В.І. Муляр політологія курс лекцій

народу, в першу чергу, профспілок, толерантне ставлення до приватної власності та спроба максимально використати її переваги в інтересах всього суспільства. Практично у всіх основних програмних документах цієї партії (1897, 1944, 1960, 1975, 1989 рр.) проголошувалось прагнення партії до забезпечення свободи, рівності громадян, їх людської гідності, гуманності. СДРПШ постійно заявляє і практично реалізує ідеї повної зайнятості, розширення виробництва, соціального забезпечення, економічної та політичної демократії. Наприклад, в “Програмі нашого часу” (1960 р.) говориться, що така політика відповідає інтересам як трудящих, так і підприємців. А ставлення СДРПШ до останніх буде визначатися в залежності від економічних критеріїв виробничої ефективності, а також у зв’язку з дотриманням підприємцями міри відповідальності перед трудящими та державою. В свою чергу держава не буде замахуватись на право приватної власності, а звертатиме увагу на питання економічної демократії для того, щоб надати всьому народові можливості впливати на прийняття рішень в галузі економіки. Таким чином, основною ціллю економічної політики Соціал - демократичної робітничої партії Швеції є вдосконалення соціальної сфери. На досягнення цієї мети спрямовані ряд законів уряду країни: про загальне страхування, про підвищення пенсій, про програму житлового будівництва тощо.

Діяльність СДРПШ досить відома на європейському континенті, її успіхи визнані у всьому світі. Партія дала світовому соціал - деморкатичному рухові чимало відомих політиків: Я. Брайтнінга, У. Пальме, І. Карлсона та інших. В останні роки СДРПШ дещо втратила свої позиції, однак в цілому зберігає високий авторитет в шведському суспільстві.

Багато дослідників вирізняють партії демократичні і тоталітарні. Першим з них притаманні відсутність чіткої регламентації стосунків у партій, дозвіл партійних фракцій, визнання конкуренції між партіями в боротьбі за владу та цивілізованих правил такої конкуренції. Демократичні партії недирективні, не прагнуть до повалення існуючого суспільного ладу антиконстуційними методами. В тоталітарних партіях існує строга регламентація стосунків між членами партії (наприклад,

133

обов’язкова форма звернення в фашистській партії часів Гітлера), сувора дисципліна (наприклад, важливість ієрархії в колишній КПРС), відсутність фракції та опозиції, а відтак відсутність більшості і меншості як проблеми. Тоталітарні партії, як правило, заідеологізовані, прагнуть до повного підкорення собі держави як органу управління країною. Це партії директивного характеру.

До демократичних партій можна віднести Ліберальнодемократичну партію Японії, одну з унікальних в сучасній світовій політиці партії. Створена вона 1955 року в результаті об’єднання Ліберальної і Демократичної партій, і з тих пір знаходилась при владі до останнього часу. Програма орієнтує партію на захист приватної власності і свободи підприємництва. Одночасно висуваються ідеї парламентської демократії, де ЛДПЯ трактується як “загальнонародна партія”. Особливу увагу вона приділяє можливостям держави у регулюванні економічної політики.

Вищий орган партії – щорічний з’їзд, який носить формальний характер і скликається для затвердження рішень парламенту, оскільки його депутати від ЛДПЯ користуються в ній привілеями: їх рішення фактично є директивою для діяльності

префектурах діють федерації партії. Сьогодні ЛДПЯ нараховує більше 3 млн. членів партії, вступ до неї формальний.

Серед причин тривалого панування Ліберальнодемократичної партії Японії – відсутність довгий час серйозної опозиції завдяки організаційній побудові. Крім того, потрібно сказати і про досить високу гнучкість її ідеології, яка, по-перше, грунтується на ідеях прагматизму, а по – друге, здатна швидко адаптуватися до зміни політичної кон’юнктури. Друге забезпечується наявністю фракцій в партії, що дозволяє її перебувати у фокусі інтересів різних політичних сил Японії. Такі якості ЛДПЯ дозволили її з часом розширити свою електоральну базу і, зберігаючи голоси сільських виборців, завоювати певну підтримку і в містах.

