В.І. Муляр політологія курс лекцій

Цьому також сприяла орієнтація на революцію як універсальний метод перетворення суспільства, що логічно формувала однобоке розуміння сутності держави.

Не менш популярним та логічним, а сьогодні, очевидно, більш ефективним фактично обгрунтуванням сутності та виникнення держави є теорія “суспільного договору”. Ще древні греки та римляни започаткували її деякі елементи, але найбільш досконало та всебічно теорію “суспільного договору” розробив у XVII столітті англійський вчений Томас Гоббс (1588-1679). Основна його робота з цього питання – “Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської”. На думку англійського вченого людська історія в своєму розвиткові має два етапи: природний, звичайний та громадянський. В звичайному, додержавному стані всі люди рівні між собою фізично і розумово, але їх природний егоїзм і рівна здатність до оволодіння та захоплення одних і тих же речей призводить до безперервної боротьби між ними. Тому природний стан людського суспільства є варварським, де панують принципи “людини людині – вовк”, “війна всіх проти всіх” ( Левіафан, гл. XIII). В основі такого способу життя, за Гоббсом, лежить природне право, згідно з яким індивід має повну свободу робити все для самозбереження, навіть якщо це обмежує свободу іншого. В цьому випадку кінцевим інструментом в стосунках між людьми служить сила. Але в цьому

– серйозний недолік суспільного способу життя – він не гарантує нікому, навіть найсильнішому, стабільної свободи дій.

Подальший розвиток суспільства, на думку Т. Гоббса, призводить до необхідності нової, ефективнішої організації життя людей. Найсуттєвішою об’єктивною причиною даного процесу є необхідність не лише самозбереження людської цивілізації, але і її розвитку. До того ж, виростають економічний, етичний, військовий та інші аспекти вартості людського життя. Суспільство переходить до громадянського стану, сутність якого полягає в тому, що він гарантує певні рамки свободи всім членам суспільства, але не дозволяє повної свободи нікому. На місце природного права приходять норми природного розуму, природного закону, зміст якого полягає в тому, що “кожна людина повинна домагатися миру, оскільки в неї є надія досягнути його, якщо ж вона не може

113

його досягнути, то може використати будь - які засоби, що дають перевагу на війні” (Левіафан, гл.XIV). Як бачимо, перша умова громадянського стану суспільства – це прагнення всіх людей до миру. Але як? Адже за своєю природою всі прагнуть до володіння. Тут англійський вчений висуває другу умову – всі мають згодитися на обмеження своєї свободи заради загального блага. Кожен індивід має добровільно відмовитись від частини своєї волі, свободи, прав, щоби врешті мати гарантію тієї частини прав та свобод, які він залишає собі. Таким чином, люди вступають в угоду, договір і добровільно делегують частину своїх прав спеціальному органові, який від імені всіх буде встановлювати природні закони і стежити за їх дотриманням кожним членом суспільства. Таким органом і є держава, яка виникає зі спроби закінчити війну всіх проти всіх, позбавитись страху незахищеності та загрози насильницької смерті. Держава – це суспільнополітичний інститут для примирення інтересів всіх членів суспільства заради гарантії прав та свобод як громадянина, так і всього народу.

Серед найновіших сучасних теорій держави на Заході досить впливовими є ті, які визначають державу як одномасштабну сучасному суспільстві колективність, асоціацію, яка інтегрує владні відносини та інститути в суспільстві. Таке розуміння держави відповідає і новітнім поглядам на демократію, а саме теорії плюралістичної демократії, яка передбачає відображення в державі волі та інтересів всіх класів, груп, прошарків суспільства. Це, як здається, є логічним продовженням теорії “суспільного договору”.

