скачать

1.Жодна людина не може уникнути міркувань про світ, в якому вона нг живе, і про сенс власного існування в цьому світі. Тому кожна нормальна людина завжди має певний світогляд. Світогляд – це не просто система пог- лядів на світ і не дещо, тотожне загальній сукупності знань. Світогляд – не- обхідна складова людської свідомості взагалі, яка поєднує різні щаблі як за- гальнолюдського, так і особистісного досвіду.

Світогляд – складна і суперечлива єдність знань, ідеалів, мрій, ці- лей, сподівань, інтересів, бажань, надій, вірувань, переконань, емоцій, почуттів, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають аспекти мис- лення та норми діяльності особи.

У загальній структурі світогляду, як правило, визначають такі рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Від характеру людських відчуттів залежить утворення загального образу світу та його оцінки як ворожого й небезпечного чи, навпаки, прихильного до людини, тобто складається та чи інша модель світосприй- няття. Але найбільш зрілим рівнем світогляду постає світорозуміння, де інтелектуальний компонент вже значно переважає над емоціями, страхами та віруваннями, де знання набувають найбільшої ваги й авторитету.

Знання як здобуток інтелектуальних зусиль, звісно, зумовлюють на- дійне підґрунтя світогляду. Але знання ніколи не заповнюють усього «поля» світогляду. У світогляді переважають цінності, тобто певні смислові комплекси, що визначають поведі- нку людей. Вони різноманітні, бо люди цінують і речі, і гроші, і владу, і кохання, і Бога, і багато чого іншого, що важко навіть однозначно пояснити. Цінності мають як ма- теріальний, так і духовний зміст. Житло, техніка, побутові речі – матеріаль- ні цінності, що мають свій сенс і значення. Освіта, правопорядок, працелю- бність, талант, героїзм, доброзичливість, патріотизм тощо – цінності зовсім іншого ґатунку, але без них людське життя уподібнюється простому живо- тінню.

Отже, як бачимо, у світогляді, окрім знань, є багато інших життєвих орієнтирів, з яких формуються моделі і «програми» існування людей у різ- них площинах світу. Цінності засвоюють через наочний приклад, наслідування, копіювання чи виховання: тут задіяні перш за все почуття, враження, власний досвід страждань чи успіху, підтвердження норм життя, до яких схиляли вихователі, чи розчарування в них.

Форми світогляду. За ступенем і чіткістю знань і цінностей світогляд поділяється на життєво-практичний та теоретичний. Основою першого є здоровий глузд, що закарбовується у афоризмах життєвої мудрості та у но- рмах духовного життя народу.

Щодо інших форм світогляду, то вони також багатоманітні і визнача- ються за різними критеріями: за соціальним носієм; за конкретною соціальною спільнотою; за історичною епохою ; за етнічною чи локальною культурою; за сукупністю ключових ідей тощо.

Таким чином, світогляд – духовне утворення, культурний феномен, що складається за умов взаємодії різноманітних історичних, соціальних та особистісних складових.

2. Неповторність шляхів формування індивідуальних чи групових світо- глядів не заперечує, однак, можливості визначення сталих форм світогляду. Мова йде про історичні типи світогляду, які складалися по мірі духовного розвитку людства взагалі. Це – міфологія, релігія, філософія і наука. Утво- рення кожного нового типу світогляду не означало відкидання попередньо- го, хоча всі вони й демонструють певну послідовність культурного дозрі вання людської спільноти.

Міфологія є історично першою формою світогляду. Це світогляд, за- снований не на теоретичних доказах і міркуваннях, а на образно- емоційному переживанні світу та на суспільних ілюзіях, породжених дефі- цитом точних знань про світ. Але саме з міфології починається своєрідне піднесення людства над важким і буденним існуванням, над суворим реаль- ним світом – у «інший світ», світ умоглядний, більш привабливий і більш справедливий.

Існування первісної людини вже включало в себе такі потреби, які не мали безпосереднього біологічного значення – ритуальні танці, поховальні обряди, навчання, магічні дії. В подальшому саме цінності допомагали людині вибудовувати соціально-привабливі світи можливої дійсності. А завдяки усвідомленим суспільним потребам та соціальним інтересам людина поступово навчалася керуватися в житті образом належного, а не реального, ще неісну- ючого стану речей. Належні цінності утворювали особливий світ духовного буття, який і підносив людину над повсякденністю та допомагав визначати сенси власного не тілесного існування.

