37. Філософія позитивізму

Позитивізм — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Основні риси позитивізму: 1. наука і наукова раціональність визнається вищою цінністю; 2. вимога перенесення природничо-наукових методів в гуманітарні науки; 3. спроба позбавити науку споглядальності, вимога все перевіряти досвідом; 4. віра в прогрес науки.

Загальна характеристика першого позитивізму.

Засновником позитивізму є французький філософ Огюст Конт (30-і рр. XIX століття ), головна робота якого так і називається —«Курс позитивної філософії». Саме Конт висунув ідею про необхідність відокремлення метафізики від науки. Вчений вважав, що єдиним джерелом пізнання є досвід. Ніяких природжених форм пізнання на зразок апріорних думок Канта не існує. Близькі ідеї висловлювали також Р. Спенсер, Дж. Мілль.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре. Головною метою даного напряму у позитивізмі було прагнення очистити досвід. Особистий досвід виражається в поняттях, що є історичними конструкціями і залежні від соціальних стосунків. Засоби вираження досвіду повні міфів, помилок, фантазій. Отже, потрібно очистити досвід.

Третій позитивізм (неопозитивізм) має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін. Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, П. Строссон, Дж. Остин) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (М. Шлік, Р. Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, В. Крофт, Ф. Кауфман).

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом’якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатос, Тулмін, Фейєрабенд). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

38. Філософські погляди в.І.Вернадського

Концепція ноосфери В. І. Вернадського

Обґрунтувавши у своїй "Біогеохімії" загальну схему еволюції верхньої оболонки нашої планети, В.І. Вернадський неминуче прийшов одного разу до необхідності аналізу ролі Людини в цих глобальних процесах. У результаті народжується вчення, яке пізніше одержало назву вчення про ноосферу.

Зміст учення В. І. Вернадського полягає в тому, що поява на Землі людини започаткувала якісно новий етап в еволюції планети. Активність людини багаторазово прискорює всі еволюційні процеси, темпи яких швидко зростають з розвитком продуктивних сил, зростанням технічної озброєності цивілізації. Подальший неконтрольований, некерований розвиток людської діяльності таїть у собі небезпеки, які нам важко передбачити. Саме тому незабаром повинен наступити час, коли подальшу еволюцію планети, а отже, і людського суспільства, повинен буде спрямовувати Розум. Біосфера поступово перетворюватиметься на сферу Розуму. Визначальною ідеєю вчення В. І. Вернадського про ноосферу є обґрунтування єдності людства й біосфери.

Вернадський як біогеохімік намагався довести, що ця єдність зумовлена насамперед функціональною відокремленістю людини від навколишнього середовища. Людство саме по собі є природним явищем й очевидно, що вплив біосфери відображається не тільки на середовищі життя, алей на ході думок людини.

В останні тисячоліття спостерігається інтенсивне зростання впливу однієї видової живої речовини — цивілізованого людства — на зміну біосфери. Під впливом наукової думки й людської праці біосфера переходить у новий стан — у ноосферу".

Перебудова навколишнього середовища завдяки науковій людській думці за допомогою організованої праці навряд чи є стихійним процесом. Корені цього процесу — у самій Природі і були закладені ще мільйони років тому в ході природного процесу еволюції. "Людина... є неминучим проявом великого природного процесу, що закономірно триває протягом, принаймні, двох мільярдів років".

Вона несе її із собою всюди. І вона її неминуче, закономірно, невпинно змінює і з кожним днем соціальна, наукова й культурна єдність людства лише посилюється й збільшується. "Збільшення всеспільності, єдності всіх людських суспільств безупинно зростає і стає помітним протягом деяких періодів ледве не щорічно". Схоже, що ми вперше опинилися в умовах єдиного геологічного історичного процесу, який охопив одночасно всю планету. Вернадський бачив неминучість утвердження ноосфери, яка була підготовлена як еволюцією біосфери, так і історичним розвитком людства.радянської влади зі зниженням її культурності, і насильством над людською особистістю, з обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.

39. Філософія життя - філософська течія, яка отримала основний розвиток в кінці XIX - початку XX століть.

Попередником філософії життя вважається Артур Шопенгауер.

Представники: Ніцше, Клагес, Лессінг, Георг Зіммель, Бергсон, Шелер, Крик.

