3.2 Фінансова політика як складова економічної політики держави: сутність, мета, цілі, фактори впливу, принципи, типи, види

Усі вітчизняні та зарубіжні автори підручників, навчальних посібників, наукових творів розглядають фінансову політику як складову частину економічної і соціальної політики уряду тієї чи іншої держави. Але розуміють цю складову неоднаково. Так, Ф.П.Кириленко, автор навчального посібника, „Фінанси (Теорія та вітчизняна практика)" визначає: Фінансова політика - це сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему" (Тернопіль: СМП „Астон", 2002.- С.31). І.О.Петровська та Д.В.Клиновий в навчальному посібнику "Фінанси"(з елементами статистики фінансів) пишуть: „Фінансова політика — це управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів з метою вирішення поставлених задач". В.П.Кудряшов каже: „Фінансова політика - це управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів з метою вирішення поставлених задач" (Фінанси: Навчальний посібник. -Херсон: Олді - плюс, 2002. - С.19). В.А.Карпінський та О.В.Герасименко розглядають фінансову політику як набір форм і методів мобілізації ресурсів держави" (Фінансова система: Навчальний посібник.-К.:ЦНЛ,2003. – С.6)

Колективний підручник „Финансы" за редакцією Г.Б.Поляка підкреслює: фінансова політика - це „сукупність державних заходів по використанню фінансових відносин для виконання державою своїх функцій" (М.:ЮНИТИ, 2003.- С. 447). Автори визнають фінансову політику як обов'язкову складову економічної політики й розглядають цю складову досить широко. За їх поглядом, тут конкретизуються головні напрями розвитку господарства держави, визначається обсяг фінансових ресурсів, їх джерела та напрями використання, розробляється механізм регулювання та стимулювання фінансовими методами соціально-економічними процесами.

М.В.Міляков у підручнику „Финансы" тлумачить фінансову політику як „комплекс заходів по використанню фінансових відносин, мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу та використання на основі фінансового законодавства" (М.:ИНФРА-М,2004.-С.10). О.Ю.Свиридов у книзі „Финансы, денежное обращение, кредит" говорить: „Фінансова політика-це сукупність державних заходів, направлених на досягнення конкретної міри ефективності й мобілізації фінансових ресурсів, їх перерозподіл і використання в рамках єдиної економічної системи з метою забезпечення державою своїх функцій і, в кінцевому рахунку, створення умов для економічної стабілізації та прогресу суспільства" (М.- Ростов - на - Дону. Изд-ий центр „Март", 2004.-С.30).

Колектив авторів під керівництвом і за науковою редакцією М.В.Грідиної та В.Б.Захожая в підручнику „Фінанси (теоретичні аспекти)"стверджують: „Фінансова політика - це сукупність заходів держави з мобілізації фінансових ресурсів і їх розподілу й використання з метою досягнення повних економічних, соціальних і міжнародних цілей, підпорядкованих реалізації інтересів суспільства" (К.:МАУП,2004.-С.27). В.М.Опарін у навчальному посібнику „Фінанси (Загальна теорія)" так характеризує фінансову політику: „Фінансова політика - це комплекс заходів, що здійснюються державою в межах наданих їм функцій та повноважень у сфері фінансової діяльності суб'єктів господарювання та фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей" (К.:КНЕУ,2004.-С.47), а О.Р.Романенко в 2-му виданні підручника „Фінанси", підкреслює, що провідні західні економісти , зокрема Кембалл Р.Макконнелл і Станлі Л.Брю, ототожнюють поняття фінансово-бюджетної і фінансової політики, визначають їхні зміни, які вносяться урядом у порядок державних витрат і оподаткування і спрямовані на забезпечення повної зайнятості і неінфляційного національного прогресу. За думкою автора, більш структурованим є визначення фінансової політики як сукупності заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл та використання, які держава здійснює через фінансову систему". П.М.Лепенко, П.І.Юхименко, А.А.Ільєнко та інші автори „Теорії фінансів"(за загальною редакцією О.Д.Василика) дають саме коротке тлумачення: „Фінансова політика - це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів (скоріше фінансових ресурсів - прим. Ю.К) для забезпечення економічного і соціального розвитку країни" (К.:ЦНЛ,2005.-С. 113).