Міфологія –спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. В міфі світовідчуття, світосприйняття та сві- торозуміння злиті у єдиний комплекс, в якому перетинаються зародки знань, вірувань, різних видів мистецтва. Тут також відсутні розмежування людини та світу, думки та емоцій, знань та поетичних образів, реальності та вигадки, ідеального та матеріального. В міфології зближувалися явища при- роди і культури, людські риси та властивості переносилися на навколишній світ.

Міфологія виконувала дуже важливі функції у первісному суспільстві:

1) закріплювала та підтримувала певну систему цінностей; 2) визначала ме- жі добра і зла, заохочуючи чи засуджуючи ті чи інші вчинки; 3) формувала колективні уявлення про належні форми дій заради виживання роду; 4) за- початковувала культурні традиції, забезпечувала духовний зв’язок поколінь;

Релігія – така форма світогляду, в якій осмислення світу здійснюється через його подвоєння на природний, земний, видимий світ, що сприймається органами чуття, та небесний, невидимий, трансцендентальний, що закритий для розуму й по- чуттів і потребує лише віри. Природний світ вважається вторинним, похідним від світу небесного або від Творця. Бог як джерело і початок світу вважається незбагненним і недосяжним для людей. Бог – це Абсолют, який стоїть вище будь-яких людських чи природних сил, здібностей, якостей та відносин. Він породжує все, тому не може бути чимось з того, що сам поро- джує. Тому людина не може пізнати Бога як будь-яке природне явище або відкрити як науковий закон.

Релігія, як і міфологія, постає наслідком споконвічної потреби людей вийти за межі цього світу, знайти щось вище, краще, досконаліше, ніж що- денне просте існування у турботах й тривогах, знайти спасіння і втіху. Ви- никнення релігії відносять до часу існування ранніх родових общин. Релігійні вірування завжди були пов’язані з конкретним життям конкретних народів, тому єдиної релігії з єдиним змістом віросповідань і єдиним культом скласти- ся не могло. Класифікувати різноманітні релігії вкрай важко. Найчастіше вчені пропонують визначати: 1) племінні культи; 2) національно-державні релігії; 3) світові релігії.

Племінні культи, або первісні форми релігії, існують як поклоніння природі, її явищам, священним тваринам (тотемізм), матеріальним предме- там (фетишизм), душам померлих предків

Національно-державні релігії з’являються з формуванням народнос- тей і класових суспільств. Вони не поширюються на інші держави, а фор- муються як локальні духовні культури, бо прив’язані до способу існування й менталітету конкретного етносу. Найчастіше такі релігії є політеїстични- ми, тобто сповідують багатобожжя – шанують відразу декількох богів або мають цілий їх пантеон.

Світові релігії з’являються пізніше за інших, за умов пожвавлення то- рговельних зв’язків, військово-політичних процесів, освоєння нових тери- торій, формування імперських держав тощо. Світові релігії спираються в певній мірі на деякі національно-державні, але відрізняються від них космо- політизмом, тобто своєрідною «наднаціональністю» та прозелітизмом, тобто намаганням завербувати якнайбільше прихильників

Філософія – це теоретично обґрунтований світогляд, найбільш зріла форма духовної культури. Само слово «філософія» буквально означає «любов до мудрості». На відміну від міфологічного і релігійного світогляду філософська думка являє собою принципово інший тип світорозуміння, потужним підґрунтям для якого стали позиції розуму, інтелекту. Реальні спостереження, логічний аналіз, узагальнення, висновки, доведення витісняють фантастичні вигадки, образи та сюжети. Початково поняття «філософія» мало значно більш широкий зміст, ніж згодом. Воно було синонімом теоретичної думки взагалі і науки, що народжувалась. Філософія існувала як сукупність всіх знань, а філософом вважався мудрець, якого цікавили і причини людських хвороб, і хід зірок у небі, і закони віршування, і політичні пристрасті, і сенси життя та смерті, і багато чого іншого.

Філософське мислення втілило у собі інтелектуальне прагнення на просто нагромадити масу свідчень, а зрозуміти світ як цілісний і єдиний в своїй основі. Вища мудрість полягала у володінні особливого роду знанням

– знанням «єдиного в усьому», відмінного від знання окремих речей. Більш того, «любов до мудрості» передбачала і міркування про природу людини, її долю, належне улаштування та цілі людського життя. Мудрість була покликана врівноважити складні взаємовідносини людини зі світом, узго- дити знання і дії.

