В.І. Муляр політологія курс лекцій
.pdfуряду може розпустити Палату громад, яка його затвердила на цю посаду, в Швейцарії президент не має права розпуску парламенту.
Незважаючи на вищенаведені відмінності сучасних класичних політичних моделей, в їх сутності, як видно, лежать відносини між парламентом та урядом, тобто між законодавчою та виконавською владою. Це зумовлено тим, що ці гілки влади за своїм змістом різні і об’єктивно викликають внутрішні суперечності політичного устрою країни. Ці відносини реалізуються певною системою формування як парламенту, так і уряду (система виборів, механізми відкликання гілок влади тощо). Підсумковим результатом механізму поділу влад в розвинутих демократичних країнах є гарантія прав людини, стабільність соціально - політичного розвитку суспільства.
Тепер перейдемо до характеристики політичних систем країн з обмеженою демократією. В основному це країни “третього світу”, однак з точки зору загальної тенденції розвитку соціально - політичних систем сучасності сюди необхідно віднести і багато досить розвинутих держав – країн Центральної та Східної Європи, Ірак, Іран, Індію, країни Перської затоки тощо. Цілий ряд “третіх країн” пройшли складний шлях економічної та політичної колонізації, боротьби та утвердження державної незалежності. Це відповідно вплинуло на формування їх політичних систем, які детерміновані рівнем економічного розвитку, національними особливостями, релігійними традиціям, геополітичними та соціально - політичними факторами, ідеологічною орієнтацією.
Є ряд особливостей, які притаманні сьогодні політичним системам країн з обмеженою демократією:
1.недостатньо чітко виражений класовий характер цих систем в наслідок тісного переплетіння старих і нових форм економічного господарювання;
2.співіснування нових і старих традицій, інститутів, поглядів ( національних, метропольних, родинно - племених тощо );
3.особлива роль держави в політичному управлінні суспільством через недорозвиненість партійних систем, громадських рухів та організацій, засобів масової інформації;
203
4.особливе місце суб’єктивного фактора (політичного або державного лідера або вождя) внаслідок відсутності конституційних механізмів формування влади та стабільності конституційної культури суспільства. Так наприклад, в період становлення національної державності значної групи африканських країн характерною формою державного правління була монархія. Особливо це стосується колишніх колоній, де метрополії нав’язували молодим державам перші конституції, які передбачали цим державам статус домініону (Гамбія, Кенія, Нігерія, Маврикій). У деяких інших країнах монархія була результатом внутрішніх процесів (Лесото, Руанда, Свазіленд);
5.загальна недорозвиненість демократії, її інститутів, політичної культури народу та влади у західному, ліберальному розумінні.
Концентрованою характеристикою політичних систем країн з обмеженою демократією слід вважати відсутність справжнього парламентаризму та поділу влад. Формально у багатьох країн цієї групи діють парламенти, однак вони не виступають тією політичною силою, яка реально гарантувала б суспільство від узурпації державної влади окремою її гілкою, внаслідок чого сама влада стає монопольною, безмежною. Принцип поділу влад практично не згадується у конституціях багатьох країн “третього світу”, за винятком деяких. Так, лише у Конституції Габону (ст.3) сказано, що “Габонська республіка організована у відповідності з поділом законодавчої, виконавської та судової влади”, а Конституція Руанди (ст. 34) встановлює “поділ і співробітництво виконавської, виконавчої та судової влад”. (Див.: Политическая власть и конституция в развивающихся странах - М.,1987. - С. 60).
У зв’язку з вищесказаним політичні системи більшості країн “третього світу” (особливо у Африці) важко класифікувати за формами правління. Як правило, вони не підходять під поняття президентської республіки, парламентської чи навіть змішаної. Для прикладу можна взяти Сенегал, який належить до того ряду країн, що найбільшою мірою підійшли до західноєвропейських зразків, урівноваживши їх з місцевими політичними інститутами.
204
Насамперед, потрібно сказати про давню багатопартійну традицію, яка була закладена ще у колоніальну епоху. Західні традиції парламентаризму, сприйняті місцевою політичною елітою під безпосереднім впливом французької політичної культури, були перенесені у трансформованому вигляді і в незалежний Сенегал. Сьогодні там діють більше 15 політичних партій – від буржуазних до марксистської. Однак єдино пануючою є одна (Соціалістична партія Сенегалу).
Центральним елементом політичної системи Сенегалу виступає інститут особистої влади президента, який концентрує у своїх руках частину законодавчої ініціативи та володіє правом остаточного рішення у сфері виконавської влади. Вже в цьому закладена нечіткість реалізації принципу поділу влад, оскільки, наприклад, американська система (як класична для президентської моделі) максимально обмежує законодавчу ініціативу президента, наділяючи його лише правом вето на законодавчі рішення конгресу США. Далі, президент Сенегалу звільнений від відповідальності перед парламентом (за умов дії будь - якої класичної політичної моделі, де діє президент, він президент певним чином контролюється парламентом), накладає вето на законопроекти національних зборів чи уряду.
Враховуючи те, що за формами правління країни “третього світу” важко класифікувати, звернемось до їх характеристики з позиції політичного режиму. Саме він у даному випадку може бути інтегральним показником найхарактерніших ознак політичних систем країн з обмеженою демократією.
Найбільш жорсткою за формою, такою, що максимально обмежує демократичні права та свободи громадян, є політична система з військовим режимом. Як правило, вона формується внаслідок військового перевороту, який видається єдиним шляхом виходу країни з довгої смуги економічних, політичних, етнічних негараздів. Така політична система вважається перехідною, однак може існувати і довгі роки ( наприклад, в Чилі). Військові режими можуть бути з різними відтінками (від реакційного до достатньо прогресивного). В результаті військового перевороту конституційні норми замінюються актами військової влади, розпускається парламент або його функції зводяться до формально юридичного
205
та політичного затвердження рішень реальної влади. Виборні органи на місцях усуваються, натомість призначаються представники центральної влади, забороняється діяльність усіх політичних партій та громадських організацій, у кращому випадку
– лише опозиційних до влади.
Політичні системи з військовим режимом – явище досить поширене у ХХ ст. Так, військові режими діяли у колишніх Іспанії, Греції, Чилі, Аргентині, Бразилії. У Африці військові режими існували у Гвінеї, Нігерії, Мавританії, однак в цілому їхня кількість значно зменшилась і в останні роки вони набувають рис однопартійної політичної системи (Бурунді, Руанда, Заїр, Малі). Про реальну їх цінність можна було говорити лише тоді, коли влада в цих країнах переходила до рук цивільних за умов політичного лібералізму та цивілізованому механізму формування державних органів. Поряд з відомими негативними наслідками функціювання таких режимів (обмеження прав громадян, насильство, терор) багато з них у своїх країнах зіграли прогресивну роль (Чилі, Південна Корея та ін.).
У багатьох країнах Африки (Руанда, Заїр, Того, Малі, Судан) поширена політична система з так званим однопартійним режимом. Вона дуже нагадує попередню, політичну модель але на відміну від неї (яка є відкритим обмеженням демократії) виступає як прихована форма авторитарної влади. Така політична модель може існувати з конституцією або без неї, механізми реалізації якої відповідають інтересам правлячої верхівки. Функціонує виборний парламент, але він не виступає стримуючою реальній владі політичною силою. Тому парламентаризму у власному розумінні однопартійна система не допускає. Вона передбачає лише одну політичну партію, інші забороняє або не допускає до реальної влади. При цьому в деяких країнах (Того, Заїр) було проголошене верховенство партії над державними інституціями. На правлячу партію покладаються функції політичного виховання народу. За таких умов великого значення набуває розробка партією ідеологічної платформи суспільства, адже політична система ефективно працює в тому випадку, коли здійснюється ідеологічна обробка громадян.
206
Функціювання політичної системи з однопартійним режимом неможливе без домінування виконавської влади та за умов, коли ключові функції по управлінню державою не зосереджуються в руках президента. Тому правляча партія (точніше її керівництво) безпосередньо бере участь у формуванні парламенту, оскільки балотуватись на парламентських виборах можуть лише члени партії або кандидатури, схвалені особисто президентом чи керівником партії. Народні маси фактично виключені з процесу прийняття політичних рішень.
