В.І. Муляр політологія курс лекцій

демократичної економічної культури суспільство в результаті економічної конкуренції може прийти в стан хаосу, абсолютного задоволення егоїстичних інтересів суб’єктів економічної діяльності. Таке становище, як правило, викликає невдоволення великих мас людей, а це є фактором нестабільності в суспільстві і загрожує реформам.

Тому тут дуже багато залежить від державної влади, якій потрібен жорсткий авторитарний політичний режим. Він, поперше, не дозволяє розхитати політичну владу в суспільстві, а, подруге, виступає своєрідним арбітром у наростаючій в рамках економічної системи конкуренції інтересів.

Але основне завдання такого перехідного етапу реформ і відповідного режиму – створення основ громадянського суспільства. Останнє формується, насамперед, економічно, через перетворення громадян у власників і матеріально відносно незалежних від держави. У цьому – необоротність реформ і вирішальний момент будь - якої сучасної суспільної модернізації. І лише після відносного вирішення питання щодо створення громадянського суспільства логіка суспільного перетворення підводить до реформування політичної системи. На цьому етапі владу монопольну можна змінювати на плюралістичну, з чітким розмежуванням повноважень кожної з них. А також децентралізувати шляхом розподілу функцій центральної, регіональної та місцевої влади. Тут же – і повне запровадження демократичного механізму формування влади, і залучення до цього процесу всього народу.

Звичайно, це лише логіка реформування основних сфер суспільного життя, яка, очевидно, не сподобається політичним популістам чи авантюристам. Однак саме такий механізм найменш затратний. Про це свідчить досвід цілого ряду країн сучасного світу (Південна Корея, Китай тощо). І навпаки, там, де реформи політичні випереджали економічні зрушення, там суспільство втрачало стабільність і зазнавало чимало труднощів, які потребували найрізноманітніших засобів їх подолання, в тому числі і крайніх (Іспанія, Чилі).

У ході випереджуючих політичних змін вивільнена енергія нових індивідуальних та групових інтересів, не маючи достатнього

103

простору для їх задоволення в старій системі економічної діяльності, спрямовується на руйнування неефективних економічних та політичних інституцій. При цьому на своєму шляху вона знищує паростки того нового, що з’явилося. Згодом ці процеси набирають характеру самодостатнього і, ламаючи все, призводять спочатку до загального хаосу, а потім конфліктів і навіть громадянської війни.

І тут варіантів обмаль – суспільство прийме диктатора, режим якого буде, безумовно, авторитарним. Трансформація цього режиму і методи управління залежатимуть швидше не від особистості диктатора, а від тієї грані, до якої опускався хаос в суспільстві на момент встановлення авторитарної влади. Йдеться про межу, за якою починається повний занепад економіки, розвал країни, втрата державності. До цієї межі авторитарна влада, що з’являється, характеризується переважно жорсткістю, після неї – жорстокістю і насильством.

Таким чином, четвертий урок історії – неможливість прямого переходу суспільства від тоталітарного політичного режиму до плюралістичного. Це видно не тільки з логіки процесу, який зумовлений, насамперед, економічними перетвореннями, а й доводиться історією. Передусім необхідність авторитарної, жорсткої і до певного часу монопольної влади торкається політичної сфери суспільства. Не випадково, наприклад, Г.В.Ф. Гегель вбачав основу громадянського суспільства в економічній сфері, в економічно незалежних від держави громадянах. Якщо цього немає, а перетворення в системі політичної влади вже почалися і набрали обертів, це не може не призвести до руйнування взагалі будь - якої економічної системи. Що і вийшло в колишній нашій країні в результаті процесів, які почалися ще 1988 року під гаслами політичної реформи.

Жорстка політична влада потрібна в будь - якому варіанті реформування суспільства: і тоді, коли економічні зміни випереджають політичну реформу, і навпаки. Суттєва різниця полягає лише в тому, що в першому випадку можна обійтися без серйозних соціальних катаклізмів, у другому – найбільш ймовірним стають диктатура і навіть громадянська війна. Реформи ж у колишньому СРСР пішли за гіршим сценаріям, що викликало

104

збройні конфлікти, спочатку локальні, а потім глобальні. Далі “процес пішов” і відомому всім напрямку – розпаду імперії, виникнення цілого ряду воєнних конфліктів.

Отже, проблема демократизації політичної системи суспільства складна, потребує особливої уваги з боку політичної науки, бо має, як бачимо, неабияку практичну вагу. Її ефективне вирішення пов’язане з певною, вище показаною, логікою, яка доводиться практикою реформування суспільства в багатьох країнах. Рано чи пізно аналогічні проблеми вирішуватиме і Україна.