Виникнення філософії означало появу особливої духовної мети – по- шуку гармонії знань про світ з життєвим досвідом людей, з усіма їх віру- ваннями, ідеалами й надіями. Це прагнення, пошук, напруга розуму і усіх духовних сил лю- дини, це шлях її власного зростання через прилучення до мудрості минулих століть і сучасності, до мудрості великих мислителів. Це шлях, який кожен має пройти самостійно, щоб відчути свою людську гідність. Філософування з того часу вважається способом духовного існування кожної нормальної свободної людини.

Наука – тип світогляду і водночас сфера людської діяльності, функці- єю якої є вироблення та теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність. Поняття «наука» включає в себе як діяльність з отримання нового знання, так і результат цієї діяльності – суму здобутої на даний момент ін- формації, що утворює наукову картину світу. Безпосередня мета науки – описання, пояснення та передбачення процесів і явищ дійсності, яка і скла- дає предмет її вивчення на основі законів, що нею ж і формулюються, тобто мета науки в широкому сенсі – теоретичне відображення дійсності. Наука орієнтована на предметне і об’єктивне дослідження речей і процесів світу, виявлення суттєвих зв’язків та закономірностей

Витоки науки сягають у практику безпосереднього виживання ранніх людських спільнот, коли пізнавальні та виробничі моменти були нерозділь-

ними. Однак справжнім початком науки слід вважати час, коли з’являються групи людей, для яких інтелектуальна діяльність стає головною, коли виро- бництво нового знання стає професією. Виникнення науки припадає на пе- ріод до VI ст. до н.е., коли в Стародавній Греції були створені перші теоре- тичні системи з математики, фізики, геометрії, астрономії, логіки

Ознаками наукового знання, на відміну від знання повсякденно- практичного, є: доказовість, обґрунтованість отриманих результатів, логічна послідовність, достовірність висновків, внутрішня системність, формальна несуперечливість, можливість перевірити дослідом, відкритість для крити- ки, свобода від упередженості тощо.

3. Філософія, як особливе знання, точніше, як особлива мудрість завжди відігравала важливу роль у житті людини і людства. Хоча вона, на думку відомого мислителя ХХ століття Макса Шелера, завжди була «прерогативою еліти», проте тією чи іншою мірою зачіпала всіх.

У свідомості кожної людини є певний образ світу, в якому вона живе, котрий називають світоглядом. Світогляд – це не погляд на окремі речі, а погляд на світ у цілому (природу, космос, людину, суспільство, добро та зло, красу тощо). За своєю структурою (внутрішньою будовою) світогляд складається з трьох частин: відношення людини до природи, інших людей та самої себе.

Однак ототожнювати поняття «філософія» і «філософський світогляд» також було б не правильно. Вона, найшвидше, є те, що формує світогляд, постійний «пошук світогляду».

4.Функції філософії. Місце і роль філософії у суспільстві визначається перш за все тими функціями, які вона виконує. Ключова функція – світо- глядна. Вона полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина формує певний погляд на світ, визначає ідеали, мету життя. А це, в свою чергу, спрямовує її діяльність та пізнання. Аксіологічна функція – філософія допо- магає людині з’ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей. Пізнавальна (гносеологічна) функція – завдяки дослідженню загальних про- блем пізнання філософія надає певні орієнтири пізнавальної діяльності, кри- терії та ознаки правильного руху до достовірних знань. Методологічна фу- нкція – філософія допомагає визначати напрямки наукових досліджень, до- помагає орієнтуватися у розмаїтті процесів та явищ з певних теоретичних позицій. Логічна функція – філософія сприяє формуванню культури людсь- кого мислення, виробленню критично-неупередженої позиції у міжособис- тісних та соціально-культурних ситуаціях. Праксеологічна функція – філо- софія дозволяє аналізувати всі форми і наслідки практичної діяльності лю- дей (виробничі, наукові, мистецькі, релігійні, політичні, правові тощо). Критична функція – філософія допомагає усувати помилки, долати застарілі догми і стереотипи, хибні ідеали й настанови. Виховна функція – філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу лю- дини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.

Отже, філософія – закономірний продукт людського розуму, вища форма його вияву. Без філософії неможливі як належне формування особис- тості, так і існування духовної культури людства взагалі.

