В.І. Муляр політологія курс лекцій

В СРСР авторитаризм встановлювався в результаті низки відомих подій, пов’язаних з першою світовою війною, жовтневим переворотом, громадянською війною, невдачами “військового комунізму” тощо. Тут найбільш яскраво проявився взаємозв’язок авторитаризму і так званої “надзвичайщини”. Остання взагалі виступає іманентною умовою встановлення авторитарного режиму. Бо, як правило, підтримується значною частиною суспільства, яка не в змозі більше потерпати від соціально - економічних та політичних потрясінь. Тому посилення авторитаризму за умов таких потрясінь в очах народу відображає справедливість боротьби з безпорядком, розладом в діяльності найважливіших органів держави і суспільства. “Образ боротьби”, таким чином, культивується в повному обсязі і з часом має всі можливості перетворитися в стійкий стереотип мислення та діяльності. Спочатку на рівні державних органів, а потім і інших. Так, в Росії для наведення порядку після революції були створені органи ВНК (ВЧК), потім комбіди. Однак, чим дальше, тим більше ситуація виходила з - під контролю. Для успішного ведення громадянської війни необхідно було мати певну, достатньо могутню систему, яка пронизувала б собою всі рівні суспільної організації. Нею стала партія. Саме в цей період (травень – грудень 1918 р.) центральний орган партії більшовиків орієнтує парторганізації і всіх своїх членів на захоплення керівних посад в кооперативних установах і профспілках. Так поступово відбувалося поширення авторитарності як способу мислення і авторитаризму як методу управління суспільними справами. До тих меж, поки влада держави не стала тотальною, універсальною, що проникла у всі пори життєдіяльності суспільства і громадянина. Це і є тією умовною точкою відліку, з якої починається тоталітаризм.

Важливою ознакою тоталітарного режиму є ідеократизм (влада ідеї). Тоталітаризм виростає з певної ідеології, ревниво її культивує і оберігає. Основою такої ідеології виступає міф, тому вона або вся в минулому, або в майбутньому. А оскільки міф є утопією, то і мова тоталітарного режиму є метафоричною. Таким чином, ідеологія цього режиму створює певний простір, який існує у двох площинах – вербальній та візуальній (Див.: Почепцов Г.

83

Метафоричний простір тоталітаризму // Філософська і соціологічна думка. - 1993. - № 11 - 12. - С. 99, 106.). Режим схвалює свою поведінку, він допускає лише позитивну інформацію, негативна ж, в цілому, застосовується для критики інших політичних систем. Відсутність успіхів компенсується риторикою перемог в усіх сферах суспільного життя. Така словесна гігантоманія одержує своє продовження у візуальному просторі тоталітарної ідеології. Наприклад, в період розквіту радянського тоталітаризму наше суспільство будувало найбільші майдани, заводи, фабрики, домни. Архітектура і скульптура стали особливим проявом тоталітарної ідеології. Вони як ніхто мали уособлювати велич та міць держави.

Важливо сказати ще ось про що. Абсолютне панування позитивної інформації за умов тоталітарного режиму проявляється не лише в діяльності держави. Цей режим передбачає не пасивне, а активне ставлення до себе з боку громадян. Тому він заохочує не тільки справжні прояви відданості народу і його патріотизму, але й формальні. Громадяни тоталітарного суспільства нерідко щиро вірять у власну обраність, в те, що вони виконують особливу історичну місію по відношенню до всього людства (формування “нової людини”, побудова комунізму, священна боротьба з “невірними”, відродження арійської раси і т.д.). Цьому сприяє і образ вождя, котрий створюється ще фактично на шляху суспільства до тоталітаризму, в період посилення авторитарних тенденцій в країні. Вождь (фюрер, генеральний секретар, імам тощо) є особливою людиною. Він наділяється всіма мислимими і немислимими позитивними людськими якостями. Як пише Ж. Желєв, один з дослідників німецького фашизму, Гітлер був поданий німцям як найкращий “друг природи”, “знавець мистецтва”, “дорогий товариш”, “друг робітників”, “друг селян”, “друг молоді”, “людина справи”, “друг спортсменів” тощо. “Дуче” (Муссоліні) з киркою і у військовій формі розбиває якийсь камінь; зі шпагою в руці готується до тренування; працює на молотилці; веде трактор, їде верхи (Див.: Ж. Желев. Авторитарный образ мышления и культ национального вождя // Диалог. - 1991. - № 6. - С. 58). Сталін, як відомо, також прославлявся видатним спеціалістом в усіх науках: мові, біології, філософії і т.д.

