2.3. Дати оцінку Берестейській унії 1596 р.; пояснити її причини та наслідки.

Люблінська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. Особливістю цього періоду було те, що світська влада дедалі активніше проникала у церковне життя. Єпископів призначав не митрополит, а пани - рада, або великий князь. Це відкрило світським особам доступ до вищої ієрархії, які не тільки переймалися церковно-релігійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну зацікавленість. При цьому вони зберігали свої світські звичаї - полювання, банкети, розпусне життя та ін. Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії, занепад православної церкви. Вона вже не була гарантом збереження національних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання у релігійні справи міщанства, організованого в братства. Поступово у частини вищої церковної ієрархії православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. Прихильників унії не плані тонувало втручання світської влади у релігійне життя. Вони мали бажання не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися у політичних правах з католицьким духовенством.

Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. у м. Бересті. Та собор розколовся на дві частини - уніатську та православну. Уніатська Частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов’янська мова - мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, нарівні з католицькою, могла претендувати на державні посади. Уніатським єпископам було обіцяно місто в сенаті. Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Сторони прокляли одна одну. Розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою і глибоко розколола тогочасне суспільство.

2.4.

2.5. Визначити причини і джерела виникнення українського козацтва.

У XV - XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи - козацтва, яке пізніше, у XVII - XVIII ст., перетворилося на визначний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, особливо Поддніпров'я і Побужжі, що грала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів. Природні багатства цього краю вабили до себе людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало засобом існування. Життя по уходах захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Однак тут на випадок татарських "наїздів" потрібно було завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових "ватаг" набували необхідного досвіду. Призвичаївшись до місцевих обставин, вони не лише могли дати відсіч раптовому нападу, а й самі починали громити татарські улуси, не гребувати нападами на послів, купців тощо, "Козакування" перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.

Грушевський зазначав, то козаччина була результатом невпинної боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу. Але хоч козаччина має певні аналогії до різних явищ українського життя попередніх століть, її не можна безпосередньо від них виводити. Як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватись лише в XVI ст. й остаточно приймає певні вироблені форми на порозі XVI таХVIIст.