5. Філософія з найдавніших часів займала і досі займає поважне місце у духовній культурі всіх народів і всіх часів. І завжди було так, що, відчуваючи потужну силу філософії, кожен більш+менш відомий діяч літератури й мистецтва, науки і політики прагнув будь що оволодіти філософськими ідеями.

Термін “філософія” грецького походження. Дослідники приписують його перше вживання давньогрецькому філософу й математику Піфагору, який вважав, що мудрецем може бути тільки бог, а людина здатна бути лише філософом, тобто “любителем мудрості” (саме так перекладається це грецьке слово). Філософи – це ті, хто має нахил до мудрості, тяжіє до неї.

Філософія є заснованим на критичній силі індивідуального розуму системним роздумом про навколишній світ та людину. Можна сказати ще й так: філософія є вираженим у поняттях знанням про світ і людину.

6. Головні відмінності філософії від науки такі:

1. У науковому досліджені бере участь людський розум, а у філософуванні – все людське єство (серце, воля, інтуїція, чуття тощо). Філософ не тільки аналізує і робить умовисновки за допомогою мислення, але й переживає світ емоційно, оцінює його з точки зору краси, добра тощо.

2. Наукова істина – це істина тимчасова, від якої вчений мож відмовитися на користь більш обґрунтованої істини, а від філософської істини, яка дається людині не тільки розумом, а й волею і почуттями, відмовляються досить рідко.

3. Мова, якою висловлюються філософи, більш різноманітна, ніж мова науковців. Філософські ідеї доносилися до інших людей не тільки у формі понять та логічних тверджень, але й у поемах, прозі, афоризмах тощо.

4. Способів пізнання істини у філософії набагато більше, ніж у науці. Жодна наука не користується інтуїцією, діалектикою, апофатикою, катафатикою тощо.

5. Наука прагне до знання, а філософія – ще й до мудрості. Давньогрецький філософ Геракліт говорив, що «для того, щоб бути мудрим, ще не достатньо багато знати» , знання є необхідною, однак ще не достатньою умовою для того, щоб людина вважала себе мудрою.

7.Філософія Стародавньої Індії, основні школи1.1. Філософські ідеї ведичного періоду

Чи не найперші у світі філософські ідеї ми знаходимо в давніх священних індійських текстах, які називаються «Веди». Це –чотири книги, які почали складатись дуже давно – бл. 1500 р. до н.е. і являли собою збірники гімнів (мантр). Трохи пізніше з’явилися коментарі і доповнення до «Вед» брахмани – збірки релігійних правил і ритуалів, ще пізніше арань’яки – настанови для «тих, хто живее в лісах», тобто мудреців-відлюдників, а ще пізніше – неймовірно насичені філософськими ідеями упанішади – збірки бесід між філософами – учителем (гуру) і учнем. Весь цей корпус так званої «ведичної літератури» завершився формуватись бл. 600 р.до н.е. Кожна книга брахманів, арань’яків чи упанішад строго стосувалась сцто якоїсь із чотирьох «Вед», виступаючи її доповненням і коментарем. Саме у ведичній літературі були висловлені ідеї, які стали головними для всієї індійської філософії на довгі віки, а саме:1. Уявлення про Брахму, тобто першооснову всього існуючого на землі, першопочаток, природу в цілому, одухотворений і божественний Всесвіт, що співпадає зі «світовою душею» таАтман – поняття, яке в деяких текстах тлумачиться як індивідуальна людська душа, що проявляється насамперед у диханні («прані»). 2. Віра у те, що душа людини після смерті втілюється у тіло нової людини або навіть тварини, і цей колообіг перевтілень («сансара») триває вічно. 3. Переконання у тому, що з колообігу перевтілень (сансари) можна вирватися, врятуватися, якщо досягти стану коли індивідуальна людська душа (Атман) розчиняється у природі, зливається із світовою душею (Брахмою). Це можливе, якщо протягом життя утримуватися від будь-яких дій і усвідомлювати, що людська душа і душа світу є, по суті, одне й теж. 1.2. Філософські течії шраманської епохи У так звану «шраманску» епоху (VI–IV cт. до н.е.) з’являється велика кількість груп аскетів, кожна з яких проголошує свій шлях до спасіння. Таких груп у тодішній Індіїбуло безліч, однак більшість із них безслідно зникли, і тільки деякі з них, згодом перетворилися у філософські школи. Серед цих груп виділялись:

тапасини (групи подвижників, найвідомішими серед яких були представники школи аджівіка (засновник, можливо, Макхалі Госалі (VI ст. до н.е.) – коґорта мандруючих мудреців, що різними способами здобували собі засоби для існування і вірили в те, що для спасіння слід пройти «довгий як життя»шлях перевтілень душі, які, на думку прихильників цього вчення, не залежать від дій людини; вони відбуваються за космічним законом нь’яті, а будь-які людські зусилля, які вона прикладає до спасіння, безрезультатні. Творів представників цієї школи не збереглося, згадки про них ми знаходимо лише у текстах джайністів та буддистів.

