16. Етичний раціоналізм Сократа.

Учнем софістів, а потім їх непримиримим опонентом був відомий мудрець Сократ. Сократ сам нічого не писав, про його погляди ми знаємо з творів учнів — Платона та Ксенофана, а потім Арістотеля, Примикаючи до лінії розвитку філософської думки, яка висвітлилася в діяльності софістів, Сократ окреслив предмет філософії пізнанням людини, її життя та поведінки. Мірилом всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-свавільна людина, а людина як розумна, мисляча істота. Розуміючи слабкість та незавершеність попередніх натурфілософських концепцій, їх споглядальність та неможливість експериментальної перевірки основних положень, афінський мудрець спростував більшість з цих вчень, виступив з вимогою побудування таких істин, які б мали загальне та об'єктивне значення. Сократ розробив метод пошуків і досягнення істини, який був названий діалектичним, від розмовляти, вести бесіду, сперечатись. Основний смисл діалектики в постійних пошуках істини, шляхом подолання протиріч в судженнях. «Головна біль» сократівських роздумів — проблеми моралі: що таке добро і зло; справедливість і несправедливість; правда та кривда. Філософія, з точки зору Сократа, це і є спосіб пізнання добра і зла. Він вважав, що коли людина знає, що таке добро, вона ніколи не буде творити зле. Моральне зло іде від незнання —звідси знання — це джерело морального вдосконалення. Істина, мораль, це для Сократа співпадаючі поняття. Він виділив три основних доброчинності людини: 1. Помірність — як переборювати пристрасті; 2. Хоробрість — як переборювати небезпеку; 3. Справедливість — як слідувати законам божим і людським.

Сократ вів пропаганду свого етичного раціоналізму . Розробка ідеалістичної моралі складає основне ядро філософських інтересів і занять Сократа . У бесідах та дискусіях Сократ звертав увагу на пізнання суті чесноти. Сократ ототожнював мораль із знанням . Моральність - знання того , що є благо і прекрасне і разом з тим корисне для людини , що допомагає йому досягти блаженства і життєвого щастя . Моральна людина повинна знати , що таке чеснота . Мораль і знання з цього погляду збігаються.

Таким чином , одним з відмінних ознак істинної філософії і справжнього філософа було за Сократом , визнання єдності знання і чесноти. І не тільки визнання , але також прагнення до реалізації цієї єдності в житті. Відповідно до цього, філософія в розумінні Сократа не зводилася до суто теоретичної діяльності , але включала в себе також практичну діяльність - правильний спосіб життя , благі вчинки. Згідно зізнанням самого Сократа , його спонукали до цих пошуків слова дельфійського оракула : «пізнай самого себе». Сократ зрозумів їх як заклик перевірити моральні поняття людей і визначити , в чому полягає їх дійсне , справжнє благо. Всією діяльністю людини керує його душа - його божественна і розумна частина . Тому « придатність» людини до здійснення свого призначення визначається придатністю до своєї справи його душі. Благо - це мета прагнень людини . І оскільки душа направляє тіло , і вища здатність душі - мислення , то її придатність визначається тим , наскільки правильно і ясно вона розуміє , що таке « благо».

І ось , Сократ виявив у своїх бесідах з людьми , що хоча самі вони переконані , що знають , в чому полягає їх благо , насправді вони розташовують лише удаваним знанням , яке не витримує випробування « логосом » у вільному діалозі. Він придумав певний метод для досягнення істинного , надійного знання про благо людини - іронічний діалог. Сократ стверджує , що він нічого не знає , а оскільки співрозмовнику здається , що він-то знає , що таке, наприклад , справедливість , то Сократ задає питання , отримує відповідь , заснований на уявному знанні , потім задає додаткові уточнюючі питання , які поступово призводять співрозмовника до протиріччя з самим собою і показують йому його незнання. Виник збентеження, безвихідне становище , утруднення спонукають співрозмовника до подальшого діалогу і спільного пошуку виходу , тобто істинного, несуперечливого і спільного для всіх розуміння. Сократ абсолютно щиро вважав, що лише допомагає своїм співрозмовникам « народити істину» , якої він і сам не знає, і якою « вагітна» душа кожної людини.

