В.І. Муляр політологія курс лекцій

системі законодавства, ще менша – в постановах, указах різних державних інституцій. Таким чином, встановлюється послідовність, генетичний характер та цілісність всієї системи права і законодавства країни. В цій системі висхідною базою є конституція, з якою мають узгоджуватися всі правові акти держави. Не допускається також і таємне існування закону, а він вважається діючим, якщо опублікований для ознайомлення.

Свобода слова – суттєвий принцип демократії, затверджений, як і перелічені вище, Паризькою Хартією для нової Європі (1990 р.), а також абсолютною більшістю міжнародних документів. Він означає, що кожний громадянин наділений свободою формувати і висловлювати свої думки, політичні погляди, переконання, мати світогляд. Ніхто не має права нав’язувати громадянинові свою волю. Кожен громадянин має право на участь в мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, на доступ до інформації, за винятком тієї, яка є державною таємницею, причому перелік такої інформації має бути окреслений законом. Таким чином, зміст даного принципу зумовлений вимогою практично реалізовувати не лише політичний плюралізм в суспільстві, але й ідеологічний, інтелектуальний, світоглядний.

Однією з найважливіших умов правової, демократичної держави виступає принцип презумпції невинуватості. Він проголошує, що будь - який громадянин апріорі є невинуватим. Ніхто не повинен доводити свою невинуватість, а вину людини перед законом може довести лише суд, спеціальний орган державної влади. Тому до рішення суду громадянин не може бути визнаний винуватим. Крім того, даний принцип не визнає факту колективної вини. Винуватість певної організації, колективу можна визначити лише завдяки доведенням вини кожного окремо члена організації.

Демократичне суспільство функціонує завдяки цілому ряду процедур. Серед найпоширеніших процедур сучасної демократії є вибори. У політичному житті суспільства вони виконують, як правило, три основних функції. Це – вибори громадянами політичного, державного керівництва, делегування або відкликання у влади її легітимності, а також офіційне встановлення політичних тенденцій суспільства (напрямку

93

політичного розвитку, форми правління, політичного режиму тощо). Основними завданнями демократичних виборів є реалізація принципу більшості та поділу влад. Такі завдання досягаються шляхом виконання ряду умов:

дотриманням свободи висування кандидатур як результату вільного створення політичних партій, організацій і їх функціонування;

втіленням свободи виборчого права (один громадянин – один голос);

задоволенням свободи голосування (таємність голосування, рівність всіх громадян в одержанні інформації, веденні пропаганди і т.д.).

Сучасна демократична система виборів має два варіанти, які практикуються в світі: мажоритарний та пропорційний. Мажоритарні вибори (від франц. – більшість) – вибори за більшістю, яка встановлена законом. Як правило, це більшість абсолютна або відносна. Мажоритарні вибори можуть проводитись як в одномандатних (уніномінальних) виборчих округах, так і в багатомандатних (поліномінальних). Зміст цієї системи виборів полягає в тому, що обраним вважається той кандидат, який одержав більшість голосів виборців (абсолютну або відносну). При цьому останні голосують швидше за конкретну людину, а не представника певної політичної партії.

Дана система виборців практикується, в цілому, в тих країнах, де не досить розвинена і стабільна партійна система, де суспільство мало знайоме з принциповими відмінностями партійних програм, а тому орієнтується в процесі виборів на особистість кандидата. А також там, де парламент визначально не впливає на формування уряду країни (в США).

Пропорційна система виборів суттєво відрізняється від мажоритарної тим, що передбачає добре розвинену партійну структуру суспільства, з чітко окресленими завданнями і програмами партій. Тому виборцям пропонують орієнтуватися на програми партії і в залежності від цього голосувати. Особистість кандидата не грає провідної ролі, бо голосування проходить за партійними списками.