джайністи, засновник школи – Джіна Махавіра (VI ст. до н.е.) – система індійської філософії, яка вважає, що світ складається із неживого (простору та предметів), а також людських душ, обмежених кармою, яку можна подолати тільки суворою дисципліною та чернецьким, аскетичним способом життя.

брахманісти – прихильники ведійської філософії і шанувальники священних текстів, які всіляко захищали освячені традицією положення Вед від нападів інших груп і вірили у Брахму. Серед них виділялись прихильники школи санкх’ї (виникла у VІІ–VІ стт. до н.е., засновник Капіла (VII ст. до н.е.), яка виходить з того, що світ складається із двох вічних начал –духу і матерії. Суть філософії санкх’ї полягає у тому, що ці два начала вважаються повністю відділеними одне від одного. буддисти (від санск. слова «будх» – будити, пробуд-жуватися, засновник напряму Сіддхартха Ґаутама, канонічними текстами у буддизмі є «Тіпітаки» (Корзини мудрості),об’єднані в «Трипітаці» (Три корзини мудрості) – це філософи, які вчили, що Всесвіт – це безкінечний рух п’яти сил («дхарм»): тіла,відчуттів, уявлень, рушійних (кармічних) сил, свідомості. Ніякої першооснови у світі не існує, в ньому все плинне і відносне. Буддизм не визнає авторитету Вед.Людське буття сповнене стражданнями. 2) Причина страждань – людські прагнення3) Подолати в собі прагнення – означає подолати страждання.4) Подолати страждання можна, дотримуючись «вісімкового шляху,Правильне баченн,правильна думка

локаятики – (засновником групи вважають міфічногомудреця Бріхаспаті) – це філософи, які вважали істинним лише те,що пізнається безпосереднім сприйняттям, вірили тільки в існування потойбічного світу, єдиною реальністюпроголошували матерію, а метою людського життя – насолоду.

1.3. «Золотий вік» індійської філософії Ідеї адживіків, джайністів, буддистів, брахманістів та локаятиків продовжили своє життя у наступну епоху, IV–II ст. до н.е., коли вІндії активно формуються індійські філософські школи – даршани,які остаточно оформляться тільки у «період сутр» короткі узагальнюючі трактатина ту чи іншу тему, в яких і була записана майже вся індійськафілософія цього часу.

йога (засновник Патанджалі (між ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.)31 –це система медитаційних вправ для звільнення від карми, що базується на ґрунтовних знаннях фізіології та психології і визнаєавторитет Вед.

ньяя (засновник Готама тавайшешика (засновник Канада виникли у300–200 рр. до н.е., як системи, що спираються на авторитет Вед. Ньяя розробляла логічне вчення, а вайшешика розглядалабудову всього існуючого. Це логічно-натурфілософські напрями,що трактують дійсність як таку, що складається із неподільнихатомів («ану») та дев’яти взаємопов’язаних елементів – «води»,«землі», «вогню», «повітря», «ефіру», «часу», «простору», «душі»та «розуму» – так зокрема навчала школа вайшешика.

міманса (засновник Джайміні займаласяправилами витлумачення Вед, і, виконуючи це своє завданняпроводила логічний аналіз мови взагалі.

веданта – це спільна назва для групи філософських систем,які подібно мімансі займаються витлумаченням Вед. Найавторитетніший представник веданти Шанкара (бл. 800 р.н.е.) на основі Вед, навчав, що існує єдиний світовий першопочаток, подібний безкінечному простору. Окрема людська душаАтман) є лише посудина, що вміщує частину цього безкінечногопростору, тобто людина – це той самий простір, лише обмежений.Таким чином множина речей у світі – це ілюзія (майя), адже існує тільки єдина першооснова.

