В.І. Муляр політологія курс лекцій

зникнення французького народу як епосу – все це, на думку Ле Пена, результат запорошення французької нації емігрантами. Навіть серед самих французів він вбачає тих, хто відноситься до нації, і тих, хто відноситься до нації - батьківщини. Тому головним лозунгом Ле Пена є гасло “Франція для французів!”. Для його реалізації цей політик пропонує прості шляхи: відправити всіх іноземців додому, якщо не вистачає роботи для французів; перерозподілити національне багатство лише серед французів, якщо його не вистачає для всіх.

Потрібно сказати, що ідеї Ле Пена виявились співзвучними настроям не такою вже й малої частини французів. Звідси – вражаючий успіх на виборах, починаючи з 1983 року. Крім того, в останнє десятиріччя політична доктрина французьких неофашистів змінилася, принаймні, на словах. Вона проголошує повагу до основних цінностей демократії, відмову від політики сили, кулака, терору, роздування суспільної напруги. Ле Пен заявляє про необхідність захищати демократію від диктатури. Успіхові неофашистів у Франції сприяло також розчарування великої частини виборців в реформах, які проводила ліва більшість парламенту.

Важливою особливістю політичної доктрини Ле Пена є її ідеологічна розмитість. Використовуючи в своїх виступах суперечливі, навіть протилежні ідеї, він не тільки не втратив прихильників, але й збільшив їх кількість.

Основні положення його програми “Новий французький порядок” містять такі пункти:

1.необхідність парламентської демократії з президентом на чолі, який в інтересах національного спасіння має право вводити “римську диктатуру”;

2.потреба дискримінаційного суспільства щодо іноземців, на яких має поширюватись особливе законодавство ;

3.введення репресивного суспільства щодо всіх порушників установленого морального та соціального порядку ;

4.побудова ліберального, капіталістичного суспільства для всіх основних економічних виробників, крім членів профспілки ;

193

5.необхідність авторитарного, мілітаризованого режиму, що спиратиметься на армію, войовничу щодо варварів.

Неофашизм у всіх його відтінках не вичерпує сучасної палітри праворадикальних політичних доктрин у світі. Так, на африканському континенті певний час досить поширеною була політична теорія, що обгрунтовувала необхідність “правління білих” (ПАР). В останній час поряд з нею сформувалась протилежна за змістом, однак ідентична за методологією доктрина, що виправдовує “правління чорних”.

В даній темі показані основні суспільні - політичні доктрині сучасного світу. Звичайно, поза увагою залишились інші доктрини, які мають стати предметом додаткового аналізу.

Питання для самообдумування :

1.Який взаємозв’зок Великої французької революції і консервативної теорії ? Обгрунтуйте.

2.Чому, на Ваш погляд, ліберальні ідеї слабко поширені в сучасному українському суспільстві ?

3.Чи можете Ви відзначити позитивні сторони комуністичної соціально - політичної теорії ? Обгрунтуйте.

4.Чи зустрічали Ви інформацію про сучасні політичні доктрини, не описані в даній лекції ?

Література :

Бердяєв Н.А. Истоки и смысл русского комунизма . М.: Наука, 1990.

Иванов В.М. Рынок и государство / некоторые аспекты теории либерализма // Полис. - 1993. - № 3.

Климов В. Іслам у політичному аспекті // Політика і час. - 1994. - № 8.

Кризис марксизма или его вырождение ? // Диалог. - 1990. -

№ 8.

194

Мигранян А.М. Переосмысливая консерватизм // Вопросы философии. - 1990. - № 11.

Орлов Б. Социал - демократия Запада: ценности и ориентиры // Диалог. - 1990. - № 12.

Сабов А.Д. “Экс” и “нео” : разноликие правые. - М.: Междунар. отношения, 1991.

Современный капитализм: критический анализ буржуазных политологических концепций / К.С. Гаджиев, А.К. Гливаковский, Г.В. Каменская и др./ - М.: Наука, 1988.

Яроцький П. Сучасний католицизм // Політика і час. - 1993. - № 12.

195

ФУНКЦІОНУВАННЯ СУЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

1.ПОЛІТИЧНІ РЕАЛЬНОСТИ СУЧАСНОГО СВІТУ.

2.КЛАСИЧНІ ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ КРАЇН РОЗВИНУТОЇ ДЕМОКРАТІЇ.

3.ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ КРАЇН З ОБМЕЖЕНОЮ ДЕМОКРАТІЄЮ.