Прийнявши таке розуміння поняття „фінансова політика", треба не забувати про зміни задач держави, її уряду залежно від політичної, соціальної та економічної ситуації в країні.

Не можна забувати й про те, що використання фінансової політики як інструмента виконання функцій держави, приводить до конфлікту інтересів державних і місцевих органів влади з іншими суб'єктами фінансової системи –господарськими структурами та населенням.

Так, всі, навіть представники державної влади, підкреслюють неефективність існуючої податкової системи, для багатих сфер бізнесу вона згубна, але залишається майже незмінною. У даному випадку фінансова політика залишається хибною.

Інший приклад - з сфери взаємовідносин держави і найманих працівників. Фінансова політика держави зводиться до свідомої різниці між мінімальною оплатою праці та прожитковим мінімумом.

З наведеного можна зробити такі висновки:

• по-перше, державна фінансова політика повинна бути засобом вирішення соціально – економічних задач суспільства, а не бути інструментом досягнення цілей тих чи інших органів влади, які переслідують корисні власні інтереси;

• по-друге, фінансова політика держави повинна відображати інтереси всіх суб'єктів фінансової системи, а не тільки органів державної влади;

- по-третє, слід розрізняти державну фінансову політику від фінансової політики державних органів влади.

За твердженням С.Ю.Вітте, особливість фінансової політики полягає в її спрямованості „на всебічне сприяння економічним успіхам і розвитку продуктивних сил країни. Така політика може дати найкращі результати і в відношенні фінансового господарства, підіймаючись разом з народним добробутом, платіжною силою населення і помножуючи джерела державних доходів" (див. кн.: Министерство финансов. 1802-2002 гг. Ч.П.- СПБ., 1902.- С.315).

Таким чином, державну фінансову політику можна розглядати як частину соціально-економічної політики держави та забезпечення збалансованого росту фінансових ресурсів у всіх ланках фінансової системи країни.

Головна мета державної фінансової політики - створення фінансових (необхідних і достатніх) умов для соціально – економічного розвитку суспільства, галузей народного господарства, територій, підвищення рівня та якості життя населення.

Можна виділити два напрямки проведення фінансової політики: фіскальне та регулююче.

Кожна фінансова політика кожної держави в першу чергу переслідує вирішення фіскальних задач, які пов'язані з балансом доходів і видатків. Оптимальна ситуація, коли видатки перекриваються поточними обов'язковими доходами. Цієї рівноваги досягти важко, держава повинна шукати шляхи скорочення видатків і збільшення доходів. Особливо скрутно знайти додаткові джерела доходів, бо це приводить до росту податкового тиску. Механізм впливу податкового навантаження на обсяги податкових надходжень визначається за законом Леффера: спочатку збільшення податкового тиску дає додаткові надходження, з часом досягаючи оптимуму, того рівня, який задовольняє платників податків і державу. У разі подальшого зростання податкового пресу, обсяг доходів бюджету скорочується і стрімко наближається до нульового рівня. На жаль, крива Леффера не дає конкретного оптимального рівня вилучення коштів (див. рис. 3.4, де Д - доходи, ПН -податкове навантаження).Оптимальний рівень залежить від економічних, соціальних, політичних, конкретно історичних, психологічних та інших факторів особливих для тієї чи іншої країни.

Рис. 3.4 – Крива Лаффера

Баланс доходів і видатків держави може бути встановлений шляхом зниження витрат. Цей процес зачіпає інтереси підприємств більшості соціальних груп населення і призводить до знижки соціальних заходів. Крім того, зниження витрат швидко не дає фіскального ефекту, оскільки спочатку стимулює ріст суміжних витрат.

