В.І. Муляр політологія курс лекцій

Фіхте, Кант, Гегель), яка обгрунтовувала ідеї самобутності, неповторності, унікальності людини. 1846 року було засновано Кирило - Мефодіївське товариство – організація, де на провідних ролях були представники ліберальної інтелігенції – М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркович. Програма товариства, крім іншого, містила ідеї звільнення українського народу від національного гноблення, входження його в слов’янську федерацію республік з парламентським устроєм і наданням кожному народові рівних прав та широкої автономії для розвитку на засадах економічних свобод, ліквідації станових привілеїв, знищення кріпацтва. Закінчується цей етап в 80-х роках, коли громади згідно з циркуляром міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва були закриті. В цей період ліберальний рух в Україні негативно ставився, з одного боку, до самодержавства, з іншого – до комунізму.

Другий етап розвитку лібералізму в Україні пов’язують з рубежем ХІХ—ХХ ст. Його визначними представниками можна назвати І. Франка, М. Драгоманова, М. Грушевського та інших. В цей час створюються партії ліберального напрямку (Українська демократична партія, а після розколу – Українська демократично - радикальна партія, Українська партія соціалістів - федералістів тощо). Основними завданнями ліберального руху в Україні на цьому етапі були такі як національна автономія, конституціоналізм, державність, парламентаризм тощо. Однак і на цьому етапі ліберальна ідеологія достатньо не поширилась в українське суспільство. І лише із здобуттям Україною незалежності в наш час ідеї лібералізму одержали певні умови для свого поширення : економічні, політичні, інформаційні.

Тепер звернемось до аналізу соціально - політичної доктрини консерватизму. Виникнення та розвиток цієї теорії є закономірним явищем в історії світової політичної думки. По - перше, консерватизм певною мірою є відповіддю на зародження та поширення ліберальних теорій в Європі з їх ідеєю максимальної свободи індивіда і повної незалежності від будь - яких історичних традицій. Однак саме цю ідею – про наступність духовно - моральних звичок і традицій – консерватизм відстоює з часу свого виникнення. По - друге, консерватизм зароджується і як

183

протилежність соціальним теоріям про можливість перебудувати суспільство за заздалегідь розробленим ідеальним планом. Такі основні витоки соціально-політичної доктрини консерватизму. Приводом ж стала Велика французька революція, через рік від початку якої англійський вчений Е. Берк пише роботу “Роздуми про революцію у Франції” ( 1790 р. ). Цю дату майже офіційно називають народженням політичного консерватизму

Сьогодні консерватизм – одна з найбільш поширених соціально - політичних теорій в світі. Особливо міцною є його позиція в Англії, Канаді, Австралії тощо. В колишньому СРСР консерватизм поширення не набув з причин несумісності його змісту і теорії комунізму. Довгий час в нашому суспільстві він був предметом гострої критики, в результаті чого в громадській вітчизняній думці сформувався стійкий стереотип консерватизму як реакційної теорії та світогляду.

Термін “консерватизм” має походження від латинського “консерваре” – зберігати, прагнути до збереження. Як політична теорія він передбачає збереження та підтримку історично встановлених форм державного та суспільного життя, насамперед, морально-правових його засад, відображених в явищах нації, сім’ї, шлюбі, власності тощо. Тому консерватизм віддає перевагу мудрості предків, він з підозрою ставиться до радикального заперечення та зміни будь - яких вартостей або вчинків в силу того, що розглядає суспільство як реальність, яка має хрупку структуру, як організм, якого не можна перебудувати як машину.

Дві основні проблеми є предметом уваги консерватизму як теорії: 1) про розуміння місця та ролі раціонального в соціально - історичному та політичному процесі; 2) про ставлення до революції. Розглядаючи першу проблему, консерватизм вважає, що людський розум обмежений в своїх можливостях сприйняття світу та суспільства в його тотальності. Тому поряд з Розумом, Законом буттям править і Провидіння, Інтуїція, Випадковість. Засновники філософської бази консерватизму (Ф. Шатобріан, Л. Бональд, Д. Юм та ін.) вважали, що суспільні інститути не є результатом плану чи проекту, хай навіть і найдосконалішого. Вони - це виживання найбільш ефективного в боротьбі з іншими можливими варіантами. А тому швидше за все суспільні інституції

184

є більше продуктами діяльності людей, ніж реалізацією їх проектів. Таким чином, з самого початку свого виникнення консерватизм виступив проти точки зору, що суспільство можна тотально раціоналізувати, тому, мовляв, все питання полягає в тому, щоб створити добрий проект майбутнього суспільства. Підкреслимо, що саме цю точку зору поділяли визначні представники французького Просвітництва (Вольтер, Руссо, Гольбах тощо), на політичній філософії яких грунтувалась французька революція і левову частинку принципових положень котрої запозичив західноєвропейський комунізм К. Маркса.

