2.2 Функції фінансів

Матеріально-речовою основою фінансів є фонди грошових коштів. Звідси фінанси можна розглядати як економічну категорію, яка відображає відносини, пов’язані із формуванням та рухом фондів грошових коштів. Зміст цієї категорії детальніше виявляється у функціях (від лат. funktia – призначення, роль), які виконують фінанси.

За думкою більшості вчених і практиків, фінанси (ця самостійна економічна категорія) виконує дві основні функції:

- розподільчу,

- контрольну.

Розподільча функція є головною. Вона проявляється в розподілі та перерозподілі вартості валового внутрішнього продукту (ВВП), валового національного продукту (ВНП), національного доходу (НД), національного багатства (НБ)в грошовій формі та використанні грошових коштів за цільовим призначенням між різними суб’єктами господарювання – державою, юридичними та фізичними особами.

Валовий внутрішній продукт – сукупна вартість кінцевого продукту (товарів та послуг), вироблених у державі протягом року.

Валовий національний продукт – представляє собою сумарну вартість товарів та послуг, які надходять у розпорядження країни за певний проміжок часу, як правило, за рік.

Національний дохід – знову створена вартість у сфері матеріального виробництва або відповідна їй частина річного сукупного суспільного продукту.

Національне багатство – це сукупність створених та нагромаджених матеріальних благ, якими володіє суспільство, а також природних ресурсів, що залучені у господарський оборот.

Національне багатство країни включається у розподільчі процеси і стає об’єктом розподілу за допомогою фінансів лише у випадкових випадках, таких як війни, катастрофи, стихійні лиха тощо.

Розглядаючи стадії руху ВВП (ВНП) та природу й місце фінансів у сукупності виробничих відносин , треба підкреслити особливості відносин , які виникають у процесі створення готового продукту та їх сукупностей у зв’язку із специфікою виробничо – технологічних і організаційних тонкощів процесу праці.

Як відомо, продукт праці завжди переміщується з одного робочого місця, однієї ділянки, цеху – до іншого, доки не буде одержано кінцевого результату. Не тільки кожна операція чи процес мають свою вартість, а й використані елементи основних і оборотних виробничих фондів Ціна на будь – який товар складається раніш за всього із собівартості (С) і прибутку (П) т.б.

Ц = С + П .

Після завершення виробництва починається стадія розподілу виробленого продукту через суму цін і виторгу від реалізації всієї сукупної продукції .

У цілому вартість створеного ВВП передається формулою:

ВВП = C + V + M ,

де: С – фонд відтворювання використаних основних і оборотних виробничих фондів ;

V – фонд заробітної плати ;

М – чистий дохід .

C + V забезпечують процес простого відтворення основних і оборотних виробничих фондів , а також – робочої сили ; М – відтворює в розширеному масштабі ці ж самі елементи й формує централізовані ресурси держави.

C і V мають грошову оцінку, але не являються фінансовими; лише М можна віднести до фінансів. Самостійність і відособленість цієї частини ВВП характеризує специфіку фінансів і їх місце в системі виробничих відносин .

Сутність фінансів проявляє себе через розподіл і перерозподіл той частини ВВП, яка є чистим доходом – цим головним джерелом формування централізованих грошових фондів.

Розподільчу функцію, хоча й в обмежених рамках (насамперед у сфері перерозподілу), можуть виконувати і ціни. Як відомо, ціна – це грошовий вираз вартості будь-якого товару, тобто ціни, як і фінанси, здійснюють розподіл валового внутрішнього та національного продуктів.

Ціни визначаються на основі попиту й пропозиції, але це у процесі реалізації товару. Під час формування ціни виробником враховується усі витрати виробництва й збуту, а також певна сума накопичень у формі прибутку.

За допомогою цін спостерігається й перерозподіл грошових коштів як наслідок перекосу: ціна на економічні блага(товари, послуги, роботи) одних галузей вища за вартість, а на інші – нижча. Тобто ціни в певних ситуаціях неточно і неповно виконують функцію виміру вартості. У цьому випадку перерозподіл – як результат раніше накопиченого виробничого потенціалу, покриття збитків від стихійного лиха тощо.