Виникаючи, держава зразу ж почала набувати певних ознак, що характеризують її як орган політичного управління суспільством. Перша з них – створення публічної влади, яка не тотожна всьому суспільству. Ця влада формується вже не стільки за рахунок авторитету лідерів (як в часи первісного співжиття людей), як за допомогою політичних, економічних, військових та інших факторів. Друга – формування державного апарату для реалізації державної влади. Це досягається створенням організаційних груп озброєних людей, які професійно займаються військовою справою на відміну від того, як було при родовому

114

устрої, коли цим займалася вся чоловіча частина роду; утворенням груп людей, професія яких – управління, таким чином, виникненням управлінського апарату; створенням інших елементів державного апарату – суду, прокуратури, поліції тощо. Логічним продовженням цього процесу виступає система податків, що необхідні для утримання державної влади. І нарешті, ознакою держави стає об’єднання її за територіальним, а не кровнородинним принципом, як було в умовах первісного суспільства.

Сформувавшись як політичний інститут, як орган управління суспільством, держава починає виконувати цілий ряд функцій. Як правило, їх поділяють на внутрішні та зовнішні. Очевидно, найважливішою внутрішньою функцією держави є охорона існуючого політичного режиму, тієї системи політичної влади, яка існує в суспільстві. За концепцією Ф. Енгельса основним методом реалізації цієї функції є придушення, пригноблення, за теорією ж Т. Гоббса – примирення та згоди в суспільстві. Саме ці способи є ведучими в зусиллях держави як специфічного органу суспільства охороняти в ньому той політичний режим, який є. Важливою функцією держави є також організаційна, яка полягає в потугах держави згуртовувати, консолідовувати всі політичні сили з метою досягати тих цілей, що стоять перед суспільством. І тут різне розуміння сутності держави (класової або як суспільного договору) спонукає розрізняти переважання різних методів організації суспільством. Для цього держава використовує як власне свої елементи (авторитет, силу, закон тощо) так і інші – засоби масової інформації, громадську думку і т.д.

Особливою є соціальна функція держави. Зміст цієї функції полягає у захисті прав та свобод громадян. За Гоббсом, як ми пам’ятаємо, держава і створюється врешті для контролю за реалізацією прав кожним членом суспільства. Ця функція держави особливо розвинута в сучасному суспільстві, адже державі доводиться не просто декларувати права людей, а реально і повсякденно їх гарантувати. Це і природні, невідчужувані права людей – на життя, свободу, працю, а також набуті права – ті, що залежать від рівня розвитку даного суспільства. В залежності від

115

типу політичного режиму держава може виконувати ряд інших функцій.

До зовнішніх функцій держави, як правило, відносять дві. Це гарантування зовнішньої безпеки країни. Сюди входить захист своєї території, нерідко і завоювання чужої, військова, економічна, політична безпека. Друга – комунікативна функція, яка передбачає налагодження та розвиток різноманітних стосунків з іншими державами (в науці, техніці, спорті тощо).

Звертаючись до питання про класифікацію держав, необхідно зробити одне застереження: абсолютизувати такий поділ не варто (особливо за формами державного устрою), бо в практиці часто існують перехідні системи. В даному ж випадку це необхідно для певної систематизації знань про державу, враховуючи те, що в історії спостерігаються найрізноманітніші її форми. Це і монархії,

іреспубліки, і військові форми держави, і прості, і складні тощо. Безумовно, що є цілий ряд причин, які сприяли такій різноманітності. Важливим фактором є рівень, якість соціальноекономічного розвитку певного суспільства, який дуже пов’язаний з історичними традиціями народу, культурою (як економічною, так

іполітичною). Не менш важливим також виступає і розклад політичних сил в суспільстві, співвідношення між ними, те, яку роль вони відіграють в суспільстві та якою силою (політичною, військовою за певних обставин) володіють. Серйозним чинником різноманітності державних формувань в сучасному світі та в історії виступає геополітичне становище певного народу, його місце в світовому співтоваристві. Суттєвим є також є і те, з ким межує держава, який політичний клімат в регіоні. Не випадково раніше, в умовах протистояння США і СРСР політична карта світу відповідала зонам впливу між супердержавами. Нарешті, не можна забувати про роль лідера в суспільстві, політиці, державі. Історія не раз доводила той факт, що сильна особистість в конструюванні держави відіграє далеко не останню роль.