"Філософія життя" розглядає все, що існує як форма прояву "життя". При цьому поняття "життя" розглядається як первинна цілісна реальність, яка не тотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вважали, що основою життя і його проявом є воля. Так, у вченні німецького філософа А. Шопенгауера, яке можна вважати одним із джерел ірраціоналізму, обстоюється примат волі відносно розуму. Він стверджував, що воля, тобто мотиви, бажання, спонуки до дій і самі процеси реалізації цих дій є специфічними, відносно самостійними. При цьому, і це головне, воля визначає спрямованість і результати розумового пізнання. Тобто на місце розуму має бути поставлена воля, яка незалежна від контролю з боку розуму і не має ні причин, ні основи. Крім того, воля пронизує весь світ, вона – першоначало й абсолют. Світ, за А. Шопенгауером, є нічим іншим як "волею і уявою".

Ф. Ніцше також вважав волю основою життя. Але життя є проявом не абстрактної світової волі, як у А. Шопенгауера, а "волі до влади". Ця воля є не лише визначальним, головним стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі, буття як такого.

Сама назва цього ірраціонального напрямку в філософії вказує на його центральне поняття –"життя". Воно виступає в ролі первинної реальності, цілісного процесу, як безперервне творче становлення "живого". Життя протистоїть нежиттю, всьому неорганічному, застиглому. Тому, якщо "життя" перебуває в постійному русі і протиріччі, наука не може бути ефективним засобом пізнання цього життя. Це пояснюється тим, що наука, використовуючи аналітичний метод, розкладає явища життя на окремі частини. Зв'язки між ними наука здатна пояснити, а тому вона може змінити світ на користь людини, створювати нові предмети, процеси тощо. Але зрозуміти сутність світу наука (розум) безсила. Розум завжди людяно орієнтований, має мету, а "життя" вище будь-якої цілеспрямованості. Тому на перше місце переміщуються не раціональні, а інтуїтивні форми пізнання.

Істина не доступна кожному в процесі навчання, її пізнання носить недемократичний характер, виникає проблема "аристократизації" пізнання. Звідси – висока оцінка особистості та її творчості. Людина реалізує себе як особистість в історії і культурі. її творчість відповідає "життю", вона є і процес, і одночасно результат біологічного і соціального пристосування. Людина живе в історії, але історія не має об'єктивних законів. Вона має долю, і людина має долю. Загальна історія людей – це фікція.

Свою долю мають кожна культура і кожна цивілізація. Вони виникають, розвиваються і руйнуються відповідно до циклів часу. Цивілізація і культура мають свою специфіку, своєрідність, тому не можуть серйозно впливати одна на одну. Кожна з них має свої цінності,що час від часу змінюються. Є цінності "життя", які не залежать від специфіки культур. Це цінності, які відображають "стадні інстинкти", мораль рабів, масові упередження (рівність, справедливість) тощо. Основні настанови і цінності "філософії життя" – прагнення до життя, відсутність страху смерті, бажання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство й аристократизм духу.

О. Шпенглер - Останній класик "філософії життя" і один з основоположників сучасної філософії культури, що запропонував світу, відразу після I-ої світової війни, капітальний культур-філософська праця "Захід Європи" як живий відгук на події "тут і тепер". Шпенглер волає не до розуму, до яких традиційно зверталися філософи-академісти, але до емоційної, а тому чуйної сфери людини з метою мобілізації духу європейської культури на осмислення апокаліпсису Європи.

Така нетрадиційність цілком природно витікала, по-перше, з світоглядних установок Шпенглера, який у той час уникав які б то не було відносини з представниками академічної філософії, не приймав і не визнавав традиційні філософські школи і напрямки. По-друге, емоційність самого Шпенглера, його безпосередні враження після нападу італійської армії на Тріполі в 1911 році, змусили задуматися і навіяли думку про можливості світового військового конфлікту. Осмислення такої можливості призводить до переорієнтації первісного політико-публіцистичного характеру роботи в русло історіологіі та філософії культури.

Виділивши різні культури і визначивши їх як гетерогенні, Шпенглер пише, що крім чотирьох ступенів життя кожної культури (народження-розквіт-в'янення-смерть, або, весна-літо-осінь-зима), є уточнюючі характеристики для конкретної культури. Ці характеристики є "протилежності символічного значення ", що виконують функцію передумов культури.

Так, для греко-римської античності функцію передумов виконує протилежність матерії і форми, для європейсько-християнської (фаустівської) культури - це дуалізм сили і маси, для візантійсько-арабської (магічної) культури -- протилежності Світла і Тьми і т.д. Центральним пунктом цих протилежностей є місце Я в просторі й часі культури.