В.І. Муляр політологія курс лекцій

узгоджена з його покликанням, а тому одержує безумовну авторитетну релігійну санкцію.

У М. Вебера ми знаходимо і відповідь стосовно того як, за яких умов можлива раціональність як приоритетний стиль організації суспільства в цілому, особистості зокрема. Поставивши перед собою одним із завдань пояснити феномен західного раціоналізму, він пише: “Будь - яка спроба такого пояснення мусить враховувати фундаментальне значення господарства, брати до уваги насамперед економічні умови. Однак не можна залишати поза увагою і зворотний каузальний зв’язок. Бо такою ж мірою, як від раціональної техніки і раціонального права, виникнення економічного раціоналізму залежить і від здатності та схильності людей до певних видів практично - раціональної життєвої поведінки. Там, де це гальмується труднощами психологічного роду, там розвиток господарсько - раціональної життєвої поведінки наштовхується на серйозний внутрішній опір”(Див.: Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. - К.: Основи, 1994. - С. 29.). Очевидно, що німецький вчений тут говорить про певним чином організовані фундаментальні засади культурно - господарського рівня. Додамо від себе: жодний прояв раціональності не набуде домінантного статусу в тому соціальному середовищі, яке до цього не підготовлене і яке живе за іншими фундаментальними матрицями буття. Це означає, що структури М. Фуко “влада - знання”, якщо вони і складають базисні поверхи світу, в різних цивілізаціях одержують різну модифікацію, а нерідко взагалі трансформуються до невпізнаваності. І тоді реакція соціуму на їх прояв може бути різна. Приклад із зародженням і становленням протестантизму як релігійної, може навіть, духовноетичної засади капіталізму в Західній Європі наочно підтверджує сказане. При цьому потрібно зазначити очевидне: західноєвропейське суспільство виявилось найближчим до духу раціональності.

Значення раціональності в сучасних суспільних процесах важко переоцінити. Цю думку можна стверджувати, навіть незважаючи на відомі сьогодні негативні суспільно-практичні наслідки доктрини раціоналізму. Поширення ринкових принципів у розгортанні суспільних процесів рано чи пізно, явно чи неявно

43

ставить питання про місце і роль в них раціональності. При цьому потрібно враховувати, що в суспільстві традиційного типу, тобто такого, де раціональність ще не стала домінантним стилем організації життя, вона (раціональність) репрезентована переважно наукою в цілому як соціальною силою та незначним прошарком інтелігенції. Влада ж сконцентрована в державі та політичних інститутах і не сприймається як універсальне явище. В силу цього процеси модернізації, які по суті спрямовані якраз на поширення раціональності до певного достатнього для функціонування ринкових принципів рівня, гальмуються як з боку основної маси суспільства, так і державно-політичної еліти. Це закономірно випливає з розуміння як першими, так і другими сутності знання як науки, а влади як царини держави, політики. Знання, раціональність, наука за своєю природою орієнтуються на універсальні цінності, демократичність, відкритість, діалогічність свого функціонування. Носії раціональності (науки), таким чином, об’єктивно репрезентують відкрите суспільство, є прихильниками західного стилю життя. Влада ж, будучи репрезентована лише державою, об’єктивно доводить до крайнощів функціонування свого прагнення до замкнутості, корпоративності. До цього додаються ще й фундаментальні матриці культурно - історичного розвитку даного народу, які в основі своїй сакралізують не знання, а інші цінності. Парадокс ситуації полягає в тому, що такий соціум може прагнути до ринку (де не останню роль відіграє раціональність), але одночасно об’єктивно не готовий до цього в силу диспропорцій в матрицях влади і знання. Драма ж цієї ситуації, як правило, розгортається на індивідуальному рівні, на рівні носія раціональності.