В останні роки ЛДПЯ потрясають політичні негаразди. Насамперед, це проявилось в розвитку повної свободи егоїстичних

134

устремлінь партійної еліти в силу відсутності дієвого контролю за нею як з боку партійних мас, так держави, а також і опозиції. Інтенсивно скорочується число тих парламентаріїв, які стали депутатами ще з часів створення партії. Наприклад, 1990 року їх залишилось всього 10 з 228. Багато шкоди партії принесла практика “успадкування” депутатських мандатів синами, братами, зятями тощо. Спираючись на групи підтримки, “спадкоємці” легко проходять в парламент, не маючи достатнього досвіду і політичної волі впоратися з сучасними проблемами державного життя. Як відзначають японські спеціалісти, система “успадкування” виховує в депутатах “другого покоління” інертність і нездатність реагувати на швидкі зміни, бо вони виросли в тепличних умовах і нездатні долати кризові ситуації. Це призвело до відсутності в партії яскравих особистостей. І як наслідок – ЛДПЯ втратила владу кілька років назад на парламентських виборах, поступившись нею об’єднаній опозиції.

Нерідко партії поділяють на авангардні та парламентські. Суттєві відмінності цих партій полягають в методах їх діяльності, особливо що стосується завоювання державної влади. Прикладів авангардних партій в сучасному світі небагато, але є (колишні правлячі партії в країнах Східної Європи, колишня КПРС, правлячі сьогодні партії в Іраку, Північній Кореї тощо). Це партії, які прагнуть державної влади будь - якими шляхами, включаючи і позапарламентські. Одночасно вони претендують на роль передової частини суспільства. Парламентські партії, навпаки, визнають лише законні методи завоювання державної влади, а тому претендують на роль авангарда суспільства тільки в тому разі, якщо в процесі виборів завоювали державну владу.

Закінчуючи питання про сучасні політичні партії, звернемось коротко до нашої країни. В Україні партійна система знаходиться лише в зародковому стані. Слабкість політичних партій пояснюється не лише коротким терміном розвитку багатопартійності в нашій країні, а і відвертим небажанням державної влади (особливо законодавчої) стимулювати цей процес. Відзначу також і те, що політичні партії України формуються за умов стійкого їх несприйняття громадською думкою. Тому про впливовість абсолютної більшості з них

135

(сьогодні їх в Україні – за кілька десятків) на політичні події в суспільстві можна говорити з певною долею умовності. Серед них найбільш відомими зараз є: Комуністична партія України, Народний рух України, Соціалістична партія України, Християнсько-демократична партія Україні, Демократична партія України, Українська республіканська партія, Соціал - демократична партія України (об’єднана), Народно - Демократична партія, Партія Зелених України.

Тепер перейдемо до характеристики партійних систем. Вони виступають важливим показником розвитку політичного плюралізму в суспільстві. Формальна чи фактична багатопартійність багато що може сказати про сутність громадянського суспільства в країні, про те, як контролюється державна влада з боку народу, наскільки цей контроль дієвий тощо.

Відомий на Заході політолог Дж. Сарторі поділяє всі партійні системи на однопартійні та багатопартійні, причому всього налічує сім варіантів: політичну систему з однією партією; політичну систему з партією - гегемоном; політичну систему з переважаючою партією; двопартійну систему; політичну систему обмеженого партійного плюралізму; політичну систему крайнього партійного плюралізму; атомізовану партійну систему. Тут потрібно врахувати і те, скільки партій функціонує в суспільстві, і те, скільки партій фактично причетні до поділу державної влади.

