В.І. Муляр політологія курс лекцій

федеративної моделі є результатом як конституційного регулювання, так і правової практики верховних чи конституційних судів. Але головне – така модель відображає реальне відношення сил центра і регіонів.

Як бачимо, політична система суспільства є досить складною, всі її елементи перебувають у постійній взаємодії. Ця взаємодія виражається, насамперед, через поділ влад між різними суб’єктами політичної системи, в першу чергу на рівні державної влади. В попередній лекції було розглянуто питання про такий поділ. Однак там мова йшла в цілому про горизонтальний його аспект. Тут ми розглянемо вертикальний поділ влад. Обидва з них уособлюють певну оптимізацію політичних сил країни в залежності від цілого ряду її особливостей. Оптимізація владних повноважень суб’єктів політичної системи має на меті забезпечення політичної стабільності суспільства – своєрідного балансу соціальних, економічних, політичних та інших інтересів різних класів та прошарків цього суспільства, що, як правило, в історії виражалось в системі законодавства країни і насамперед в її конституції.

Питання про конституцію країни як відображення особливостей її (країни) політичного влаштування має пряме відношення до теми. Один з найкращих аналізів цього феномена поданий в роботі відомого німецького адвоката, публіциста та політичного діяча середини ст. Ф. Лассаля “Про сутність конституції”, яка була виголошена ним як публічна лекція. Задаючись питанням про те, що таке конституція, Лассаль стверджує, що це закон, але не простий, а основний закон держави. І як такий він має бути більш глибоким, ніж інші закони, а тому виступати основою для них, їх творчим началом. Конституція є діяльною необхідністю, діючою силою, яка робить всі інші закони та правові установи такими, якими вони є насправді. Чому ж так ? А тому, що вона сама (конституція) є фактичним відношенням сили, яка існує в кожному суспільстві, суть та активно - діюча сила, яка визначає всі закони і правові установи цього суспільства так, що в суттєвих рисах вони не можуть бути іншими, ніж тими, якими вони є. Конституція - це існуюче в країні фактичне відношення сили (Ф. Лассаль. Сочинения. - М.: Круг, 1925. - Ч. ІІ. - С. 12, 8.). А це відношення, як відомо, складається із взаємодії

73

всіх політичних сил суспільства. Насамперед, держави та її органів як найбільш організованої та постійно діючої сили – законодавчих зборів, уряду, армії, суду, прокуратури тощо. Важливою силою є політичні партії в суспільстві, які виступають від імені громадянського суспільства. Останнє також виступає учасником політичних процесів і організується за певних умов, а саме тоді, коли суперечності його інтересів та діяльності політичної еліти загострюються до крайнощів. Центральні та регіональні органи влади, інтереси також є певними політичними силами. Із взаємодії цих та інших сил і складається сила реальна, яка показує фактично те, яке співвідношення, розклад політичних сил в суспільстві в цілому. Воно фіксується конституцією країни, форма якої може бути різною: писаною, неписаною, у вигляді єдиного акту або кількох. Тривалий час в багатьох країн історії існували неписані конституції, а деякі країни живуть такими і зараз. З нових часів конституції починають писатися і проголошуватися в багатьох країнах світу, наприклад, в Швейцарії, США, Франції, Німеччині. Причому, скажімо, в США - це єдиний акт, який в подальшому доповнюється поправками. В Швеції ж таких актів три (Форма правління, прийнята 1974 року, Акт про престолонаступництво 1810 року, та Акт про свободу преси 1949 року).

Отже, конституція держави є реальним співвідношенням політичних сил в суспільстві і як документ має адекватно відображати це співвідношення. Недіюча зовсім або діюча обмеженим чином в країні конституція говорить про те, що даний документ або проголошує те, чого сьогодні добитись неможливо, або те, що давно застаріло. Тому розробка та проголошення конституції країни – це не якийсь довільний акт. Це найвідповідальніший політичний документ держави, який має максимально враховувати реальну політичну ситуацію в країні. В багатьох країнах світу, як сучасного, так і минулого над конституцією працювали найвідоміші вчені та політичні діячі.

Що стосується України, то вона взагалі може в цьому плані похвалитися історичним досвідом. Адже одна з перших конституцій в світі вийшла саме з нашої історії. Ще в далекому 1710 році Пилип Орлик підписав з козацькою старшиною

74

Конституцію і виголосив її при своєму обранні Гетьманом. З того часу в Україні було створено не одну конституцію, проте жодній із них не судилося бути реалізованою. За винятком тих, які приймалися в радянські часи. Довгий час після створення держави Україна залишилася єдиною на пострадянському просторі країною,

вякій не була прийнята нова конституція, хоч реальне співвідношення політичних сил в суспільстві змінилося і діюча конституція 1978 року була неефективною. Одночасно відбувався інтенсивний процес по створенню нового основного закону країни, який мав стати адекватним відображенням загального співвідношення політичних сил суспільства. Потрібно сказати, що наша молода держава певною мірою могла зіткнутися з проблемою, яка в свій час призводила до руйнування багатьох держав в історії. А саме проблемою створення неадекватної реальній ситуації конституції країни. Скажімо, 1848 року таке трапилося в Німеччині і відомо, які події розгорнулися в цій країні

втой час. Як відомо, Конституція України проголошена 28 червня 1996 року і діє до сьогодні. Грунтовний аналіз цього документа – справа не лише окремої теми, але й певною мірою недалекого майбутнього. Адже ефективність основного документа країни виражається через загальну соціально - економічну, політичну, духовно - культурну ситуацію в суспільстві, через впровадження механізмів демократичного облаштування відносин влади та народу, реальну гарантію прав і свобод громадян.

Перейдемо тепер до питання про громадянське суспільство та його взаємодію з політичною системою. З цієї точки зору історію людської цивілізації можна поділяти на кілька етапів. Зародження людства характеризується відсутністю взагалі будь - якої політичної сфери в його житті. Влада як така, звичайно, існувала, але до виникнення органів державної регуляції суспільством, за умов синкретичної суспільної діяльності вона не набувала соціального відтінку, грунтуючись в цілому на особистих якостях лідера первісного колективу та на його авторитеті. Це етап неполітичного розвитку історії.

Звиникненням держави з’являється політика, розвиваються політичні відносини та політична система. При відсутності політичних партій і громадянських організацій держава поступово

75

і неухильно поширює свої повноваження та вплив на суспільство, що зрештою доходить до своїх крайніх форм в період феодального абсолютизму. Монархії – квітесенція другого етапу в розвитку людства, коли політична система підпорядковує своїм інтересам практично всі основні сфери життя суспільства. Так розгортається політична ера людської цивілізації, де суспільство стає повністю залежне від держави.

Вже з XVII століття ряд відомих вчених (Дж Локк, Т. Гоббс та інші) висувають ідею громадянського суспільства, а в XIX століття німецький мислитель Г.В.Ф. Гегель розробив його системне обгрунтування. З кінця XIX століття думка про необхідність створення незалежного від політичної системи громадянського суспільства інтенсивно поширюється у Західній Європі та Північній Америці і набирає практичних обрисів з початку нинішнього віку. З другої ж половини XX століття суспільна практика ствердження прав та свобод громадянина стає основною тенденцією світового розвитку. Не обійшов цей процес і наше посткомуністичне суспільство. Таким чином, в людській історії почався новий етап розвитку, коли політична система, обмежуючи свій вплив на суспільство, поступається місцем громадянській сфері як пріоритетній в житті сучасного суспільства.

Що ж таке громадянське суспільство? В найзагальнішому – це галузь неполітичного життя суспільства. Це така сфера життя громадян, куди політичні інститути (держава, політичні партії тощо) мають обмежені можливості для втручання. При поверховому погляді сферу громадянського суспільства складають сім’я, світогляд людей, їх переконання, релігійні вірування, музика, театр, тощо. Тобто, ті сторони життя індивіда, де він виявляє свою максимальну незалежність від держави та її органів. Однак, якщо придивитися глибше, то ми побачимо, що основу громадянського суспільства складають економічні засади життя людей. Саме тут проявляються такі їх потреби та інтереси, оптимальне задоволення яких сприятиме становленню їх як свободних громадян суспільства. Таким чином, найважливішим принципом громадянського суспільства є принцип приватного інтересу громадянина. Держава ж відокремлюється від моменту формування цього інтересу, пропонуючи лише шляхи та способи

76

його задоволення. Вона законодавчим шляхом закріплює добровільні, свободні відносини між людьми, побудовані на задоволенні їх потреб та інтересів. Це означає, що закони можуть створюватися лише після того, як люди усвідомили для себе різноманітність потреб і придбання цих потреб переплелось з їх задоволенням.

Громадянське суспільство на практиці реалізує свободу людини, бо конкретна особа для нього – центральний елемент всього суспільного організму. Громадянин – кінцева мета суспільства, він є сам для себе ціль. Однак без відносин з іншими громадянин не може задовольнити свої інтереси. Це означає, що він вступає в найрізноманітніші стосунки з рівними собі членами суспільства. Таким чином, враховується свобода та інтерес інших людей, встановлюється природна система відносин, яку і покликана закріпити держава як орган політичного управління суспільством. Отже, правовий, соціальний захист з боку держави, гарантія створення нею умов для реалізації громадянином права приватного інтересу – другий принцип громадянського суспільства.

Як бачимо, там де реалізовано ідею громадянського суспільства, не людина існує для держави, а навпаки, держава існує для того, щоб задовольнити волю кожного члена суспільства. Ця система відносин політичної сфери та громадянина кардинально відмінна від тих, які існували за умов політичного етапу розвитку людства. Громадянське суспільство первинне в порівнянні з політичною системою з точки зору пріоритету інтересів. А тому не політична сфера складає стрижень суспільного організму, як це буває при монополізації державою повноважень на управління суспільством, а навпаки, таким ядром стає громадянська сфера. Вона виступає основою формування політичної системи, вносить в останню демократичні риси і властивості, сам дух звільнення особистості від державного диктату. Ось чому громадянське суспільство надає суспільному устрою стабільності та сталості при зміні будь - якого уряду і навіть при політичних кризах. Прикладом може слугувати Італія, де економічний та соціальний розвиток не припиняється, незважаючи на те, що останні кілька десятиріч там щорічно

77

змінюється уряди. Тому що добре розвинута громадянська сфера суспільства регулює його саморозвиток.

Що ж з громадянським суспільством у нашій країні? Не можна сказати, що його не було раніше, адже природні потреби та інтереси громадянина неможливо знищити, їх можна деформувати або ігнорувати державою. А значить, людська діяльність спотворена. Вимушене боротися з державою - левіафаном, громадянське суспільство в нашій складній історії деформувалось, придбало поряд з нормальними міжособистісними, міжгруповими зв’язками і скривлені, патологічні. Тому завдання сьогодні – вивести стосунки в суспільстві на законні засади, дати можливість сформуватися цивілізованим громадянським інститутам (завдяки приватній власності, конкуренції як принципу життя, свободі, захисту особи тощо). А це визначальною мірою залежить від характеру політичного режиму в суспільстві, мова про який піде в наступній лекції.

Питання для самообдумування :

1.Чи існувала структура політичної системи суспільства в повному обсязі завжди ? Чому ?

2.Який, на Вашу думку, стан розвитку громадянського суспільства в сучасній Україні ?

3.Як ви думаєте, чому ідеї громадянського суспільства з’являються в Європі саме в нові часи ? Обгрунтуйте.

4.Чи можна стверджувати, що в сучасній Україні існує чіткий вертикальний поділ влад ?

Література:

Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990.

78

Егоров С.А. Политическая система, политическое развитие, право. Критика немарксистских политологических концепций. – М.: Юр. лит-ра, 1983.

Ильин М.В., Коваль Б.И. Две стороны одной медали: гражданское общество и государство // Полис. – 1992. – № 1 - 2.

Крылов Б. С. США : Федерализм, штаты и местное самоуправление. – М., 1968.

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Україна, 1996.

Лассаль Ф. Что такое конституция // Сочинения. – Т. 2. – М.: Круг, 1925.

Пастухов В.Б. Новый федерализм для России : институционализация свободы // Полис. –1994. – № 3.

Регионализм и федерализм : исследование в Ницце // Полис.

– 1993. – № 5.

Шабо Ж.-Л. Государственная власть : конституционные пределы и порядок осуществления // Полис. – 1993. – № 3.

79

ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ

1.ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ.

2.СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ.

3.ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА: ВІД ТОТАЛІТАРИЗМУ ДО ДЕМОКРАТІЇ.

Основні поняття і терміни:

політичний режим, тоталітарний режим, авторитарний режим, плюралістичний (демократичний) режим, демократія, персоніфікація, влада системи, громадянське суспільство, механізм передачі влади, принципи демократії, політичний плюралізм, поділ влад, політична участь, право більшості та захист права меншості, презумпція невинуватості, верховенство права, демократичні процедури, вибори, референдум.

Дана лекція присвячена характеристиці політичного режиму

– такого явищу, без якого скласти правильне уявлення про політичне життя суспільства практично неможливо. Можна навіть стверджувати, що в певних рамках поняття політичного режиму – центральне. Особливо тоді, коли мова іде про типологію і наступний політологічний аналіз країн світу. Відомо, що їх класифікують за цілим рядом ознак, наприклад, домінуючими формами власності, типом економічних систем, формами державного правління тощо. В цьому контексті відмінність країн світу за політичними режимами, як здається, є якщо не універсальною, то у всякому разі узагальненою, концентрованою. Бо політичний режим – це політичне (а дуже часто і інше) обличчя кожного суспільства. Тому він є його (суспільства) основною рисою, яка говорить про те, які права громадян реалізуються і якою мірою.

Що ж таке політичний режим ? Це – система методів здійснення державної (політичної) влади, яка відображає ступінь,

80

міру задоволення демократичних прав та свобод громадян. Політичний режим може бути в дійсності одним, а формально іншим. Так, у сучасному в світі дуже важко знайти державу, керівництво якої б не називало себе демократичним і не заявляло б про свою відданість ідеалам свободи, прав людини, народовладдя та ін. Однак, слова в політиці, як відомо, далеко не завжди співпадають з реальними справами. Як же відрізнити справжнє в політичному режимові від бутафорного, оманливого. Для цього можна показати головні складові елементи сутності політичного режиму. Такими складовими є:

1)ставлення державної (політичної) влади до правових основ власної діяльності. Мова іде про те, як, яким чином і якою мірою держава як частина суспільного організму виконує свої ж рішення;

2)адекватність конституційних норм та системи законодавства і реального політичного, суспільного життя країни. Тут мова іде про те, наскільки конституція і закони країни враховують характер потреб та інтересів громадян.

Виходячи з цих сутнісних особливостей політичного режиму, можна говорити про різні методи управління суспільством та, відповідно, різний рівень прав і свобод громадян. В сучасному лексиконі нерідко вживаються такі поняття, як парламентський режим, диктаторський, ліберальний тощо. Однак, якщо виходити саме з вищесказаного, то варто говорити про три основних типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний, плюралістичний (демократичний, ліберальний). Звернемося до їх характеристики.

Тоталітарний політичний режим (від поняття “тотальний”– всезагальний) – винахід ХХ століття. Про необхідність тоталітарної держави вперше висловився Муссоліні, який в 20-х роках проголосив потребу в тоталітаризмові у зв’язку з небезпекою і реальним розпадом багатьох держав того часу. Тотальна, всеохоплююча державна влада, на його думку, в змозі відвернути такий розпад, тому тоталітаризм як політичний режим здатний відіграти позитивну роль в справі спасіння нації та її піднесенні В подальшому ж більшість політиків та дослідників тоталітаризму вживали цей термін переважно в негативному значенні.

81

Класичними зразками тоталітарних режимів Американська енциклопедія називає давньогрецьку Спарту та СРСР (Див.: Кулик В. Тоталітаризм у традиції та сучасності України // Філософська і соціологічна думка. - 1993. - № 7 - 8. - С. 10). На думку ряду дослідників, різні форми тоталітаризму в ХХ столітті існували також в Німеччині при Гітлерові, в маоїстському Китаї, в Іракові при С. Хусейні, на Кубі при Ф. Кастро (Див.: Політологія /За ред. О.І. Семківа.– Львів: Світ, 1993. - С. 270). В Ірані, наприклад, його ідеологією виступив ісламський фундаменталізм, в Лівії, Іраку – гібрид соціалізму та ісламу, в Італії, Німеччині – фашизм, в СРСР та інших колишніх соціалістичних країнах – сталінізм (Див.: Основи політології. Курс лекцій. / За ред. М.Сазонова. - Харків: Основи, 1993. - С. 124). Це говорить про те, що тоталітарний режим як явище досить багатогранне. Його виникнення залежить від конкретних історичних умов життя народу, особливостей його економічного та політичного розвитку, суспільних настроїв та сподівань. Однак, попри всі відмінності свого прояву у різних країнах, тоталітаризм має ряд, так би мовити, “родових ознак”, незалежно від того, де він з’являється. Звернемося до їх аналізу.

Насамперед, потрібно сказати про те, що тоталітарні режими є наслідком, посилення авторитарних тенденцій в суспільстві, яке переживає економічну, політичну, соціальну кризу. Прагнення до подолання таких криз супроводжується в тому числі і встановленням жорстких, іноді жорстоких методів управління суспільними справами, коли впливовими стають ідеології, що пропонують найрадикальніші способи відновлення порядку. Так, в Італії 20 - х років, за умов глибокої національної кризи, з’являється ідея про велич античного Риму. Цей зразок колишньої імперії стає однією з ідеологічних засад формування італійського фашизму, який пропагує найжорстокіші шляхи спасіння нації і держави. Щось подібне ми спостерігаємо і в Німеччині того часу. Там радикальна ідеологія формувалася на тлі того “комплексу неповноцінності”, який був породжений підписанням принизливого для Німеччини Версальського договору. Але і в цій країні такі процеси розвивались органічно з посиленням авторитарного мислення.

82