Крім фіскальних цілей, фінансова політика припускає регулювання економічних процесів за допомогою податків, державного кредиту, бюджетних асигнувань, різних норм і нормативів тощо. Таке регулювання може здійснюватись стихійно чи свідомо. Якщо держава не ставить перед собою спеціальні цілі регулювання (скажімо, експорту нафти, листя чаю) і головним у фінансовій політиці є фіскальна функція, то в такому випадку регулювання господарської діяльності здійснюється стихійно. Однак рух фінансових ресурсів завжди впливає на економічні інтереси економічних суб'єктів. Їх побажання або співпадають з державними, або суперечать державним.

Сьогодні регулювання - обов'язковий елемент фінансової політики кожної держави свідомо використовується для досягнення цілей економічного розвитку. Зараз існує два механізми фінансового регулювання: стимулюючий та рестрикційний. Перший спрямований на збільшення фінансових ресурсів економічних суб'єктів шляхом знижки податків і збільшення бюджетних коштів для забезпечення економічного зростання та зайнятості населення. Другий - пов'язаний зі скороченням грошових коштів у національну економіку та суб'єкти господарювання: ділова активність стримується, грошовий обіг сповільнюється.

Фіскальні та регулюючі цілі фінансової політики знаходяться в певному протиріччі: перші вимагають щорічного балансу заходів і витрат держави, інші – часто призводять до бюджетного дефіциту. З часом бюджет покривається за рахунок раніше накопичених бюджетних профіцитів (перевищення доходів над витратами).

Слід підкреслити різницю в фінансовій політиці держави й економічних суб'єктів, зокрема підприємства. Інтереси трудового колективу трохи інші, ніж держави. Ось чому підприємства проводять свою фінансову політику, хоча на неї впливає фінансова політика держави.

Цілями фінансової політики підприємства можуть бути:

1) виживання в умовах жорсткої конкурентної боротьби;

2) запобігання банкрутства та величезних фінансових збитків;

3) лідерство в боротьбі з конкурентом;

4) максимізація ринкової вартості підприємства;

5) стабільні темпи економічного зростання;

6) зростання обсягів виробництва та реалізації;

7) максимізація прибутку;

8) мінімізація вітрат;

9) забезпечення рентабельності тощо.

Пріоритетність тієї чи іншої цілі фінансової політики підприємств вимагається головною задачею бізнесу – державного або приватного, особистого або колективного.

На фінансову політику впливають різні фактори. Їх можна віднести до внутрішніх і зовнішніх.

До перших (внутрішніх) відносять:

• форму власності на основні засоби виробництва;

• структуру національної економіки;

• соціальний склад населення;

• рівень добробуту населення та прибутковість юридичних осіб;

• стан розвитку економіки й організацію грошового обігу;

• стабільність грошової одиниці;

• досконалість податкової, цінової та кредитної політики.

До других (зовнішніх) факторів відносять залежність держави від економічних відносин з іншими країнами щодо поставок сировини матеріалів, інших природних ресурсів; обміну технологіями, взаємовідносин, пов’язаних з державним кредитом і ступенем інтеграції у світову економічну систему.

На фінансову політику держави мають вплив і інші фактори, які визначаються тими економічними умовами, що складаються на конкретному етапі її розвитку. Отже, можна говорити про те, що фінансова політика є динамічним процесом, який змінюється і коригується виходячи з нагальних практичних потреб.

Фінансова політика держави ґрунтується на таких принципах:

по-перше, постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності й підвищення рівня зайнятості населення. Цього можна досягти за рахунок залучення вітчизняних та іноземних інвестицій, надання пільгового оподаткування підприємствам, удосконаленням податкової політики держави;

по-друге, мобілізація і використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій населення, величина яких визначає розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через державний бюджет;

по-третє, вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів і заборону технологій, що загрожують здоров’ю людини. За допомогою таких фінансових інструментів, як податки, штрафні санкції, дотації, держава вимагає від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища.

