В.І. Муляр політологія курс лекцій

однак від цього їх владні відносини не зникають. Наприклад, хірург, який виконує операцію хворому, має з останнім однакову ціль – повернути хворому здоров’я. Разом з тим, він підкоряє своїй волі дії пацієнта. Це означає, що влада сама по собі не існує поза відносинами між людьми. Вона проявляється лише під час людських взаємостосунків. Тому вона є породженням не самих людей, а відносин між ними. Влада є власністю суспільних відносин. В цьому плані продуктивною є ідея Т. Парсонса, який виводив концепцію влади з теорії “соціальної системи”. Згідно з цією теорією суспільство є саморегулюючою системою, висхідним принципом існування якої є “рівновага” та “соціальна інтеграція”. Таким чином, влада, за Т. Парсонсом є інтегруючим фактором, а не роз’єднуючим. Парсонс віддає перевагу “владі для”, а не “владі над”. Останнє є лише засобом для реалізації першого. Такий підхід дає можливість виявити найглибшу базу владних відносин, а також визначити фундаментальну сутність влади. Аналіз влади через призму зв’язків “об’єкт - суб’єкт” і розуміння її як найзагальніших відносин їх залежності сприяє адекватному поясненню влади як такої, а також її нескінченних проявів, починаючи політичним життям і закінчуючи взаємовідносинами, наприклад, лікаря з хворим.

Підкреслимо, що адекватність “силової” моделі влади реаліям суспільного життя піддавалась сумніву ще з другої половини XIX століття. Але саме процеси демократизації суспільних відносин в західних країнах другої половини нашого віку, загальна тенденція до практичного впровадження найрізноманітніших концепцій “соціального партнерства” і справжні успіхи на цьому шляху виявили обмеженість конфліктних аспектів влади. Сучасні дослідники все частіше переконуються в тому, що не тільки від суб’єкта, але й від об’єкта владного ієрархічного роздвоєння залежить саме існування влади. Як би не відрізнялись один від одного в деяких аспектах концепції суспільствознавців і політичних філософів, - зазначає Т. Болл, - всі вони роблять наголос на “комунікативному” аспекті влади (Див.: Болл Т. Власть // Полис. - 1993. - № 5. - С. 38.). Це означає, що влада як соціальний феномен з’являється в процесі спілкування - універсального способу виявлення, розгортання і обміну сутнісних

33

сил індивідів. Комунікація функціонує як необхідна умова ринку людських сил і виявлення їх практичної вартості. В цьому контексті доречним буде навести відому цитату К. Маркса, яку він висловив у “Капіталі”. “В певних відносинах, - стверджує К.Маркс, - людина нагадує товар. Оскільки вона народилась без дзеркала в руках і не фіхтеанським філософом “Я есмь Я”, то людина спочатку вглядається, як в дзеркало, в іншу людину. Тільки поставившись до людини Павла як до собі подібної, людина Петро починає ставитись до самої себе як до людини. Разом з тим і Павло як такий, у всій своїй павловській тілесності стає для нього формою прояву роду “людина” (Маркс К. Капитал. Т. 1 // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - 2-е изд. - Т. 23. - С. 62). Проявляючи свої сили, індивід оцінює їх через практичне співвідношення з силами іншого. Тут проявляється масштаб індивіда. Влада є результатом такого співвідношення, вона з’являється як результат взаємодії сил. Таким чином, влада сама є силою, яка відображає міру практичного відношення сил між суб’єктом і об’єктом владного механізму.

Поняття сили в науковій літературі не однозначне. Нерідко в своєму соціальному аспекті, особливо стосовно владних відносин, сила традиційно уявляється як соціальне насильство, примус. Очевидно, що таке трактування сили є однобічним, обмеженим. Сила об’єкта, предмета є відображення його потенціалу. Але будь - яка сила вимірюється її проявом. А масштаб сили може проявитись лише в процесі її практичного співвідношення з іншою силою, як було показано вище. Тому можна стверджувати, що сила фактично є взаємодією сторін відношення, які покладають одна одну. Звідси потрібно вивести, як мінімум, три важливих висновки. Перший полягає в тому, що будь - яка властивість сили суть властивість відношення сторін, а зміна першого означає, що змінилось саме відношення протилежностей. Другий висновок стосується думки про те, що сила як міра відношення сторін перебуває в двох своїх станах : в стані спокою як практична фіксація взаємозв’язку сторін і в стані руху як відображення розвитку даної суперечності. Нарешті, третім висновком є те , що сила проявляється на всіх рівнях буття. Поняття сили можна

34

використовувати стосовно будь - якого прояву функціонування матерії і духу.