Політична система з однією партією є класичною однопартійною. Ця система передбачає існування лише однієї політичної партії, яка утримує державну владу. В суспільстві панує єдина ідеологія, нерідко заборонені всі види політичної та ідеологічної опозиції. Швидше за все це країни з тоталітарними або авторитарними (зокрема диктаторським) політичним режимами (колишні СРСР, Монголія, сучасні Ірак, Куба тощо).

Іншим варіантом однопартійної системи є політична система з партією - гегемоном. Вона дозволяє існування багатьох політичних партій, але панівною є одна, причому і фактично, і навіть юридично. Це суспільство бутафорської багатопартійності, де всі непануючі партії виступають або в ролі апологетів

136

існуючого режиму, або крайньої обмеженої опозиції. Такі партійні системи функціонували довгий час в Польщі, Східній Німеччині.

Третя модель однопартійної системи – політична система з переважаючою політичною партією. Це достатньо демократична система, яка передбачає багато політичних партій, дозволяє політичний та ідеологічний плюралізм, розробляє цивілізовані (парламентські, в цілому) правила боротьби за державну владу та інше. Однак владу довгий час утримує якась одна партія. Для прикладу наведемо Японію (Ліберально - демократична партія), Індію (Індійський національний конгрес).

Моделі багатопартійної системи умовно модифікуються на дві частини: нестабільні та стабільні. До першої відносять партійну систему крайнього поляризованого плюралізму. Така система існує в країнах з досить високим рівнем антагоністичних політичних відносин. При цьому функціонують так звані антисистемні партії, тобто такі, що виступають проти існуючого суспільного ладу. Крім того, партійна система крайнього поляризованого плюралізму характеризується односторонньою та двосторонньою опозицією, а відповідно центристським становищем однієї або кількох партій, які утримують владу. Важливим є також і те, що ця партійна система існує в умовах так званих безвідповідальних опозицій, тобто таких політичних сил, які відкрито виступають за зміну соціально - економічного та політичної ладу в країні. Найчастіше такі партійні системи виникають в період початкового етапу будівництва реальної багатопартійності, з переходом від класичної однопартійної

плюралізму може перетворитися в другу модель нестабільної політичної системи – партійну систему “атомізованого” характеру. В цьому випадку, як правило, порушується природна логіка виникнення багатопартійної системи. Мається на увазі, зокрема, та ситуація, коли спостерігається випередження політичних змін відносно економічних. В процесі такого розвитку за відсутності економічних основ громадянського суспільства політичні партії народжуються не в результаті еволюційної диференціації

137

суспільства, а спонтанно і тому відображають свої вузькогрупові інтереси. Кількість партій досягає певної межі, за якою їх значення для суспільства стає мінімальним.

Стабільні демократичні політичні системи характеризують дві моделі багатопартійності: система помірного політичного плюралізму та двопартійна політична система. Головними рисами помірного, обмеженого політичного плюралізму є відсутність антисистемних партій, двосторонньої опозиції, орієнтація всіх партій на участь в парламенті та уряді. Така модель найбільш поширена в країнах розвинутої західної демократії Німеччина, Італія, Іспанія, Швеція тощо .

Другою моделлю стабільних партійних систем є двопартійна політична система. Насамперед, потрібно пояснити, що даний термін має не юридичний зміст, а політичний. Тому функціонування двопартійної системи не означає відсутності інших політичних партій, чи того, що вони, наприклад, заборонені. Бо це було б таким самим порушенням демократії, як і в тому випадку, коли дозволяється тільки одна партія. Отже, при цій системі інші партії також функціонують, але владу по черзі здійснюють дві найбільш авторитетні та дійові партії. Двопартійна система склалася історично в тих країнах (США, Англія), де партії з самого початку своєї діяльності стали настільки впливовими, що не потребували коаліції, партійних блоків і т.д. Це дало їм можливість об’єднувати навколо своїх програм абсолютну частину електорату.