За всіма ознаками в житті українського суспільства спостерігається випередження політичних реформ порівняно з економічними, лише менш інтенсивними темпами, ніж в інших регіонах колишньої країни. Цю дуже небезпечну різницю потенціалів змін в економічній та політичній сферах, що викликає зростаючу напругу, стримують багато факторів. І все ж тенденція до обмеження об’єктивних можливостей демократичних методів реформ явна. То що ж, неминучість авторитаризму в його гірших формах? Так, якщо не зробити належних висновків з історії. Бо шанси на цивілізовані способи модернізації українське суспільство поступово втрачає.

Однак можливості безкровного встановлення жорстких (не жорстоких) методів управління економікою і регульованої політичної демократії сьогодні ще є. І це, думається, буде підтримано більшістю народу.

Питання для самообдумування:

1.Покажіть динаміку розвитку політичних режимів в СРСР.

2.Чи правильне, на Вашу думку, судження про те, що політичний режим є обличчям суспільства? Чому?

3.В яких країнах світу, з Вашої точки зору, процес реформування суспільства відповідав чи відповідає класичному?

105

Література:

Гуттенберг Б. Теория демократии / Словарь политических понятий // Полис. - 1991. - № 4.

Желев Ж. Авторитарный образ мышления и культ национального вождя // Диалог. - 1991. - № 6.

Капелюшников Р.И. “Дорога к рабству” и “Дорога к свободе”. Полемика Ф.А. Хайека с тоталитаризмом // Вопросы философии. - 1990. - № 10, 11.

Муляр В.І. Загальна політологія. Курс лекцій. - Житомир: Полісся, 1994.

Муляр В. Авторитарність - не бальзам. Але й не анафема // Віче. - 1993. - № 7.

Почепцов Г.Г. Метафорический простір тоталітаризму // Філософська і соціологічна думка. - 1993. - № 11 - 12.

Сумбатян Ю.Г. Авторитаризм как категория политической социологии // Кентавр. - 1994. - № 5.

Что такое демократия // Полис. - 1992.- № 3.

Эфиров С.А. Принцип участия / Социально - политический контекст // Социологические исследования. - 1990. - № 9.

Янов А. Изобретение демократии // Диалог. - 1991. - № 9.

106

ДЕРЖАВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

1.СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ ТА ФУНКЦІЇ.

2.ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВ.

3.ПРАВОВА ДЕРЖАВА: ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТА РИСИ.

Основні поняття і терміни:

держава, походження держави, сутність держави, соціально - класова теорія держави, теорія держави як “суспільного договору”, функції держави, ознаки держави, типологія держав, форма правління, монархія, республіка, державний устрій, унітарна держава, федеративна держава, конфедеративна держава, правова держава, нуліфікація, сецесія.

З’ясування сутності, організаційної структури і механізму функціонування держави відноситься до ряду “вічних” та найскладніших проблем. В державі сконцентрований комплекс економічних, соціальних, політичних інтересів різних суспільних груп, суперечностей, що виникають між ними, шляхів та способів їх подолання, які певною мірою завжди хвилюють більшу частину суспільства. Сам факт широкого застосування понять “держава” і “державність” засвідчує те, що держава як специфічний політичний інститут проникла у всі пори сучасного суспільства, стала невід’ємним його елементом. І це не випадково, адже вона виступає основним, а історично – першим органом політичного управління суспільством, концентруючи в собі левову частку владних повноважень.

Особливого значення набули проблеми державного будівництва для сучасного українського суспільства. Це пов’язано, насамперед, з необхідністю ствердження реальної незалежності України після розпаду СРСР. Складність питання полягає в тому, що процеси відновлення державності нашого народу ідуть паралельно з реалізацією доктрини правової держави. Тому ця

107

тема в курсі політології має неабияку вагу як в теоретичному, так і в практичному плані.

Ключове питання, що дає змогу зрозуміти феномен держави – про її походження та сутність. Із безлічі думок з цього приводу визнається наступне. Держава виникла як результат процесів, які відбувалися в структурі людських суспільств. Тому динаміка змін в державі була і залишається похідною від суспільних змін. Але така думка прийшла до вчених не відразу. Зрозуміти цей зв’язок (держави з історичним розвитком) вдалося лише тоді, коли людська історія накопичила достатній досвід для цього, а наука навчилася систематизувати знання про державу.