Влада – це прояв людських сил. Як така вона є відображенням діалектичної взаємодії потенціалів суб’єкта влади і її об’єкта. Це означає, що влада з’являється не як щось чуже відносно людських стосунків і людської природи. Вона - іманентне продовження людської природи. Влада не може бути нав’язана людському індивіду, вона є обов’язковою властивістю процесу його соціалізації. Як результат розгортання діалектичної суперечності між учасниками людської комунікації, влада як соціальна сила “знімає” своїм змістом потенціал взаємодіючих сторін. Тому вона завжди перебуває в залежності від стану як суб’єкта, так і об’єкта. Це означає те, що до її прояву і функціонування однаковою мірою “приклали руку” як той, хто владарює, так і той, хто підкоряється. Володар без підвладного - ніщо, звичайний людський індивід. Його владний вплив поширюється на підвладного настільки, наскільки це дозволяє останній. Влада настільки ж суб’єктивна, як і об’єктивна. Не випадково Г.В.Ф. Гегель стверджував, що кожен народ має такий уряд, якого він заслуговує. Ось чому влада не може належати лише суб'єкту. А це значить, що її сутність неправильно виводити лише з особистих якостей останнього. Тому визначення влади на зразок того, що вона є “здатністю” чи “можливістю”, чи результатом “напруження волі” тощо фіксують не глибинну сутність влади, а її прояви, сутності нижчого порядку.

Разом з тим, варіанти розуміння влади, які грунтуються на виведені її сутності з певних соціальних сил індивіда, не можуть повністю заперечуватись як неадекватні. Вони є модифікаціями глибшої сутності влади як соціальної сили, яка “знімає” собою суперечливе відношення потенціалів суб’єкта і об’єкта влади. Тут відбувається взаємоперехід сутностей, що найкраще розкривається у властивості влади бути в стані спокою і руху. Аналіз процесу такого взаємного переходу дає можливість дослідити також взаємозв’язок влади з індивідуальністю людини та її сенсожиттєвими орієнтирами. Як соціальна сила, як міра взаємовідносин свого суб’єкта і об’єкта, влада характеризується конкретною єдністю процесу і стану. Вона є процес завдяки тому,

35

що потенціали суб’єкта і об’єкта знаходяться в постійному становленні. Кожна сторона діалектичної взаємодії знаходить нові способи і шляхи самонакопичення, в процесі життєдіяльності одні соціальні якості розвиває, інші гальмує і навіть втрачає. Завдяки цьому “різниця потенціалів” сторін владного відношення зростає чи спадає, що фактично означає рух влади як міри такої взаємодії сил. В той же час влада не є чимось аморфним, безформеним, нестабільним. У будь - якому процесі свого функціонування вона має тенденцію до консервації свого стану, що є лише відображенням відповідних прагнень з боку сторін владної взаємодії. Як суб’єкт влади, так і її суб’єкт можуть бути і обов’язково бувають зацікавлені в стабілізації того взаємозв’язку, який між ними існує. Такі процеси взаємопереходу влади з стану руху в стан спокою відбуваються в ході всього розгортання владної взаємодії. Таким чином, сили сторін суперечності як індивідуальні потенціали переходять в силу влади як міри відношення останніх. І навпаки. На фазі функціонування влади як руху, зміни вона (влада) “знімає” в своєму змістові особливості сутнісних сил індивідів, які “задіяні” у владні відносини. Вони переходять на владу і детермінують її силу, характер, способи функціонування. В цьому контексті можна говорити про те, що влада в своїх основних рисах віддзеркалює той стан, в якому знаходяться суспільні відносини в цілому.

З іншого боку, розгортання влади як міри взаємовідношення сторін владної дихотомії закономірно супроводжується прагненням кожної з сторін “закріпити досягнуте”. Тоді відбувається зворотній процес, коли влада опредметнюється. Її характер, сила, просторові та часові рамки фіксуються в продуктах діяльності, поведінки, свідомості, закріплюються в нормах або інституційних структурах

– спеціалізованих органах влади, в спеціальних групах людей, які наділяються владою. Саме на цій фазі можна говорити про те, що влада з усіма її властивостями опредметнюється і в соціальних силах людини. Її здібності, потреби, інтереси, знання, вміння, навики, вольові, емоційні сили тощо особистості “повертаються” до неї самої, але вже “обтяжені”, опредметнені силою влади. І в цьому плані всі модифікації визначення влади, які “персоніфіковані” суб’єктом влади, мають сенс. Саме в цьому

36

плані влада є тим тлом, на якому формується індивідуальність, здійснюється її самореалізація, втілюються її сенсожиттєві орієнтації, відбувається становлення особистості.