Загальна логіка розвитку партійних систем в світі – від однопартійних до поляризованих і від них до політичних систем двопартійних або моделей помірного, обмеженого політичного плюралізму. Цей процес поступовий, довгий, залежить від багатьох факторів внутрішнього і зовнішнього життя сучасних країн. Однак саме з ним пов’язане зростання ефективності політичного управління суспільством в ст.

Питання для самообдумування :

138

1.Чому партійні системи крайнього політичного плюралізму виникають найчастіше в країнах, що переживають перехідний період?

2.Чи існує взаємозв’язок в процесах виникнення політичних партій та громадянського суспільства ?

3.Що характерно, на Вашу думку, для політичних партій сучасної України ?

Література:

Голобуцький О.П., Криворучко Т.Г., Кулик В.О., Якущик В.М. - Політичні партії України. - К.: Кобза, 1996.

Марченко М.Н., Фарукшин М.К. Буржуазные политические партии / социально - философский анализ. / - М.: Высшая школа.- 1987.

Михельс Р. Отношение вождей к массам на практике /Социология политической партии в условиях демократии // Диалог. - 1990. - № 5.

Основи політології: Курс лекцій / За ред. М.Сазонова.- Харків: Основа, 1993.

Перегудов С., Холодковский К. Политическая партия. Мировой опыт и тенденции развития // Коммунист. - 1991. - № 2.

Петренко Ф. Партия: функции в правовом государстве // Диалаг. - 1990. - № 1.

Політологія /За ред. О.І.Семківа. - Львів: Світ,1993. Пушкарева Г.В. Партии и партийные системы: концепция М.

Дюверже // Социально - политический журнал. - 1993. - № 9 - 10. Яблонський В.М. Сучасні політичні партії України. - К.:

Лексикон, 1996.

139

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СУСПІЛЬСТВА

1.ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ТА ЇЇ ЗМІСТ.

2.ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ КУЛЬТУР.

3.ВІТЧИЗНЯНА ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА: ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ ТА ПРОБЛЕМИ ОНОВЛЕННЯ.

Основні поняття і терміни:

культура, політична культура, свідомісна політична культура, поведінкова політична культура, інституційна політична культура, типологія політичних культур, патріархальна політична культура, підданська політична культура, громадянська політична культура, ліберально - демократична політична культура, консервативно - ліберальна політична культура, патерналістська політична культура.

Глибоке вивчення політичного життя суспільства неможливе без аналізу сутності його політичної культури як важливої якісної характеристики цього життя. Тому політологія надає великого значення дослідженню цього явища, адже політична культура є важливим чинником політичних процесів у суспільстві. Вона накладає відповідний відбиток на характер та особливості цих процесів, пояснює їх джерела.

Аналіз політичної культури суспільства неможливий без правильного розуміння культури взагалі як явища суспільного життя, її ролі та місця в суспільних процесах та теоретичних дослідженнях.

Культура – важливе наукове поняття, без якого сьогодні не може обійтися будь-який серйозний аналіз в галузі гуманітарного знання. В останні десятиріччя воно настільки актуалізувалось, що ввійшло в термінологічний лексикон багатьох наук. Насамперед, це стосується дисциплін суспільно - теоретичного циклу. Культура широко використовується як предмет дослідження в історичних науках, філософських, соціологічних, психолого - педагогічних та інших. Разом з тим, в останній час культура як науковий термін

140

“проникає” в сферу технічних та природничих наук. Її роль та значущість стали важливими у функціонуванні кібернетичних об’єктів і систем, соціобіології, в обгрунтуванні соціальних аспектів технічних та технологічних проектів. Про фундаментальне значення поняття культури свідчить та солідна наукова література, яка існує в наш час.