У процесі здійснення фінансової діяльності держава відображає повну сукупність економічних умов. Якщо в них відбуваються зміни, держава трансформує фінансову політику. Залежно від характеру заходів можна говорити про фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія передбачає основні напрями використання фінансових ресурсів на тривалу перспективу. Прикладом стратегічного завдання було введення власної грошової одиниці – гривні; зараз – це подолання інфляції та спаду виробництва.

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань поточного стану розвитку економіки, наприклад, удосконалення системи оподаткування, надання пільг окремим платникам, зміна норм амортизаційних відрахувань тощо.

Якщо фінансова стратегія відображає довгостроковий курс держави в сфері фінансів, то фінансова тактика має завдання вирішувати задачі конкретного етапу розвитку, своєчасно проводячи перегрупування фінансових ресурсів.

Фінансова політика реалізується у кілька етапів:

• перший – формування наукового обґрунтування концепцій розвитку фінансів на основі вивчення вимог економічних законів, всебічного аналізу перспектив удосконалення виробництва та потреб населення;

• другий – визначення основних напрямків використання фінансів у перспективі та в поточному періоді, тобто формування стратегії і тактики фінансової політики. На цьому етапі, виходячи з поставлених цілей, ураховуються можливості збільшення та зменшення обсягів фінансових ресурсів, а також зовнішні, політичні та економічні чинники;

• третій – безпосередні практичні дії, спрямовані на досягнення поставлених цілей.

Фінансова політика починає впливати на економіку лише на третьому етапі, але такий вплив визначається змістом двох попередніх.

Фінансова політика держави змінюється залежно від трансформацій національної економіки. Аналіз фінансових політик, які проводились урядами різних країн, можна віднести до трьох основних типів: класичного, регулюючого та планово-директивного.

1 До кінця 20-х років XX ст. основним типом фінансової політики більшості країн був класичний варіант. Він спирався на положення творів А.Сміта (1723-1790) і Д.Рікардо (1772-1823), їх послідовників. Головна теза класиків ,,Вільна гра ринкових сил” (принцип laissar faira), збереження вільної конкуренції, держава осторонь господарських процесів. Відповідно до теорії класиків фінансові ресурси треба спрямувати на оборону країни, судочинство, підтримання суспільного порядку, створення суспільної інфраструктури, розвиток освіти тощо. Усе це має сприяти економічному розвитку країни, підвищенню добробуту її населення при одночасному скороченні витрат бюджету на інші цілі. Витрати, пов’язані зі споживанням звичайних товарів та наданням послуг, мають покривати громадяни, відповідно до їх платоспроможності. На думку А.Сміта, рівень платоспроможності підвищується пропорційно корисності державних послуг. Тому, згідно А.Сміту, оподаткування за принципом платоспроможності змінюється в оподаткування за корисність.

Податкова система повинна забезпечувати бюджет необхідними коштами. Основними можуть бути непрямі та майнові податки, досить прості й прозорі з точки зору їх збирання.

Управління фінансовою діяльністю концентрується в Міністерстві фінансів.

У другій половині XIX ст. до школи класичної політичної економіки приєдналася неокласична течія. Її видатним представником був А. Маршалл. На основі моделі попиту і пропозиції А.Маршалл вивів гіпотезу про вплив зміни податкових ставок на рівень цін та обсягів пропозиції товару на ринку. Ця теорія сприяла подальшому розвитку теорії оподаткування за економікою добробуту і теорії перекладення податкового тягаря.

2 Розвиток продуктивних сил ще в XIX ст. поставив питання перед державами про зміну фінансової політики. Загостреною ця проблема стала наприкінці 20-х років XX ст., коли в промислово розвинутих країнах намітився перехід до регулюючої фінансової політики.

Глибока економічна криза 1929-1933 рр., відома під назвою „Велика депресія”, зумовила появу інших економічних концепцій щодо економічної політики взагалі та фінансової зокрема, а також щодо ролі держави у фінансовій політиці. Виникає економічна теорія Дж. Кейнса (1883-1946),яку називають „кризовою”, адже в ній економіка розглядається у фазі депресії (спаду виробництва) і високого рівня безробіття.