Ситуація, в яку потрапляє носій раціональності в традиційному суспільстві, є типово маргінальною. Як інтелектуал, представник науки чи іншої спорідненої за принципом галузі, він виявляє себе прихильником західного стилю життя. Інша справа, коли носій раціональності виступає як суб’єкт повсякденності. Тут він є представником того народу і носієм тих стандартів життєвої поведінки, які сакралізовані суспільством в цілому. Це створює образ “чужинця”, який все життя чогось добивається, “порушує спокій”, “не дає працювати ” іншим. Хоч нерідко така людина є

44

шанованою, її уявляють як представника правлячого класу. Невідповідність фундаментальних матриць влади і знання, як видно, суттєво впливають на процес становлення особистості. Вона рано чи пізно може вступити в конфлікт як з владою, так і з суспільством в цілому. У нашій вітчизняній історії прикладів вистачає для ілюстрації. Іншим варіантом особистісного становлення індивіда є “втеча” від цього світу. З одного боку, це може бути “внутрішня еміграція” особистості за сценарієм екзистенціалізму і тоді суспільство “одержує” байдужу до всіх індивідуальність. Можлива, також, зовнішня еміграція, коли носій раціональності, особливо представник науки шукає професійної та особистісної ідентичності в одній із західних країн.

Вищепоказані варіанти виходу носія раціональності з маргінальної ситуації присутні в сучасному українському суспільстві. Особливо тривожна тенденція до виїзду представників інтелектуальних професій за кордон. За різними статистичними даними, сьогодні Україну залишають щорічно тисячі наукових працівників у віці, який є оптимальним для вченого. Це не тільки не сприяє “раціоналізації” суспільства, але й створює загрозу тим першим спробам модернізації, які робляться у сучасній Україні. Врешті, це створює небезпеку національним інтересам, для яких інтелект завжди виступав в ряду найважливіших показників.

Важливо наголосити на значущості відносин знання і влади в політичному житті нашого суспільства. Тут особливо проявляється вплив соціокультурних матриць на модернізаційні процеси. Відсутність в сучасному українському соціумі достатнього рівня раціональності як сакральної цінності і способу всієї життєдіяльності особистості обертається тим, що наука не може адекватно “вмонтуватися” в механізми суспільних процесів. Особливо це стосується тієї галузі, де мова іде про організаційноуправлінську діяльність, тобто про політичне життя суспільства на всіх його рівнях. Раціональна людина, представник науки виявляється в політиці маргіналом, бо стандарти його політичного, як і всього цілісного дискурсу, не відповідають стандартам повсякденності соціуму, де раціональність не є святинею, не є соціокультурним явищем.

45

Тепер розглянемо питання про роль і місце волі у функціонуванні феномену влади. В науковій літературі вона розглядається по-різному. Як відомо, у вітчизняному гуманітарному знанні до останнього часу переважають якраз “вольові” концепції влади, тоді як у західному популярності набувають “комунікативні” моделі. Ряд відомих дослідників влади проводять її кореляцію з волею, але не вважають волю головним елементом владної взаємодії. Так, згадувана вище О.М.Ледяєва пише, що воля відіграє роль хоча і ключового, але все ж не єдиного регулятора діяльності. Деякі людські дії (індивідуальні чи суспільні), на думку російської дослідниці, за своєю структурою не є вольовими у власному розумінні. Суб’єктивність волі, її психологічний (соціально - психологічний) характер вимагають пошуку матеріальних основ волевизначення. І в цьому плані воля не є самодостатньою і не виступає самостійним пояснювальним принципом. Бо якою б сильною воля не була, вона не може нав’язуватись іншому суб’єкту без опосередкування певними засобами. А тому засоби , які забезпечують саму можливість волевідношення, відіграють у механізмі влади не другорядну, а суттєву роль (Див.: Ледяева О.М. Понятие власти // Власть многоликая : Сб. науч. трудов / Рос. филос. об-во. Ред. кол.: В.Н. Абрамов, В.А.Гусев, И.Г.Львов, А.И.Уваров. - М., 1992. - С. 25 - 26).

Стосовно засобів волевідношення, то відзначимо, що вони співпадають і в механізмі владних відносин, а про це мова була вище. Що ж стосується волі, то потрібно підкреслити, що вона в механізмі функціонування влади дійсно відіграє суттєву роль. Однак її перше відношення в контексті влади визначається не матеріальною основою, а знанням. Воля актуалізується у феномені влади як необхідний супутник знання. Дійсно, що динамізує поведінку? Звичайною мотивацією людської діяльності перехід від знання до дії проблема, на наш погляд, не вичерпується. Адже відомо, що яке б розумне, раціональне, ефективне і відповідальне рішення не було прийняте суб’єктом, само по собі воно ще не означає здійснення вчинку, воно не тягне за собою конкретних дій. Нерідко можна спостерігати, як люди не вживають жодних заходів для втілення прекрасних планів, проектів тощо. Вартим уваги

46

прикладом може бути сфера державного управління і державної політики. Скільки точаться сьогодні в нашому суспільстві і в державних органах розмови про оптимізацію податкового пресу на виробника! А віз і нині там. Чому?