Злет уваги науковців до культури, звичайно, не є даниною моді. Цей феномен має глибоке коріння в соціально-історичній практиці. Сьогодні культура – це не просто наукове поняття, науковий термін, який має суто пізнавальне значення. Культура в наш час – реальна проблема сучасного історичного розвитку. Людська цивілізація в кінці ХХ століття дійшла до такої світоглядної межі, за якою ігнорувати проблеми культури стало не тільки неможливо, але й небезпечно для самозбереження самої цивілізації. Урбанізація, темпи життя, масове поширення екологічних негараздів, втрата традиційних світоглядних орієнтирів та настійлива необхідність пошуку нових, які б оптимізували душевний стан людини – це той дуже незначний перелік проблем, які сьогодні швидко глобалізуються і проявляють свої буттєві, сенсожиттєві сторони. В цьому контексті культура як системне явище стала тим фокусом, яка “заломила” на собі вказані вище проблеми та величезну кількість інших, на перший погляд зовсім різнопланових тенденцій сучасного світу. Стало очевидним, що без серйозного аналізу культури як феномену неможливе будьяке дослідження суспільних процесів, яке претендує на статус наукового. Тенденція так би мовити “спокійного”, поступового накопичення знань про культуру, яка проявлялась на початкових стадіях її дослідження, була перервана своєрідним “понятійним вибухом” початку нашого століття. Його ініціаторами стали такі інтелектуали першої величини як О. Шпенглєр (“Присмерк Европи”), З. Фрейд (“Незадоволенність культурою”) та інші. З того часу наукові дослідження культури стали систематичними і, як зазначає один з її дослідників В. Малахов, вже 1952 року у спільній праці американських дослідників А. Кребера і К. Клакхона наведено біля 170 дефініцій культури, які фігурували в європейській та американський науковій літературі. А 1967 року в книзі А. Моля “Соціодинаміка культури” наголошувалось на

141

існуванні більше 250 таких визначень. (Див.: Малахов В.А. Культура и человеческая целостность. К.: Наукова думка, 1984. - С. 7). Близька до цього понятійна різнобарвність культури склалася і у вітчизняних наукових пошуках.

Широке застосування культури в контексті найрізноманітних досліджень, однак, поки що суттєво не вплинуло на процес формування певного єдиного погляду на феномен культури. Навіть навпаки. Можна стверджувати, що небагато знайдеться термінів в гуманітарній науці, які б мали такі великі розходження в своєму поясненні. Почасти це пов’язано з особливостями підходів, які практикуються тим чи іншим дослідником проблем культури. Певну роль в цьому плані відіграють і цілі та контекст конкретних досліджень. І все ж найголовніша причина того, що в науковій літературі можна знайти найрізноманітніші уявлення про культуру, які деколи достатньо важко узгоджуються між собою, знаходиться в самій культурі. Культура – поліфункціональне явище. Її системність, багатошарованість, взаємозамінюваність складових частин, внутрішня суперечливість, всеохоплювальність тощо призводять, з одного боку, до широкої термінологічної вживаності культури, з іншого – до появи великої кількості її визначень. Наприклад, згідно з думкою З. Фрейда “термін “культура” означає всю суму досягнень та інституцій, які відрізняють наше життя від життя наших предків із тваринного світу і які служать двом цілям: захисту людини від природи і врегулюванню відносин між людьми (Див.: Фрейд З. Неудовлетворённость культурой // Мир философии. Книга для чтения. Ч. 2. Человек. Общество. Культура. - М.: Политиздат, 1991. - С. 285.). Разом з тим, в деяких наукових працях і багатьох державних документах можна зустріти розуміння культури як галузі освіти, науки, мистецтва тощо.

Незважаючи на широку термінологічну “розкиданість” культури в сучасній науковій літературі, можна говорити про три основних підходи в обгрунтуванні її сутності. Згідно з першим з них культура є сукупністю практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які виражають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини і втілюються в результатах продуктивної діяльності (Див.: Філософський словник / За ред. В.І. Шинкарука. - 2 вид., перероб. і доп. - К.: Голов. ред. УРЕ, 1986. -

142