На думку Дж. Кейнса, у ринковій економіці відсутній механізм саморегуляції, що забезпечив би її вихід з кризи. У цій теорії Дж. Кейнс віддав належне фінансовій політиці та інструментам її здійснення. В основу теорії вчений поклав ідею про державне регулювання економіки через зміну статей державного бюджету; державний бюджет у цій теорії вважався найважливішим інструментом державної політики. Рекомендації Дж. Кейнса щодо фінансової політики стосувалися:

• податкових ставок, які вчений пропонував державі підвищувати, і за рахунок залучених коштів фінансувати нерентабельні підприємства (це мало б сприяти зменшенню рівня безробіття та зниженню соціального напруження);

• державних витрат (державні закупівлі й трансфертні платежі), які, на думку Дж. Кейнса, стимулюють сукупний попит (це витрати на оборону, будівництво та утримання доріг, наукових центрів тощо).

Державні закупівлі сприяють формуванню національного доходу, що розширює попит на товари, а сукупний попит, у свою чергу, стимулює сукупну пропозицію. Крім того, державні закупівлі приводять до перерозподілу ресурсів від приватного споживання товарів до суспільного, вони дають громадянам можливість користуватися суспільними товарами.

Підвищення державних витрат зумовлює збільшення дефіциту державного бюджету. Але сам дефіцит розглядається як чинник підвищення сукупного попиту і виробництва. Крім того, прихильники цього напряму визнавали дію так званого ефекту мультиплікатора.

Кейнсіанська модель регулювання економіки передбачає широке використання бюджетно-фінансових та кредитно-фінансових регуляторів для стабілізації економічної кон’юнктури, послаблення циклічних коливань, підвищення і підтримання високого рівня зайнятості.

Модель Дж. Кейнса була покладена в основу економічної політики держав з розвиненою економікою понад два післявоєнних десятиріччя.

Податкова система в умовах регулюючої фінансової політики кардинально змінилася. Головним механізмом стає прибутковий податок, з прогресивними ставками. Цей податок забезпечує вилучення в економічних суб’єктах доходів, частина яких накопичувалась у заощадженнях; досягався баланс у бюджеті держави при високому рівні витрат.

У фінансовому механізмі приділяється увага системі державного кредиту, на його основі проводиться політика дефіцитного фінансування.

Держава активно розвиває довго- та середньострокові позики. Ринок позикового капіталу – важливе джерело заходів бюджету, дефіцит бюджету використовується як важіль впливу на економіку, її регулювання.

Замість єдиного центру керування фінансовими потоками створюється декілька, притому спеціалізованих служб, які займаються плануванням бюджету та бюджетних витрат, контролем за надходженням коштів, управлінням державним боргом.

У цілому кейнсіанська регулююча фінансова політика показала свою ефективність в індустріально розвинутих країнах. Вона забезпечила стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості та ефективну систему фінансування нагальних потреб у більшості держав.

3 У країнах, де панувала адміністративно-командна система управління економікою, мала місце планово-директивна фінансова політика. Головна мета цієї політики – забезпечення максимальної концентрації фінансових ресурсів у центральних органах влади та управління. Гроші вилучали із державних підприємств, із населення і із місцевих органів влади. Витрати визначалися із пріоритетів, установлених державним планом. Фінансування соціальної сфери здійснювалось за остаточним принципом, що мало негативні наслідки.

Управління фінансами було з єдиного центру – Міністерства фінансів. Інших державних органів управління цією сферою не існувало.

Планово-директивна фінансова політика показала свою високу ефективність у роки, коли без максимальної концентрації фінансових ресурсів не можна було обійтись, скажімо, під час відбудови народного господарства після завершення Другої світової війни. У той же час така фінансова політика підштовхувала до зниження ефективності виробництва, сповільненню розвитку соціальної сфери.

