51. Філософська концепція творчості.

У реальному житті люди стикаються з ситуаціями, які швидко змінюються. З цієї причини, крім рішень на основі загальноприйнятих норм поведінки їм доводиться приймати нестандартні рішення. Такий процес у філософії називається творчістю.

В історії філософії майже всі мислителі приділяли певну увагу проблемі творчості. Проте її складність, таємничий характер, несхожість, а часто і відверта протилежність вихідних настанов філософів зумовили розмаїтість тлумачень сутності, змісту та форм реалізації творчості.

Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер.

Фундаментальні зміни прийшли з початком християнської епохи, з концепцією створення (лат. creatio) Богом світу з нічого. «Creatio» мало інше значення ніж «facere» («робити»), це творення розглядалося як вольовий акт і вже не використовувалося по відношенню до людської діяльності.

В епоху Ренесансу навпаки, просякнута вірою у безмежні творчі можливості людини. Поступово «творчість» все більше усвідомлюється насамперед як художня творчість, виникає інтерес до постаті художника і самого акту творчості, все виразніше виступає і тенденція розглядати історію як продукт людської творчості.

В епоху Просвітництва творчість пов'язується із здатністю людини до уявлення. Англійські емпіристи (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж. Локк, Д.Юм) трактували творчість як певну комбінацію вже існуючих елементів, творчість таким чином була близька винахідництву. Завершена концепція творчості у 18 століття створюється І.Кантом, що спеціально аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність уяви, що виступає як сполучна ланка між розумом і почуттєвим досвідом. Вчення Канта було продовжено Шеллінгом, який розглядав творчу здібність в єдності свідомої й несвідомої діяльності людини. Погляд на художника як на генія, що творять з натхнення досяг своєї кульмінації в епоху Романтизма, творчість художника і філософа вважалася вищою формою людської життєдіяльності, в якому людина стикається з «абсолютом».

В ідеалістичній філософії кінця 19- 20 століть творчість розглядається переважно у протилежності механічно-технічній діяльності. При цьому, якщо філософія життя протиставляє технічному раціоналізму творчий природний початок, то екзистенціалізм підкреслює духовно-особистісну природу творчісті. Найбільш адекватною формою існування вважають творчість і екзистенціалісти. М.Бердяєв розглядає творчість як «діло богоподібної свободи людини, розкриття в ньому образу Творця».

Філософія прагматизму і позитивізму навпаки, розглядає творчість як винахідництво, ціль якого — вирішувати завдання, поставлену певною ситуацією. Марксистська філософія визначає творчість як «діяльність людини, що перетворить природний і соціальний мир відповідно до мет і потребами людини й людства на основі об'єктивних законів дійсності».

52. Пізнання як предмет філософського аналізу.

Пізнання є необхідною стороною ставлення людини до світу. «За знав чи світ»? «Що є знання?» - Таким є один із традиційних питань, над яким філософи міркують більше 2,5 тисячі років. Гносеологія - цей розділ філософії, в якому вивчаються такі проблеми як природа і джерела пізнання, його можливості та межі, відносини знання і реальності, субєкта та обєкта пізнання, досліджуються загальні передумови пізнавального процесу, умови достовірності знання, критерії його істинності, форми та рівні пізнання і ряд інших проблем. Згiдно з сучасною гносеологiєю, джерелом пiзнання, сферою, звiдки воно отримує свiй змiст,є iснуюча незалежно вiд свiдомостi об'єктивна реальнiсть. Пiзнанняцiєї реальностi – це процесс творчого вiдображення її у свідомості людини. Принцип відображеннявиражає сутнiсть матерiалiстичного розумiння процесу пiзнання.Знання за своєю природою – це результат вiдображення в мовній формі закономірних зв’язків об’єктивного світу. У сучасній філософії термін “знання” вживається в трьох значеннях:

1) як здатність, навички що-небудь здійснити;

2) як будь-яка пізнавально-значуща інформація;

3) як гносеологічна форма ставлення людини до дійсності, що існує поряд із практичним ставленням.

Пiзнання – це

процес цiлеспрямованого активного вiдображенняоб’єктивного свiту у свiдомостi людей, зумовлений суспiльно-iсторичною практикою людства.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення в різних видах пізнання. Розглянемо їх:

1)         життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знаннями, бажаннями тощо;

2) мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а  ставлення людини до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво;

3) наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим і спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

4)  релігійне-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне виявлення, особливе просвітлення і, хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для світового використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить.