В.І. Муляр політологія курс лекцій

перетворилась в формальну в останні місяці його перебування на найвищій посаді державної влади. Тоді М. Горбачов не мав достатньої політичної влади, бо спирався на ті сили, які вже не контролювали хід політичних процесів у країні.

Отже, політична влада та державна влада дуже близькі, взаємопов’язані, зумовлюють одну одну, але не тотожні. Державна влада – ядро політичної влади. Держава розпоряджається монопольним правом встановлювати закони, які мають обв’язкову силу для всіх громадян суспільства. При цьому вона має в своєму арсеналі цілий ряд засобів впливу на суспільство

– авторитет, право, насильство. Особливістю ж інших суб’єктів політичної влади (політичних партій, громадських організацій) є те, що вони за своєю сутністю здійснюють лише ідеологічний вплив на суспільство і не мають матеріальних засобів такого впливу.

Друге питання – про те, як здійснюється політична боротьба в суспільстві, які методи для цього застосовуються. Торкаючись проблеми способів здобуття політичної, державної влади, необхідно сказати про таке. Науковий аналіз цього питання вимагає серйозного перегляду традиційних поглядів на політичну владу. Насамперед тих, згідно з якими суттєвим моментом функціонування такої влади є організований примус з боку певної суспільної групи щодо інших груп. В цьому випадку, по - перше, обмежуються сфера розгортання політичної влади, а по - друге, остання далеко не завжди є такою однозначною, навіть якщо її розглядати виключно в рамках відносин правлячих еліт і всього суспільства в сучасних країнах. Догматизація такого підходу (розуміння політичної влади як організованого примусу) практично виключає особистість, громадянина з політичного процесу, ігнорує реальну політичну діяльність, що грунтується на коаліціях, угодах, консенсусах, компромісах суб’єктів такої діяльності.

Виключенню особистості з політичного процесу сприяло в колишній радянській країні і неправильне тлумачення відомої тези про те, що в політиці діють мільйони, що лише в цьому випадку розгортається політика як така. Потрібно мати на увазі те, що мільйони починаються з одиниць, з особистостей, які мають певні політичні потреби та інтереси. Процес здобуття політичної,

53

державної влади пов’язаний з загальною, а також політичною культурою як великих мас народу, так і особистостей, відомих політичних лідерів. Адже в політиці проявляється не тільки певна логіка суспільного розвитку, яка розкривається завдяки цілому рядові закономірностей політичних процесів (рівень генерації політики). Політичне життя суспільства вимагає також певної організації, самоорганізації (організаційний рівень політики).

Після здобуття політичної, державної влади найважливішим є питання про те, як її використовувати. Кожне суспільство обтяжене питаннями ефективної влади. А це пов’язано з тим, поперше, в чиїх інтересах здійснюється влада, по - друге, хто її реалізує, по - третє, як, завдяки якому механізмові вона втілюється. Перейдемо до розгляду цих питань.

Щодо першого. Сьогодні в світі немає жодної серйозної політичної сили, яка б заявляла, що головною метою її діяльності не є інтереси народу. З тих пір, як останній був визнаний єдиним джерелом влади в суспільстві, проголошення пріоритету народних інтересів стала суттєвою рисою сучасної політики. Незалежно від характеру політичних режимів, рівня демократизації політичних систем. Тому така теза, природно, дуже широко використовувалась і в нашій історії, в часи командно - адміністративної системи. Нерідко про це говорять і сьогодні. Однак, потрібно взяти до уваги те, що народ не є певною монолітною масою. Він завжди, навіть в умовах рафінованої зрівняльної ідеології, існує як сукупність різних суспільних груп, прошарків, які відрізняються між собою рядом суттєвих для суспільства ознак : місцем в суспільній системі, розмірами доходів, способами їх одержання, культурою, національними та іншими особливостями. А це означає, що групові інтереси далеко не завжди корелюються. Таким чином, на практиці інтереси народу розуміються владою як інтереси певних суспільних груп, черговість, рівень і повнота задоволення яких неоднакові. Незважаючи на це, сучасна політична теорія та практика свідчать, що ефективність діяльності політичної, державної влади досягається там, де піраміда суспільних інтересів грунтується на інтересі громадянина як основи суспільства, на його пріоритеті над інтересами будь - яких людських спільнот. Це найважливіша

54

умова правової держави та громадянського суспільства, визначена абсолютною більшістю міжнародних документів з прав людини.

Різні політичні теорії обгрунтовують різні джерела влади. Так, для Кальвіна, де Местра чи Хомейні джерелом влади є божа воля, традиція тощо. Ліберально - демократична ж теорія доводить, що єдиним джерелом влади є народ. Щодо цього історія дала дві форми реалізації права народу на владу: пряму демократію і представницьку. Перша досягається завдяки організації референдумів, голосувань, опитувань, політичних маніфестацій тощо, під час яких народ виражає свою волю. Така демократія досить поширена в політичній практиці багатьох країн. Поряд з нею застосовується і непряма (представницька) демократія як форма здійснення народом політичної влади через механізми делегування громадянами частини своїх повноважень певним носіям політичної влади. Найчастіше таке волевиявлення народу реалізується за допомогою виборів: в законодавчі органи влади, органи місцевого самоуправління, в органи виконавчої влади, навіть певної частини судової влади.

Суттєвою проблемою ефективної політичної влади є питання про те, як, за яких умов вона реалізується. Досвід країн з розвинутою демократією свідчить про те, що найбільш ефективною владою є та, яка поділена між відносно незалежними її суб’єтами. Таким чином, мова йде про поділ, насамперед, політичної влади, яка має, як мінімум, дві серйозні переваги над однопартійними системами. Перша з них полягає в тому, що правляча партія завжди має суперників, критиків, опонентів, які не вибачають її жодної помилки і виносять це на суд громадськості, щоб поставити під сумнів владні повноваження правлячої партії. Друга перевага розкривається в тому, що правляча партія не зростається з органами державної влади (як це вважалось до недавнього часу нормальним у нас). Завоювавши державну владу на виборах, партія одержує право лише на заміщення тих чи інших посад своїми прихильниками, які виступають провідниками її політики. Це відбувається (що дуже важливо !) не в умовах політичного монополізму, а у впертій боротьбі з представниками інших політичних партій. Тому така ситуація об’єктивно вимагає досить високого рівня компетентності, професіоналізму партії в

55

цілому, що врешті позитивно впливає на ефективність як політичної, так і державної влади.

Процеси, які почалися 1985 року в колишньому СРСР, логічно зачепили політичні реформи. І це не дивно, бо питання влади – це основне питання кожного перехідного періоду. Трансформація, зміна політичної, державної влади, думається, були найважчим іспитом для суспільства на протязі всіх років перебудови. Сьогодні можна говорити впевнено, що це питання буде актуальним ще досить тривалий період часу. Бо, мабуть, ніде в світі, при жодному політичному режимові суспільство не мало таких деформацій політичної влади, як у нас. Якщо ж взяти до уваги величину держави (і колишньої радянської, і сучасної української) та її потенційні можливості (економічні, природні, людські), то можна уявити ту складність, яка постала зараз, в час усунення деформацій влади. Коротко зупинимось на причинах, що призвели до тоталітарної влади в колишньому радянському суспільстві.

Безумовно, деформації влади в колишньому радянському суспільстві мали політико - економічну основу, перш за все, в насильницькому знищенні приватної власності, доведення останньої до рівня всезагальної приватної власності. Це призвело до одержавлення власності, до монополізації державою економічного життя країни, до відчуження громадянина від його справжніх інтересів та заміни їх державними. Таким чином, були знищені паростки громадянського суспільства, яке дуже важко народжувалось в російській історії, починаючи з 60-х років ХІХ століття.

Потрібно підкреслити і те, що в Росії післяреволюційної пори існував непоганий грунт для проростання тоталітарної влади. Насамперед, він розкрився у відсутності демократичних традицій. Як уже було сказано, ледь - ледь починали проростати паростки громадянського суспільства, поштовх якому дали реформи Олександра II. Але вже діяльність його наступника звела нанівець зусилля по розвитку громадянських інститутів в країні. Таким чином, в момент захоплення більшовиками політичної та державної влади Росія фактично не мала прикладів хоч деякого демократичного розвитку суспільства. В той час, як в Європі

56

переважали такі форми спільного життя людей, за яких індивідуальний інтерес домінував над груповим, колективним, в історії Росії майже завжди домінували державні форми життя і державна (етатистська) ідеологія. За логікою останньої і в її рамках склалася психологія “вождизму”, корені якої в російському суспільстві неабиякі. До прикладу, всі селянські війни в Росії починалися та проходили під ідеєю “доброго царя”.

Безумовно, на процес деформації політичної влади в СРСР вплинули і деякі особливості більшовицької партії та поточний момент. А саме те, що довгий час більшовицька партія перебувала на нелегальному становищі, а це призвело до абсолютної секретності, конспірації, залізної дисципліни всередині партії. Поступово такі риси партії відобразились на характері державної влади після захоплення її більшовиками. Адже відомо, що будь - яка влада прагне до розширення власних повноважень. Свій “внесок” в деформації політичної влади в післяреволюційний період зробила і громадянська війна. Вона призвела до мілітаризації влади, переважання командних методів керівництва і управління суспільством. Драма більшовицької партії полягає в тому, що після війни всі або більшість комуністів стали “воєнними комуністами”, поширивши відповідні методи керування людьми і на практику господарського керівництва. Таким чином, централізація та спотворення влади стали справою часу, що і підтвердила історія.

Основні риси політичної, державної влади в умовах тоталітаризму такі:

1)вкрай замкнутий характер, корпоративність;

2)жорстка підпорядкованість носіїв влади по вертикалі за умов, коли вся ієрархія владних структур була виведена з- під контролю народу;

3)відсутність демократичного механізму наступності влади, яка передавалась закритим шляхом, за участю обмеженого кола правлячої партійно-радянської еліти.

Все це врешті характеризувалось максимальною відчуженістю народу від державних справ в результаті формалізації народного суверенітету. З розвитком суспільства ефективність такої влади падала, що і призвело до необхідності її

57

демократизації. Оскільки ці питання будуть зустрічатися на протязі вивчення всього курсу політології, то зараз увага приділятиметься лише принциповим проблемам демократизації влади.

Сутність цього процесу – в зміні механізмів влади: формуванні, реалізації, передачі. Тому, очевидно, мова має іти в першу чергу про повернення народові, громадянинові активного права контролю за процесом формування державної влади. В сучасному світі таку роль відіграє інститут виборів, який дає можливості досконального вивчення практично всіх кандидатів на заміщення державних посад, а також контролю за їх діяльністю. Другою принциповою умовою демократизації влади, особливо державної, є її поділ. Будь - яка демократична державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову. Причому, вони функціонують за певними правилами, які розробив французький вчений Ш. Л. Монтеск’є і назвав “системою стримок і противаг”. Основний зміст такого поділу полягає в тому, що:

а) всі гілки влади відносно незалежні одна від одної, а тому мають певну самостійну логіку власного функціювання;

б) всі гілки державної влади взаємно доповнюють одна одну,

демократичним шляхом, відображаючи волю народу, і перед ним

незаконного втручання в дії інших, функціонуючи при цьому лише в межах власних повноважень, які розробляються законодавчим шляхом.

Система поділу влад функціонує зараз в багатьох країнах світу, які обрали модель ліберальної демократії. Особливо це стосується американської політичної системи, де поділ влад грунтується на механізмові стримок та противаг. Деякі українські автори дане словосполучення формулюють як “стримування і противаги” (Див.: Кривенко Л. Еволюція конституційної моделі // Віче. - 1994. - № 9). Цікаво, що ще за кілька років до виходу праці Ш.Л. Монтеск’є “Про дух законів”, де вперше в найбільш розгорнутій формі подана теорія поділу влад, палата представників