В древній Греції в IV столітті до н.е. з’явились одні з перших політичних творів (“Держава”, “Політика”), автором яких був відомий філософ Платон. Він розглядає питання про походження держави у взаємозв’язку з тими змінами, які відбулися в розвитку людського суспільства. А саме, з таким ускладненням людських потреб і життя суспільного організму, при якому задовольнити різноманітні запити громадянина простіше за умов поділу здібностей, ніж тоді, коли б кожний вирощував хліб, виготовляв одяг, взуття і т.д. Бо краще працює той, хто володіє певним мистецтвом і не відволікається на інші роботи. Саме такі умови створює суспільний поділ праці, в результаті якого поряд з найрізноманітнішими сферами людської діяльності виникає і управлінська. Державна організація і з’являється для того, щоб реалізувати функцію управління суспільством. Таким чином, держава виникає в результаті поділу праці і сама уособлює такий поділ. Змальовуючи ідеальну державу, Платон порівнює її структуру з частинами людської душі. Розумній частині душі відповідає правитель – філософ, афективній – розряд воїнівзахисників суспільства. Нарешті, жадану частину людської душі відтворює в державі розряд ремісників, які вміють досконало виконувати свою роботу. При цьому всі розряди мають свої межі повноваження та обов’язків і не можуть їх порушувати. Таким чином, Платон не лише показав історичний характер держави, але

йодин з перших висловився за поділ влади.

Здревності бере свій відлік і так звана “патріархальна” теорія держави, яка говорить про те, що держава – це не що інше,

108

як механічне з’єднання первіснообщинних спільностей людей (сім’ї, родини, племені). Одним з перших таку думку висловив Арістотель. У XVII столітті англійський філософ Р. Філмер вказував, що держава виникла тоді, коли при зростанні населення народів, племен вони стали об’єднуватися одним з одним, але при цьому зберегли всі суттєві риси управління від родового укладу. Насамперед, це – принцип опікунської влади, що будується на патріархальних відносинах в суспільстві. Тому і держава є розширеною формою такої влади, яка здійснюється від імені всіх та для загального блага.

З давніх давен існувала “теорія підкорення”, яка пояснювала процес виникнення держави фактором насильства. Прихильниками такої доктрини держави були, наприклад, такі відомі історичні постаті, як Тіт Лівій, Нікколо Макіавеллі, Людвиг Гумплович тощо. Відповідно з поглядами Н. Макіавеллі, людська природа – незмінна та недосконала. Невикорінний егоїзм цієї природи (“всезагальна корупція”) вимагає створення держави – спеціального органу управління суспільством, вищої сили, яка здатна визначати і встановлювати такі регулятори поведінки людей, щоб утримувати їх природу в певних, прийнятих для всього суспільства межах. Враховуючи ж недосконалість людини як істоти, такий орган створюється шляхом насильства, шляхом підкорення одних груп людей іншими. Однак кінцевою метою такого насильства, боротьби за владу виступає національний інтерес. Тому кожна суспільна група чи партія застосовує насильство, підкорення виключно заради реалізації державного інтересу, інтересів нації. В епоху Макіавеллі такою державою могла бути лише національна держава, яка мала виникнути на руїнах феодальної роздробленості, подолавши приватні партикулярні інтереси різних суспільних груп, насамперед, дворянства.

Ідею про боротьбу за владу як зміст історії поділяв і Л. Гумплович, відомий польський соціолог. На його думку, в основі походження держави лежить насильство, боротьба рас та племен. Історія, підкреслює вчений, не дає нам жодного зразка, де б держава виникла не завдяки акту насильства, а як - небуть інакше. Це було насильством одного племені над іншим, що

109

знаходило свій вияв у завоюванні і підкоренні більш сильним чужим племенем більш слабкого. В подальшому ця боротьба проявлялась на рівні соціальних груп, класів, станів і політичних партій.

Л. Гумплович вносить в “теорію підкорення” нове звучання, якщо порівняти його погляди з вченням Н. Макіавеллі. Кінцевою метою створення держави, на його думку, є реалізація групового, приватного інтересу. Державний ж інтерес лише тоді стає значущим для певної політичної сили, коли вона володіє державною владою. Таким чином, Гумплович уявляє державу в одному ряду з іншими суб’єктами універсальної боротьби за владу, де інтереси учасників соціального конфлікту мають зверхність над іншими, включаючи і державними. На думку ж Н. Макіавеллі, який жив в епоху роздробленості Італії на велику кількість міст - держав і віддав більшу частину свого життя на вівтар сильної централізованої держави, універсальна боротьба за владу має на меті посилення держави і першочергове задоволення її інтересів.

Виникненню держави може сприяти і вплив чужих зразків. Останні можуть проявитися шляхом: 1) поневолення іноземною силою, яка реорганізовує суспільний лад на захопленій території; 2) стихійного засвоєння концепції нової моделі державного ладу; 3) використання досвіду сусідів. Так Єжи Вятр, польський політолог, стверджує, що перша слов’янська держава Карантія (на території сучасної Словенії) так рано виникла не завдяки внутрішнім чинникам, а тому, що мала добрий зовнішній зразок древнього Риму і одна з перших познайомилася з досвідом свого сусіди.

