20. Філософсько-етичне вчення епікуреїзму.

Епікуреїзм — учення і образ життя, що витікає з ідей Епікура і його послідовників. Епікурейцями називають тих, хто, не замислюючись, віддає перевагу матеріальним радощам життя, хоча це неточно характеризує їх філософію, оскільки сам Епікур першість відводив задоволенням духовним — як найменше залежним від зовнішніх умов а, отже, приводять людину до стану спокою і незворушності. Епікуреєць не має пана, він свободовільний. Життя – ось головна насолода. Людей же, що прагнуть тільки до матеріальних задоволень, правильніше називати гедоністами.

Головні моменти епікуреїзму:

• Все складається з атомів, які можуть мимоволі відхилятися від прямолінійних траєкторій.

• Людина складається з атомів, що забезпечує їй багатство відчуттів і задоволення.

• Боги байдужі до людських справ.

• Світ відчуттів не ілюзорний, він – головний зміст людського життя, все інше, зокрема ідеально – мислительне, "замикається" на плотському житті.

• Епікурейці вважали, що для щасливого життя людині необхідне:

1) Відсутність тілесного страждання;

2) Незворушність душі;

3) Дружба;

Найбільшим представником грецького епікуреїзму еллінізму є в першу чергу сам Епікур. Римський епікуреїзм представляли Лукрецій Кар і Кацій; цей напрям вплинув також на римський еклектизм.

Учення Епікура

Вчення Епікура про природу, по суті справи, демократичне учення: нескінченне число і різноманітність світів, що спонтанно розвиваються, є результатом зіткнення і роз'єднання атомів, крім яких не існує нічого, окрім порожнього простору. У просторі між цими світами, безсмертні і щасливі, живуть боги, не піклуючись про світ і людей. Таким же чином виникають і зникають живі істоти, а також душа, яка складається з якнайтонших, якнайлегших, найбільш круглих і рухомих атомів.

Пізнання природи є не самоціль, воно звільняє людину від страху марновірств і взагалі релігії, а також від боязні смерті. Це звільнення необхідне для щастя і блаженства людини, суть яких складає задоволення, але це не просте плотське задоволення, а духовне, хоча взагалі всякого роду задоволення самі по собі не є поганими. Проте духовне задоволення стійкіше, бо воно не залежить від зовнішніх перешкод. Завдяки розуму, дару богів, за який вони не вимагають ніякої подяки, прагнення повинні приводитися в згоду, що припускає задоволення, причому одночасно досягається не порушуваний неприємними переживаннями спокій, незворушність (атараксія), в якому і полягає дійсне благочестя. Епікур закликав людину порівнювати задоволення, які вона отримує, з можливими наслідками.

До громадськості (особливо державі і культу) мудрець повинен відноситися дружньо, але стримано. Девіз Епікура: «Живи відокремлено!».

У теорії пізнання Епікур займає позицію сенсуалізму. В основі будь-якого пізнання, вважав філософ, лежать відчуття, які виникають при відокремленні відображень від об'єктивно існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.

Відповідно до зростання уваги до людини та її проблем, що відбувається в елліністичний період, Епікур великого значення надає етичному вченню. Людина, за Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм). Воно полягає в задоволенні природних потреб і в досягненні душевної рівноваги - спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності

Етичні та в цілому філософські погляди Епікура тісно пов'язані з його відкритим вільнодумством. Основним джерелом виникнення та існування релігії він вважав страх смерті та незнання природних законів. Страх смерті та страх перед богами є головними перепонами в досягненні людиною щастя. Проте все ж таки Епікур припускав існування богів, які живуть у міжсвітових просторах, є байдужими до світу і не втручаються в долі людей.

Роль насолоди як етичного принципу не можна змішувати із сибаритством. У цьому плані вчення Епікура вульгаризували пізніші прихильники епікуреїзму, зокрема заможні вихідці з вищих кіл римського суспільства. Вульгаризована епікурейська етика стає об'єктом критики християнських філософів.

Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах Епікура. Суспільство, вважав він, є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, щоб не шкодити один одному. Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю. Власне кажучи, Епікур певною мірою передбачив пізнішу теорію суспільного договору.

Виходячи зі своєї етики, Епікур рекомендує, щоб мудра людина (філософ) уникала суспільної (політичної) діяльності. Добре прожив той, хто прожив непомітно - ось його теза. Відлюдність у приватному житті є типовим проявом індивідуалізму, до якого схилялись філософи елліністичного періоду, уникаючи гострих проблем сучасного їм життя. Епікуреїзм мав досить великий вплив на свідомість мислителів своєї епохи. Найбільш відомим з послідовників Епікура був давньоримський поет і філософ Тит Лукрецій Кар. До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що основна мета філософії - звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування. Набуті знання потрібні людині для розуміння складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є розуміння двох питань: смертності душі й неможливості богів вплинути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування богів, Лукрецій заперечує їх вплив на природу, бо природа складається з найменших частинок і виникає сама по собі. Найменші частинки природи вічні, ніким не створені і є першоосновою світу.