Філософські засади консерватизму дають можливість зрозуміти місце Розуму та Закономірності в розвитку політичних інститутів. Вони є не результатом генія або чистого розуму. Політичні інститути – це наслідок досвіду поколінь, який відібрав найбільш ефективні форми політичних систем. Соціальний процес

– це результат спроб та помилок, що накопичений і переданий з поколінь в покоління, відповідно втілений в інститутах та вартостях, які люди сконструювали не свідомо, а тому і не в змозі ними управляти. Не чарівництво геніальної людини, а еволюція добре організованих інститутів, де завдяки чітко встановленим правилам та принципам проявляється конфлікт інтересів різних суспільних груп і досягається їх компроміс.

Те ж саме стосується всієї системи вартостей в суспільстві. На кожному етапі історії система вартостей, яку застають люди при народженні, визначає цілі, яким має служити розум. Тому, як пише австрійський вчений Ф. Хайєк, хоч ми завжди повинні прагнути до покращення наших інститутів, ми ніколи не ставимо перед собою завдання переробити їх повністю, а тому в наших зусиллях вдосконалювати їх ми повинні прийняти як дане багато чого з того, що ми не розуміємо. Ми маємо постійно діяти всередині і в рамках як вартостей, так і інститутів, створених не нами.

В цьому плані важливим є ставлення консерватизму до індивідуальної поведінки людей. Така поведінка, вважають теоретики цієї доктрини, повинна детермінуватися, насамперед, тими нормами і традиціями, які виробили попередні покоління. Індивідуальний інтерес і розум не можуть виходити за межі

185

історичних традицій, які мають не індивідуальну, а загальнолюдську природу. Нічого, крім хаосу і безпорядку не може виникнути, якщо індивіди будуть прагнуть визначити для себе те, що від них вимагає натуральне право і діяти аналогічно тим відповідям, які вони знайдуть. Отже, консерватизм віддає перевагу колективному над індивідуальним, однак колективному не тоталітарного, а демократичного типу. В цьому – розходження консерватизму як з ліберальною доктриною, так і з комуністичною.

Друга проблема, що характеризує консерватизм як соціальнополітичну теорію, зачіпає питання про сутність суспільних змін, тобто про ставлення до революції та еволюції. Найважливішою тут є ідея про наступність суспільного розвитку. А. Токвіль, Ф. Шатобріан та інші вчені піддали гострій критиці уявлення про революцію як про щось раціонально організоване і заплановане у відповідності до абстрактних принципів. На їх думку, саме революція є логічним завершенням утопічних теорій про абстрактну силу людського розуму на пояснення світу.

Натомість консерватизм пропонує наступність у розвитку суспільних процесів, а це досягається лише тоді, коли спиратися на теорію еволюції. Остання, на думку прихильників консерватизму, не перериває історію і, таким чином, не створює соціальних конфліктів, які виникають саме в результаті революції. Для прикладу Е. Берк наводить історію Англії. Він пише, що англійці своїми правами та свободами зобов’язані не якимось раціонально сформульованим абстрактним та універсальним принципам. Демократичний устрій цієї країни зумовлений процесами розвитку англійського суспільства від Великої Хартії вольностей до Білля про права. Протягом багатьох століть ці права розширювались і передавались з поколінь в покоління.

Ідею про еволюцію історичного процесу консерватизм обгрунтовує розумінням суспільства як дуже складного організму, радикальні зміни якого можуть дати результат, що буде прямо протилежним тому, на який надіялись автори таких змін. Бо при цьому суспільство втрачає свою цілісність, єдність, наступність (взаємозв’язок минулого, теперішнього та майбутнього). А це значить, що воно втрачає себе як організм, який саморозвивається.