Політологія класифікує держави за формами правління та державним устроєм. Форма правління – це організація верховної влади, яка характеризується її формальним носієм. Історія дає приклад двох загальних форм державного правління: монархії та республіки. В першому випадку формальним носієм державної

116

влади є одна особа, в другому – народ. Монархія може бути необмежена і конституційна тобто обмежена парламентом. Перша форма монархії існувала вкрай до ХІХ століття (Росія, Японія та ін.), обмежені монархії є зараз, в сучасному світі (Великобританія, Іспанія, Швеція тощо). Республіканська форма правління також буває кількох варіантів: аристократичного (древні Спарта, Рим), демократичного ( древні Афіни, Новгород, італійські міста - держави, сучасні США, Франція), теократичного (Іран).

Форма державного устрою – це територіально-організаційна структура держави, яка встановлює порядок поділу її на частини та відносини між центральною і місцевою владами. За таким критерієм держави бувають унітарні, федеративні, конфедеративні. Останні, власне кажучи, не є державами в класичному розумінні, що буде показано нижче. Однак, в практиці та політичній теорії такий поділ панує, тому не будемо відходити від нього.

Унітарна держава – це така, яка як територіально, так і адміністративно є єдиною, без відносно самостійних державноадміністративних одиниць (автономій). Унітарна держава не має всередині себе інших державних утворень. Однак така держава може мати в своїй структурі адміністративно - територіальні утворення (області, райони, тощо). Для неї важливим є те, що на всій території країни існують: єдина верховна влада, єдине законодавство, єдина система органів влади. Як правило, унітарні держави є мононаціональними, а тому не потребують поділу на відповідні територіальні одиниці (Польща, Болгарія, Японія).

Сьогодні в світі спостерігається процес переходу від унітарних форм державного устрою до федеративних і навіть конфедеративних. При цьому дві останні ототожнюються, тому зупинимось докладніше на їх особливостях. Федерація – єдина союзна держава, яка володіє державним суверенітетом, виступаючи суб’єктом міжнародного права. Вона передбачає центральну владу, повноваження якої поширюються по всій території федерації. При цьому відносна самостійність суб’єктів федерації дуже варіантна: від повного підкорення центральній владі (СРСР) до максимальних повноважень на рівні законодавства (США, Німеччина). Однак ця самостійність не дає права виходу зі складу держави. Кожний штат США, до прикладу,

117

маючи практично необмежені законодавчі і виконавчі повноваження в багатьох галузях суспільного життя на своїй території, за конституцією не має права виходу із складу держави. Федеративна держава утворює єдиний уряд (що не заважає існуванні, скажімо, земельних урядів), єдину армію, федеральні органи влади та контролю, які функціонують за єдиною конституцією.

Конфедерація – союз суверенних держав, які, зберігаючи абсолютну державну незалежність, об’єднуються з певними цілями. Вона не є суб’єктом міжнародного права, бо їй не передається навіть частка державного суверенітету її суб’єктів. Таким чином, конфедерація не є державою у власному розумінні, а лише державним утворенням для союзу кількох держав. Втім, воно може мати центральну владу, яка, однак, не має примусового та правового характеру, а лише працює як влада уповноважених. Конфедерації не мають єдиної конституції, а основним документом їх діяльності є угода, договір. Рішення, які зачіпають життя всієї конфедерації приймаються тільки консенсусом, при цьому може застосовуватись право нуліфікації, тобто необов’язковості певного рішення на території якогось суб’єкта конфедерації в разі, якщо його представники від верховної влади не підтримали відповідний документ. В умовах конфедерації не існує єдиної податкової системи, яка практично узгоджена в рамках федерації. Конфедерація дає право сецесії, тобто вільного виходу зі складу держави.

