В.І. Муляр політологія курс лекцій

С. 320.). Другий підхід акцентує головну увагу не тільки на результатах людської діяльності, але й на самій діяльності (Див.: Межуев В.М. Культура и история / Проблема культуры в философско - исторической теории марксизма / - М.: Политиздат, 1977. - С. 199.). В основі ж третього лежить розуміння культури як технологічного принципу діяльності, який надає останній особливої якості (Див.: Маркарян Э.С. Теория культуры и современная наука:/ Логико - методол. анализ/ - М.: Мысль, 1983. - С. 284.). Зустрічаються також різні модифікації вказаних підходів, створюючи, таким чином, широку понятійну палітру культури.

Звичайно, аналіз феномену культури вимагає комплексного підходу до її сутності. Потрібно виходити з того, що культура має безліч граней, кожна з яких може відігравати суттєву роль і займати відповідне місце в різних суспільних процесах. Адже останні є складним явищем і тому не можуть здійснюватись під переважним впливом однієї з сутнісних рис культури. Вона (культура) є системною, універсальною детермінантою життєдіяльності суспільства та індивіда.

Перший методологічний зріз культури, до якого необхідно звернутися, стосується генезису і соціальної ролі культури взагалі. Так склалося з виникненням людини як істоти, що вона за природою своєю ніколи не володіла такою фізичною організацією, яка б дозволяла її ефективно конкурувати з найрізноманітнішими проявами природи (натури). Водночас людина з самого початку свого існування володіла здатністю до розумової діяльності. Саме це дозволяло їй в процесі власного життя спрямовувати свої зусилля на те, щоб компенсувати недоліки фізичної природи і “продовжити себе” через створення штучних органів. Культура і виступає опосередкованим результатом, наслідком вказаної діяльності людини. Людина, створюючи в процесі життєдіяльності найрізноманітніші матеріальні та духовні блага, “залишає” в них саму себе: свої здібності, потреби, інтереси, емоційні уподобання, естетичні смаки тощо. Одне слово – сутнісні сили. Їх “розшифровування” в подальшій діяльності буде означати, насамперед, виявлення соціального, людського призначення цих благ. Адекватне цьому призначенню застосування результату попередньої діяльності є обов’язковою умовою “руху” культури.

143

Таким чином, культура стає умовою наступного, нормального, людського існування людини.

Взаємозв’язок умов життєдіяльності людини та її результатів досить складний. Найкраще він розкривається в діалектиці опредметнення і розпредметнення. Саме цей процес характерний тим, що під час нього формуються здібності індивіда, його знання, уміння, навички, потреби, інтереси, цілі тощо. Він виступає адекватним людській сутності механізмом взаємозв’язку індивідуального та соціального. А саме, розпредметнення виступає процесом освоєння соцiального в iндивiдуальнiй формi, опредметнення – реалiзацiєю творчо освоєного соцiального змiсту iндивiдуальностi особистостi.

Процес розпредметнення характерний тим, що в ньому індивід завдяки наявним у нього фізичним, інтелектуальним, моральним і т.д. силам освоює буття. Це освоєння відбувається як “розшифровування” соціального змісту і призначення проявів буття. Таким чином, людські сили, які були закладені в нього в ході попередньої діяльності людини, “оживають” і переходять на суб’єкта. Як писав О. Леонтьєв, цей процес освоєння соціального “... є процес відтворення у властивостях індивіда властивостей i здiбностей людського роду (виду), що iсторично склалися” (Див.: Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. - М.: МГУ, 1981. - C. 420.). Розпредметнення означає “вичавлювання” індивідом людського призначення буття і перенесення його на самого індивіда у вигляді становлення його нових соціальних якостей. Однак останнє фактично вже є опредметнення, але не зовнішнього світу, а особистості. Тому будь - яке розпредметнення світу індивідом означає одночасно і опредметнення самого індивіда. Це одна сторона взаємозв’язку людини з буттям завдяки культурі.