84

Однак місце культу вождя в тоталітарній державі суттєво відрізнялось від аналогічного за умов авторитарного режиму. Якщо останній передбачає справжню дієвість вождя (бо авторитарна влада – це влада персофінікована), то в умовах тоталітарного режиму вождь, лідер фактично стає таким же “гвинтиком” гігантського механізму, як і всі громадяни. Бо тоталітарна влада – це влада системи, а не персони. Тоталітаризм

– це влада системи, так би мовити, писаних і написаних правил, де всі члени суспільства однаково є її заручниками. Останні роки життя Сталіна, коли він перебував у постійному страху за своє життя, підтверджують цю думку. Те ж можна сказати і про останній час правління Брежнєва, коли він фактично ніяк не впливав на суспільне життя. Отже, тоталітарний режим остаточно формується тоді, коли його творець сам стає його полонеником.

Тоталітарний режим не визнає права громадянина на свободу, індивідуальність. Він є самодостатньою політичною системою, для якої людина виступає лише засобом. Тому при цьому режимові немає особистостей, видатних громадян, які б володіли самостійною суспільною вагою, не будучи пов’язаними з місцем в державі. Аналізуючи фашистську державу, Ж. Желєв пише, що в ній немає громадян, а є піддані, які повинні служити і виконувати. В тоталітарній державі можуть бути великі письменники, вчені, філософи, але вони не є громадянами. Письменник чи вчений може бути великим, однак як громадянин він жалюгідний, лякливий підданий, який тремтить перед всесильною державою і партійною бюрократією як звичайний чиновник. Його свобода проявляється лише там, де він абстрагується від справ суспільства, але це буває доволі рідко. Адже режим проникає практично у всі сфери життя громадянина (починаючи з економічного життя аж до сімейних відносин).

Як бачимо, одним з найтяжчих наслідків тоталітаризму є фактичне знищення цивілізованого громадянського суспільства. Режим прагне не тільки контролювати процес задоволення громадянином власних потреб та інтересів так, щоб це було вигідно режимові. Він завойовує монополію на сам процес формування індивідуальних потреб та інтересів громадян. Тоталітаризм забороняє будь - яку опозиційну діяльність, не

85

допускаючи функціонування політичних партій, крім правлячої. В кращому випадку інші партії є апологетами політичного режиму (колишні Польща, НДР). Громадсько-політичні організації існують формально і в своїй діяльності мають підтримувати офіційний політичний курс. Тоталітарний режим прагне максимально регламентувати діяльність цих організацій таким чином, щоб перетворити на додаткові органи всеохоплюючого контролю над життям людей. Досить згадати ще зовсім недалеку в минулому практику підготовки і проведення демонстрацій, маніфестацій, режисури виступів на мітингах в підтримку партії, підготовки та проведення різного роду зборів, перевірки текстів виступів та багато що інше.

Ставлячи за мету створити засоби всезагального контролю за громадянином, тоталітарний режим руйнує соціально - класову структуру суспільства. І це є закономірним явищем прояву його сутності. Адже природна соціально-класова, сімейна, національна та інші утворення в суспільстві рано чи пізно об’єктивно виступають базою для створення громадянського суспільства. Бо логічно розташовуються між політичною владою та громадянином, амортизуючи, таким чином, тиск першої на другого. А при досить сприятливих умовах ці природні суспільні структури (сім’я, церква, трудові колективи, класи, нації тощо) стають надійним союзником громадянина у приборканні влади, сприяють становленню цивілізованого характеру останньої. Ось чому тоталітарний режим попри усе намагається зруйнувати віками вироблену систему захисту людини. А добившись цього, він повністю підкоряє кожного члена суспільства, незважаючи на те місце, яке займає громадянин у ньому. Таким чином, цей політичний режим поширює свої повноваження на всі галузі життя громадян, знищуючи грань між політичною сферою і громадянським суспільством. Останнє в силу цього набирає деформованого, “підпільного” характеру.

