Нагромадження і інвестиції, їх роль в економічному зростанні.

Матеріальною основою економічного зростання є та частка ВВП, що спрямовується на розвиток виробництва. Усе багатство створене в країні за певний період (за рік ) спрямовується на споживання і нагромадження.

Нагромадження капіталу – це придбання основного капіталу, запасів товарів короткострокового використання, землі, родовищ корисних копалин та інших невідтворюваних матеріальних активів, фінансових активів, патентів, авторських прав та інших нематеріальних активів протягом звітного періоду.

Норма нагромадження (на мікрорівні) характеризує відношення частки чистого доходу (прибутку), яку госпо­дарюючий суб'єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку (доходу). Норма нагромадження (на макрорівні)— це відношення фонду чистого на­громадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створе­ного за відповідний період.

Процес нагромадження капіталу органічно пов'язаний з про­цесами заощадження та інвестування. Інвестиції — це сукупність витрат у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі економіки з метою отримання прибутку. Виокремлюють фінансові та реальні інвестиції. Фінансові інвестиції представляють собою вкладення в цінні папери (акції, облігації тощо), що випускаються приватними компаніями або державою.

Реальні інвестиції – це вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-вироб­ничих запасів.

Циклічність економічного розвитку характеризується нерівномірним, хвилеподібним розвитком економіки, що пояснюється законом спадної граничної продуктивності усіх факторів виробництва. Запровадження їх у виробництво зумовлює спочатку швидке зростання граничної корисності факторів виробництва, потім це зростання сповільнюється, і досягши певного рівня, починає спадати.

В залежності від тривалості фаз економічного циклу розрізняють:

• короткі цикли, зумовлені змінами у сфері грошового обігу і як результат: порушенням і встановленням рівноваги на споживчому ринку. Основоположник теорії коротких циклів Джозеф Кітчин визначив їх тривалість – 3 – 4 роки, тобто термін, який потрібен для масового оновлення основних фондів;

• середні цикли, пов‘язані з періодичним оновлення основного капіталу. За Клементом Жугляром: причина їх існування – порушення кредитного обігу і періодичність оновлення основного капіталу через 8 – 10 років. Саймон Кузнець пов’язує так звані будівельні цикли з періодичним оновленням житлових та виробничих споруд через 15-20 років. Карл Маркс коливання промислового циклу через кожні 10 – 11 років пояснював зношуванням основного капіталу і необхідністю його періодичної заміни;

• довгі цикли, за М.Кондрат’євим – це тривалі (45 – 60 років) довгохвильові коливання пов’язані зі зміною базових технологій. Саме стільки часу передбачає механізм нагромадження капіталу для формування нових продуктивних сил та подальшої дифузії нововведень. В подальшому теорія «довгих хвиль» була творчо розвинута Й.Шумпетером, С.Кузнецьом, К.Кларком, У.Мітчелом.

Економічний цикл (у класич­ному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення (див. рис. 12.1.).

Рис 12.1. Фази економічного циклу.

Ознаки кризи: перевиробництво як процес значних диспропорцій відтворювальної структури (грошової, виробничої, товарної); накопичення запасів; значне скорочення обсягів виробництва; зниження цін; зниження заробітної плати; фінансова неспроможність і банкрутство підприємців; зростання безробіття.

Ознаки депресії: призупинення спаду виробництва і падіння цін; застій виробництва; низький рівень цін; зниження ставки позичкового відсотка, що формує передумови для нагромадження капіталу та поступової активізації ділової активності.

Ознаки пожвавлення: скорочення безробіття; зростання споживчого попиту; зростання цін і норми прибутку; розширення обсягів виробництва до масштабів докризового рівня.

Ознаки піднесення: перевищення максимального обсягу виробництва докризового рівня; швидке зростання зайнятості; підвищення заробітної плати й інших видів доходів; активна кредитна експансія; наближення до межі максимального використання всіх наявних ресурсів; зростання цін через здорожчання ресурсів; збільшення обсягів пропозиції, яка з часом перевищує попит і готує нову кризу.

Сучасна структура економічного циклу:

- рецесія – фаза економічного циклу між найвищою (бум ) та найнижчою його точками, якій властивий спад виробництва. Включає кризу та депресію;

- розширення (піднесення) виробництва – фаза між найнижчою і найвищою точками циклу (пожвавлення і бум) .

Антициклічна політика держави – заходи держави, спрямовані на згладжування коливань економічної активності на основі зміни державних витрат, податкових ставок, пропозиції грошей. Найчастіше виділяють два типи заходів держави, спрямованих на подолання циклічних коливань: політика стримування і політика експансії.

Політика стримування – це заходи держави, спрямовані на обмеження сукупного попиту. Вона застосовується, коли економіка перебуває у фазі піднесення. Для неї характерні:

- грошово-кредитне регулювання: збільшення облікової ставки, підвищення норми обов’язкових банківських резервів, акумуляція надлишкових грошових ресурсів шляхом продажу державних ЦП на відкритому ринку;

- фіскальна політика: скорочення державних витрат; збільшення податкових ставок;

- політика зниження (стримування зростання) заробітної плати.

Політика експансії - це заходи держави, спрямовані на стимулювання сукупного попиту, які використовуються тоді, коли економіка перебуває у фазі спаду. Для неї характерні:

- грошово-кредитне регулювання: зниження облікової ставки, зниження норми обов’язкових банківських резервів, купівля державних ЦП на відкритому ринку;

- фіскальна політика: збільшення державних витрат; зниження податкових ставок;

- політика підвищення (стимулювання зростання) заробітної плати.