Можна також розглядати діалектику опредметнення та розпредметнення з іншого боку, з боку опредметнення індивідом буття. Адже людина, особистість – це активно - творча, пошукова сутність. Вона знаходиться в постійному розвитку. Будь - яка особистість взаємодіє з буттям в процесі активно - перетворювальної діяльності. Це означає, як мінімум, два моменти. Перший з них полягає в тому, що кожна людина освоює буття, виходячи з власних позицій. Вона володіє певним набором,

144

системою сил, які щоразу “пускає в хід”, коли взаємодіє з буттям. Таким чином, на свою активно - освоювальну діяльність особистість накладає власний масштаб, проявляючи його через ті соціальні сили, якими володіє на цей час. Другий момент полягає в тому, що завдяки діяльності особистість переносить власний масштаб і на те буття, з яким вона вступає у взаємодію. Відбувається опредметнення буття – процес, коли індивідуальні сили людини, такі як її знання, уміння, навички, потреби, інтереси, здібності, емоції, вольові, моральні тощо компоненти оречевлюються в найрізноманітніших проявах буття – матеріальних і духовних. Ми тут фіксуємо опредметнення буття як одночасне розпредметнення індивіда. Останній, освоюючи буття, не залишає його в попередньому стані, а перетворює, змінює у відповідності до міри власного розвитку.

Розуміння культури як посередника у взаємовідносинах людини та світу випливає з самої сутності культури. Культура відображає певний рівень, ступінь розвитку та практичного здійснення людських сутнісних сил. Це розуміння культури можна віднести як до родового її поняття, так і до індивідуального. Культура – це результат реалізації людиною своїх потреб, здібностей, знань, вмінь, навичок тощо. Ці людські сили відкладаються в результатах діяльності людини – матеріальних, соціальних, духовних. Тому культуру можна виявити всюди – в економічному житті суспільства, у політичній сфері, в моралі, релігії, науці та ін. Але для спрощення вирізняють культуру трьох видів – матеріальну, духовну та функціональну. Перша розкривається через засоби праці, технології, різноманітні будівлі, заводи, фабрики, мости та інше. Друга фіксується в уявленнях про світ, ідеях, ідеалах, теоріях, ідеологіях, соціальній психології тощо. Третя ж вміщує в собі способи діяльності людей, способи їх мислення. Всі ці елементи культури характеризують будь - яку сферу людської життєдіяльності (трудову, дозвілля, організаційну, управлінську тощо).

Все коротко сказане вище дає змогу визначити і політичну культуру суспільства, а також розглянути її зміст. Термін “політична культура” розкриває рівень, ступінь, міру розвитку та практичної реалізації людських сил в політичній сфері життя

145

суспільства. Це результат практичного втілення знань, умінь, навичок конкретних людей та суспільства в цілому, людських здібностей в сфері політичної влади, функціонування держави, політичних рухів, політичного життя в цілому. Політична культура включає також форми взаємозв’язку людини та держави, громадянського суспільства та політичної системи. Звідси така важливість політичної культури в житті суспільства в цілому, бо вона допомагає пояснити характер та особливості конкретної політичної системи, пануючого політичного режиму тощо. Політична культура прямо чи опосередковано впливає на поведінку людей, на діяльність різних політичних партій, організацій, держави, політичних лідерів. Вона має значення в розробці та долі планів реформування будь - якого сучасного суспільства. Адже від того, як сприймаються народом ті чи інші політичні цінності, дуже часто залежить успіх та ефективність суспільних реформ. Нарешті, це прямо детермінує політичну та суспільну стабільність в країні. І в цьому – своя частка політичної культури суспільства.

Який же зміст політичної культури суспільства, які її основні елементи. В політологічній літературі з цього приводу немає єдиної думки, причому зміст політичної культури прямо випливає з того, що розуміють під нею різні автори. Так, відомі дослідники цієї проблеми в США Г. Алмонд та С.Верба вважають, що політична культура – це сукупність психологічних орієнтацій людей по відношенню до політичних об’єктів. Тому вона включає в себе знання, почуття, оцінки про політичну сферу життя суспільства. Англієць С. Уайт обгрунтовує культуру як спосіб політичної поведінки суспільної групи та природу політичних вірувань і цінностей її членів. На думку Ф.Бурлацького та А.Галкіна, в політичну культуру не можна включати політичну поведінку, бо остання є більш ширшим явищем, ніж культура. Тому в політичній культурі мають бути лише елементи політичної свідомості.