Розподіл і перерозподіл вартості ВВП (ВНП) у окремих випадках відбувається в атмосфері кримінальних порушень – крадіжок, зловживань службовим становищем, розкрадання майна підприємств державного сектора національної економіки, уникання від сплати податків (без порушення закону та незаконне) та ін. Це не економічні методи, тому в курсі «Фінанси» не розглядаються.

Можна дійти висновку, що ціна визначає параметри впливу фінансів на всі процеси, пов’язані зі створенням та використанням валового внутрішнього та національного продукту. До певної міри це так тому що під час реалізації товару, роботи чи послуги встановлюється їхня дійсна вартість і обсяги фондів фінансових ресурсів, які будуть створені по закінченні виробничого циклу. Це – фонди нагромадження, споживання та відновлення основних і оборотних виробничих фондів.

Проте це лише візуальне враження, бо фінанси можуть впливати як на абсолютну величину ціни, так і на внутрішню її структуру найрізноманітнішими методами. Так, держава, використовуючи фінанси, може суттєво впливати на структуру ціни через зміну відрахувань до фонду амортизації, пенсійного фонду та фонду соціального страхування. Ціни можуть бути змінені завдяки введенню акцизного збору та податку на додану вартість.

Фінанси мають ширший діапазон розподілу, ніж ціна. Вони здійснюють не лише первинний розподіл валового внутрішнього та національного продукту на рівні виробничої структури, а й подальший перерозподіл через бюджетну систему. На цьому етапі ціни можна регулювати за допомогою дотацій і виплат із бюджету різниці в цінах. Характерними щодо цього є дотації вугільній промисловості, дотації на комунальні послуги, потреби електротранспорту, на окремі види ліків.

У теорії й практиці цінові та фінансові методи часто розглядаються як рівнозначні щодо регулювання економічних процесій. Є підстави стверджувати, що ці методи доповнюють один одного, і їхнє використання залежить від конкретної економічної ситуації. Тим більше, що:

1) завдяки ціні проходить первинний розподіл ВВП і ВНП;

2) чистий дохід розщепляється: одна частина направляється на розширене відтворювання С і V, друга – поступає в централізовані фонди фінансових ресурсів у формі податків і поза податкових платежів;

3) сам факт розщеплення чистого доходу як обов’язкового елемента ціни – початок перерозподілу ВВП і ВНП.

У розподільчих процесах поряд з фінансами та ціною бере участь і заробітна плата. За своєю економічною природою заробітна плата є грошовим виразом вартості праці. Це – фонд грошових засобів, що знаходиться в розпорядженні працівника й використовується для задоволення особистих потреб.

Для виплати заробітної плати на підприємстві створюється фонд фінансових ресурсів. Це свідчить про органічний зв’язок фінансів і заробітної плати. Кошти, що надходять у розпорядження працівника, є свідченням того, що відбувся процес обміну товару – робоча сила на товар-гроші. У подальшому товар-гроші обмінюватиметься на інші види товарів, які необхідні для задоволення потреб людини (відбувається простий товарообмін).

Проте людина, одержавши заробітну плату, використовує її не лише для обміну на товари першої необхідності. Вона створює фонди грошових засобів для придбання товарів тривалого користування, цінних паперів з метою одержання доходів тощо. У цьому разі названі фонди є фінансами кожного громадянина.

Фінанси та заробітна плата перебувають у постійній взаємодії. Так, держава регулює заробітну плату за допомогою податків, створюючи загальнодержавні фонди фінансових ресурсів. Водночас держава за рахунок централізованих фондів фінансових ресурсів стимулює розвиток окремих видів діяльності, надаючи субсидії, субвенції та інші форми фінансових дотацій.

У економічному відношенні фінанси і заробітна плата мають загальну рису: приймають участь у розподілі створеної вартості (ЗП + ЧД). У той же час між категоріями є певні відмінності:

• сфера дії заробітної плати вужча, ніж фінансів: за допомогою фінансів розподіляється та перерозподіляється весь ВВП (ВНП), а за допомогою заробітної плати – лише необхідний і частково додатковий продукт;

• заробітна плата залежить від кількості і якості витраченої праці і носить тому компенсаційний характер, а фінанси – авансовий (на матеріальні й нематеріальні активи, обігові кошти );

• заробітна плата в основному має індивідуальну спрямованість на конкретного робітника, а фінанси ж – суспільну (на розширене відтворення, соціальний захист тощо);

• заробітна плата безпосередньо зв’язана з робочою силою, фінанси – з усіма факторами виробництва.