Основні поняття і терміни:

сучасний світ, парламентаризм, поділ влад, сучасні класичні політичні системи, парламентська система (парламентська монархія, парламентська республіка), президентська система (американська), президентсько - парламентська система (французька, змішана), парламентсько - президентська система (швейцарська, директоріальна), військовий режим, однопартійний режим, напівконкурентний режим.

Сьогодні питання про різні моделі політичних систем сучасного світу, механізми їх функціонування набуло особливої актуальності під дією різних причин. Насамперед в теоретичному плані, оскільки раніше висвітлювалось однобоко, з позицій панівної в колишньому радянському суспільстві ідеології. А також і в практичному плані завдяки тим процесам, що проходять зараз на теренах Східної та Центральної Європи. Однак перед власне характеристикою різних політичних систем у світі варто звернути увагу на ті реальності, які склалися в сучасному політичному розвитку цивілізації. В першу чергу, слід підкреслити велику різноманітність, мозаїчність соціально - політичних форм життя сучасних країн. Наприклад, можна вирізняти країни за різними економічними моделями (ринкові, адміністративні, змішані), за класичними політичними моделями (президентські, парламентські, змішані тощо), за політичними режимами (авторитарні, плюралістичні, тоталітарні та ін.), за партійними системами (однопартійні, двопартійні, багатопартійні), за соціальнокласовою структурою (країни із стабільною класовою структурою

196

та країни, що не мають такої) тощо. Така різноманітність зумовлена багатьма факторами. Наприклад, часом формування політичних систем. Скажімо, політична система Англії бере свої витоки ще з часів проголошення Великої Хартії вольностей (1215 р.), Сполучені Штати Америки сформували свої політичні інститути більше 200 років назад, французи також. В іншій групі країн політичні системи за зразками першої групи лише формуються (Єгипет, Індія, Іспанія тощо). Тут інститути держави, політичних партій ще не досить стабільні, але закладені постійно діючі механізми їх формування (вибори, поділ влад, парламентаризм та ін.). Третю ж групу країн (Латинська Америка, багато країн Африки, країни Центрально - Східної Європи) складають такі, що стають на шлях формування саме засад стабільних політичних систем, реконструйовуючи неефективні політичні моделі. Таким чином, можна говорити про постійну динаміку політичних систем в різних регіонах світу, в процесі якої кожна держава прагне до ефективних форм діяльності у відповідності до власної історії, традицій, національних ознак свого народу.

Важливим фактором різноманітності політичних систем в сучасному світі є геополітичний. В останні кілька десятиріч світ був поділений на певні зони впливу супердержав великою мірою це поділ зберігається і зараз. Тому не випадково, що політичні моделі на зразок радянської виникали, за невеликим винятком, там, де вплив цієї системи був досить великим (Східна, Центральна Європа, Азія ). І навпаки, аналогічні радянській системі політичні режими з труднощами пробивали собі шлях в “зоні впливу”, наприклад, США (Сальвадор, Чилі, Нікарагуа). Там панують інтереси та вартості іншої політичної системи. Геополітичні фактори розвитку світу нерідко призводили і призводять зараз до серйозних конфліктів, навіть запеклих воєн. Прикладами можуть служити спроби придушити режим більшовиків в Росії в ХХ ст. або республіканський режим у Франції, коли проти неї виступила майже вся монархічна Європа ХІХ століття.

Однією з причин політичної “мозаїчності” сучасного світу є історичні традиції суспільства : економічні, політичні, національні

197

тощо. Вони – результат попереднього розвитку народу, певною мірою рамки, за які психологічно важко вийти суспільству. Наприклад, майже неможливо уявити можливість класичної диктатури в США, в країні із стабільними механізмами поділу влад, громадянським суспільством, високим рівнем індивідуальної свободи. Також важко припустити можливість швидкої побудови демократичного суспільства, наприклад, в Росії, в країні, де століттями панували різновиди авторитарних і тоталітарних режимів.