1.4. Філософія в Індії після «золотого віку»Провідні філософські системи стародавньої Індії продовжувалиінтенсивно розроблятися до Х ст. У наступний період вони значнозбідніли на філософські ідеї. Буддизм та джайнізм великою міроювтрачають своє значення. Спостерігається процес релігієзаціїкласичних систем, роздрібнення їх на велику кількість самостійнихтечій, на їх основі виникають нові (кабіркантхі, сікхі тощо).

8.Соціально-етичні вчення Стародавнього Китаю.Найперші ідеї та поняття китайської філософії ми також знаходимоу священних текстах, які подібно до індійських Вед існували і в китайській культурі. Вони створювалисьмайже в той самий період, що і Веди, у ХІV–VII ст. до н.е., і саме зних бере початок китайська філософія. Тут було започаткованонайфундаментальніші для китайської філософії ідеї, а саме:1. Уявлення про небо, як божественну першооснову, першоприроду, першопричину всього існуючого, долю, закон34, творцялюдини. 2. Уявлення про тайцзи, першоматерію, першоречовину, з якоїутворилося все існуюче і яке згодом перетворилося в уявлення про Дао.3.. Ідею, про те, що світ упорядкований двома духами – Інь іЯнь, які згодом стали тлумачитися як протилежності взагалі. Водній із стародавніх книг пишеться, що світ спочатку був темнимі безформенним хаосом. 4. Вчення про п’ять стихій, із яких створений весь світ, – це вода,вогонь, дерево, земля, метал5. Уявлення про те, що всесвіт складається з дрібних частинок –ци. В одному з китайських міфів знову ж таки розповідається про те,що світ спочатку був темним і безформенним хаосом, однак першо-предок людини Пань-Гу вдарив по цьому хаосу сокирою і легкічастинки піднялися вгору й утворили небо, а важкі опустилися вниз

і утворили землю.

2.2. Золотий вік китайської філософіїVI–III ст. до. н.е. називають «золотим віком» китайської філософії. Китайці з великою пошаною ставилися в цей час до мудреців-

філософів, яких немало з’явилось на той час. Їх шанобливо називали«досконаломудрими». Кажуть, що в цей час у Китаї велиуперництво між собою «сто шкіл», однак така велика цифра – це

звісно ж перебільшення.

Дао-де-цзя (даосити) засновник напів-легендарна постать Лао-Цзи (VI–V ст. до н.е.)Сіма Цянь називає її «школою великого шляху». Першоосновою світу філософи цієїшколи вважали «Дао». Це слово не має адекватних перекладів на європейські мови та йвзагалі не має словесного відповідника. У даоситів Дао вище ніж небо:«Воно передує небесному володарю». Воно існує вічно, подібнобезкінечній нитці і його дія невичерпна». «Людина слідуєзаконам землі. Земля слідує законам неба. Небо слідує законам

Дао, а Дао слідує самому собі». Слідувати Дао означаєперебувати у стані «бездіяльності». Це поняття є головнимморальним принципом для даоситів: «Якщо не шанувати мудреців,то в народі не буде сварок.

Інь-Янь-цзя (натурфілософи, найавторитетнішим середяких був Цзоу Янь (ІV ст. до н.е.). Сіма Цянь називає цю школу«школою темного і світлого начал». Ця школа навчала, що Дао

породжує Єдине, а Єдине у свою чергу породжує два начала – Інь іЯнь, які символізують протилежності взагалі: світло і темряву

Жу-цзя (конфуціанці), засновник Кун-Цзи (551–479 рр. до н.е.),латинізоване ім’я Конфуцій, походить від Кун Фу-Цзи – учитель Кун.Кун-Цзи нічого не писав, але його думки зібрані у книзі під назвою

«Люнь-юй» (V ст. до н.е.), книзі, яку вчило напам’ять не однепокоління китайців). На відміну від даоситів, які проголошувалипершоосновою світу Дао, у конфуціанців такою першоосновою є«Небо». Небо – це доля, першооснова, першопричина, природа, божественне начало, яке диктує свою волю людині. Кун-Цзи та його послідовники зай-малися переважно питаннями, пов’язаними із правилами людського життя та суспільним устроєм.Воля неба є таїною, її може розгадати тільки обрана людина – «син неба» («тяньцзи»), якого Кун-Цзи ототожнює із правителем китайської держави.Конфуцій навчав так званому «виправленню імен»:«Правитель нехай завжди буде правителем, сановник – сановником,батько – батьком, а син – сином»,– себто кожен має відповідатисвоєму місцю у суспільстві і державі, та й взагалі, речі повиннівідповідати своїм назвам (іменам).Конфуцій різко критикував тих, хто хотів замінити ритуали ітрадиції, що діяли в тодішньому суспільстві, на єдине законодавство:

Мо-цзя (Моїсти, засновником школи був Мо-Цзи (Мо-Ді,479–400 рр. до н.е., і так само «Мо-цзи» називається головна книга моїстів, що писалася у ІІІ–ІІ ст. до. н.е.) поділяли думку конфуціанців про небо, як першооснову світу («Дії неба обширні і безкорисні.