94

В багатьох країнах практикують змішану систему виборів, таким чином, враховують і класичні вимоги розвитку партійних систем як показника зрілості громадянського суспільства, і національні, історичні, сьогоденні особливості. В цілому, в сучасній світовій практиці за мажоритарною системою формуються, як правило, верхні палати парламентів, за прапорційною – нижні. Показова і така тенденція виборчого процесу. На першому його етапі виборці орієнтуються виключно на особистість депутата, його моральні якості (непідкупність, порядність, почуття соціальної справедливості тощо). На другому етапі критерій особистих якостей, залишаючись досить важливим, все ж таки відходить на другу сходинку, а на чільне місце виступає компетентність. Тут найбільші шанси у спеціалістів – юристів, філософів, політологів, економістів. Однак лише на третьому етапі розвитку виборчої системи громадяни звертають особливу увагу на програму кандидата, належність його до певної партії чи блоку. В цей час найбільші шанси мають висуванці від політичних партій, а найменші – незалежні кандидати. В цілому, вибори дають багато досвіду народу та владі, сприяють демократизації суспільства, його стабільному розвитку.

Досить важливою демократичною процедурою сучасного суспільства є референдум. Це одна з форм прямої демократії, головне завдання якої – виявити волю народу з найболючіших, життєво важливих питань суспільства. Однак, виконати це завдання за допомогою референдуму можна лише при певному рівні розвитку свободи суспільства, його політичної культури. Референдум повинен не роз’єднувати народ, а, навпаки, – консолідувати, а для цього необхідне компетентне голосування виборців. Таким чином, референдум як елемент прямої демократії в суспільстві, яке щойно вийшло з тоталітарного стану і прямує до політичного плюралізму, вводиться в практику не відразу, а після певного рівня “дозрівання” народу та влади.

Центральною проблемою у проведенні референдуму є постановка питання, яке виноситься на нього. Воно має бути чітко сформульованим, таким, щоб правильно тлумачити результати голосування та робити відповідні висновки. Однак, якраз тут нерідко бувають серйозні колізії. Адже формулювання питання

95

зачіпає інтереси різних політичних сил, які роблять спробу вирішити свої вузькопартійні завдання. Тому, з одного боку, референдум є сильновпливовим засобом політичного розвитку суспільства, а з іншого – достатньо відповідальною акцією. І потребує серйозної підготовки та політичної волі всіх суб’єктів політичного життя суспільства.

Розглянемо тепер питання про основні історичні підходи до розбудови демократичного суспільства. В європейській історії можна спостерігати, як мінімум, дві, внутрішньо протилежні теорії демократії та відповідні їм історичні тенденції (моделі) практичного втілення демократії в суспільстві. В основі теорії “ідентитарної” демократії, яка знайшла своє відображення особливо в політичних поглядах Ж-Ж.Руссо, лежить ідея про можливість формування єдиної волі народу і встановлення суспільного блага. Тобто, не визнається той факт, що в суспільстві можливі різні інтереси та їх конфлікт. Тому головне завдання демократизації суспільства – ототожнення інтересів народу і політичної еліти (громадянина та держави). В даній методології не знаходиться місця системі представництва, а перевага віддається прямим формам демократії. Така теорія демократії передбачає орієнтацію на ціль, а не на засоби в побудові справедливого суспільства, а тому віддає пріоритет добре обгрунтованим теоретичним конструкціям майбутнього суспільства і не звертає уваги на правила їх практичної реалізації. Логічним завершенням цієї теорії стає пошук суб’єкта демократичних перетворень, звідси і особлива увага історичній місії цього суб’єкта.

Теорія “ідентитарної” демократії лягла в основу відповідної моделі побудови демократичного суспільства. Головним питанням цієї тенденції є питання про те, хто має управляти суспільством на шляху його демократизації (“Хто править”). Вже Платон каже, що ступінь демократичності суспільства залежить від суб’єкта правління, а історична закономірність – це перехід влади від одного (царська влада – мінімум демократії) через групу (аристократична влада – обмежена демократія) до всіх (народовладдя – повна демократія). Аналогічне обгрунтування демократії можна побачити і в Леніна, який в роботі “Держава і революція” доводить, що найвищим ступенем демократії є влада