Фінансова політика відображає суб’єктивну сторону функціонування фінансів. Самі по собі фінанси і фінансова система є об’єктивними явищами. Вони існують незалежно від волі окремих суб’єктів фінансових відносин і загалом відбивають об’єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча і підпорядковані цим об’єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі. Їх організовують конкретні суб’єкти, які керуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальносуспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетінням різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади та управління, різних верств населення тощо.

Фінансова політика на нинішньому етапі в Україні повинна характеризуватись якісно новими підходами до суб’єктів господарювання з урахуванням переходу на ринкові відносини.

Складовими фінансової політики залишаються монетарна (грошова) та фіскальна політики.

Монетарна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. Механізм засновується на грошах та їх вартості як фінансових ресурсів. Це забезпечує:

• по-перше, стабільність грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції та курсу національної грошової одиниці;

• по-друге, своєчасність розрахунків у народному господарстві і в різних ланках фінансової системи;

• по-третє, управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії та розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх дохідності.

У грошово-кредитній політиці відносну самостійність набувають емісійна політика, цінова політика, валютна політика, кредитна політика (а в ній, у свою чергу, наприклад, процентна політика), інвестиційна політика.

Дамо характеристику окремих складових грошово-кредитної політики.

Емісійна політика зводиться до оптимізації необхідної маси грошей в обігу. Виправдана емісійна політика спрямована на деяке збільшення доходів бюджету – т.з. емісійних доходів. Другий напрям цієї політики полягає у впливу на процес зростання інфляції, т.п. реального знецінення доходів бюджету. Якщо держава невзмозі регулювати розмір грошової маси, це підриває економічну безпеку країни, бо національна валюта виявляється слабкішою за іноземну, яка вдирається й знецінює національне багатство.

Емісія грошей, по-перше, забезпечує економіку засобами обігу, платежу, накопичення; по-друге, у критичній ситуації покриває дефіцит державного бюджету; по-трете, впливає на стан економіки, сприяючи пожвавленню розвитку чи обмеженню зростанню цін.

Цінова політика держави полягає в регулюванні цін і тарифів на монопольні товарів та послуги, бо володіє надрами, землею, великими просторам води, залізницями, електрогенеруючими підприємствами та мережами, газо- та нафтопроводами. Ціна на блага всіх останніх галузей і сфер напряму залежать від динаміки цін на товари та послуги означених галузей.

Валютна політика припускає куплю – продаж іноземної валюти на валютному ринку для впливу на національну валюту та на сумарний попит і пропозицію грошей. Головним у впровадженні валютної політики в державі є національний (центральний) банк. Він своїми діями забезпечує примноження золотовалютних резервів держави.

По закону національний (центральний) банк держави має право змінювати відсотки кредиту, який він видає. Це означає те, що „ціна кредиту” виступає як механізм впливу на кредитну систему, як важель, який регулює попит і пропозицію на ринку капіталів. На практиці збільшення обігової ставки викликає скорочення обсягів запозичення та подорожчання національного кредиту. Пропозиція грошей знижується; коли ж обігова ставка зменшується, механізм діє в зворотньому напрямі.

Так виглядає сутність кредитної політики в державі.

Важливим елементом фінансової політики і зокрема грошово– кредитної є інвестиційна. Вона передбачає:

• збільшення ролі бюджету на ринку державної інвестиційної політики;

• запозичення прямих іноземних інвестицій;

• розвиток іпотечного кредитування;

• створення умов для організованого накопичення й інвестування заощаджень населення.

Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання. Вона здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів та розподілу цих коштів за окремими напрямами державних видатків. Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики у її вузькому розумінні. Водночас ця політика ширша, оскільки включає також політику у сферах фондового і страхового ринку та міжнародних фінансів. Фіскальну політику дещо умовно можна поділити на податкову, митну, бюджету.

Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування – установлення видів та співвідношення податків, визначення платників та підходів до них (уніфікований чи диференційований), установлення ставок оподаткування, надання податкових пільг тощо. Вона відображає як потреби держави у коштах, так і вплив податків на діяльність підприємств і громадян.

Держава захищає свої інтереси через митну політику. Відповідно до зацікавленості держави в розширенні або скороченні експорту чи імпорту застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Головне завдання митної політики – притягування коштів у державний бюджет і примноження валютних резервів держави.

Бюджетна політика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо. Залежно від структури бюджетних видатків ця політика може мати соціальне, економічне чи військове спрямування. Крім того, бюджетна політика визначає засади бюджетного устрою країни і побудови її бюджетної системи, а також організацію міжбюджетних відносин. Проводячи бюджетну політику держава визначає;

• джерела формування доходів державного і місцевих бюджетів;

• пріоритетні напрями видатків бюджету;

• допустимі межі розбалансованості бюджету;

• джерела фінансування бюджетного дефіциту;

• принципи взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.

Зважаючи на те, що податкова і бюджетна політика тісно пов’язані між собою, вживають поняття бюджетно – податкової політики. При цьому виділяють:

• дискреційну фіскальну політику, коли парламент і уряд вносять зміни до податкової системи і видатків бюджету з метою впливу на ВВП, зайнятість, інфляцію. Ця політика може бути стимулюючою і стримуючою;

• недискреційну, або політику „вмонтованих стабілізаторів”, яка базується на теоретичному допущенні, що податкова система сама по собі має властивість автоматично впливати на економічний цикл, тобто має стабілізаційний ефект.

Держава проводить конкретну фінансову політику у сферах фондового та страхового ринку, у сфері міжнародних фінансів і певну торгову політику.

Фінансова політика у сфері фондового та страхового ринків характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та інституційних інвесторів. Оскільки вказані фінансові інституції є самостійними структурами, держава може впливати на них, як і на інших суб’єктів підприємницької діяльності, тільки засобами регуляторної політики.

Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов’язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними організаціями і фінансовими інституціями, членство в яких є добровільним. З одного боку, воно передбачає членські внески, а з іншого – можливості отримання фінансової допомоги. Сутність політики полягає у визначеності щодо участі в цих організаціях та інституціях і у встановленні засад співпраці.

Важливою складовою фінансової політики є боргова політика держави. Вона починається з визначення співвідношення між податковими і позиковими фінансами. Перші засновуються на формуванні доходів бюджету за рахунок податків й обов’язкових платежів, а другі – на використані в певних межах державних позик. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредитами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу.

Залежно від завдань, на розв’язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

• політика стабілізації;

• політика економічного зростання;

• політика стримування ділової активності.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін. Її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних ресурсів при сталих пропорціях розподілу отриманих доходів. Розрізняють два різновиди цієї політики, які досить суттєво відрізняються один від одного. Перший – це політика стабілізації після економічного спаду, яка має стимулюючий характер. Другий – політика стабілізації в період економічного піднесення, яка має обмежувальне спрямування.

Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширення обсягу фінансових ресурсів та забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення. Реалізація фінансової політики економічного зростання може здійснюватися трьома основними способами – через зростання державних видатків, зниження рівня оподаткування та проведення політики „дешевих грошей”. Використання державних видатків як стимулу зростання ВВП відбиває прямий державний вплив на основі фінансування економічних потреб. Це фінансування відображає приплив додаткових зовнішніх ресурсів, необхідних підприємствам для розширення обсягів виробництва. Зниження рівня оподаткування приводить до збільшення маси внутрішніх ресурсів підприємств. Політика „дешевих грошей” полягає у мінімізації процентних ставок за кредитами і розширює можливості підприємств у залученні кредитних ресурсів.

Політика стримування ділової активності використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється такими самими способами, як і за політики економічного зростання, тільки у зворотному напрямі – скорочення державних видатків, підвищення рівня оподаткування, установлення високих процентних ставок за кредитами.