Як бачимо, підходи різні, всі вони мають певне раціональне зерно. І основне питання про зміст та сутність політичної культури полягає в тому, що в неї включати: елементи політичної свідомості чи поведінки. Думається, що найкраще було б розглядати

146

політичну культуру як сукупність не тільки політичної свідомості та поведінки, а й способів політичної діяльності. Адже політична культура – це одна із сфер культури взагалі. І як така, вона за структурою також має бути матеріальною, духовною та функціональною. До характеристики їх і звернемось.

а) свідомісні елементи політичної культури включають:

1. політичні уявлення про різні аспекти політичного життя: про політичну систему, політичний режим, владу та управління, про носіїв владних повноважень, рівень демократизму в суспільстві тощо. Джерелом політичних уявлень виступають, як правило, знання людей про відповідні явища політичної сфери. Такі знання формуються як на буденному рівні, так і шляхом теоретичного аналізу. Вони виступають базою для розвитку стабільних пізнавальних стереотипів про політичні явища, відіграючи потім суттєву роль в політичній діяльності людей. Підкреслимо, що на політичні уявлення як елемент політичної структури суттєвий відбиток накладають історичні, національні, психологічні особливості народу. Тому в кожному суспільстві ( а в ньому – серед груп населення, індивідів) вони мають свій зміст. Наприклад, уявлення американців про політику як про брудну справу, уявлення великої частки нашого народу про авторитарний режим;

2.політичні цінності та цінності орієнтації. Це сума, система певних потреб та інтересів, яким суб’єкт політичної культури віддає перевагу. Це також політичні стереотипи, скажімо, про рівність, свободу, справедливість, гуманність. Відомо, наприклад, як цінують американці економічну, політичну, духовну свободу, лібералізм в цілому. Відомо також те, з яким скепсисом ставляться вони до поняття матеріальної рівності, що довгий час культивувалось в нашій історії. Відомі також притаманні східним слов’янам царепоклоніння, вождизм патерналізм, відчуження від влади;

3.політичні настанови. Це органічні частки політичного світогляду людини, суспільства, які сприяють переводу політичних уявлень та цінностей в площину практичної реалізації. Політична настанова – ставлення суб’єкта політичної культури до політичних явищ, зумовлене характером та рівнем його політичного

147

світосприйняття (настанова на одержання політичних знань або навпаки, неактивну участь в політичних подіях чи ні, ставлення до різних суб’єктів державної влади тощо). Прикладами політичних настанов можуть бути законослухняність англійців, яка сформувалась у них ще з часів середньовіччя, настанова на персоніфікацію влади в Індії, США, існуюча в нашому суспільстві настанова на особистості в політиці, а не політичні програми, партії, тоді як в країнах розвинутої демократії – навпаки;

б) функціональну (поведінську) частину політичної культури складають:

1. норми політичних відносин між державою та громадянином як важливий елемент поведінської частини політичної культури. Це глобальні, фундаментальні стереотипи політичної діяльності, які випливають з історичних традицій і характеру політичної системи певного суспільства. Коливаються між двома крайніми позиціями від повного підкорення громадянина державою владою до повного хаосу та зневажання держави людьми;

2.політичні традиції суспільства, суспільних груп. Вони розкривають історичний аспект поведінської культури суспільства

ігромадянина. Політичні традиції виступають важливим фактором розвитку суспільства взагалі, переходячи від одного покоління до іншого. Аналіз політичних традицій суспільства допомагає глибше розкрити характер цього суспільства, його державної влади, партійної системи, політичного виховання громадян. Традиції часто виступають тими рамками, які стримують прогресивні зміни в суспільстві і потрібен довгий час, щоб їх перебороти. Однак політичні традиції виконують і позитивну роль, коли не дозволяють порушувати конституцію певним силам для захоплення влади. Такі традиції притаманні, наприклад, Англії (інститут монархії), США (інститут конституції) тощо;

