34.Філософія екзистенціалізм

Екзистенціалізм виник у 40-х рр. ХІХ ст. Розрізняють почат-кову стадію екзистенціалізму (від К’єркеґора до Гусерля), класичний екзистенціалізм, до якого входять німецький (Ясперс) і французький (Сартр, Камю), та сучасні екзистенційні течії. Екзистенціалізм досить поширений в усьому світі.Виникнення цієї потужної течії пов’язують з іменем датського мислителя К’єркеґора. Філософія К’єркеґора виростає, як уже за- значалось, із критики Геґеля. Критикуючи Геґеля, К’єркеґор) сформулював три ідеї, які були покладені в основу філософії, що йменує себе екзистенціалізмом. По-перше, на противагу геґелівській абсолютизації розуму К’єркеґор стверджує, що мислення – це тільки частина реальності, яка називається людиною: а в філософуванні бере участь не лише мислення, а й усе людське єство – і серце, і воля. По-друге, людині, на думку К’єркеґора, притаманне прагнення до абсолютного, до виходу за власні межі. Адам і Єва, які з’їдають райське яблуко, намагаючись подолати свою обмеженість і стати на місце Бога, – це символ такого прагнення. По-третє, людина, яка ввесь час намагається вийти за власні межі, відчуває «відчай» відвласної скінченності. Згодом такі ситуації «відчаю», «нудоти», «страху» почнуть називати «екзистенційними ситуаціями», – саме вони стали головним предметом дослідження екзистенціалістів.Сутнісне бачення – це не логічна операція, а погляд на предмет у його безпосередності, на чому наголошував Мартін Гайдеґер (1889–1976), який хоча й всіляко відмежовувався від екзистенціалізму, однак його метод дослідження людини – «екзистенційна аналітика» – близький до екзистенціалізму. Модуси, прояви, константи людського буття, пов’язанііз «трансценденцією», Гайдеґер називає екзистенціалами. Однак у своїх планах і проектах людина наштовхується на нездоланну межу – смерть, а тому вона, на думку Гайдеґера, маєспробувати вийти за межі смерті, наприклад, заслужити собі безсмертя, – продовживши рід або написавши книгу). Істинна екзистенція – це «бутя-до смерті», життя з постійним усвідомленням кінця свого існування, сміливий погляд в обличчя смерті.

У центрі творчості іншого видатного французького екзистен-

ціаліста Альбера Камю (1913–1960) розкривається проблема абсурдності людського існування. Так само, як і його попередники, Камю розглядає людину, як таку, якій властиво складати плани, проектувати власне життя, намагатися стати кимось іншим, тобто виходити за власні межі. Однак смерть ставить крапку на цих сподіваннях, і тому Камю у романі «Сторонній» формулює своє знамените «прокляте питання»: «Чи варте життя, аби бути про- житим?». Філософ вважає, що варте. Він, фактично, закликає нас

жити без сенсу. Безумовно, треба ставити цілі, складати плани, але при цьому пам’ятати, що вони ніколи не здійсняться. Незважаючи на всю абсурдність людського буття, людина має жити і робити свою справу, навіть усвідомлюючи її абсурдність. І внаслідок такого «бунту» абсурд зникає, «зживається». Саме прикла- дом такої «абсурдної людини» є самовіддана праця лікаря у місті,охопленого епідемією чуми (роман Камю «Чума»). Знаючи про абсурдність своїх дій, ця людина продовжує робити свою справу

і, зрештою, чума відступає. Приблизно таким «абсурдним бунтом» був на початку і фран- цузький рух опору, учасником якого – разом із Сартром – був і Ка-

мю, однак незважаючи на позірну абсурдність спротиву купки фран- цузьких патріотів могутній фашистській машині, – в результаті він переміг.

У наш час екзистенціалізм проник у найрізноманітніші сфери людського життя: науку, мистецтво, літературу. З нього пророста- ють також два відносно самостійні напрями – персоналізм і філо-софія діалогу.