Фа-цзя (легісти, Сіма Цянь називає цю школу «школоюзаконників», найавторитетнішими представниками цієї школи були Цзи-Чан (VI ст. до н.е.), Шан Ян (390–338 рр. до н.е.) та

Хань Фей-Цзи (бл. 280–233 рр. до н.е.) – критикували конфуціанців, називаючи їх теорії «грою у слова» і дитячою грою у «приготування вишуканих харчів із піску». У приватному та державному

житті слід керуватись не ритуалами, а законами.

Мін-цзя (софісти, бо «сперечальники», Сіма Цянь називає їхшколою «назв», найавторитетніші представники Хуєй Ші, Гунсунь Лун, Хуань Туань). Про них Сіма Цянь пише, що ці людидосягли «високого мистецтва у суперечці» і займалися пошуком співвідношення назв «імен» («мін») із предметами дійсності

(«ши»), які вони називають. Єдиним джерелом знань представникиМін-цзя вважали поняття. Чи існувала ця школа насправді – не-відомо.

2.3. Китайська філософія після «золотого віку»З ІІ до Х ст. у Китаї відбувається бурхлива полеміка між конфуціанством, легізмом і даосизмом, в якому перемогу здобуває конфуціанство. Воно стає державною політикою й етикою. Не зважаючи на це, інші школи також продовжують розвиватися.У І ст. в Китай із Індії проникає буддизм і з’являються спробипоєднати його з традиційною китайською філософією, зокрема даосизмом.У перших століттях нашої ери в Китай проникає і християнство,хоча його вплив був незначний у порівнянні із буддизмом. Однакконфуціанство продовжує залишатися домінуючою філософією, а з1503 р. вже і релігією.

9.Характерні риси та періодизація античної філософії

Античною філософією називають сукупність філософськихвчень, що розвивались у стародавній Греції та Риму впродовжмайже тисячі років з кінця VII ст. до н. е. і до VI ст. н. е.Колискою європейської філософії є, безумовно, Греція. Колисьу зоні, де виникала антична філософія, провідну роль довгий часвідігравали єгипетська і месопотамська цивілізації. Самі вонибули цивілізаціями землеробського типу а їх оточували племена,що займались скотарством. Що стосується власне Греції, тов найдавніший період значну роль у розвитку цього регіону відігравав о. Крит. На ньому на протязі 11 століть існувала так звана мінойська культура. У економічному відношенні це була морська торгівельно орієнтованацивілізація з тісними зв’язками з країнами Передньої Азії, та

особливо з Єгиптом.. Частина завойовників ставала землеробами, а інша частина йшла далі, засновуючи міста,що жили морською торгівлею. Саме у цих містах і почалосяародження того величного вкладу у світову цивілізацію, яким може пишатися Греція.

Очищення від міфології, що була дуже поширеною на той час у Греції, йшло досить швидко і вже перед V ст. до н. е. виникаюча філософія звільнилась від неї. Від початку своєрідною рисою античної філософії був її постійний зв’язок з вченнями проприроду, і деякий час погляди філософів стосовно природи навіть

відіграють вирішальну роль і тому їх часто називали

фізіологами. Як для історії давньогрецької науки, так і для

філософії є характерною чисельність протонаукових гіпотез і

типів філософських вчень. Дехто пояснює це тим, що греки, маючи великі пізнавальніпотреби, могли задовольнити їх тільки шляхом спостереження та аналогією і гіпотезою, що теж спирались на спостереження.Оскільки експериментальні методи ще були відсутні, торізноманітні гіпотези, що висувались для пояснення причинявищ, були рівноважними. Для філософії ж численність гіпотезозначала багатоманітність типів філософського тлумачення світу.Цьому світовому явищу сприяли дві взаємопов’язані події:виникнення полісу і народження раціоналістичного мислення. Численність полісів дає численність типів філософії. У цей же час, в умовахстановлення ранніх форм демократії слово (логос) ставало важливим інструментом політичного життя. Через це сталися зміни і в самій архітектурі міст, сформувалась нова структурабсоціального простору з центром на міській площі. Розвиток вчень ішов шляхом боротьби поглядів.