96

дев’яти десятих частин суспільства над однією десятою. Щось подібне простежується в його теорії про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу, де максимальна кількість членів суспільства бере участь в його управлінні. Таким чином, з початку цієї історичної тенденції вона спиралась на ідею про єдину волю як апріорно дану. Однак, практичне втілення цієї концепції демократії показало її утопічність, а представницька демократія в молодій Радянській Росії з самого початку була приречена, бо головна її функція задумувалась не в тому, щоб гармонізувати різні суспільні інтереси, а в тому, щоб технічно оформити волю народу, яка була підмінена інтересами держави. На практиці це призвело до тотальної залежності всіх від держави, одержавлення всіх сторін життя суспільства, а значить, до атрофії елементів громадянського суспільства і обмеження демократії.

Іншою є теорія “конкурентної” демократії, яка орієнтується на англо - саксонську модель. Вона виходить з визнання відмінності інтересів в суспільстві і права на це. Формування політичної волі в плюралістичному суспільстві відбувається в процесі відкритого зіткнення неоднакових інтересів, в ході якого необхідний лише мінімум спільних поглядів. Тому, враховуючи суперечливість групових інтересів в суспільстві, неможливо абсолютно справедливе для всіх рішення, а значить, основою для згоди має бути воля більшості. Таким чином, демократія означає, за висловом А. Лінкольна, правління народу, обране народом і для народу.

Теорія “конкурентної” демократії стала основою для формування, в цілому, західноєвропейської (а завдяки їй – американської) тенденції (моделі) побудови демократичного суспільства. Визначними ідеологами такої демократії були Ціцерон, Т. Гоббс, Ш.Л. Монтеск’є, А. Токвіль та ін. Основним питанням тут є питання не про суб’єкта правління, а про механізм управління суспільством (“Як правити”). Звідси випливає основне завдання даної моделі – виробити такі механізми перебудови суспільства, які б гарантували стабільний розвиток демократичного процесу. А вже з урахуванням вирішення цієї ключової проблеми ставити питання про суб’єкта влади.

97

Вузловим елементом в механізмі розгортання моделі “конкурентної” демократії став принцип лібералізму, що містить в собі індивідуалізм, невідчужені права громадянина, можливість спочатку негативної свободи, а потім і позитивної, рівність усіх перед законом. Велику роль зіграла ідея про поступовість втілення демократичних принципів і засад в залежності від готовності народу до управління суспільством. Така поступовість пояснюється, по - перше, нестійкістю демократії на початкових стадіях її розвитку, по - друге, необхідністю уникнення конфлікту всіх інтересів, по - третє, потребою своєчасної корекції системи правил та норм поведінки суб’єктів політичних процесів з метою гармонізації їх інтересів. Одночасно на першому етапі в побудові такого типу демократії народу надаються пасивні політичні права.

Розширення механізму демократії та поступовість в практиці її втіленні можна простежити в історії. Вже Афінська держава – наступниця родової демократії – дала світові зразок публічної влади, не знайшовши, однак, механізму обмеження тотальної влади в усіляких її проявах. Це завдання спробувала виконати Римська республіка. Вона винайшла інститут народного трибуната, до речі, невідомого нашому суспільству до зовсім недавнього часу (лише кілька років в Україні діє інститут народного правозахисника, який очолює Н. Карпачова). Народний трибунат був створений Римською республіканською системою як противага владі сенату і консулів. В середні віки зароджується станове представництво (в Англії – Палата лордів, в Іспанії – Кортеси тощо). Воно передбачало обмеження королівської влади і означало зображення засад сучасного парламентаризму (легітимність верховної влади, система стримок і противаг). Одночасно, наприклад, в Англії проголошується Велика Хартія вольностей – перша політична та юридична спроба створити гарантії невідчужених прав громадянина за рахунок невтручання держави в його індивідуальне життя. В цьому документі, наприклад, було закріплене право кожного громадянина королівства вільно пересуватися по країні без дозволу на те властей. Іншої статтею Хартії, зокрема, заборонялось ув’язнювати людину без рішення судового органу. Звичайно, не потрібно перебільшувати значення цього дійсно історичного документу в

98

Історії Європи. Однак, треба віддати належне тим способам, за допомогою яких західні країні будували цивілізоване суспільство. А саме – визнанню цінності прав людини і громадянина і спробам повільно, але неухильно рухатись у напрямку їх дотримання в практичному житті.