186

Найкращий метод суспільного розвитку – еволюційний, метод спроб та помилок, який дає можливість своєчасної корекції цілей та механізмів перебудови суспільства. Перед тим, як спробувати перебудувати суспільство на засадах розумних доказів, – пише згадуваний вище Ф. Хайєк, – ми повинні зрозуміти природу його функціонування і усвідомити, що людська цивілізація має своє власне життя і всі наші спроби покращити що - небудь мають здійснюватись всередині працюючого цілого, що не ми можемо повністю контролювати дії його сил. В нашій змозі лише підтримати або прискорити цей процес в тій мірі, в якій ми його розуміємо.

В останні десятиріччя XX століття консерватизм дещо змінив свої позиції, залишившись в сутності вірним своїм принциповим засадам. Зміст його змін розкривається в певному зближенні з лібералізмом, визнанням більшої свободи індивіда в економічній сфері його життя, меншій його залежності від історичних традицій. В цілому ж сьогодні консерватизм робить спробу зайняти місце між лібералізмом та соціалізмом (соціал - демократією), одночасно поділяючи деякі позиції як одного, так і іншого та протиставляючи себе їм в інших питаннях.

Серед релігійних суспільно - політичних концепцій сучасного світу іслам займає особливе місце. Це пов’язано, насамперед, з так званим “ісламським бумом” – феноменом, який виявився певною несподіванкою для більшості західних вчених та спеціалістів. Вважалося, що модернізація афро - азіатського регіону в XX столітті носитиме все більше вестернізований характер, де головна функція ісламу буде зводитись до того, щоб забезпечити в цьому процесі зв’язок політичної еліти з масами. Одночасно західні спеціалісти виходили з того, що, мовляв, зразки американської та західноєвропейської ліберальної демократії є найкращими в світі, і при суттєвій економічній допомозі країнам вказаного регіону з боку Заходу модернізація призведе до очевидного послаблення ролі ісламу в цих країнах або принаймні перетворить його в релігію прозахідного типу. Однак події останніх десятиріч показали, що модернізація суспільного життя країн в XX столітті не завжди супроводжується секуляризацією, а в ряді випадків, навпаки, може підсилювати традиційні форми світогляду.

187

Зародившись ще в давнину (в VII ст.), іслам, поступово вдосконалюючись, перетворився з фрагментарного у цілісне віровчення, яке універсально охоплювало своїми нормами не лише релігійну, але й позарелігійну сферу, даючи настанови щодо влади, суспільно-економічних, правових, сімейних відносин і навіть гігієни. Акцент на зовнішню, обрядову форму віровчення, узаконення та освячення існуючих структур влади, правлячої ієрархії, вимоги законослухняності рядового мусульманського населення, регламентація навіть таких сторін життя громадян, які нічого спільного з релігією не мали, зробили іслам універсальним законом життя величезної маси людей (на сьогодні – більше 1 млрд. прихильників). Згодом ці норми були оформлені в шаріаті (“правильний, істинний шлях”) – зведенні мусульманських політичних і правових нормативів як настанов Аллаха.

Сьогодні іслам як явище досить різнобарвний, але в цілому можна говорити про два його напрями : традиціоналістський та реформаторський. В рамках останнього сьогодні особливо виділяються так званий “ісламський фундаменталізм”, який виступає за відродження основоположних принципів ісламу. Ця течія має дуже багато прихильників, діяльність яких не обмежується лише теоретичними дискусіями щодо ролі ісламу в політичному житті цілого ряду країн. У багатьох з них (навіть європейських) діють радикальні ісламські групи, які “вогнем і мечем поширюють іслам серед невірних”. Свої дії вони виправдовують посиланнями на коранічні настанови про “великі побиття” невірних, помсту, караючий меч ісламу тощо. Особливо активізувались такі групи в результаті “першої успішної ісламської” революції в Ірані 1979 року на чолі з аятоллою Р. Хомейні, який і після своєї смерті є духовним і теоретичним авторитетом для віруючих - мусульман. Ця революція, як стверджує політична доктрина ісламу, є першим кроком до створення єдиної ісламської держави для всіх мусульман.