Прикладів конфедерації в історії небагато. Історично першою вважається Республіка Сполучних Провінцій (1579-1795 рр.). Ця форма виникла в результаті буржуазної революції в Нідерландах. Довгий час конфедерацією була Швейцарія (1291-1798 рр.), аж поки не стала фактично федерацією, хоч назва Швейцарська Конфедерація залишилась з часів прийняття конституції середини ХІХ ст. В ХХ столітті в Африці були об’єднанні в конфедерацію Сенегал та Гамбія, однак такий союз існував всього десятиріччя. Формально сьогодні існує Британська Конфедерація. Але найбільш яскравим прикладом руху до конфедерації є нині Західна Європа, що прямує до об’єднання. Вже зараз там існують зв’язки в економіці, фінансах, культурі, гуманітарній сфері. Зовсім недавно

118

були підписані Маахстріхтські угоди про створення Європейського Союзу, діяльність якого почалася офіційно з 1 листопада 1993 року.

Звернемося до питання про правову державу, яке є логічним для даної теми. Це відносно новий об’єкт у вітчизняній філософській та політологічній літературі. У вітчизняну в громадську думку, в засоби масової інформації термін “правова держава” починає проникати з процесами політичної реформи на теренах колишнього СРСР. Хоч в світовій історії має глибокі корені. Свого часу про деякі елементи правової держави говорили Сократ, Платон, Арістотель. Ціцерон вважається одним з перших в історії мислителів, що вимагав правового характеру від держави як політичного інституту. У ХVІІІ столітті Шарль Луї Монтеск’є розробив знамениту теорію поділу влад, яка сьогодні стала основоположним принципом ліберальної демократії. Його сучасник Жан Жак Руссо в основу своєї політичної філософії поклав ідеї про забезпечення свободи громадянина законом, народного суверенітету. Вже в ХІХ ст. в деяких країнах ці ідеї європейських вчених почали реалізовуватися в політичних документах та практичному житті (Декларація прав людини та громадянина, Конституція США).

У вітчизняній історії вперше поняття про правову державу виникає в 20 - і роки нашого сторіччя, однак основним чином в розумінні соціалістичної правової держави (В.К.Дябло, Б.О. Кистяковський). Втім, ці ідеї не набували широкого розповсюдження в суспільстві в силу тих політичних та ідеологічних процесів, що супроводжували розвиток політичної думки в радянському суспільстві. І лише під час конференції КПРС 1988 року було використано термін “правова держава”. Сьогодні цей термін інтенсивно вживається у виступах політичних діячів різного рівня, в пресі, на телебаченні.

В чому ж сутність правової держави? Насамперед – в пануванні права в стосунках між державною владою та громадянином. При цьому громадянин в методологічному плані має володіти тими правами та свободами, які даються йому з народженням як представникові людського роду. Ці права називаються невід’ємними, невідчужуваними (право на життя,

119

свободу, правосуб’єктності тощо). До ряду цих прав додають так звані набуті права громадянина, що визначаються рівнем розвитку конкретного суспільства (право на освіту, охорону здоров’я, працю, житло та ін.). Обидва блоки цих прав та свобод громадянина в умовах правової держави мають бути гарантованими на рівні встановлених світових стандартів, які визначаються спеціальними міжнародними органами (ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ тощо). Другою сутнісною рисою правової держави є панування закону, який адекватно відображає права громадянина. І це дуже важливо і не випадково. Панування в суспільстві абстрактного, не відображаючого права людей, закону призводить до насильства влади над громадянином. Панування ж лише природного права людей без оформлення у його відповідних законах логічно заводить суспільство до “війни всіх проти всіх”, як писав Т. Гоббс, де править сила і повний егоїзм.

В основі правової держави лежить два принципи: загальнодозволяючий та загальнозабороняючий. Перший (“дозволено все, що не заборонено”) окреслює межу заборонених прав та свобод громадянина і призначений для людини, яка в конкретному випадку виступає в ролі будь - якого громадянина суспільства, тобто як приватна особа. В сучасних державах, що претендують на статус правових, в розряд основних заборон відносять ті види діяльності людини, які пов’язані, насамперед, з безпекою суспільства і громадян: виробництво ліків, наркотиків, зброї тощо. Все інше, що не обмежене законом, дозволяється. Загальнозабороняючий принцип (“заборонено все, що не дозволено”) діє навпаки – він визначає простір дозволеного громадянинові та поширюється на останнього в тому випадку, якщо той знаходиться на службі в держави. Тут посадовій особі окреслено межі дозволеного, а все інше, не зазначене законом, забороняється. Як бачимо, два протилежні за змістом принципи. Однак, тільки у взаємодії вони можуть забезпечити правовий характер життєдіяльності суспільства. Вони, з одного боку, дають можливість громадянинові при виникненні нової, безпечної для нього та суспільства, сфери діяльності (а в житті це відбувається постійно) не просити дозволу у влади займатися такою діяльністю або знаходити відповідне обгрунтування в законі. Громадянин