58

штату Масачусетс (США) висловилась на користь механізму стримок і противаг. Як відзначав один з переконаних його прихильників, делегат від штату Вірджінія в Конституційному Конвенті США Джеймс Медісон, амбіції мають бути нейтралізовані амбіціями. Для цього кожна окрема гілка державної влади повинна бути споряджена необхідними конституційними засобами, які дозволять їй чинити опір у випадку, коли інші замахнуться на її повноваження. Таким чином, у механізмові державного управління США потрібно створити певний стабілізаційний пристрій, який має бути загрунтований на різних політичних інтересах і врівноважувати весь політичний організм суспільства (Див.: Политические институты США. - М., 1988. - С. 17). З цією метою в конституції були передбачені, насамперед, різні джерела і строки повноважень трьох головних інститутів державної влади. Так, сенатори в США обираються на 6 років, депутати палати представників - на 2 роки, Президент країни - на 4 роки. Судді ж Верховного Суду США призначаються Президентом довічно.

Американська політична система передбачає також чітке розмежування повноважень кожної з гілок державної влади. Конгрес США має, наприклад, монополію на законотворчість, контролює федеральний бюджет, діяльність виконавчих структур, проводить парламентські розслідування, наглядає за кадровою політикою адміністрації Президента тощо. Крім того, серед основних його функцій – посередницька (політичний арбітраж, примирення інтересів різних політичних груп парламенту і т.д.) Президент США наділений широкими адміністративними повноваженнями. За конституцією він має право призначення федеральних посадових осіб на найвищі посади, які можуть бути встановлені конгресом. Президент може вимагати від керівників федеральних департаментів і відомств письмового пояснення з будь - якого питання, що входить в їх компетенцію. Президент також піклується про те, щоб закони виконувались добросовісно тощо. Особливе місце у системі поділу влади США займає Верховний Суд. Він є найвищою судовою владою в країні, найвищою апеляційною федеральною інстанцією. Головна його функція – конституційний нагляд, тому Верховний Суд має

59

монополію на тлумачення конституції, зберігаючи основні принципи американського конституціоналізму : поділ влад, федералізм, гарантії прав та свобод громадян.

Американська система стримок та противаг досить різноманітна. Так, глава виконавчої влади одержав право на підписання міжнародних угод, але в дію вони вступають лише після схвалення їх парламентом. В свою чергу, Президент США може накладати вето на ті законопроекти конгресу, які суперечать його політичним та ідеологічним поглядам. Конгрес США впливає на Верховний Суд через механізми поправок до законів, через зміну самих законів. Парламент фактично встановлює рамки повноважень верховної судової влади і цим самим певною мірою стримує його амбіції. Крім того, членові Верховного Суду США конгрес може оголосити імпічмент.

Виконавча влада в США також наділена певним інструментарієм впливу на Верховну Судову владу. Вона володіє матеріальними засобами для виконання рішень суду, делегує на його засідання свого представника (Генерального Солісітора США). Крім того, прерогатива Президента країни – призначення членів Верховного Суду.

В свою чергу, Верховний Суд США має широкі можливості для стримування надмірних амбіцій інших гілок державної влади, одержавши право тлумачити практично всі дії парламенту і Президента на предмет відповідності їх конституції. Так, за 200 років свого існування Верховний Суд Сполучених Штатів Америки відмінив кілька десятків законів конгресу, 900 статей законів.

Ідея стримок та противаг, закладена в механізми функціонування політичної системи США (та цілого ряду інших країн) показала свою ефективність. Наприклад, в кінці 60-х років

вСША виникла судова суперечка у зв’язку з відмовою Палати представників Конгресу затвердити депутатські повноваження обраного конгресмена А. Пауелла на основі не доведеної підозри

ваморальності поведінки останнього. Верховний Суд США розглянув цю справу і вирішив її на користь конгресмена, довівши, таким чином, практичну дієвість принципу поділу влад. Іншим прикладом успішного функціонування стримування та противаг в американській політичній системі може бути історія з

60

підслуховуванням телефонних розмов представників засобів масової інформації, яке здійснювалось секретними службами США за розпорядженням Президента Р. Ніксона. Крім того, у зв’язку з війною в Камбоджі Р. Ніксоном був створений об’єднаний комітет з оцінки внутрішньої розвідувальної інформації з підключенням до цього ЦРУ, яке не має права на стеження всередині країни. Такі дії президента були грубим порушенням конституції США, насамперед, принципу поділу влад. Як відомо, це викликало відповідну реакцію законодавчої та судової влади країни, що врешті закінчилось відставкою Р. Ніксона.