Держава і влада згідно з ісламом, даруються людям богом, є відображенням його волі і функціонують за його наказами. Р. Хомейні, наприклад, виходить з того, що за ісламськими законами земля і все, що на ній знаходиться, було передане богом пророкові Мухаммеду. Оскільки останній був “вождем за правом”

188

і разом з тим “управителем з правами нації”, який виконував волю бога в “ісламській державі”, то й зараз вся земля і все, що на ній знаходиться, належить державі та “управителеві нації”, який передає їх людям у користування. Таким чином, держава має абсолютне право власності і контролю за відносинами власності, якщо влада у такій державі знаходитиметься у руках охоронців та знавців божих наказів. При цьому духовний лідер мусульман визнає законними приватну, державну і кооперативну форми власності.

В цілому Р. Хомейні та його прихильники не обмежують зростання приватної власності, однак, якщо вона є так званою “трудовою власністю”, тобто такою, яка зароблена законним шляхом, оскільки вся земля належить Аллаху, а людині – те, чого вона досягла. Але при цьому закликають мусульманів обмежувати особисті потреби і не брати за приклад західне “суспільство споживання”, вести скромне життя, бо, мовляв, щастя полягає у служінні богові, морально - релігійному вдосконалені під керівництвом духовних наставників.

Важливе місце в концепції “відродження ісламу” займає питання гармонізації інтересів різних груп населення. Визнаючи існування класів та суперечностей між ними, політична доктрина ісламу стверджує, що їх подолання має відбутися шляхом духовної гармонії, а ісламська економіка в цілому повинна служити захисту інтересів знедолених. На цій основі має відбуватися уніфікація економічних і політичних систем усіх мусульманських держав, кожна з яких розглядається як “частина світу ісламу”. Такі погляди були розвинуті в теорії “ісламської солідарності”, основною умовою якої є введення законів шаріату.

У питаннях соціальної революції іслам головну увагу приділяє особистості, яка має свободу вибору, однак в цілому повинна підкорятися керівництву справжніх знавців ісламу – мусульманських богословів. Сама революція розуміється як джихад – священна боротьба за торжество ісламських принципів справедливості в усьому світі. На особистому рівні джихад передбачає, насамперед, самовдосконалення людини, а у вигляді збройної боротьби розглядається як крайній засіб в тому випадку, коли за допомогою морально - етичних способів ціль не

189

досягається. Однак, як показує досвід, не всі фундаменталісти поділяють таку позицію Р. Хомейні.

Тепер звернемось до характеристики суспільно - політичної доктрини іншої, найпоширенішої світової релігії – католицької. Традиції цієї релігії, як відомо, глибокі. Її соціально-політична теорія вироблялась видатними представниками християнства – Августином, Фомою Аквінським, Папою Левом ХІІІ тощо. 1892 року в енцикліці (посланні Папи Римського до всіх католиків, яке за канонами католицької церкви не обговорюється і обов’язкове до виконання) “Нові речі” проголошується недоторканість права на приватну власність. Її знищення вважається найбільшим злом, яке, як писав Лев ХІІІ, не подолає несправедливого розподілу багатств і злиденності пролетарів. Енцикліка закликає до солідарного співробітництва як одного з принципів суспільних перетворень, яких вимагає час. “Нові речі” відкидають класову боротьбу, підтримуючи при цьому право слабкіших, гідність бідних і обов’язки багатих. Замість класових боїв Лев ХІІІ пропонує виявити милосердя, дозволити право на створення професійних спілок. При цьому держава та церква мають об’єднати свої зусилля.

Протягом ХХ століття політична доктрина католицизму уточнювалась, доповнювалась в цілому ряді церковних документів. Так, 1991 року була видана енцикліка Папи Іоганна Павла ІІ під назвою “Століття”. Насамперед, в ній робиться аналіз політичної ситуації в світі, зокрема в Європі. На думку Папи, 1989 рік став кульмінаційним, бо він відкрив шлях деяким народам європейських країн до таких політичних устроїв, які залишають більше місця для участі та справедливості.

Комунізм, згідно з енциклікою, залишив глибокий шрам на обличчях багатьох націй, нагромадивши немало ненависті і злоби. Останнє може проявитися з усією силою уже в найближчі часи, коли ці народи, виснажені тривалими нестатками, чекають швидкого і невідкладного задоволення своїх сподівань. Це вимагає від західних демократій достатньої підтримки вказаних народів, і Папа закликає надати їм як моральну, так і матеріальну, економічну та політичну допомогу.