Метод Сократа випливає з повної довіри до « логосу » , розуму , який розкриває істину в діалозі. Він був переконаний в тому , що людина , як істота розумна , не повинен підкорятися нічому , крім розуму, який при дослідженні виявляється найкращим. Неосмислене, нерозумне життя не має ніякої цінності. Прагнення до істинного , філософського осягнення блага і до чесноти Сократ називає « турботою » про душу , « відходом» за нею. Душа « придатна » для своєї справи тільки тоді , коли в ній панують розум , правильне , ясне розуміння , якщо ж поняття невиразні й невизначені і переважує незнання , тоді душа стає « непридатною » , або хибною, збивається з шляху і веде до поганого . Виходячи з цього і слід розуміти дивовижне положення Сократа : ніхто не надходить погано свідомо , ніхто не прагне до зла . Люди прагнуть виключно до блага , до добра. Тому всякий поганий вчинок є результатом одного лише незнання добра і зла , інакше кажучи , помилки - людина приймає зло за добро , не вміючи розрізняти їх ясно , не маючи правильного поняття. Знаючий людина поступає добре. Проте більшість людей знаходяться в омані щодо того , що ж дійсно важливо в житті , оскільки вони дбають про задоволення, багатстві , влади , слави , але не про власну душу , не про те , щоб вона була така гарна і придатна для свого призначення , як тільки можна , щоб її поняття були правдиві та ясні.

Слава , якої Сократ удостоївся ще при житті , легко переживала цілі епохи і, не померкнувши , крізь товщу двох з половиною тисячоліть дійшла до наших днів. Але співвітчизники Сократа його не зрозуміли і вчення не прийняли. За доносом Сократа було звинувачено в порушені громадських норм життя і приречено до страти. За вироком суду у травні 399 р. до н.е. він прийняв отруту.

17. Філософія Платона. Платон (427 - 348 рр. до н. е.) - давньогрецький філософ, засновник академії в Афінах (власної філософської школи), що проіснувала не одне століття; творець першої завершеної, продуманої системи античного ідеалізму. Платон онтологізував ідеї, перетворював їх на реально суще, тлумачив їх як існуючі самостійно в особливому світі, відокремленому від природного і соціального буття. Усі конкретні речі, як і люди, існують у силу причетності до ідей, що знаходяться в потойбічному світі. Реальний, чуттєвий світ — бліда копія світу ідей. Платон дає ясне і недвозначне вирішення основного питання філософії з ідеалістичних позицій. Він розробив класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалися багато філософів на наступному двох-тисячолітньому шляху розвитку філософії.

Знайдений пояснювальний принцип відношення ідеального і матеріального світів дозволив Платонові створити філософську систему, у якій ув'язане в одне ціле і пояснення чуттєвих речей, і тлумачення суспільного життя, людини, космосу.

У філософії Платона світ — це всеосяжний космос, що представляє собою щось цілісне, завершене, гармонічне. У цьому цілісному космосі відведене місце і громадському життю людей, і кожній людській істоті. Платон виходить з повної аналогії, подоби структур і всеосяжного космосу, і держави, і людської душі, їх влаштування потрійне. У людини — це розумна, люта душа, душа, що жадає. У державі — це ієрархія трьох станів: філософи-правителі, воїни-стражники, вільні трудівники-хлібороби і ремісники (невільна людина — раб — розумілася як живе знаряддя, що говорить). У космосі — це вищий вічний світ умоглядних ідей — першозразків чуттєвих речей; душа світу, що поєднує світ чуттєвих речей; нарешті, тілесний світ чуттєвих речей, світ багатоякісності, розмаїтості і мінливості.

Цікаві міркування Платона про місце і долю людини в цьому гармонійно улаштованому космосі і державі. Людська душа, відповідно до Платона, безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала за блискучим світом вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим усвідомлення ідей як пригадування про бачене колись. Теорія пізнання Платона будується як теорія спогаду, керівним началом при цьому виступає розум чи розумна частина душі. Розумне усвідомлення ідей забезпечує людині доброчесне життя. Якщо ж у людини переважає люта душа чи душа, що жадає, їй закритий доступ до істинно людського задоволення життям. Тупа розважливість змушує людей бути "мужніми" від страху: боячись втратити одні задоволення, вони відмовляються від інших. Такі люди розмінюють одні задоволення на інші, одне засмучення — на інше, страх — на страх. Але існує лише один правильний шлях — розум, і лише в обмін на неї необхідно усе віддавати; лише в цьому випадку будуть справжніми і мужність, і розважливість, і справедливість — одним словом, справжня чеснота: вона сполучена з розумом, усе рівно, чи супроводжують її задоволення, страхи і все таке інше чи не супроводжують.

Типовим для античності є і погляд Платона на людину як єдність душі і тіла, причому тілесне начало має специфічні ознаки. Сутність людини Платон не зводить до якої-небудь однієї ознаки. Вирішуючи питання про єдність сутнісних визначень індивідуума і суспільного життя, він стверджує, що державі і душі кожної окремої людини притаманні ті самі начала, і їхнє число однакове. До цих начал він відносить мудрість, мужність, справедливість, поділ суспільного життя за станами, а душі людини — за рівнями. Справедливість, за Платоном, полягає в тому, щоб кожний громадянин зміг займатися тим, що найбільше відповідає його натурі. Тобто кожен має діяти відповідно до своєї сутності. Таку державу Платон називає "ідеальною державою". Ідеальним устроєм є той, де інтереси кожного громадянина співпадають з інтересами суспільства в цілому.

Платон нараховує декілька форм державного правління: монархія, аристократія, тимократія, олігархія, демократія, тиранія. Найправильнішою і найрозумнішою він вважає монархію та аристократію. Інші форми є відхиленням від ідеальної держави.

Аристократія – це правління кращих за згодою народу. Володарює й управляє той, хто має славу мужнього і мудрого. Громадянам третього стану (землеробам і ремісникам) дозволялося мати приватну власність, гроші, торгувати на ринках тощо. Платон разом із тим виступав за обмеження господарської діяльності й збереження аграрно замкнутої, "самодостатньої" держави.

Виродження аристократії мудрих, за Платоном, зумовлює затвердження приватної власності й обернення в рабство вільних землеробів з третього стану. Так виникає така форма державного правління, як тимократія, тобто панування найбільш сильних воїнів. Держава з тимократичним правлінням буде вічно воювати.

Наступна форма державного устрою – олігархія – з'являється внаслідок накопичення багатства у приватних осіб. Цей устрій ґрунтується на майновому цензі. Владу захоплює група багатих, тоді як бідняки не беруть участі в правлінні. Олігархічна держава, що роздирається ворожістю багатіїв і бідняків, буде постійно воювати сама із собою.

На зміну олігархії приходить демократія. Перемога бідних веде до встановлення демократії – влади народу. Тут панують сваволя і безособове правління.

Нарешті, надмірна свобода перетворюється у свою протилежність – надмірне рабство. Встановлюється тиранія – найгірша форма держави. Влада тиранів тримається на віроломстві й насильстві. Головною причиною зміни всіх форм державного правління Платон вважав існування людських натур.

Платон був прибічником, співцем рабовласницької аристократії. Він виступав проти демократії взагалі. Вся державна влада, на думку Платона, має знаходитися в руках рабовласницької аристократії, щоб вона могла силою тримати народ у покорі.