Знову повернемось до формули М. Фуко про фундаментальні матриці буття “влада - знання”. І ще раз поставимо питання про те, чому ця формула “не спрацьовує” всюди ефективно, за будь-яких умов? Про соціокультурний стан суспільства і особистості мова вже йшла. Зараз питання про волю. Саме воля має бути тим обов’язковим елементом, який опредметнює знання у владу. Остання неможлива без знання. Це означає, що воля і знання в рамках влади виконують різні функції, але таким чином, що без реалізації хоча б однієї з них влада як така не функціонує. Знання

–це потенційна можливість влади, актуальна її можливість. Воля – реальна можливість владовідносин, вона надає знанню дієвої енергії, “запускає” знання як елемент влади в практичну дію. Воля

–пусковий механізм владних відносин. Без неї практична зустріч потенціалів суб’єктів суспільної взаємодії є звичайний обмін здібностями, потребами, інтересами, знаннями тощо, словом – сутнісними силами. Для того, щоб ця зустріч стала владовідношенням, потрібна воля. Насамперед з боку як суб’єкта влади, так і її об’єкта. Однак, якраз тут потрібно відшукувати іншу основу волі. Саме тут мова має йти про друге відношення волі в контексті влади. Основа його в інтересі.

Інтерес стимулює прояви волі, він узмістовнює волю, надає її конкретного напрямку і сили. Сила інтересу означає і силу волі. З іншого боку, інтерес, як було показано вище, є важливим елементом “живих” формоутворень індивідуальної власності особистості. Завдяки цьому інтерес пов’язує владу з власністю. Участь у владних відносинах є необхідною умовою розгортання власності індивіда, а остання створює потенційні можливості людини для реалізації владних претензій. Механізм цього взаємовідношення універсальний завдяки органічній єдності знання, волі та інтересу.

Чи не найсуттєвішою характеристикою волі є її взаємозв’язок із свободою. Про волю частіше всього і говорять як про свободну волю. І це не випадково. Бо коли є воля, то є і свобода, і навпаки,

47

наявність свободи людини говорить про те, що її воля може бути спрямована в будь - якому напрямку, з будь - якою силою. Показово і те, що в історії західної філософії проблема волі виникає одночасно з проблемою свободи. Як відомо, це починається вже Епікуром. Його ідея про те, що атоми змінюють свою траєкторію, в соціальному аспекті означала, що людина як і будь-який атом на своєму життєвому шляху відхиляється від незадоволення. Таким чином проявляється свободна воля людини. В подальшій історії проблема свободної волі з труднощами пробивала собі шлях, поки грунтовно до неї не приступив І.Кант. З того часу воля і свобода розглядаються як однопорядкові явища. Вольовий вчинок людини пояснюється як вчинок вільний, тобто такий, який здійснюється суб’єктом, що в самому собі знаходить джерело і основу, цілі та сили для її досягнення.

Наступним зрізом волі в контексті владовідносин є відповідальність. Вона закономірно випливає з розуміння волі як свободного явища. Адже відповідальність є зворотнім боком свободи. Там, де є свобода (особистості, соціальної групи, соціуму в цілому), рано чи пізно з’явиться проблема відповідальності. Її немає лише тоді, коли усунуті всі можливості свободи. Тоді індивід діє на благо вищих “цілей”, виконуючи певну “вищу волю”. В історії, як відомо, було безліч теоретичних і практичних моделей ідеального суспільного устрою, коли можливості свободи існували тільки формально.

Проблема відповідальності в контексті свободної волі виникає в силу того, що суб’єкт волі здійснює вибір. Це означає, що для нього, як мінімум, на деякий час усуваються всі інші можливості саморозгортання, в тому числі і владного характеру. Саме по собі це є відповідальним явищем, оскільки, як було показано вище, власність зобов’язує. Але ще більшого розмаху набуває відповідальність для суб’єкта, який репрезентує собою суспільний прошарок, націю, суспільство в цілому. В силу масштабності соціального статусу такого суб’єкта його вибір обертається значними соціальними наслідками для доль багатьох людей. Приклад діяльності вчених або державних діячів якнайкраще ілюструє ці думки. Чого тільки варте бомбардування Хіросіми чи Нагасакі! Разом з тим, потрібно зазначити, що в наш

48

час проблема вибору та відповідальності стала всепронизуючою. Від рядової людини нерідко залежать перспективи розвитку цілих народів. Згадаємо лише про Чорнобиль та його наслідки.