Вагомий внесок в розвиток теорії “конкурентної” (ліберальної) демократії зробили в XVIII - XIX століттях Ш.Л.Монтеск’є та А.Токвіль. Вони створили системне вчення про демократію, центральною ідеєю якої була ідея про поділ влад. В нові часи ця ідея, як відомо, була успішно реалізована не тільки по відношенню до всієї політичної або державної влади, а навіть поширена на одну з її гілок – судову, де запроваджується конкурентність (змагальність), суд присяжних та інститут захисника.

На другому етапі процесу побудови демократичного суспільства за типом “конкурентної” демократії (приблизно з кінця минулого століття) основним завданням виступає питання вдосконалення механізму цього процесу. Ставиться і практично вирішується проблема забезпечення повних (як пасивних, так і активних) політичних прав громадян. Це досягається за рахунок введення виборів до органів державної влади. Ці процеси розгортаються паралельно з розвитком громадянського суспільства та основ правової держави. В підсумку така модель демократії виявилась більш ефективною та стабільною, без великих соціальних і політичних потрясінь, з постійним розширенням прав та свобод громадян. Заради справедливості треба зазначити, що ця думка стосується далеко не всіх країн західного світу, але про це мова піде нижче, в руслі інших проблем.

Закінчуючи характеристику демократії як політичного режиму, необхідно звернути увагу на таке. Не варто ідеалізувати демократію, навіть в її ліберально-класичному, західноєвропейському чи американському варіанті. Як і інші політичні режими, демократія має цілий ряд недоліків. Насамперед той, що при певних умовах вона здатна перетворитися в охлократію, анархію, тоталітаризм. Нерідко це зумовлюється некомпетентністю демократії в силу безпосереднього залучення

99

народу до управління державою та суспільством. Вона також не гарантує суспільство від того, що в ході вільних, наприклад, виборів до керівництва не прийдуть люди з відкрито антисоціальною спрямованістю, демагоги, популісти, користолюбці тощо. Хоч вона і дає кращі можливості контролю за діяльністю влади. Є і інші вади демократії. Недарма їх відзначають цілий ряд відомих вчених сучасного Заходу, де демократія показала свою ефективність (А.Токвіль, М.Дюверже, К.Поппер, Б.Гуггенбергер та ін.). Одночасно вони вбачають в демократії оптимальну форму правління, яка дає найбільші на сьогодні можливості для самореалізації людини і суспільства.

Тепер звернемося до питання про демократизацію політичної системи суспільства. Необхідно сказати, що воно має не лише теоретичну, наукову цінність. Це питання дуже вагоме в практичному плані, насамперед, для тих країн, які ставлять за мету провести широкомасштабні реформи всього суспільного життя. Адже згідно з думкою відомих західних вчених (З. Бжезинського, Д.Белла, У.Ростоу та ін.), сьогодні світ вступає у фазу переходу від традиційних форм суспільного життя до індустріальних та постіндустріальних. І в цьому контексті демократизація політичної системи є органічною часткою і закономірним наслідком реформування суспільства, необхідною умовою невідворотності суспільних перетворень.

У політичній сфері реформи мають бути спрямовані на розподіл влад, їх децентралізацію, підконтрольність народу через функціонування демократичного механізму формування державної влади як такої. Іншими словами це означає розгортання плюралістичного політичного режиму з високорозвинутим громадянським суспільством. При цьому зауважимо: створення та розвиток громадянського суспільства взагалі вінчає весь процес реформ як в економіці, в політичній сфері, так і в духовній. В цьому – весь сенс модернізації, що охопила людську цивілізацію.