18. Філософія Арістотеля. Арістотель (384–322 pp. до н. е.) – видатний старогрецький мислитель. Його батько був придворним лікарем македонського царя Філіпа II. 17-літнім юнаком Арістотель вступив до платонівської Академії, у якій пробув двадцять років до самої смерті Платона. Внаслідок серйозних розбіжностей і довгих дискусій з Платоном він заперечує погляди платонізму й покидає Академію. Декілька років був вихователем Александра Македонського. Заснував у Афінах Лікей, який став одним із головних центрів розвитку науки у Стародавній Греції. Філософська школа Арістотеля називалась перипатетичною, тобто школою філософів, що прогулюються.

Філософію Арістотель ділить на три галузі:

1. Теоретичну – про буття, називаючи її "першою філософією", наукою про перші причини та начала. Метою її є знання заради знання.

2. Практичну – про діяльність людини. Метою практичної філософії є знання заради діяльності.

3. Поетичну, або творчу, метою якої є знання заради творчості.

Теоретичну філософію Арістотель називає також "метафізикою" і основні її положення висвітлює в головній своїй філософській праці "Метафізика". У часи Арістотеля такого терміна не було. Його застосував систематизатор творів Арістотеля – Андронік Родоський. Під такою назвою він об'єднав групу трактатів Арістотеля, що були написані "після фізики".

Арістотель піддає критиці вчення Платона про ідеї, зокрема, про відділення ідеї-сутності від чуттєво сприйнятої речі. Тут він висвітлює своє тлумачення питання про співвідношення в бутті загального й одиничного. За Арістотелем, одиничне – це те, що існує лише "де-небудь" і "тепер", воно сприймається чуттями. Загальне – це те, що існує в будь-якому місці і в будь-який час і проявляється за певних умов в одиничному. Воно є предметом науки і пізнається розумом. Загальне існує лише в одиничному і пізнається лише через чуттєво-сприйнятливе одиничне.

Для розуміння всього існуючого слід виділити, на думку Арістотеля, чотири причини існування речей.

1. Матеріальна причина, або матерія. Тобто те, з чого виникають речі. Такими, наприклад, є мідь для статуї, срібло для чаші, глина для горщика.

2. Формальна причина, або форма. Кожна річ є оформленою матерією. Форма становить "сутність" буття. Вона перетворює пасивну матерію і робить річ саме цією річчю. Поняття форми в Арістотеля як начала речей близьке платонівському поняттю ідей як моделі речей.

3. Рушійна причина. Це – джерело, звідки бере початок рух. Так, людина, що дала пораду, є причиною, батько є причиною дитини.

4. Кінцева причина, або мета. Кінцеву причину Арістотель розуміє як "те, заради чого" відбуваються всі природні явища, всі зміни. Кожне явище природи немовби має в собі первісну внутрішню мету свого розвитку (ентелехію). Наприклад, здоров'я – мета прогулянки.

Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин й існують речі, що містять свої начала в самих собі.

Арістотель розглядає матерію і форму в їх єдності взаємозв'язку, розвиває думку про розвиток природних явищ як про оформлення матерії. При цьому форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Сутністю буття речі, за Арістотелем, є її форма. Отже, форму він ототожнює з суттю речі. Форма – це не якість, не кількість, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Вона вічна і незмінна.

Матерія, на думку Арістотеля, вічна, пасивна, нежива. Вона є чистою можливістю, а форма – реалізація цієї можливості. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Життя, за Арістотелем, є прагненням матерії до оформлення, до прояву закладеної в ній ідеї руху та сили. Життя Всесвіту також є прагненням проявити закладену в нього форму. Вихідним моментом будь-якого життєвого процесу є поштовх, який річ отримує із зовнішнього світу. Цей поштовх надає рух силам, що закладені в цій речі. Первинний імпульс, який привів у рух весь світ, виходив від творчого розуму, який називає Арістотель по-різному: "чисте мислення", "актуальність", "принцип будь-якого руху". Подальший процес, який становить світоустрій, створюється природним шляхом як закономірність причин та наслідків.