120

апріорно має право реалізувати себе у відповідній діяльності, виходячи з сутності загальнодозволяючого принципу. Разом з тим, і владі не потрібно постійно звертатись до перегляду закону. Отже, це не обмежує, а розширює права громадянина, що є кінцевою метою правового суспільства. З другого боку, єдність загальнодозволяючого та загальнозабороняючого принципів не дає можливості владі виходити за рамки дозволеного і не тільки не обмежувати законні права людей, а реально їх гарантувати. Завдання цих принципів правової держави – максимально реалізувати сутність громадянського суспільства, право приватного інтересу громадянина. Звідси випливає, що як система законодавства, так і система державних органів в країні мають функціонувати, виходячи з пріоритету прав та свобод людини над правами та свободами будь - яких людських спільнот.

Як бачимо, правова держава віддає перевагу не владі, а громадянинові в стосунках між ними. Однак, це зовсім не означає, що влада в цих умовах не має чітко окреслених характеристик та свобод. Важливою рисою влади в правовій державі є її верховенство, яке проголошує, що владні функції, делеговані народом органам державної влади, належать виключно цим органам. Ніяка інша сила не може перебрати на себе ці повноваження (функції законодавства, адміністрування, підтримки громадянського порядку, регулювання економічного життя суспільства та багато інших). В правовій державі влада є демократичною, що досягається за допомогою виборчої системи. Таким чином, ця влада відображає інтереси народу, виборців, відповідає переважно перед ними ( в умовах пропорційної системи виборів влада, особливо законодавча, одночасно відповідальна і перед партіями), може змінюватися з волі народу. Адже, якщо така влада народом обрана, то вона одержує право суверенності, тобто незалежності від тих чи інших політичних, економічних та інших сил суспільства, хоч практично це питання вирішується дуже важко навіть в країнах розвинутої демократії в силу існування так званих груп тиску, які постійно прагнуть впливати на дії державної влади. Однак, одержавши повноваження народу, влада одночасно одержує відповідну свободу власної діяльності. Нарешті, в умовах правової держави влада має єдине джерело, але поділяється на три

121

відносно незалежних між собою гілки – законодавчу, виконавську та судову.

Сьогодні в нашому суспільстві розгортаються процеси відновлення державності, формування певного політичного режиму. При цьому основною тенденцією буде формування правових характеристик державності, оскільки це в сучасному світі виступає важливою закономірністю суспільно - політичних процесів. Проте на цьому шляху виникає багато перешкод. Насамперед те, що правову державу неможливо ввести указом, декретом чи іншим законодавчим актом влади. Створення правової держави - це дуже довгий, виснажливий та повільний рух, який передбачає в тому числі створення відповідної правової та політичної культури громадянина та держави, влади. Що ж до результатів цього процесу, то позитивних з них досягали ті країни, де влада та народ наполегливо шукали цивілізованих механізмів побудови правового простору (Західна Європа, Північна Америка тощо). Але в ряді, наприклад, африканських країн, в Ірані ці процеси були спрямовані у зворотному напрямку, що в цілому стало співзвучним створенню там авторитарних, тоталітарних режимів.

Питання для самообдумування:

1.Яка з наведених вище теорій походження держави відповідає Вашим уявленням про її сутність?

2.Чи можливе, на Ваш погляд, існування людського суспільства без держави в близькому (далекому) майбутньому? Обгрунтуйте.

3.Як фактично можна кваліфікувати державу колишнього СРСР за формою державного устрою? Чому?

Література:

Берман Х. Дж. Верховенство права и правовое государство // Кентавр. - 1992. - № 9, 10.

122