190

Однак, процеси в посттоталітарних державах в основному залежать від того, як самі звільнені народи впораються із власними проблемами. Насамперед, потрібно олюднити економіку

іне копіювати сліпо досвіду Заходу, бо вади капіталізму далеко не щезли. А це передбачає контроль з боку держави за капіталом таким чином, щоб були задоволені головні потреби усього суспільства. В іншому випадку можливе поширення радикальної ідеології капіталістичного типу, яка призвела б до неконтрольованого ринку. Наслідком же такого ринку може стати повторення диктатури і тоталітаризму.

Великого значення сучасна політична доктрина католицизму надає проблемі громадянського суспільства. Це пояснюється новим звучанням у католицизмі – зверненням особливої уваги на права та свободи людини. Як твердить енцикліка “Століття”, держава часто забуває, що існування людини не може мати за мету ні державу, ні ринок. Але саме останні нерідко обмежують свободу людини, нав’язуючи її свої власні проблеми. Тому сучасне суспільство має будуватися таким чином, щоб поєднати індивідуальний та загальний інтереси. Власність на засоби виробництва справедлива

ізаконна тоді, коли вона допомагає зростанню ефективної праці на загальне благо.

Сучасний католицизм досить активно працює на політичній сцені у світі. Особливу увагу він приділяє створенню світських навколоцерковних організацій, в багатьох країнах впливовими є християнсько - політичні партії, які відіграють важливу роль у суспільних процесах (Німеччина, Італія тощо). Користується католицька церква і послугами профспілок, різних неполітичних об’єднань. Особлива увага надається засобам масової інформації, різним місіонерським організаціям. А це, безумовно, підвищує авторитет католицької релігії в сучасному світі.

Серед крайніх правих помітну силу представляють сучасні політичні концепції неофашизму. Сьогодні цей політичний рух є досить значним, хоч і не таким багаточисельним як, наприклад, у 30 - ті роки ХХ століття або навіть у 80 - ті роки. Сучасний неофашизм реалізується у діяльності політичних партій (як правило, нелегальних, крім Італії) – невеликих військових та напіввійськових формувань, в засобах масової інформації.

191

Особливого поширення він набув в останні десятиріччя у Західній Європі, в країнах Латинської Америки. В результаті труднощів посттоталітарної реформації неофашизм виникає і в країнах колишнього соціалістичного світу.

Насамперед зазначимо, що сучасний неофашизм не є копією традиційного фашизму. Сьогодні він нерідко використовує ліберальну термінологію, формується на прагматичному рівні, а тому не має загальної теорії. За останні роки чисельність фашистських груп дещо скоротилось, але одночасно спостерігається радикалізація багатьох з них як в ідеологічному, так і в практичному плані. Зросла кількість терористичних актів. Культ вождя для них не є головним, тому сучасні неофашисти мало нагадують сувору ієрархію гігантських формувань фашистів в 30 - ті роки.

Якщо фашизм 30 - их років ненавидів єврея, то в 80 - 90 -і роки він виливає свою ненависть на “чорномазих”, “косооких”, “арабах”, на всіх емігрантах, які наводнили Західну Європу. Таким чином, антисемітизм традиційного фашизму сьогодні змінився антит’єрмонтизмом, що означає французькою нетерпимість до людей, які приїздять до Європи з країн “третього світу”. Найбільш активними є “Республіканська партія” (Німеччина ), “Національний фронт” (Франція), неофашисти Аргентини, інших регіонів.

Неофашизм у Франції нерозривно пов’язаний з іменем ЖанаМарі Ле Пена. Свою політичну діяльність він починав у популістських рухах 50 - их років, тоді ж став депутатом французького парламенту. За довгу політичну діяльність Ле Пен змінив цілий ряд своїх лозунгів: від заклику розігнати ІУ Республіку і створити партію, яка буде здатна встановити диктатуру, до камуфляжної підтримки ліберальної демократії. Цей політик створив кілька організацій, але найбільшого успіху досяг, починаючи з середини 80 - их років, коли його партія добилася депутатських мандатів у Національних зборах Франції.

Головною причиною всіх негараздів у житті нації Ле Пен вважає емігрантів, які заважають французам жити достойно. Падіння народжуваності, забуття молоддю національної культури та історії, зростання злочинності, змішання рас, яке веде до

192