Нині фінансово-економічна ситуація в Україні складна, неоднозначна й суперечлива. Об’єктивні економічні реалії сьогодення висунули в центр фінансової політики питання про перехід від простого до розширеного відтворення, тобто про економічне зростання, яке можливе лише за наявності виробничої, грошової й соціальної стабілізації.

Для виходу з фінансової кризи держава повинна запроваджувати фінансову політику, спрямовану на:

• створення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу в національну економіку;

• забезпечення прискореного розвитку пріоритетних галузей економіки шляхом субсидування та зниження податкового тиску;

• сприяння підвищенню кредитної спроможності та стійкості банків за рахунок зниження рівня відсоткової ставки, збільшення частки довгострокових кредитів і посиленням контролю за їх використанням;

• легалізацію тіньових капіталів і повернення іноземних кредитів;

• упорядкування реального по прибутках бюджету для недопущення поточної заборгованості держави;

• підвищення гарантованості надходжень планових прибутків у бюджет шляхом недопущення прострочень із платою податків і податкових кредитів, чи, як тимчасовий захід, дозвіл внеску податкових надходжень борговими терміновими паперами і майновими зобов’язаннями (акціями);

• мобілізацію покриття тимчасових розривів між податковими надходженнями і виплатами із бюджету коштів, одержуваних від розміщення короткострокових державних облігацій;

• використання грошових заощаджень населення і депозитів підприємств як джерела поповнення оборотних капіталів тощо.

Формування фінансової політики здійснюється за певними принципами. До них належать:

а) принцип наукової обґрунтованості фінансової політики. Фінансова політики не може базуватися на суб’єктивних побажань. Вона має ґрунтуватися на точному обліку потреб у фінансових ресурсах та можливостях мобілізації таких ресурсів. В іншому випадку вона може мати негативний спрямовуючий вплив на інші сфери і ланки фінансової системи та розвиток народного господарства залогом;

б) принцип системного підходу. Фінансова політика розглядається, як складна система, як елемент іншої складнішої системи, якою є економічна політика держави. Тому оптимізація фінансової політики як системи досягається за умови встановлення її тісної взаємодії з зовнішним середовищем, з економічною політикою суспільства в цілому;

в) принцип цільової спрямованості фінансової політики. Суть цього принципу полягає у чіткому встановленні пріоритетів і доцільності виділення певного обсягу фінансових ресурсів для їх вирішення. Саме на основі фінансової політики визначають пріоритетні галузі та спрямування відповідного обсягу фінансових ресурсів, які мають сприяти їх розвитку. У зв’язку зі змінами пріоритетів змінюється і фінансова політика;

г) принцип безперервності фінансової політики. Суть цього принципу полягає в тому, що фінансова політика-процес постійно діючий і постійно поновлюваний. Фінансовою політикою пронизана економічна діяльність всіх суб’єктів суспільства. А оскільки оскільки суспільство завжди динамічне, то і фінансова політика характеризується динамічністю;

ґ) принцип доступності фінансової політики полягає в тому, що вона має бути зрозумілою за умови достатніх знань, щоб володіти економічною ситуацією. Вона повинна бути сформульована виключно для однозначного тлумачення;

д) принцип збалансованості доходів і випадків у всіх сферах фінансової системи;

е) принцип створення фінансових резервів(перевищення доходів над випадками з метою забезпечення ліквідації непередбачених витрат);

є) принцип сприяння виробництву, підтримки підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення. Він безпосередньо випливає із необхідності підвищення суспільного добробуту населення. Для цього фінансова політика повинна сприяти зростанню ефективності виробництва на основі підвищення продуктивності праці;

і) принцип пошуку і постійного удосконалення форм і методів мобілізації фінансових ресурсів та їх економне й раціональне використання з метою сприяння соціально-економічному розвитку суспільства.

Усі принципи формування фінансової політики взаємопов’язані між собою, доповнюють один одного, а їх визначальне спрямування має на меті забезпечення фінансової стабільності в державі та підвищення темпів соціально-економічного розвитку суспільства.