3.політичний етикет, норми політичної поведінки. Це система правил політичної діяльності, які встановленні в певному суспільстві, суспільній групі, окремим суб’ктом політики (лідером). Це також стереотипи, але вже не свідомості, а насамперед діяльності, тобто способи політичної поведінки. В

148

залежності від характеру політичної системи, історії її формування та іншого ці стереотипи мають різний зміст (норми службової ієрархії в Японії та відсутність їх в США, крайній політичний радикалізм росіян чи французів, демократичний менталітет українців тощо;

в) інституційну (матеріальну) частину політичної культури складають:

1.сукупність різноманітних політичних інститутів, органів, які виробило суспільство за свою історію. Це держава та її органи (законодавча влада, виконавча, судова), політичний режим. Це політичні органи – партії та партійні системи, громадські організації, політичні рухи та ін. Таким чином, інституційну частину політичної культури складають саме ті результати функціювання політичної сфери суспільства, де реалізується влада, відображена через своє матеріальне уособлення. Це дуже важлива частина політичної культури суспільства, аналіз якої дає можливість говорити про політичну зрілість суспільства, організацію влади, методи прийняття рішень, проведення їх в життя, методи підбору кадрів, силу закону та про інше;

2.політична символіка – формалізоване відображення стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки. Разом з тим, це форми, через які впроваджуються відповідні політичні уявлення, ціннісні орієнтації людей, їх настанови, а також політична діяльність. Тут мають на увазі прапор, герб, гімн держави. Можуть бути і інші символи (шапка Мономаха, булава Б.Хмельницького, жезл та куля московських царів). В країнах, де політична система суспільства формувалась поступово сотні років, політичними символами можуть виступати деякі елементи свідомісної, поведінської або інституційної частин політичної культури. Так, в Англії великою мірою таким символом є інститут монархії як уособлення єдності нації. В США символами нації є такі особистості як Дж. Вашінгтон, Ф.Д. Рузвельт, в Індії – Дж. Неру.

Ми розглянули структуру політичної культури суспільства, яка є досить складною. Разом з тим, вище показаний лише один підхід до питання про зміст політичної культури, існують і інші. Крім цього, потрібно виходити з того, що структура політичної

149

культури суспільства динамічна та відносна. В ній немає ізольованих елементів, всі частини політичної культури суспільства взаємозалежні, доповнюють одна одну і перебувають у постійній динаміці.

Звернемось тепер до питання про типологізацію політичних культур. У вітчизняній літературі такі спроби майже не робилися, тому використаємо відомі класифікації зарубіжних вчених. При цьому зазначимо, що така типологія фактично означає поділ політичних культур за історичними, класовими, національними, територіальними та іншими ознаками.

Американські вчені Г.Алмонд та С.Верба вирізняють три чистих типи політичної культури за історичною хронологією: патріархальну, підданську та активістську. Їх відмінність полягає загалом в ступені свободи людини по відношенні до державної влади. Поєднання цих типів дає четвертий – громадянську політичну культуру, яка відзначається домінуванням політичного плюралізму, активністю людини, лояльністю до існуючої влади тощо. Цей тип культури дає найбільшу стабільність суспільства.

За географічними критерієм Алмонд та Верба називають такі типи політичних культур як доіндустріальну, континентально - європейську та англо - саксонську. Перша з них характерна для всієї людської цивілізації до перших етапів капіталізму, а далі історія поділяє політичну культуру на європейську та американську.

Американець А. Браун вирізняв типи політичної культури за силою впливу на суспільство. Це – уніфікована, домінуюча, дихотомічна та фрагментарна. Перший та другий варіант політичної культури вчений вважав за початкові стадії розвитку цивілізованої політичної культури, а четвертий – початком занепаду певної політичної систем, етапом розвитку партійних систем атомістичного характеру. Ідеальним же варіантом А. Браун називав дихотомічну політичну культуру, за умов якої існують не лише біполярні політичні та партійні системи, а й культуроутворювальне політичне середовище.