Проблема волі як механізму опредметнення знання в контексті влади і відповідальності – це проблема самозбереження суб’єкта волі. Така його властивість пояснюється природою причетності людини, яка вступає в механізми універсального функціонування влади. А будь - яка влада однією з характерних своїх рис має прагнення до самовідтворення (Див.: Муляр В.І. Загальна політологія. Курс лекцій. Житомир : Полісся, 1994. – С. 15.). Самовідтворюваність влади – це найважливіша умова збереження статусу як її суб’єктів, так і об’єктів. Першу частину такого механізму можна сформулювати як механізм “хочеться”. Владна воля спрямована на досягнення того, що є ідеальним з точки зору наявного. Друга частина формується як механізм “не хочеться”. Її зміст стосується заперечення існуючого, відмови від нього. Це момент в тому числі і самонегативності, самозаперечення. Врешті, третя частина пов’язана з формулою “можна”. Як правило, вона означає появу можливостей для реалізації першого і другого. В цей час воля актуалізує знання, приводить їх в дію і опредметнює діяльною енергією. З цієї точки зору волю можна охарактеризувати як динамічну силу знання, бо саме вона надає епістемному потенціалу суб’єкта форму владних потенцій. Таким чином, воля є відображенням природного прагнення людини до самореалізації, до практичної життєдіяльності у відповідності з природою людини.

Говорячи про генезис феномену влади, не можна обійти питання про те, на чому вона історично грунтувалась. В дополітичну епоху це були особисті якості людей. Причому такі, які мали найбільшу значущість для життя первісного колективу. Вміння здобувати їжу, захистити родичів, побороти ворога, відстояти свою територію, застосовувати для загального блага власний життєвий досвід, знання, розум та інші якості давали можливість влади над родом, плем’ям. Такі людські здібності створювали грунт для авторитету вождя чи старійшин серед членів родового товариства, який і становив основну базу для формування первісних форм влади.

49

З розвитком суспільства, його ускладненням та розшаруванням з’являються більш вагомі аргументи в боротьбі за владу. Це такі як економічна сила, військова, ідеологічна, правова, політична. Тому особисті якості, залишаючись в цілому важливим грунтом формування влади, поступається місцем вказаним факторам. З цього часу починається і продовжується історичний процес нашарування складових елементів у фундаменті влади. Наприклад, в сучасних умовах суттєвим чинником здобуття влади стає інформація.

За своєю сутністю влада є суперечливим, дихотомічним явищем. Це породжено, насамперед, тим місцем, яке вона займає у суспільстві. Влада існує як певна (більшою чи меншою міри) окремішність і не є всім суспільством, а концентрується в конкретних носіях. Це об’єктивно призводить до того, що вона як така має свої власні інтереси, які потенційно суперечать інтересам суспільства. По - друге, як конкретне явище конкретного суспільства, влада внутрішньо суперечлива в силу того, що в ній уособлені різні суспільні, особисті інтереси. Нарешті, влада завжди персоніфікована. І тут веєр її спрямованості може бути найширшим. Від прагнення носія влади особистого, необмеженого панування над соціумом до переконання в тому, що він виконує, наприклад, божу волю тощо. Така суперечливість влади створює її внутрішню драму, вимагає від її носіїв нерідко суперечливих дій.

Властивістю влади є її прагнення до самовідтворення. І це не випадково, адже вона лише тоді зможе себе зберегти і продовжити, якщо буде породжувати собі подібне. З цією метою в ході історії влада виробила цілий ряд засобів саморозгортання. До них можна віднести як матеріальні (фізична сила, законодавчий вплив на суспільство, політичні інститути), так і духовні. Однак і в цьому також проявляється внутрішня суперечливість влади, бо прагнучи до самовідтворення, вона не в змозі постійно залишатись незмінною в умовах постійно змінюваного суспільства.