Особливості розглянутих економічних категорій вимагають їх комплексного використання.

Приймають участь у розподільчому процесі й кредити. Якщо фінанси створюють базу для утворення кредитних ресурсів, то функціонування кредиту дозволяє формувати фінансові ресурси в розпорядженні суб’єктів господарювання та держави. Загальним для економічних категорій, які розглядаються, є те, що їх вплив концентрується на основних і обігових коштах.

На відміну від фінансів кредити продовжують розподіл вартості. Необхідність у цьому зв’язана:

• з недостачею грошових ресурсів для задоволення потреб і завданням накопичення коштів;

• появою тимчасово вільних грошових ресурсів та втягнення їх у кругообіг;

• надлишком чи недостачею ресурсів у різні періоди в зв’язку з незбігом часу одержання грошових коштів з потребою в них.

Кредит має справу з тимчасово вільними коштами, тому сфера його використання обмежена перерозподілом вартості ВВП (ВНП). Фінанси не тільки опосредують перерозподіл вартості, але й приймають участь у її первинному розподілі (C , V , M ).

Фізичні особи розподіляють фінансові ресурси на особисті потреби (або споживання) та накопичення.

Суб’єкти підприємницької діяльності розподіляють ресурси для формування та поповнення поточних та необоротних активів. Розподіл же ресурсів на державному рівні в процесі виконання державного бюджету передбачає використання доходів бюджету на фінансування економічної діяльності, соціального захисту населення та соціальну сферу, науку, оборону, забезпечення правопорядку, органів управління, освіти, охорони здоров’я тощо – на фінансування цільових централізованих і децентралізованих фондів грошових ресурсів.

Слід розрізняти первинний і вторинний розподіл (або перерозподіл).

Первинний розподіл – це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб’єктів, які беруть участь у створенні ВВП (ВНП). Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб – заробітна плата, у юридичних осіб – прибуток, у держави – прибуток державного сектора, що централізується в бюджеті: надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.

Разом із формуванням бюджету та інших централізованих фондів грошових коштів починається процес перерозподілу раніше розподіленої вартості.

Необхідність перерозподілу пов’язується із:

• утриманням невиробничої сфери суспільства;

• забезпеченням держави грошовими коштами для виконання нею своїх функцій (втручання в економіку, соціального захисту населення, управління і оборони).

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, регіональні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають державний бюджет і державні фонди цільового призначення, регіональні – місцеві бюджети і позабюджетні фонди органів місцевого самоврядування. Відомчі – це фонди, що створюють міністерства і відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об’ єднань.

Перерозподіл – це:

1) вилучення частини доходів у одних суб’єктів підприємницької діяльності та формування на цій основі централізованих фондів; на даному етапі формуються вторинні доходи суб’єктів;

2) використання централізованих фондів і формування доходів окремих суб’єктів. Первинні доходи виглядають як заробітна плата фізичних осіб, зайнятих у бюджетній сфері, вторинні – предстають у вигляді різних виплат і надання безплатних послуг із централізованих фондів (скажімо, доплата за знання іноземної мови чи за стаж; безплатні сніданки чи обіди).

Основні види перерозподілу:

• міжгалузевий, який здійснюється через бюджет та інші фонди для утримання невиробничої сфери, проведення структурних зрушень у матеріальному виробництві;

• міжтериторіальний – через бюджети, державні фонди і деякою мірою галузеві фонди для перерозподілу коштів між окремими регіонами країни;

• внутрішньогалузевий – через галузеві фонди, а також фонди об’єднань, підприємств для вирівнювання їхнього розвитку;

• внутрішньогосподарський – через утворення децентралізованих фондів підприємств, організацій і установ; перерозподіл коштів між структурними підрозділами, цехами, відділами та ін.

Механізм дії розподільчої функції фінансів представлений на рис. 2.1.

Безумовно, провідну роль у перерозподільчому процесі відіграє держава. Спочатку вона мобілізує і формує загальнодержавні фонди – державний бюджет і цільові загальнодержавні позабюджетні фонди. Потім держава використовує ці грошові фонди на розвиток національної економіки, пріоритетних галузей, системи управління, виплату пенсій та ін. Звідси виникають відносини вторинного перерозподілу.