Вищенаведені фактори дуже впливають і на методи формування найрізноманітних політичних систем світу. Тут важливо сказати про таке. Вибір політичної моделі розвитку суспільства – архіважливе питання для будь - якої країни. Пояснення цьому – в історії. Вона свідчить про те, що ті країни, в яких обрана модель політичного розвитку відповідала історичним, духовним, релігійним, національним і т.д. особливостям суспільства, зуміли з найменшими втратами прийти до сучасних стабільних форм політичного життя (США, Англія, Швеція, Норвегія). Ті ж, де такої відповідності не було або вона була недостатньою, не уникнули великих соціальних потрясінь (до прикладу, Франція за 200 років пережила чотири революції, Німеччина, Іспанія та ін.). В першій групі країн переважали методи та механізми політичного компромісу, діалогу, в другій – насильства, революції, терору. Думається, що навіть такого викладу достатньо для того, щоб зрозуміти особливу важливість проблеми адекватної для народу нашої країни його політичної організації. Це, можливо навіть те основоположне питання, правильне розв’язання якого відкриває сучасному українському суспільстві шлях до цивілізованого життя.

Незважаючи на політичну різноманітність сучасного світу, можна говорити про певну тенденцію його соціально - політичного розвитку, яка одночасно дає можливість робити висновки про ступінь демократизму кожної політичної системи. Це, насамперед, парламентаризм як форма політичного управління суспільством та поділ державної влади. В сучасних умовах парламентаризм протиставляється диктатурі будь - якого суб’єкта політики. Особливо це видно на прикладі країн з розвинутою демократією,

198

де парламентаризм відображає один з шляхів політичної участі громадянина – представницьку демократію. В даному випадку парламентаризм використовується не в широкому розумінні як всіляке правління з наявним в країні парламентом. Бо такому розумінню парламентаризму можуть відповідати і націонал - соціалізм, і система радянської влади сталінського зразка, і інші політичні системи, які не мають ніякого відношення до вказаного феномена, хоч і допускали існування вищого законодавчого органу.

Про парламентаризм у власному розумінні слова необхідно говорити у звя зку лише з демократичним управлінням, тобто таким, де державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову, які відносно незалежні одна від одної, з чітко окресленими конституційними правами. Тобто, мова іде про дотримання принципу демократичного поділу влад. З цієї точки зору сучасний світ можна розділити на країни з реальним парламентаризмом і поділом влад та країни, де цих умов демократичного правління дотримуються лише формально. Країни першої групи можна назвати такими, які мають розвинену демократичну систему і відповідні до неї класичні політичні моделі (президентську, парламентську, змішану, директоріальну). До другої групи країн потрібно віднести ті, де парламентаризм та поділ влад функціонують обмежено, а значить, відповідно цьому функціонують політичні моделі.

Парламентсько - кабінетна політична система (парламентська республіка, парламентська монархія) функціонує в багатьох сучасних країнах (в Німеччині, Іспанії, Італії, Англії, Японії та ін. ), однак з’явилась в Англії – батьківщині парламентаризму. Вищу законодавчу владу в такій системі має парламент, як правило двопалатний, котрий формується переважно за пропорційною системою виборів (за партійними списками ). Парламент виконує дві основні функції – формує законодавство і контролює бюджет країни. Виконавську владу (як і великою мірою законодавчу) одержує та політична партія (або кілька партій ), яка в ході парламентських виборів отримала більшість місць в парламенті. Лідер такої партії (коаліції) рекомендується главою держави (в Англії – королевою, в Німеччині – президентом, в Японії –

199

імператором) і призначається парламентом на посаду прем’єр - міністра країни. Ця політична система особлива тим, що практично об’єднує, хоч і не повністю, законодавчу та виконавчу владу в країні (в особі правлячої партії). Виконавська влада тут поділена між кабінетом міністрів та частково главою держави. Разом з тим і останній, і голова уряду поділяють представницькі функції (відносини з іншими державами). В цілому кабінет міністрів відповідає перед парламентом і може одержати від останнього вотум недовіри, однак прем’єр - міністр країни має досить великі конституційні рамки свободи, а в Англії, наприклад, може користуватися правом розпуску парламенту, чим реалізується принцип поділу влад.

Парламентська політична система складалася досить довго, вдосконалювалась протягом кількох століть і сьогодні успішно функціонує в багатьох країнах світу. Однак для свого ефективного існування вона вимагає високого рівня політичної культури суспільства, розвиненої партійної структури, щоб запобігти перетворенню влади певної правлячої партії в необмежену. Одночасно парламентська республіка в багатьох країнах носить риси обмеженої монархії, зберігаючи відповідний інститут як символ єдності народу та держави. Такий варіант досить поширений в сучасному світі і реалізується в таких країнах як Іспанія, Нідерланди, Японія, Бельгія та ін.