Сьогодні тоталітаризм як поняття дуже поширений. Настільки, що його нерідко ототожнюють з авторитарною владою. Але наука розрізняє ці два дуже подібні, але все ж різні за сутністю політичні режими. Авторитарний режим, як правило, виникає тоді, коли в суспільстві відбувається злам старих

86

соціально-економічних структур та викликана цим поляризація політичних сил в процесі переходу від традиційних форм життя до індустріальних, постіндустріальних, інформаційних. В більшості випадків авторитаризм неможливий без опори на армію, яка втручається, щоб полишити з тривалою політичною, економічною, соціальною кризою, з якої дане суспільство не може вийти демократичними, легальними шляхами. Ось чому такий режим нерідко буває військовим, хоч історія дає приклади і цивільного авторитаризму.

В чому ж сутність авторитарного політичного режиму? Насамперед в тому, що він дозволяє реалізацію певних прав та свобод громадянином, однак рамки їх досить звужені. Не виключаються елементи демократизації політичного життя: вибори, політична боротьба тощо. Як правило, серйозна опозиція заборонена, життя строго регламентоване.

Дуже важливою рисою авторитарного режиму є те, що він допускає вільнодумство в певних межах. Таким чином, може сформуватися база для деякого розвитку громадянського суспільства, вільного від тотальної регламентації з боку державної влади. В цьому плані авторитарний режим може стати своєрідним місточком для переходу суспільства від традиційних форм життя до сучасних. Так було історично в багатьох країнах (Іспанія, США, Греція, Туреччина, Чилі тощо).

Авторитарний режим не має, як правило, демократичного механізму передачі влади. Остання формується закритими від суспільства способами, тому і в цьому випадку головні події в процесі формування владних структур відбуваються завдяки інтригам, двірцевим переворотам та ін. Але становлення такого режиму не означає обов’язково жорстоких заходів влади по відношенню до громадян, хоч це часто і буває. Питання тут полягає в тому, які завдання він ставить перед суспільством. Очевидно, що він може бути містком до тоталітаризму, а може підготувати грунт для переходу до політичного плюралізму. І тут доречним буде невеличке, але суттєве уточнення. Авторитарний режим не випадково є перехідним, бо має на меті стабілізацію суспільства під час його трансформації. Такий характер цього режиму означає, що він може мати різне спрямування, адже і

87

стабілізацію суспільства можна розуміти по - різному. Тому його (політичного режиму) відповідна зарядженість на монополізм або децентралізацію, жорстокість або лібералізм має часто вирішальне значення для долі реформ. Авторитарний режим Сталіна 30 - 40 - х років став основою радянського тоталітаризму, а авторитарний режим військових у Південній Кореї заклав базу для економічного, політичного плюралізму, де зовсім недавно влада демократичним шляхом була передана цивільним. Отже, потенційно авторитарний режим може трансформуватися в найрізноманітніші політичні режими. І це залежить від цілого ряду факторів. Серед них – ставлення до перспектив громадянського суспільства, а також необхідність в стабілізації суспільства. Ще про деякі характеристики цього режиму та чинники процесу його трансформації буде сказано далі, в контексті іншої проблеми.

Тепер звернемося до демократії як політичного режиму. Враховуючи особливу її актуальність для сучасного українського суспільства, дамо розгорнуту характеристику цього політичного явища. В політичному лексиконі як минулого, так і сьогодення, мабуть, не знайдеться іншого терміна, здатного конкурувати з демократією. Пояснюється це не тільки тим, що в ній нерідко вбачали найвищу справедливість, таку форму правління, яка сприяє максимальному розкриттю потенційних можливостей громадянина та суспільства. Як відомо, демократії (західноєвропейській) більше двох тисяч років. В міру її розвитку, під дією цілого ряду причин її розуміння істотно змінювалось. Це проявилось як в модифікаціях демократичних правлінь на протязі історії, так і в теоретичних концепціях демократії. В даній лекції увага буде приділена переважно ліберальному поняттю демократії, тій її формі, яка найповніше реалізується в сучасному західному світі.

