59.Раціональне пізнання і його форми.

До раціональних форм пізнання відносять поняття, судження, умовиводи, проблеми, гіпотези, теорії та інше.

Поняття – це елементарна форма мислення, яка відображає суттєві ознаки предметів пізнання і пов’язана із застосуванням мови. Зміст поняття прямо або опосередковано будується на основі сприйняття і уявлення. Єдиний чуттєвий образ аналізується і перетворюється в поняття з певної точки зору. Так виникали і виникають тисячі і тисячі понять: людина, світ, дім, школа, рухатись та інші. По суті, увесь словниковий запас складається саме з понять. Усе якби дуже просто. Але у студентів, які не знайомі з формальною логікою, засвоєння цієї теми, як правило, викликає певні труднощі. Вони не можуть навести власні приклади понять, суджень, умовиводів, – їх знаня виявляються суто “абстрактними”. Утворення понять – рефлексивний процес. Рефлексія – суттєва якість свідомості, яка містить у собі осмислення і усвідомлення власної суспільної природи, набутого досвіду.

Судження розкриває певні сторони предмету пізнання, стверджує або заперечує щось відносно нього за допомогою понять. Сторони предмету можуть бути як суттєвими, так і несуттєвими. Судження висловлюються у формі розповідних речень, а також риторичних запитань. Наприклад: “Підготовка молодих спеціалістів є важливою державною і суспільною справою”. Як і поняття, будь-яке судження містить у собі момент рефлексії. Судити про щось – це є не тільки фіксація належності або неналежності предмету думки якоїсь ознаки, але і наше певне відношення до змісту висловленої думки, наші переконання, сумніви та інше. Це відношення констатується за допомогою різного роду оціночних предикатів: “істинне”, “хибне”, “необхідно”, “можливо”, “добре”, “допустимо”, “заборонено” і т.д.

Окремі судження в процесі пізнання логічно зв’язуються між собою і перетворюються по особливим правилам. Завдяки цьому виникає нове знання і воно безпосередньо не спирається на органи чуттів.

Умовивід – більш складна, чим судження, опосередкована форма мислення, за допомогою якої на основі одного або декількох відомих суджень отримується нове судження і нове знання.

60.Поняття істини. Конкретність істини. Критерії істини.

Метою пізнавального ставлення до дійсності є досягнення істини. Найважливішим завданням пізнавального ставлення людини до світу і до себе є одержання істинного знання, що дозволяє їй використовувати ці знання для активного впливу на світ, на саму людину для забезпечення своєї життєдіяльності.

Під істиною слід розуміти перевірену практикою відповідність змісту знань про предмети і явища, дійсності, достовірність знань про світ і про людину. Істина — це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить свій вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає.

Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.

В істині варто виділити три її сторони. По-перше, істина має об'єктивний зміст, тому що в ній відбиті властивості, зв'язки предметів і явищ, що існують поза людиною. По-друге, істина містить в собі момент відносності, який полягає в тому, що ступінь достовірності, масштабність, глибина, багатогранність істинного знання завжди обмежений історичними умовами, рівнем пізнавальних здібностей, можливостей і засобів, а також характером і спрямованістю практичного і пізнавального відношення людини до світу. По-третє, істина містить в собі момент абсолютності, який полягає в тому,щов ньому має місце знання, достовірність якого, перевірена практикою, зберігається в процесі подальшого пізнання і практичного освоєння світу людиною. Абсолютність істини характеризується тим, що в ході пізнавальної і практичної діяльності людина повніше освоює навколишній світ. Звичайно, вичерпати пізнання світу людина ніколи не зможе, тому що сам світ нескінченний і безмежний, безмежні пізнавальні і практичні аспекти відношення людини до світу і до себе.

Ці три сторони істини — об'єктивність, відносність і абсолютність - взаємозалежні і є різними характеристиками одного і того ж процесу пізнання людиною навколишнього світу. Істина виражає не тільки результат відображення дійсності у свідомості людини, але й засіб і спосіб реалізації його цілей. Істина виникає і взагалі можлива тільки в її нерозривному зв'язку з практикою.

Практика складає єдність пізнання, перетворення й освоєння світу людиною. Ці аспекти світовідношення припускають наявність специфічної пізнавальної активності. Під впливом практичної діяльності людей, зміни її змісту і форм у результаті розвитку суспільних потреб і виникнення нових цілей відбувається таке перетворення змісту і форм пізнання, що складає головну лінію його об'єктивного історичного розвитку.

Говорячи про практику як основу пізнання і критерій істинності знань варто враховувати її абсолютність і відносність. Абсолютність практики полягає в тому, що в конкретному підсумку саме вона підтверджує або спростовує істинність наших знань. Відносність практики полягає в тому, що її можливості завжди обмежені рівнем розвитку самої людини, її пізнавальних можливостей і здібностей, рівнем розвитку пізнавальних засобів, масштабністю цілей, які людина ставить перед собою на кожному конкретному етапі історії, рівнем людської свободи. Однак ця відносність переборюється поступовим розвитком суспільства, розширенням і поглибленням пізнання навколишньої дійсності, появою якісно нових засобів практичного освоєння світу.

Суспільні ж індивіди є носіями свідомості. Зважаючи на це, можна стверджувати, що вони задовольняють свої потреби завдяки діяльності, необхідною складовою частиною якої є свідомість. Отже, матеріальна діяльність суспільних індивідів є також свідомою діяльністю, тобто містить розумову діяльність як свій необхідний момент.