Без руху не існує ні часу, ні простору, ні матерії, як і взагалі не існує світу та життя. Життя та світ – це рух. Джерелом руху є нерухоме, а рушійним началом є Бог. Рух, за Арістотелем, є перехід чого-небудь із можливості в дійсність. Він виокремлює такі роди (види) руху: 1) якісний, або зміни; 2) кількісний – збільшення і зменшення; 3) переміщення – просторовий рух. До них приєднується четвертий рід, що зводиться до перших двох – виникнення і знищення. Арістотель завжди пов'язує рух з відповідною енергією, без якої не може відбуватися перетворення потенційного на актуальне. Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля має назву ентелехії, яка є метою руху, досягнутим результатом, завершенням процесу. Кожне буття, за Арістотелем, містить у собі внутрішні цілі Завдяки цілі, меті, що є в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення, ніби в потенції. Відкрито він проявляє себе, коли процес закінчився і рух досягнув свого завершення, мети розвитку. Отже, поняття ентелехії надає рухові телеологічного характеру. Телеологізм Арістотеля дістає вищий розвиток у вченні про першодвигун (вічний двигун). Сам першодвигун не може перебувати у русі, бо тоді потрібно було б передбачити наявність ще одного двигуна Тому він сам є чистою енергією, чистою діяльністю, чистою формою - ціллю, метою.

Ще один аспект - учення про душу. По відношенню до матерії душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам. Душа - це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і людина Проте в кожному прояві душа носить своєрідний характер. «Рослинна душа» відповідає за функції росту, харчування, розмноження -спільні для живих істот. Чуттєва душа притаманна тваринам. Розумну душу має тільки людина, разом з тим вона є частиною душі, яка пізнає і думає. Розум - основний початковий елемент цієї душі, він не залежить від тіла, є безсмертним і перебуває в тісному зв'язку з космічним розумом. Як вічний і незмінний, він один здатний досягти вічного буття і є сутністю першодвигуна, тобто чистого мислення, яким живе все на світі.

19. Стоїцизм — філософська школа, що виникла за часів раннього еллінізму і зберегла вплив аж до кінця античного світу. Своє ім'я школа отримала по назві порту Стоя Пекіле, де засновник стоїцизму Зенон Китійській вперше виступив як самостійний вчитель. Стоїци́зм — вчення однієї з найвпливовіших філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н. е. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка — садова огорожа, фізика — фруктове дерево, а етика — плоди дерева, тобто результат, що базується на певних принципах і обмежений певними рамками.

Стародавня Стоя: III–II століття до н. е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона (бл. 336–264 рр. до н. е.). Найвідомішими його учнями були Клеанф, Хрісіпп та Персей.

Середня Стоя: II–I століття до н. е. Основні представники цього періоду — Панетій і Посідоній. Завдяки їм стоїчні ідеї було перенесено до Риму, первинний етичний ригоризм суттєво пом'якшено.

Пізня Стоя: I—II століття н. е. Основні представники періоду — Сенека, Епіктет, Марк Аврелій. Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають ставитися як до свого роду популярної філософії.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців. Вони уявляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали, що якщо їхня увага не буде спрямована на богів, то вони самі зможуть наблизитися до них і в певному значенні самі ними стати. Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості». її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить поводитися з поняттями, створювати судження і робити висновки. Без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральними частинами стоїчної філософії.

В онтології, яку стоїки розміщували у «філософії природи», вони визначають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і духовний - Логос (Бог), який «проникає» крізь усю матерію і утворює конкретні одиничні речі

Логос, згідно з поглядами стоїків, проявляє себе як у природі, так і в усьому світі Він є законом необхідності Поняття Логосу робить всю їхню концепцію буття детерміністською, аж до фаталізму, який пронизує й етику.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря і вогню). її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму.

Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, помірність, справедливість і доблесть. їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між добром і злом, між доброчинністю та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними «піднятись». У цей момент проявляється її «примирення з долею». Людина -повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або, в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».