За таким самим критерієм поділяє політичну культуру суспільства К. Джовіт (США). Однак він вирізняє дещо інші типи

– політичну культуру політичної еліти країни, культуру

150

політичному режиму, який домінує в ній, та політичну культуру суспільства в цілому. При цьому визначальною, за К. Джовітом, є політична культура еліти суспільства, яка детермінує політичну культуру правлячого режиму і врешті політичну культуру всього суспільства.

Цікавою є типологія політичних культур, здійснена відомим польським політологом Є. Вятром. Його поділ виконаний за кількома ознаками зразу: історичною, класовою та за силою впливу на суспільні процеси і суспільний прогрес. Є. Вятр виділяє два історичних типи політичних культур: традиційний та капіталістичний і посткапіталістичний. Традиційному типу політичної культури притаманні ідеї священного характеру влади, традиційні, патріархальні норми відносин влади та громадянина за формулою “так було завжди”, політична настанова суспільства на незмінність існуючих порядків. Така політична культура, за Вятром, має дві форми: основну та другорядну. Основна – це та, що істотно впливає на тенденції розвитку історії, максимально відображаючи останні. Це – племенна, теократична та деспотична форми політичної культури. До другорядних, тобто тих, що суттєво не змінювали загальної картини суспільної організації, він відносив патриціанську та дворянську. Капіталістична та посткапіталістична політична культура своєю основною формою має буржуазно - демократичну політичну культуру. Вона відповідно поділяється на консервативно - ліберальну ( основні засади в Англії) та ліберально-демократичну (переважає в США). Ця форма домінує в західному світі з розвиненими стадіями демократії. Другорядні форми складають, за Є. Вятром, авторитарна політична культура та тоталітарна політична культура, що в сумі означають автократичну форму. Така культура панує, на думку вченого, в Східній Європі та деяких інших країнах світу (книга Є. Ветра “Социология политических отношений” була написана в 70 - х роках).

Розглядаючи питання про вітчизняну політичну культуру, потрібно підкреслити таке. Політична культура кожного конкретного суспільства має певні історичні корені, як би вони не порушувались. Завжди є певна логіка історичного, а разом з нею і політичного процесів. Тому не зовсім точним буде твердження, що

151

сучасна вітчизняна політична культура складалася протягом останніх кількох десятиріч. До цього були періоди її злету, а були і періоди згасання. Відомий американський вчений російського походження О. Янов справедливо каже, що для правильного аналізу політичного явища потрібно брати історію не за два - три покоління, а за десять, тобто за років триста - чотириста. Якщо ж так підійти до проблеми, то ми маємо розглянути історію вітчизняної політичної культури ще від часів Івана Грозного. Адже при ньому в Росії склалася система влади, яку до сьогодні не можуть врешті зрозуміти найвідоміші вчені (згадаймо вислів “Росію розумом не збагнути”).

Враховуючи вищесказане, потрібно зазначити, що сучасна політична культура нашого народу сформувалася під впливом певних факторів: нерозвинутої демократії, панування етатизму та зрівняльної психології, тотального підкорення громадянина державною владою. Все це кристалізувалось досить довго в силу відокремлення політичних інтересів від громадянина, відсторонення його від влади. Політичну культуру такого типу можна назвати автократичною, відчуженою. Основною її рисою став патерналістський характер, який випливає з настанови про батьківське піклування верхів над низами. Багато елементів такої культури вкоренились в масовій свідомості нашого народу і були використані партійною та державною бюрократією радянських часів для досягнення своїх групових інтересів.

Суттєвими рисами патерналістської політичної культури, що складалася в нашому суспільстві, в умовах радянського соціалізму можна вважати:

1.тенденцію до возвеличення органів державної влади, засекречування та міфологізації їх діяльності (вони уявляються як такі, що, мовляв, відображають певні вищі інтереси народу, його самому не завжди відомі);

2.атрофію громадянського суспільства та органів народного представництва, концентрацію реальних повноважень державної влади в руках вищих ешелонів партійно - державного апарату, які