Розгортання відносин влади – це одночасний розвиток людської індивідуальності, її соціальних сил. Це постійний процес, в якому фіксується масштаб цілісного розвитку особистості. Універсальний характер влади, її пронизуюча всі суспільні процеси сила справляють значний вплив на поле та глибину індивідуального розвитку особистості. Він закономірно вимагає від неї необхідність культивувати в собі найрізноманітніші здібності, знання, вміння, формувати універсальні інтереси, контролювати емоційні сили, нарощувати вольові якості. Це особливо помітно в царині політичної, державної влади і особливо для особистості, яка прагне піднятися на верхні її щаблі.

В понятті влади як міри суперечливого взаємовідношення індивідів імпліцитно включений і сенсожиттєвий зміст. Почнемо з того, що вступаючи у владні відносини, обидві її сторони розраховують на певні “дивіденди”, переслідують ті чи інші інтереси, формулюють життєві цілі, створюють життєві програми тощо. Як відомо, будь - який мотив людської діяльності передбачає образ цілі і пошук засобів для її досягнення. Таким чином, вступаючи у відносини влади, індивіди розраховують сукупність засобів для розгортання, фіксації дії владного механізму. При цьому вони виходять з власних реальних можливостей та ідеалу справедливого суспільного устрою і достатнього влаштування, насамперед, свого життя. В процесі функціонування влади як міри відношення потенціалів індивідів їх сенсожиттєві орієнтири реалізуються тією чи іншою мірою. Це і детермінує наступну поведінку індивідів. Механізм взаємопереходу сенсожиттєвих орієнтирів індивідів на владні відносини і навпаки аналогічний тому, який функціонує у стосунках влади та індивідуальних сутнісних сил. Важливо в цьому контексті лише зазначити, що чим більше індивід вбачатиме у феномені влади власний життєвий смисл, тим більше він буде розгорнутий у владних відносинах і відповідно, тим більше сенсожиттєві орієнтири будуть супроводжувати процес опредметнення сутнісних його сил особистості владою.

37

Проблема методології влади має ще один дуже важливий зріз. Він стосується засобів влади. Як відношення сили, влада передбачає, іманентно включає в себе засоби власного втілення. Адже владу взагалі не можна розглядати поза засобами, які забезпечують здійснення владної взаємодії. Парадокс же полягає в тому, що самі засоби є ніщо інше, як результати людської діяльності. Вони, в свою чергу, опосередковують функціонування владних відносин. Засоби влади – найрізноманітніші. Це й засоби виробництва в цілому, будь - які надбудовні утворення, політичні організації та інститути, правові та політичні норми, ідеологічні засоби та ін. Одне слово – результати людської діяльності. Це – царина культури як поля людських смислів.

Засоби влади функціонують в механізмі владних відносин особливим чином. А саме – діяльним способом. Це означає, що і засоби влади, і сама влада функціонують лише тоді, коли результати людської діяльності включені в практичні відносини між людьми. Незадіяні у владний механізм засоби влади, хай навіть потенційно найефективніші, є просто результатом попередньої діяльності людини і не більше. А це означає, що і сама влада не є владою, оскільки без засобів не існує будь-якої влади. Таким чином, обов’язковою умовою засобів влади, як і самої влади, є діяльне включення формоутворень культури в механізм владних відносин. В цьому контексті звернемо увагу на роль та місце знання і волі в розгортанні влади.

Проблема знання і волі в контексті влади виникає онтологічно. Це пов’язано з відсутністю соціальних засобів влади в докультурну епоху. Адже такі засоби влади, по-перше, є результатом людської діяльності, яка пронизана владними відносинами, по - друге, є саме такими тоді, коли включені в суспільний процес. І тоді вони є культурою. Таким чином, влада неможлива онтологічно без засобів (культури), а ті – без владних відносин. В такому разі залишається звернутися до внутрішніх, іманентно притаманних людині як такій засобів її влади. Логіка виводить нас в проблему знання і волі як імпліцитно включених в явище влади її структурних елементів і одночасно засобів влади.