Зовсім інших наслідків можна очікувати при спробі створити демократичне суспільство з недотриманням принципу поділу влад, механізму стримок та противаг. Так, згідно з однією статтею колишньої Конституції Російської Федерації діяльність її вищих державних органів грунтувалась на принципі поділу влад. А інша стаття цієї ж Конституції прямо вказувала, що найвищим органом державної влади (читай – серед трьох поділених) в Росії є з’їзд народних депутатів, а між його сесіями – Верховна Рада Російської Федерації. Така суперечливість основного закону країни і невизначена позиція з цього питання найвищої судової влади (Конституційного Суду Росії) призвели спочатку до спроб “перетягування” повноважень законодавчою та виконавчою гілками влади, потім до крайнього загострення стосунків між ними і врешті, як ми знаємо, до трагічних наслідків у жовтні 1993 року. А в недалекому майбутньому, можливо, призведе і до монополізації влади однієї із її гілок, враховуючи методи, за допомогою яких вирішувався конфлікт в Росії.

Потрібно зазначити, що потенційні можливості “російського варіанту” були закладені і в деяких найвищих законодавчих документах сучасної України. Так, в Декларації про державний суверенітет України говориться, що “державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову” (розділ III). Окремі елементи даного принципу були затверджені також і в Конституції України, яка діяла до 28 червня 1996 року (статті 97,115 тощо). З іншого боку, цілий ряд статей вказаної конституції нашої держави заперечував принцип поділу

61

влад, хоч відкрито про це мова не йшла. Ілюстрацією такого висновку може бути, наприклад, проголошення Рад політичною основою України (стаття 2) або ідея про єдність системи представницьких органів державної влади (стаття 78) тощо. Таким чином, як і колишній основний закон Російської Федерації (в Росії після згаданих вище подій прийнята, як відомо, нова конституція держави), попередня Конституція України була спробою поєднання принципу поділу влад та радянської політичної системи, яка за внутрішніми механізмами свого функціювання претендує на всю повноту державної влади, заперечуючи врешті даний принцип. Потрібно віддати належне розробникам діючої сьогодні Конституції України, які звільнили останню від показаної вище суперечності – потенційного джерела конституційної, а значить, політичної та громадянської кризи в країні.

Радянська політична система вибудовувалась, насамперед, у віповідності з ленінською ідеєю про “єдність та неподільність” державної влади як такої, що уособлює єдину волю всього народу. Згідно з нею, Ради виступають політичною основою суспільства і складають єдину державну систему політичної влади. Це логічно передбачало створення жорсткої вертикалі законодавчої влади, в якій нижчі її рівні, органи були підзвітні вищим. Отже, об’єктивно сторювались можливості для постійного адміністративного тиску вищих органів радянської влади на нижчі

іперетворення, таким чином, всієї системи представницьких органів на виконавчі структури державної влади. Про це зайвий раз свідчить створення на рівні найвищого законодавчого органу країни особливої структури – Президії Верховної Ради, яка зовсім непотрібна Верховній Раді як законодавчому органові.

Практика панування радянської системи в колишньому Радянському Союзі наочно показала, що рано чи пізно дія механізмів такої влади призводить до монополізації держаної влади на боці однієї з її гілок. Однак це відбувається не на користь законодавчої гілки влади, а частіше всього на користь виконавчої. Механізми “єдності та неподільності державної влади” закономірно вимагають уніфікації політичної системи суспільства,

іїх жорсткої ієрархічної побудови пірамідального типу, де реальна влада має належати конкретній політичній силі. За умов

62