Сутність влади розкривається в її прагненні до самоізоляції, замкнутості, корпоративності. Вона змушена робити з себе таїнство. Функціюючи у відповідності до своєї природи, влада створює певний соціальний фільтр у своїх відносинах з суспільством, вибраковуючи та виштовхуюючи за власні межі все

50

те, що цій природі не відповідає. В інших випадках влада прагне до такої “перебудови” суспільства, яка б відповідала її сутності. Давно відомо, і це відображено в народній мудрості, що влада перевіряє людину на предмет її якостей. Ця особливість виступає необхідною умовою збереження влади.

Разом з тим, влада не може існувати лише способом самоізоляції. Як писав Р. Міхелс, сутність її полягає також і в прагненні до розширення своїх повноважень. Як в кількісному плані, за рахунок розширення рамок підвладної території, так і в якісному – завдяки поглибленню владних відносин, шляхом більш грунтовного впливу на суспільство. А це неможливо без руйнування рамок самоізоляції. Таким чином, будуючи «тин» самозамкнутості, влада одночасно вимушена його ламати, приховуючи при цьому власну сутність, зміст якої полягає в найповнішому задоволенні потреби в захопленні до орбіти свого впливу все нових і нових сфер життя суспільного організму.

Перейдемо до питання про політичну владу. Аналіз її сутності передбачає розкриття певних проблем, а саме: що таке політична влада і в чому її особливості; як вона здобувається; при яких умовах її використання буде ефективним? Під політичною владою розуміють реальну здатність суспільного класу, групи, політичного інституту, індивіда як суб’єкта політичного процесу проводити свою волю в суспільному житті, спираючись на систему політичних ідей та відносин, відповідного законодавства, а також політичних установ, організацій та інститутів як засобів її практичного втілення. Головною особливістю політичної влади є те, що вона пов’язана з класовими, груповими інтересами. Незважаючи на приклади крайнього авторитаризму, деспотизму в історії, політична влада завжди була загрунтована на боротьбі групових інтересів. На відміну від інших аспектів влади – фізичного, морального - етичного, інтелектуального тощо.

Вже Н. Макіавеллі писав, що політика є постійною боротьбою за владу між різними групами людей. Цей процес фактично розглядається ним як рушійна сила людської історії. Дійсно, історичний досвід ілюструє, що політична влада встановлюється і закріплюється в результаті політичної боротьби, де, як правило, зіштовхуються кілька основних напрямків

51

суспільного розвитку. Це зовсім не виключає того, що боротьба за владу може мати і практично завжди має суб’єктивне тло. Однак в цілому навіть на суб’єктивному рівні можна виявити тенденції глибоких суспільних інтересів. Такі напрямки репрезентуються певними класами, суспільними прошарками, окремими партіями чи організаціями або їх блоками, а також впливовими політичними діячами. Ці процеси проходять в різних формах: чи то насильницького протистояння, чи то парламентської боротьби, явно або приховано, за народної підтримки або без неї.

Особливого значення і змісту політична боротьба набуває в перехідні періоди розвитку будь - якого суспільства. Тут можна впевнено говорити про те, що питання влади – це головне питання будь - якої зміни суспільства. Особливості полягають лише в тому, що означає така зміна влади і якими методами вона супроводжується. Змінювати владу можна, насамперед, змінивши носіїв цієї влади. Тобто висунути в процесі політичної боротьби (конституційної або революційної) нових людей, які, як здається, будуть кращими від попередніх, більш справедливими і компетентними. Але, як свідчить історія, такий шлях лише змінює форму влади, але не зачіпає її сутності . Більш грунтовним є шлях глибоких перетворень змісту політичної влади, коли кардинально, поступово або відразу змінюються механізми формування та функціювання влади. Як правило, це пов’язано зі зміною державного устрою, трансформацією всієї політичної системи суспільства.

Було б неправильно зупинитись тільки на зміні державного устрою, коли мова заходить про політичну владу. Бо остання за змістом значно ширше від поняття державної влади. Держава – лише один, хоч і найважливіший елемент політичної системи суспільства. Тому державна влада не вичерпує політичної влади, яка крім першої містить в собі також владу політичних партій та громадських, масових рухів. Історія свідчить про безліч прикладів того, коли державні органи або лідери, формально наділені владою, реально нею не володіють. Бо політична влада перебуває в руках, скажімо, опозиції, певних неформальних структур, військово - промислового комплексу. Так було, наприклад, з реальною владою Президента колишнього СРСР, яка

52