Влада і знання зобов’язані своїм походженням і реалізацією одному джерелу. І те, і інше неможливі без комунікації як

38

універсального способу спілкування людських індивідів, в процесі якого вони обмінюються своїми сутнісними силами. Як влада, так і знання мають, отже, діяльну природу. Так само як людина залучається до владних відносин лише завдяки діяльному взаємозв’язку з іншими людьми, так само світ розкриває свої структури і закономірності буття завдяки активній діяльності людини в ньому. Крім того, варто нагадати, що сучасне знання стає глибоко “людиномірним”. Як зазначає В.С. Стьопін, “об’єктивно істинне пояснення і описання стосовно “людиномірних” об'єктів не тільки допускає, але й передбачає включення аксіологічних факторів до складу роз’яснюючих положень. Явно починає здійснюватись своєрідне стикування специфічних для науки внутрішніх ціннісних настанов (настанова на пошук предметного і об’єктивно істинного знання, цінність новизни) з цінностями загальносоціального характеру”(Див.: Степин И.С. Деятельная концепция знания // Вопросы философии. - 1991. - №8. - С. 137).

Характерно, що при аналізові науки як форми функціонування знання використовують три підходи, завдяки яким в ній виокремлюють три характеристики. В першому з них наука подається як соціальний інститут, який володіє особливою системою цінностей і норм, в другому як пізнавальна діяльність, яка здійснюється науковим співтовариством і регулюється певними регулятивами і ідеалами, в третьому – як система знання. Причому перші два підходи розглядають науку в її тісному зв’язку з соціокультурною системою, а третій науку з такої системи виключає. Наукове знання при цьому трактується як “чисте знання” – об’єктивне, незацікавлене, цілісно нейтральне і не тільки не підвладне соціально-історичному аналізові, але й як таке, що існує поза контекстом владних відносин як таких (Див.: Огурцов А.П. Наука : власть и комуникация // Вопросы философии. - 1990. - №1. - С. 3). Показово і те, що обгрунтування науки як “чистого знання” пов’язане з розумінням влади як суто політичного, державного феномена, а не універсального явища.

Однак, влада і знання органічно взаємопов’язані. Саме так розглядає відносини цих двох наскрізь пронизуючих життєдіяльність суспільного організму явищ М. Фуко. Більше того,

39

висунувши в 70 - х роках нашого століття концепцію “цивілізації знання”, французький філософ обгрунтовує ідею їх іманентної єдності аж до існування так званих фундаментальних форм “влада

– знання”. “Відносини влади, – цитує М. Фуко В.П. Візгін, – не відіграють стосовно знання тільки лиш ролі сприятливих факторів або перешкод, вони не обмежуються тим, що сприяють знанню або стимулюють його, щоб перекручувати його або ж обмежувати. Влада і знання не пов’язані між собою виключно грою інтересів чи ідеологій, і тому проблема полягає не тільки в тому, щоб встановити, яким чином влада підкорює собі знання і примушує служити своїм цілям або ж як вона відбивається на цьому і накладає на нього ідеологічні обмеження і зміст. Жодне знання не формується без системи комунікації, реєстрації, накопичення, трансляції, яка вже сама собою є форма влади і в своєму існуванні та функціонуванні пов’язана з іншими її формами. В свою чергу, жодна влада не існує без витягу, засвоєння і присвоєння знання, без його розподілу чи утримання. На такому рівні аналізу не існує окремо, з одного боку, пізнання або науки, а з іншого, суспільства і держави, але існують лише фундаментальні форми “влади - знання” ( Див.: Визгин В.П. Мишель Фуко - теоретик цивилизации знания // Вопросы философии. - 1995. - №4. - С. 118.). М.Фуко виходить з того, що і влада, і знання пронизують собою все суспільне та індивідуальне життя. І в цьому їх органічна єдність, навіть тотожність. Знання за своєю сутністю не є якийсь особливий позавладний інститут, який може тільки зовнішнім чином використовувати владу для свого розгортання. Знання є соціальна сила суб’єкта, яка виражає його потенціал. Вступаючи на ринок інформації, знання стає фактично владою. Таким чином, відокремлення знання від влади має тільки частковий, а тому відносний характер. Єдність знання і влади – абсолютна, вона проявляється як система певних матричних структур, які уособлюють собою взаємопроникнення владного епістемічного начала. З’єднання влади і знання відбувається на рівні механізмів функціонування системи виробництва, розподілу і використання знання. Так само з’єднання влади і знання відбувається тоді, коли спрацьовують механізми функціонування системи здобуття, розподілу і використання влади. Отже, влада продукує процес

40

виробництва і споживання знання, знання в свою чергу детермінує механізми розгортання влади. Влада робить знання своїм об’єктом лише тому, що в самому знанні іманентно знаходяться елементи влади. Знання ж ріднить з владою те, що сама влада дуже проблематична в своєму існуванні без інформації, без достатнього знання.