Дослівно з древньогрецького демократія перекладається як влада народу. Основними елементами її змісту є свобода і рівність. Насамперед, мова іде про економічну свободу (свободу задоволення економічних, матеріальних інтересів). Економічна свобода доповнюється політичною – можливістю обирати будь - яку форму політичної діяльності в залежності від індивідуальних або групових інтересів та суспільного замовлення, а також у

88

відповідності з правовими нормами в країні. І, нарешті, ідеологічна свобода, яка передбачає можливості вільно обирати ідеологію, одержувати будь - яку інформацію, автономно формувати власний світогляд, політичні погляди та переконання. Важливим елементом демократії є також рівність всіх членів суспільства, насамперед, перед законом. Таким чином, вона виступає як правління через закони, а не через людей.

До основних принципів ліберальної демократії відносять: політичний плюралізм, поділ влад, принцип участі в політичному житті, право більшості та захист права меншості, панування закону (верховенства права, конституціоналізм), презумпцію невинуватості, свободу слова. Засадним серед них є політичний плюралізм. Термін для нашого суспільства відносно новий, однак в світовій політичній думці, а також практиці має достатню історію. Вперше “плюралізм” вводить англійський соціаліст Г. Ласкі 1915 року в противагу поняттю “абсолютна компетентність держави”, а своє інтенсивне втілення цей термін одержує в середині ХХ ст.

Згідно з принципом плюралізму, суспільство є не однорідним монолітом, а сукупністю суспільних прошарків та груп, які відрізняються між собою важливими для даного суспільства ознаками: характером власності, розмірами доходів, престижем, національністю, культурою тощо. Об’єктивна відмінність таких суспільних одиниць створює основу для розуміння суспільства як клубка складної взаємодії інтересів цих груп, які мають можливості конституюватися за допомогою плюралізму у формі політичної влади. Таким чином, політичний плюралізм є засобом легалізації інтересів всіх суспільних груп і стає на перешкоді нелегального накопичення їх “критичної маси”, виступаючи режимом найбільшого сприяння в реалізації цих інтересів відкритим, ненасильницьким шляхом. Він створює об’єктивні можливості для входження в політичну систему всіх типових та суттєвих суспільних потреб та інтересів.

Важливою рисою політичного плюралізму є те, що він заперечує монополію на владу з боку будь - якої політичної сили або держави, пропонуючи натомість “розпорошення влади”, тобто передбачає багато суб’єктів політичної (державної) влади, однак

89

вимагає того, щоб жоден з них не володів нею повністю, монопольно. Звідси випливає, що в умовах плюралізму політичні рішення приймаються в результаті взаємодії політичних сил з використанням виборчого права, права громадян об’єднуватись в політичні партії, діяти через різні громадські організації, створювати “групи тиску”, виражати свою волю завдяки свободі преси тощо.

В основі ліберальної демократії лежить також поділ влад. Він означає розпорошення, розподіл державної або політичної влади між незалежними її носіями, суб’єктами. На політичному рівні влада поділяється між основними “діючими особами” політичної системи – державою, політичними партіями, масовими рухами, громадськими організаціями, засобами масової інформації тощо. На державному – між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади.

Вище принцип поділу влад розглядався досить конкретно, тому не будемо повторюватись. Підкреслимо лише те, що цей принцип реалізується сьогодні в різних модифікаціях. В США, наприклад, він діє таким чином, що всі гілки влади відносно незалежні одна від одної. В Англії ж цей принцип розрахований на те, щоб гілки влади тісніше взаємодіяли між собою. Однак, незалежно від того, як вказаний принцип демократії застосовується в політичній практиці, його функціювання є успішним в багатьох країнах. Поділ влад пройшов апробацію історією і показав добрі результати. При цьому він ефективно “працює” як на рівні політичної влади в цілому, так і на рівні державної влади або навіть її гілок. Так, в більшості сучасних демократичних країн світу законодавча влада формується як двохпалатний парламент. Виконавча також може поділятися, наприклад, на повноваження президента і уряду. На рівні судової влади давно вважається нормою демократії поділ цієї гілки влади на такі елементи як звинувач, захисник та інститут незалежного судді.

