1.2. . Проаналізувати існуючи концепції походження та заселення східних слов'ян.

У І тисячолітті н.е. на історичну арену впевнено виходять слов'яни - одна з основних груп давньоєвропейського населення. Проблема етногенезу слов'ян дуже важлива, але й досі не до кінця з'ясована історичною наукою. Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян - ключ для розуміння вітчизняної історії.

Одну з перших спроб вирішити питання походження слов'ян зробив літописець Нестор, який вважав, що найдавніші слов'яни розміщалися по берегах Дунаю. Дунайська теорія походження слов'ян була домінуючою протягом XIII - XV ст, у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшому стали відомі російські історики XIX ст. С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський.

У добу середньовіччя з'явилась скіфо-сарматська, або азіатська теорія, викладена на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які прийшли з передньої Азії узбережжям Чорного моря і осіли у південній частині східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, звідки, з часом, вони, розселились на північ і захід.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочався на початку XIX ст. Чеський славіст Л.Нідерле започаткував вісло-дніпровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н.е. існувала балто-слов'янська спільність. В результаті її розпаду у ході розселення і з'явилися слов'яни, прабатьківщиною яких Л.Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром. Прихильниками цієї теорії були Н.Шахматов, В.Петров, М.Фасмер.

Польські вчені Л.Чекановський, Ю.Косташевський, Т.Лер-Сплавинський у 30-40 роках XX ст. висунули вісло-одерську концепції походження слов'ян, ЯКІ пов'язує походження слов'ян з лужицькою культурою і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами-річками Віслою і Одером.

У 50 - 60-х рр. XX ст. виникає дніпро-одерська теорія (Б.Рибаков, М.Артамонов, П.Третяков), яка увібрала в себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій і помістила СЛОВ'ЯНСЬКУ прабатьківщину між Дніпром і Одером.

Суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію сучасні українські археологи В.Баран, Р.Терпиловський, Д.Козак. На їх думку, формування слов'янського етносу - процес тривалий, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. На початковому етапі до III - II ст. до н.е. він розгортається головним чином у межиріччі між Віслою та Одером.

1.3. Охарактеризувати суспільний лад, побут, заняття та звичаї слов'ян.

З давньої давнини слов’янські племена формувалися як землеробські та скотарські. Слов’яни вели осілий спосіб життя. У перші століття нашої ери родова община у слов’ян почала змінюватися на територіальну, а первісний лад поступово надав місце феодальним відносинам. Основними заняттями слов’ян були: Підсічне землеробство, осіле скотарство, видобуток і обробка заліза, а також гончарство, ткацтво, ювелірна справа і торгівля.

Слов’яни були язичниками, обожнювали природу і природні явища. Мали культи предків, роду та небесних божеств: Сонце, Сварог, Дажбог, Перун. Спостерігалась віра в духів (лісовика, водяника, польового).

Середню Наддніпрянщину займав союз слов’янських племен, відомий під назвою анти.Основою економічного життя антів було орне землеробство. Високого рівня досягло ремісниче виробництво, торгівля. З другої половини V до середини VI ст. держава антів досягає найвищої могутності. Але розвиток та зміцнення Антської держави було перервано навалою аварів. На початку VII ст. війська аварського царя Апсиха завдали антам поразки. З 602 р. в історичних джерелах вони не згадуються.

До полян, які знаходилися у вигідному геополітичному становищі, тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. У VII ст. поляни, західні сіверяни і древляни почали об'єднуватися у федерацію племен. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але неухильно. На початку IX ст. утворилося стабільне державне об'єднання Руська земля або Київське князівство, Саме Київське князівство стало територіальним, політичним, етнокультурним ядром, навколо якого згодом зросла Київська Русь.

1.4. . Охарактеризувати процес становлення київської держави

Слід зазначити, що письмові джерела, і в тому числі «Повість временних літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст. Важливим етапом, у розвитку Давньоруської держави були VIII-ІХ ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни.

Можна виділити такі головні етапи процесу становлення київської держави:

1. Створення князівства зі столицею у Києві. До складу цієї держави ввійшли: поляни, руси, древляни, сіверяни.

2. Захоплення влади в Києві новгородським князем Олегом, під владою якого до цього часу знаходилася частина слов’янських племен (882)

3. Об’єднання майже всіх слов’янських племен в одну державу – Київську Русь (кін ІХ ст.)

Союзи слов’янських племен, а також перші державні об’єднання не буди стійкими, часто деякі з племен намагалися знову стати самостійними. Київські князі знову підкоряли непокірливих, використовуючи військову силу.

1.5. Які етапи пройшла в своєму розвитку Київська Русь? Визначити характерні риси кожного етапу.

У вітчизняній науковій літературі політична історія Київської Русі поділяється на три періоди. Перший період - обіймає майже І00 років, із 882р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972р.У цей час відбувається швидке об'єднання земель і племен Подніпров'я - полян, древлян, сіверян. Олег, Ігор і Святослав приєднали до Русі землі – князівства уличів, тиверців, в’ятичів, Білу Вежу, Тмутаракань. В цей час відчутні пережитки родоплемінного ладу, а в зовнішній політиці переважає експансія.

Другий період - розквіт Київської Русі - роки, коли при владі знаходилися Володимир Великий (980 - 1015) і Ярослав Мудрий (1034 – 1054). Князі продовжували розширювати кордони держави. Були приєднані землі волинян, білих хорватів, в’ятичів, деякі землі Балтії. Тобто в цей час в межах Київської Русі були об'єднані східнослов'янські і багато неслов'янських племен. Центр ваги князі переносять на внутрішні реформи. Для укріплення молодої держави, з метою централізації влади, в 988р. Володимир провів „ідеологічну" реформу. У Київській Русі було прийнято християнство в його східно-візантійському варіанті. Родовий принцип управління остаточно змінюється державним. Стабілізується державна територія і кордони, вдосконалюється державний апарат. Формується вотчина і феодальні відносини, які були юридично закріплені у своді законів „Руська правда".

Третій період - феодальне дроблення Русі (II пол. XI -1 третина XII ст.) - час правління Ярославичів і їх нащадків. Цей період характеризується центробіжними тенденціями, обумовленими зростанням продуктивних сил у сільському господарстві і ремеслі, пануванням феодальної власності на землю, великого вотчинного землеволодіння. В XIII ст. влада великого київського князя стала номінальною. На політичній карті великої держави з'являється більше півтора десятка суверенних князівств, в тому числі шість на території сучасної України - Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське, Турово-Пінське.