Досить поширеними теоріями походження та сутності держави є теологічні. Згідно з ними держава – це інститут, який дарований людям богом, існує вічно і не змінюється за своєю сутністю. Певні ж зміни, які відбуваються з державою, є результатом волі надприродних сил, які не залежать від конкретних людей і всього суспільства. Звідси випливає, що люди мають вихваляти державу як дарунок божий, визнавати її вічність, недоторканність, а також підкорятися їй. Існує багато напрямків теологічного обгрунтування держави, які розроблялися релігіями стародавнього Сходу, західноєвропейського середньовіччя,

110

католицькою церквою, ісламом тощо. Серед визначних теоретиків

– Августин Блажений, Фома Аквінський, Жан Кальвін, Аятолла Хомейні.

М.Вебер, відомий німецький соціолог, філософ та історик, був прихильником психологічної теорії держави. Остання грунтується на тому, що люди за своєю природою різні: одні здатні до управління, керування, інші звикли виконувати вказівки. Тому держава як уособлення керуючої сили в суспільстві, існує вічно і є органом, який вбирає активну частину здатних до керування членів суспільства. Останні добровільно чи ні підкоряються владі перших.

Звернемо увагу і на те, що в дуже великій палітрі теорій про походження та сутність держави є і такі, які шукають певною мірою нестандартні, іраціональні чинники держави. Серед них - іспанський філософ XX століття Ортега - і - Гассет Хосе. Древнє суспільство він поділяє на три основні групи людей, серед яких молоді чоловіки є найорганізованими. Бо їм, прагнучи до самореалізації та задоволення статевих потреб, доводиться викрадати дівчат з інших родів, племен. Такі зухвалі вчинки вимагають постійного як фізичного, так і військового тренування. Адже себе та наречену потрібно захищати від помсти. А це вимагає авторитарної організації серед юнаків, жорсткої дисципліни, підпорядкованості тощо. І саме ієрархічність, структурованість, створення воєнізованої дисципліни характеризують виникнення інституту держави.

Як бачимо, спектр думок щодо виникнення держави немалий. Та все ж найвпливовіші місця в науковій літературі останніх двох століть зайняли, на нашу думку, дві, внутрішньо протилежні теорії: класова теорія держави, яка бере свій початок ще з давнини і найбільш системно подана в марксизмі, і теорія “суспільного договору”. Зародки останньої проглядаються ще в поглядах древнього філософа Епікура, а визнаними її засновниками вважаються такі відомі мислителі як Дж. Локк і Т. Гоббс.

Найбільш відомі роботи, в яких розкривається соціально – класове походження та сутність держави, це такі як “Походження сім’ї, приватної власності та держави” (Ф. Енгельс), “Держава і революція” (В. Ленін). Заради справедливості потрібно відзначити,

111

що вказана робота Ф. Енгельса фактично є конспектом роботи видатного американського етнографа та історика Л. Моргана “Древнє суспільство”, в якій він на величезному фактичному матеріалі показав особливості життя первісних родів та племен.

Згідно з соціально - класовою теорією суспільного розвитку економічні процеси стали основним фактором виникнення держави як політичного інституту в суспільстві. Логічними вузловими пунктами такого процесу виступали суспільний поділ праці, формування приватної власності, зародження класової структури суспільства з явною (антагоністичною) протилежність корінних інтересів. З розвитком класів конфлікт вказаних інтересів набував таких масштабів, що закономірно вимагав втручання певної сили задля відвернення соціальних потрясінь в суспільстві. Певна річ, в цій силі найбільше була зацікавлена та частина суспільства, яка боялася втрачати існуючий стан речей, а саме власники засобів виробництва та робочої сили. Тому вона і створила спеціальний орган, який би не лише захищав її від пограбування, але й гарантував як фактично, так і юридично експлуатацію інших. Таким органом, згідно з поглядами Ф. Енгельса, формується держава, основне завдання якої полягає в пригнобленні, придушенні одного класу іншим. Держава за загальним правилом є держава найбільш могутнього, економічно пануючого класу, який за допомогою держави стає також класом політично пануючим і набуває, таким чином, нових засобів для придушення та експлуатації пригнобленого класу.

Разом з тим, необхідно зазначити, що основоположники марксизму визнавали також і загальносоціальну сутність держави. “Держава одночасно і класовий феномен, і форма організації всього суспільства... держава охоплює два моменти: 1) виконання загальних справ, які випливають з природи будь - якого суспільства і 2) специфічні функції, що випливають із протилежності між урядом і народними масами” (Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - 2-е. изд. - Т. 25. Ч.1. - С. 422). Однак в полеміці із своїми опонентами їм часто доводилось відстоювати тезу про зумовленість держави як політичного інституту соціальноекономічним розвитком суспільства, що і призвело, на нашу думку, до фактичного ігнорування загальносоціальної сутності держави.

112