Важливим принципом демократії, що відображає перевагу громадянина над будь - якою формою суспільних утворень (групою, класом, нацією, державою) є принцип політичної участі. Він означає можливість повної участі кожного члена суспільства в

90

політичному житті цього суспільства у формах, передбачених конституцією. В основі такої участі повинні лежати потреби та інтереси громадянина. Таким чином, цей принцип проголошує повну добровільність політичної діяльності людей.

Політична участь може здійснюватись двома основними шляхами: прямо і завдяки представництву. Пряма демократія передбачає безпосереднє волевиявлення громадянина за допомогою референдумів, опитувань, голосувань, демонстрацій, страйків, коли останні конституйовані. Причому, потрібно говорити про активну участь людини та пасивну (неучасть). Остання також є формою волевиявлення громадянина. Представницька демократія означає делегування громадянином частини своїх прав та свобод (повноважень) довіреній особі – носієві влади. Таке делегування здійснюється, як правило, через процедуру виборів. Цей шлях політичної участі громадянина є менш складним технічно у порівнянні з прямою демократією, але більш складним в плані контролю виборців за владою.

Тут варто зробити одне уточнення. Демократія як влада народу завжди ставила питання про те, як, яким способом народ має реалізувати цю владу. Доктрина ліберальної демократії виходить з того, що в цивілізованому суспільстві громадяни займаються переважно тією діяльністю, в якій вони є професіоналами. Тому політикою в такому суспільстві можуть цікавитися всі, всі ж можуть брати участь в політичному житті країни. Але займатись політичною діяльністю мають лише громадяни, для яких вона є професійною. Лише за такого розподілу за здібностями (та інтересами) суспільство буде функціювати ефективно.

Право більшості – один з найстаріших принципів демократії. Він бере свій початок фактично із зародження перших демократичних республік в багатьох країнах світу (в стародавніх Греції та Римі, в слов’янських державах тощо). Принцип більшості означає, що будь - яке питання політичного управління суспільством має здійснюватись у відповідності з волею більшості. При цьому сьогодні вирізняють кілька форм такої більшості. Це конституційна більшість (дві третини або три

91

четверті від встановленого числа), абсолютна (50% плюс один голос) та відносна (проста більшість).

Відомі теоретики та практики демократії, безумовно, розуміли, що право більшості не є абсолютно ефективним способом вирішення багатьох суспільних проблем. Адже і більшість не застрахована від помилок. Більше того, історія свідчить, що можливі варіанти так званої “диктатури більшості”, коли демократія перетворюється в свою протилежність – деспотію. Тому для запобігання таких наслідків поряд з правом більшості в країнах сучасної західної демократії практикується принцип захисту прав меншості. Він означає, що в цілому підкоряючись рішенню, за яке проголосувала більшість, меншість має право захищати свою позицію у будь - яких конституційних формах: створенням офіційної опозиції в парламенті, відстоюванням своєї думки через пресу, телебачення, масові акції та ін. Меншість, наприклад, в парламенті повинна мати право звертатися до народу за підтримкою шляхом референдуму, голосування тощо.

Важливий принцип демократії – верховенство права, або панування закону, або конституціоналізм. Окремі його ідеї висловлювались ще в часи грецької та римської демократій (Ціцерон), однак особливо інтенсивно конституціоналізм розробляється після часів Великої революції у Франції в кінці ХVIII ст. Він передбачає рівність всіх перед законом, незалежно від соціального становища, гарантію основних прав та свобод громадян шляхом правового закріплення останніх. Таким чином, принцип верховенства права означає первинність не закону, а прав громадянина, зміст яких адекватно відображає закон. Він розкривається також і в тому, що суспільні класи і громадяни мають поважати конституцію, закон, які зобов’язують суб’єктів політичного життя доводити свою здатність до мінімальної згоди в суспільстві. А влада повинна підкорятись юрисдикції незалежного органу. Таким є судова влада. Її найвищою формою є Верховний Суд (США) або Конституційний Суд (в цілому ряді інших країн).

Зміст принципу панування закону розкривається в так званій ієрархії законодавства. Мова йде про те, що в демократичному суспільстві не всі закони мають однакову політико - юридичну силу: найвища з них міститься в Конституції країни, менша – в

92