Президентська політична система ( президентська республіка) в чистому вигляді існує сьогодні в США, однак з різними відтінками успішно функціонує і в інших країнах (наприклад, у Фінляндії, Бразилії). Центральною фігурою цієї моделі виступає президент, який обирається загальними, прямими виборами (з різними варіантами) на альтернативній основі. Він незалежний від парламенту, має повну або достатньо високу автономію на формування уряду, безпосередньо його очолює. Причому, президент в принципі має право на формування уряду незалежно від того, які політичні сили переважають в законодавчому органі. Однак за конституцією і принциповими засадами даної політичної моделі президент не має право законодавчої ініціативи, а лише володіє правом вето на законодавчі результати роботи парламенту.

200

Парламент в президентській республіці також, як правило, двопалатний, формується різними шляхами (мажоритарною, пропорційною, змішаною системою виборів), в різні строки з президентською адміністрацією. Головними функціями парламенту є законодавчі та контрольно - бюджетні. Однак він не має конституційного права на створення виконавської влади, а тому не може відкликати уряд країни. Таким чином, парламент не впливає на діяльність президента, однак у виключних випадках має право оголосити імпічмент президенту за поданням верховної судової влади.

Поділ влад в президентській моделі конституційно реалізується неможливістю якоїсь з гілок влади обмежити повноваження інших (парламент, за одним винятком, не може достроково усунути президента, а президент не в змозі розпустити парламент і оголосити нові вибори). Особливістю такої моделі є те, що президент об’єднує як виконавські, так і представницькі функції на рівні держави як її глава. Президентська республіка є формою правління сильної виконавської влади в умовах панування ідеології лібералізму, широких прав та свобод громадян. Така політична система краще всього спрацьовує в країнах з розвинутим духом індивідуалізму і необхідністю стримання в цивілізованих межах людського егоїзму. Тому не випадково вона була створена в США, громадяни яких склали найбільш вільні вихідці з різних країн світу.

Сьогодні більшість західних демократій важко назвати президентськими або парламентськими. Вони виробили перехідні, змішані форми правління. Таких виділяють дві: парламентсько - президентську (швейцарського типу або директоріальну) та президентсько-парламентську (французького типу або змішану).

Французька політична модель (сучасна V Французька Республіка) поєднала в собі сильні риси як парламентської системи, так і президентської. Однак її краще назвати папівпрезидентською моделлю за ширшими повноваженнями президента від, скажімо, британського прем’єр - міністра. За змішаної політичної системи президент обирається прямим, загальним голосуванням і є главою держави. Він формально має право на призначення прем’єр - міністра країни та уряду,

201

незважаючи на розклад політичних сил в парламенті. Однак в силу того, що парламент обирається за пропорційною системою ( за парламентською моделлю) і має право усунення уряду, президент вимушений фактично процес формування уряду узгоджувати з парламентом. Таким чином, прем’єр - міністр відповідає перед президентом безпосередньо та перед парламентом в політичному аспекті. Така система поділу влад досить складна в своєму механізмові, бо спирається не лише на один бік державного правління (в Британії – партійну структуру, в США – президентську інституцію), а вимагає їх компромісу і, таким чином, виступає більшою гарантією від узурпації державної влади однією з її гілок. Одночасно вона має і свої обмеження, бо нерідко призводить суспільство до політичних сутичок на рівні верховної влади (тільки за кілька останніх років у Франції спостерігалось ряд конфліктів між виконавською та законодавчою владою).

Оригінальною є і система стримок і противаг в умовах функціонування напівпрезидентської моделі. Парламент впливає на президента, маючи можливості усунути прем’єр - міністра країни, призначеного президентом, однак не може усунути останнього. Президент може розпустити парламент та призначити нові вибори до нього. Останньою інстанцією в суперечці виконавської та законодавчої влади є народ, який має право на те, щоб виразити довіру (або недовіру) одній з них ( або нікому, або обом).

Друга модель змішаної політичної системи – директоріальна. Вона діє у Швейцарії. Її можна назвати напівпарламентською республікою в силу переважаючого впливу парламентської влади над президентською. В цій системі передбачена діяльність двопалатного законодавчого органу, який обирається на чотири роки одночасно за мажоритарною та пропорційною системами. Парламент обирає виконавську владу. В Швейцарії це – президент, віце - президент та 5 федеральних міністрів. Однак обравши уряд, парламент не може його усунути до кінця строку повноважень останнього. Таким чином, уряд в процесі формування повністю залежить від парламенту, під час роботи має максимальну свободу дій – така в сутності система поділу влад. Але на відміну від парламентської моделі, за якою, наприклад, британський голова

202