Вище вже було показано комунікативну природу влади. В наш час все очевиднішим стає той факт, що знання також з’являється, виростає з принципу комунікації. На всіх своїх стадіях, починаючи з виробництва і закінчуючи соціальною утилізацією, знання не може бути відірване від того способу спілкування, завдяки якому відбувається процес пізнання. Знання в своєму розгортанні пронизане ланцюгом живих діалогічних актів, незалежно чи це відбувається у суб’єкта знання із своїми сучасниками, чи попередниками. Весь процес функціонування знання – це зустріч інтелектуальних власностей, де відбувається їх порівняння, обмін, суперництво і практичний соціально - значущий відбір. В цьому процесі особистість встановлює власний масштаб, самовизначається, займає свою, притаманну лише їй “соціально - епістемно - владну нішу”. Це є необхідною умовою її становлення, самоконструювання, індивідуальної ідентичності. Надалі фіксація соціально-владного статусу індивідуальності створює грунт для подальшого розгортання знання як її сутнісної соціальної сили. Цей механізм супроводжує все життя індивіда. Таким чином, знання, наука є сенсожиттєвим орієнтиром особистості, суттєвим елементом і одночасно внутрішньодетермінуючим засобом влади.

Розуміння спорідненого взаємозв’язку знання і влади має неабияку соціально-практичну значущість. Їх фундаментальний, всепронизуючий характер дає підстави говорити про те, що наука як вища форма знання є способом раціоналізації владних відносин. Оскільки ж, як було вже зазначено вище, механізм владної взаємодії проявляється у будь - якій сфері суспільного життя, то це означає, що організація суспільства на епістемних, раціональних, наукових засадах є найоптимальнішою формою прояву фундаментальних матриць “влада - знання”. Епістемні, раціональні, наукові засади стосуються як життя всього суспільства, так само вони мають бути основою життєвої позиції

41

окремої людини. Чи не вперше в європейській історії це зрозумів М.Вебер. Характеризуючи людину, яка репрезентує “дух капіталізму”, він каже, що її притаманне прагнення методично контролювати свою поведінку, аби здобути впевненість в обранні і, таким чином, змінювати цю поведінку з орієнтованою на Божу волю раціональною перебудовою усього існування (Див.: Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. - К.: Основи, 1994. -

С. 159).

Пріоритет раціонального у конструюванні життєвих перспектив особистості, а також у формуванні стилю господарсько - культурного життя суспільства в цілому, має своїм походженням, як відомо, західноєвропейське суспільство. Проявившись з різними відтінками в різних країнах, в цілому він був загрунтований на ідеї економії мислення. Але принцип економії поширювався на всю практичну діяльність людини і означав необхідність досягнення найбільшої користі в діяльності за найменших затрат. Таким чином, раціональність як тенденція західноєвропейського соціуму (далеко не всього) передбачала в процесі індивідуального чи колективного життя шукати оптимуму найкоротшим шляхом. При цьому обов’язковою умовою такого пошуку є відмова від зайвих стереотипів мислення і практики тих, які заважають реалізації вказаного шляху або суттєво його подовжують. На цій основі західноєвропейський раціоналізм прийшов до ідеї компетентної особистості, в якій органічно поєднувалися б економія життєвої енергії і природне покликання людини. Досягнути цієї єдності – задача як самого індивіда, так і всього суспільства. За таких лише умов може бути виправдана життєдіяльність людини, в тому числі і та, де вона прагне найбільшого прибутку. Принцип професійної самореалізації, в якій органічно мають поєднуватись раціональна життєва поведінка особистості, її здібності, вибір адекватної пріоритетної сфери діяльності. І все це одержує найвищу моральну, сенсожиттєву санкцію з боку Бога. Це обов’язкові умови становлення особистості з духом раціональності, яку М.Вебер характеризує на прикладі представників протестантизму. Саме протестант, на думку німецького вченого, розглядає свій життєвий успіх як прямий результат такої раціональної поведінки, яка

42