Заради справедливості треба визнати, що далеко не всі країни, які модернізували свої політичні системи в ХХ ст., йшли до політичного плюралізму від тоталітарного режиму. В багатьох країнах демократизація політичної системи суспільства означала перехід від правоавторитарних політичних режимів до

100

плюралістичних. Вважаючи ж історичне минуле нашого суспільства, можна впевнено говорити саме про перехід від тоталітаризму до плюралізму як зміст політичної демократизації в нашому суспільстві. Всі інші перебудови лише деформують справжні процеси і не наближають, а віддаляють від загальної мети.

Насамперед слід наголосити: жодній країні не вдалося перейти від традиційного стану до сучасного, демократичного легко, без втрат. Відносним винятком може слугувати хіба що історія Англії, Швеції, де політична сфера життя суспільства ще до ХХ ст. мала стабільний характер, з великою часткою демократизму. Тому економічна і особливо політична модернізація не потягнули тут за собою навіть тимчасових обмежень прав та свобод громадян.

Згадаймо, що Англія почала реалізовувати основи громадянського суспільства ще 1215 року проголошенням Великої Хартії вольностей. І послідовно, протягом більш як семиста років розширювала та вдосконалювала дію демократичного механізму суспільного життя. Завдяки цьому ця країна уникнула глибоких політичних катаклізмів. За винятком кривавої диктатури Кромвеля, що зайвий раз підтверджує висловлену вище тезу. В інших же країнах втрати були досить серйозними.

Франція свою політичну модель виношувала важко, з часів Великої революції 1789 року, переживши на цьому шляху і події 1848 року, і Паризьку Комуну, і молодіжну революцію більш як двадцятирічної давності.

Не обійшлися без деяких втрат навіть США, що пережили велику депресію 30-х років і “новий курс” Рузвельта, який і започаткував основні риси сучасної модернізації американського суспільства.

Досить трагічно складалися події в Німеччині, яка після блискучої Веймарської республіки опинилася в правоавторитарній фашистській диктатурі, наслідки якої для народу були катастрофічними. Такий перший урок історії.

Другий полягає в тому, що неможливий швидкий перехід від тоталітарного режиму до політичного плюралізму, від традиційного суспільства до індустріального та

101

постіндустріального. Історія поки що не дає таких прикладів. Більше того, як писав А.Токвіль ще в ХІХ ст., намагання народу швидко здобути свободу означає стати на шлях, який веде прямо в рабство. Бо це суспільство, як правило, не підготовлене до швидкої зміни традиційних цінностей. Сама природа патріархальності така, що вона дуже повільно переборює і відкидає застарілі стереотипи духу та поведінки, витісняючи їх новими. І лише за наявності певного ступеня громадянського суспільства, а значить, лібералізму та розкутості, можливе більш інтенсивне та швидке сприйняття нових цінностей і стереотипів. Навіть такому суспільству як американське (із стабільним демократичним механізмом реалізації політичної влади і прав громадян), потрібні були десятиріччя, щоб створити сучасний його вигляд.

Тепер перейдемо до конкретики, розглянувши співвідношення різних сфер суспільного життя щодо їх домінантності в реформах. Тут також знаходимо певні закономірності, третій урок історії. Насамперед йдеться про неможливість одночасного реформування одразу всіх сфер суспільного організму. За всієї очевидності того, що без економічної модернізації не може бути зміни політичної системи, і навпаки, – що без духовної реформації неможливе ні перше, ні друге, все ж з’ясовується, що на першому етапі реформ домінують перетворення в духовному житті народу.

І це нормально. Адже необхідною умовою будь - яких реформ має бути спочатку розуміння того, що даний стан суспільства, як мінімум, малоефективний. Тобто, ні економічний розвиток, ні політичні структури не відповідають історичному часі і потребам суспільства. На другому ж етапі домінантою мають виступати економічні зміни.

Особливо це стосується реформування тоталітарних суспільств, де практично панує державна власність. Її роздержавлення (а перед тим, як відомо, роздержавлення духу людей) означає перетворення власності у різні її форми, в тому числі приватну, орендну, акціонерну тощо. Рано чи пізно, залежно від темпів економічної реформи, це веде до диференціації в суспільстві, адже починають виникати різні економічні інтереси, які тепер не тільки не збігаються, а й конфліктують. За відсутності

102