Кінцевим результатом перерозподільного циклу є те, що частина перерозподілених грошових ресурсів через механізм бюджетного фінансування знову переходить у сферу матеріального виробництва, щоб почати новий цикл первинного розподілу з наступним перерозподілом, інша частина перерозподілених грошових ресурсів переходить у сферу споживання (освіта, охорона здоров’я, культура, оборона, державне управління тощо).

Беручи участь у розподілі та перерозподілі створеної вартості, фінанси сприяють змінам пропорції, що виникає під час первинного розподілу, в пропорції кінцевого використання.

Фінанси – насамперед розподільча категорія. За їх допомогою здійснюється вторинний розподіл або перерозподіл національного доходу. У 1960 – 1990 рр. частка національного доходу, яка перерозподілялася через усі ланки фінансової системи, різко зросла до 35-50%. Напередодні першої світової війни ( 1914 - 1918 рр.) вона становила лише 9-8%.

Соціально-економічна сутність фінансових відносин полягає в дослідженні питання – за рахунок кого держава отримує фінансові ресурси і в чиїх інтересах їх використовує.

У процесі історичного розвитку сутність перерозподільних процесів істотно змінилася. У XIX ст., в умовах жорсткої виробничої експлуатації, широкі народні маси несли основний тягар фінансової експлуатації.

Розвиток продуктивних сил у другій половині XX ст., науково- технічний прогрес, розширення функцій держави, демократизація суспільного життя в країнах з розвинутою ринковою економікою зумовили суттєві зміни у сфері державних фінансів, а саме – значна частина засобів почала перерозподілятися на користь широких мас населення. У зв’язку з вимогами НТР значно зросли витрати на освіту та науку.

Загалом характер перерозподільних процесів визначається рівнем мілітаризації економіки. У країнах з високими військовими витратами затрати на соціальні заходи низькі, і навпаки.

Перерозподіл національного доходу в Україні відбувається в інтересах структурної перебудови народного господарства, розвитку пріоритетних галузей економіки, на користь найменш забезпечених груп населення.

Отже, перерозподіл національного доходу здійснюється між виробничою та невиробничою сферами народного господарства, галузями матеріального виробництва, окремими регіонами країни, формами власності та соціальними групами населення. Кінцевою метою розподілу й перерозподілу національного доходу і валового внутрішнього продукту, які здійснюються за допомогою фінансів, є розвиток продуктивних сил, створення ринкових структур економіки, зміцнення держави, забезпечення високого рівня життя населення.

Поряд з розподільчою фінанси виконують контрольну функцію. Її сутність проявляється в контролі за розподілом ВВП між відповідними грошовими фондами, каналами розподілу та їх цільовим використанням. Необхідність фінансового контролю виникає з бажання кожного суб’єкта господарювання отримати якомога більше з вартості ВВП у процесі розподілу. Звідси основна мета фінансового контролю – запобігти окремим суб’єктам привласнювати неналежну їм частку національного доходу. Саме завдяки цьому суспільство отстежує повноту та своєчасність забезпечення фінансовими ресурсами різних суб’єктів господарювання, включаючи державу й державний сектор економіки. Головне завдання фінансового контролю – встановлення оптимального співвідношення між фондами нагромадження і споживання.

Рис. 2.1 – Механізм дії розподільчої функції фінансів

Сутність фінансового контролю полягає в комплексному, органічно взаємопов’язаному вивченні законності господарських і фінансових операцій і процесів на основі використання фінансової здатності, бухгалтерського обліку, нормативної та іншої економічної інформації в поєднанні з дослідженням фактичного стану об’єктів контролю з метою забезпечення ефективного використання фінансових ресурсів.

Розрізняють такі види фінансового контролю: державний, аудиторський та внутрішньогосподарський. Ці види фінансового контролю використовуються у формах, які визначаються за певними ознаками. Так, за часом здійснення маємо попередній, поточний та подальший контроль; за джерелами даних – документальний і фактичний; за методами виконання – ревізію, перевірку, аналіз і обстеження.

Особливе місце займає державний контроль. Він може бути відомчим і позавідомчим.

Державний – це контроль з боку держави за фінансовою діяльністю юридичних і фізичних осіб. Це найбільш організована та дійова форма. Він охоплює загальнодержавний рівень ВВП.