Виникла антична філософія спочатку на околицях грецького світу – Мала Азія (міста Мілет, Ефес), Південна Італія (Сицилія,Елея), а потім у Аттиці (Афіни). У розвитку античної філософії прийнято виділяти такі періоди: досократівський, період античної філософської класики, період еллінізму, неоплатонічний.

10.Іонійська філософія

Філософська думка Середземномор’я вважається колискою всіх точних наук як продукту розуму. Прагнення до мудрості властиве всім людям,втім, у строгому сенсі, філософія є витвором еллінського генію. Першою історичною формою філософування у Давній Греції є так звана натурфілософія, тобто філософія природи.Першим осередком натурфілософії вважається місто Мілет, розташоване в області Іонія, що у Малій Азії. Відповідно до цього перший історичний тип еллінської філософії називається Іонійською філософією, а першою філософською школою – Мілетська школа. Засновником Мілетської школи є ТАЛЕС З МІЛЕТУ (або Фалес Мілетський, бл. 640/624548/545 рр. до н.е.), котрий, за визнанням Аристотеля, був також і першим грецьким філософом. Талес став першим, хто сформулював саме теоретичне питання, що й поклало початок грецькій філософії природи: «З чого все?».Талес додержувався думки про замкнений характер буття світу та про те, що «все повне богів», тобто іманентних (внутрішніх) рушійних сил. Цілком природно, що спостерігаючи постійну мінливість емпіричних речей,врешті решт, він зрозумів, що незважаючи на те, що плинність є головною ознакою підмісячного світу, втім, сама його основа має бути вічною, постійною, незмінною, й загальною для всіх речей – тих що були, тих що є й тих, що будуть. Саме це дало йому змогу сформулювати перше теоретичне(умоглядне) питання грецької філософії: «Що є природа?» Талес цю відповідь дав – «все з води, вода є першоначалом всіх речей». Вірогідно, що до такої відповіді Талес прийшов, читаючи «Іліаду» Гомера, який свого часу висловив думку, що прабатьком богів та людей є океан. Тобто, вода-природа, вода-першоначало не є емпірична вода, а радше – сама стихія води, яку, вірогідніше за все, Талес ототожнював з первинним хаосом.

Іншими представниками Мілетської школи є АНАКСИМАНДР (бл. 610 –547/540 рр. До н.е.) та АНАКСИМЕН (бл. 585/560 – 525/502 рр. до н.е.). Розмірковуючи над поставленим Талесом питанням, вони дійшли дещо інших висновків, ніж засновник Мілетської школи. Анаксимандр відмовився сприйняти тезу Талеса про те, що вода є першоначалом всього, вважаючи, що стихія води є надто обмеженою, щоб бути першоначалом (поруч з нею існують інші стихії – земля, повітря, вогонь). Натомість він вважав, що першоначало є відмінним від усіх стихій (на те воно й першоначало), а головною ознакою його є те, що воно є нічим не обмежене, а тому воно є саме «нескінчене». Анаксимен, в цілому сприйнявши позицію Анаксимандра щодо первоначала, зробив уточнення: ототожнив «нескінчене» з «імлистим повітрям» – чимось середнім між стихіями землі й води, з одного боку, та повітря й вогню, з іншого.

Постаттю особливої значущості в історії становлення ранньої грецької філософії є також представник іонійської філософії ГЕРАКЛІТ З ЕФЕСУ (бл.540–483 рр. до н.е.). Обізнаний зі здобутками попередників – як іонійської Мілетської школи, так і італійської Пітагорейської школи, – Геракліт створив оригінальну систему, що мала на меті подати цільну й загальну, динамічну картину світу та процес пізнання цього світу людиною. Геракліт – рішучий й різкий опонент Пітагора та пітагорейської математичної статики, як у погляді на світ, так і у погляді на пізнання. Головною ознакою емпіричного світу, за Гераклітом, є його плинність. В емпіричному світі, який Геракліт також називав «віком» («все тече й змінюється, жодна річ не перебуває»), а тому навіть «в одну річку не можна увійти двічі». Емпіричний світ перебуває у стані постійної ґенези (становлення) – це швидкоплинний потік життя: «Вік – дитина, що грає, кісточки кидає, дитина, що панує».

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]