Відомчий контроль здійснюється галузевими міністерствами і відомствами відносно до підпорядкованих їм підприємств, організацій, установ. Його об’єктом виступає фінансова діяльність підприємств та внутрішньовідомчі розподільні відносини.

Часто трудові колективи використовують незалежний фінансовий контроль. Він проводиться спеціальними органами – аудиторськими фірмами з метою встановлення правильності й законності у фінансовій діяльності окремих суб’єктів.

На підприємствах, в організаціях не виключений внутрішньогосподарський контроль. Його сутність полягає у самоперевірці фінансової діяльності кожним суб’єктом розподільчих відносин.

Контроль за фінансовою діяльністю держави здійснює суспільство.

Оскільки фінансові показники діяльності суб’єктів є результативними, то фінансовий контроль є наскрізним: він охоплює всі напрями діяльності держави, юридичних і фізичних осіб. Їх діяльність має бути прозорою, і це створює передумови для її чесності та законності. Контрольна функція діє не автономно, не ізольовано, вона тісно пов’язана з розподільчою.

Розподільча та контрольна функції фінансів реалізуються через фінансовий механізм, який представляє собою сукупність форм і методів створення й використання фондів фінансових ресурсів з метою забезпечення різних структур, суб’єктів і населення. Складовими частинами цього механізму є фінансове планування й прогнозування. Фінансові показники, нормативи, ліміти й резерви, стимули й санкції, а також система управління фінансами базуються на твердій та стабільній законодавчій базі (див. рис. 2.2).

За допомогою фінансового механізму здійснюється широкомасштабний розподіл і перерозподіл створюваного в державі валового внутрішнього продукту відповідно до основних положень фінансової політики. На стадії фінансового планування й прогнозування визначаються фінансові можливості держави щодо фінансового забезпечення розвитку її економіки й соціальної сфери. Показники прогнозних розрахунків є основою для приведення в дію відповідних стимулів та інструментів у формі різноманітних пільг, санкцій або обмежень, які забезпечують розвиток держави в заданому напрямі. Це можуть бути пільги з оподаткування, пільгове кредитування або надання дотацій на покриття збитків тощо. Можуть застосовуватися також фінансові інструменти, що обмежують ту чи іншу форму діяльності. Це – штрафи, відміна пільг, додаткове оподаткування тощо. Фінансовий механізм характеризують узагальнюючі та індивідуальні показники. Узагальнюючими є загальний обсяг фінансових ресурсів, що створюються в державі, обсяг доходів та видатків бюджету тощо. Індивідуальні – це величина витрат бюджету держави на одного жителя, розмір податків, що сплачуються одним працюючим, тощо. Фінансові показники дають змогу визначити дієвість фінансового механізму.

Важливими елементами фінансового механізму є фінансові нормативи, ліміти й резерви. Нормативи характеризують повний рівень забезпечення видатків, різних видів витрат фінансових ресурсів. Ліміти є певними обмеженнями на витрати в інтересах держави, підприємця або громадянина. Резерви мають нейтралізувати вплив непередбачуваних факторів, що можуть виникнути в майбутньому.

Складовою фінансового механізму є стимули, спрямовані на забезпечення своєчасного й повного надходження коштів до бюджету, найекономнішого і найефективнішого їх використання, що припускає застосування як матеріального заохочення, так і економічних санкцій. Система стимулювання у складі нині діючого фінансового механізму включає, в основному, різні санкції за неповне й несвоєчасне надходження коштів до бюджету, неекономне й неефективне використання бюджетних асигнувань.

Найбільший перелік фінансових стимулів зосереджено в системі взаємовідносин бюджету з господарськими структурами й населенням. Причому платежі до бюджету й система бюджетного фінансування лише тоді можуть перетворитися на економічні стимули, коли методи мобілізації, напрями й порядок використання бюджетних коштів будуть пов’язані з інтересами суб’єктів господарювання.

Деякі економісти, крім двох охарактеризованих функцій фінансів, відмічають оперативну, регулюючу, стимулюючу, відтворювальну, стабілізаційну, виробничу та інші функції.

Незменшуючи значення таких тверджень, треба підкреслити важливу роль фінансів держави у розширеному відтворенні, насамперед завдяки розподільчій функції.