Найбільш ліберальною політичною моделлю у країнах з обмеженою демократією є система, в основі якої знаходиться так званий однопартійний режим “напівконкурентного” типу (Замбія, Центральна - Африканська республіка). В цих країнах діє конституція, яка передбачає виборний парламент. Останній це дуже мало нагадує політичний орган парламентського типу, однак можуть встановлюватись демократичні механізми його формування. У зв’язку з цим дозволяється багатопартійність, але вона ще слабко розвинена в силу відсутності економічної свободи у суспільстві. “Напівконкурентність” такої системи полягає в тому, що вона допускає альтернативні вибори у представницькі органи влади всюди, крім виборів президента. Тут також домінує виконавська влада над законодавчою, за рахунок чого і вдається зберігати авторитарні форми та методи управління суспільством.
Вбагатьох країнах світу ця політична модель виникла в результаті лібералізації, демократизації однопартійних режимів (Того, Руанда). Це значно розширило географію даної політичної системи. З другого боку, її виникнення пов’язано з намаганням політичної еліти частково і на деякий час зняти гостроту соціальноекономічних та політичних проблем, що накопичились. Одночасно таке нововведення виконувало функцію чистки і закріплення авторитарної системи, попереджуючи процес кристалізації опозиції (Кот - д’Івуар, Сьєрра-Леоне тощо).
Вряді країн Північної Африки (Єгипет, Судан, Марокко, Туніс), Латинської Америки (Аргентина, Бразилія) існують політичні системи, основою яких є багатопартійна система. Формування таких систем пов’язують, як правило, з посиленням технократичних угрупувань, національної буржуазії, яка найбільш
207
тісно співпрацює з іноземним та місцевим капіталом. Крім того, в рамках політичної еліти таких країн створюється кілька незалежних центрів економічного, фінансового, політичного, етнічного життя, які ведуть боротьбу за вплив на суспільство. Цим вони об’єктивно сприяють лібералізації економічного, а також політичного життя суспільства. Однак багатопартійність у таких країнах виростає внаслідок певного функціювання держави, яка з метою розширення соціальної бази режиму більш активно (Єгипет, Бразилія) або менш активно (Туніс, Марокко) перетворює надбудовані структури суспільства, тією чи іншою проявляючи свою присутність у цих структурах. Ними можуть бути партії, масові політичні рухи, організації, засоби масової інформації.
Наприклад, політична модель Єгипту функціонує за концепцією “контрольованої демократії”. Згідно з нею у цій країні діють політичні інститути, в цілому скопійовані з аналогічних структур Заходу та “вмонтовані” в єгипетське суспільство зверху. У той же час політична культура народу орієнтована, насамперед, на іслам, традиційну для єгиптян систему цінностей, історію. В результаті така політична модель, на перший погляд, носить досить цивілізований характер і має привабливий вигляд, а у своїй сутності створює такі соціально - політичні суперечності, які призводять до суспільних конфліктів. Під час апогею одного з них у жовтні 1987 року було вбито президента країни А. Садата, який один з найперших виступив з ідеєю “контрольованої демократії”.
У лекції показано далеко не всі існуючі на сьогодні моделі політичних систем у світі. В дійсності їх набагато більше. Причому, серед них, так би мовити, чистих небагато. Абсолютна більшість країн у світі реалізують змішані форми державного правління, політичних режимів, державного устрою. Це диктується цілим рядом причин історичного, національного, психологічного, релігійного тощо характеру.
Потрібно сказати про формальний бік справи. Історія доводить, що в цілому ряді випадків показані у цій лекції найсуттєвіші характеристики політичних систем при їх аналізові не гарантують від неправильного розуміння конкретної моделі у конкретній країні. Скажемо, Адольф Гітлер абсолютно законно прийшов до влади у Німеччині 1933 року завдяки, в цілому,
208
демократичному механізму її формування. Однак нічого спільного з демократією його режим не мав. І не міг мати, в силу ряду факторів, які характеризували німецьке суспільство тих часів. Тому показаний у лекції поділ країн та регіонів на предмет особливостей їх політичних систем є відносним, нежорстким, таким, що має піддаватися постійному переглядові внаслідок закономірної зміни політичних процесів у світі.
На закінчення – ще раз про деякі практичні аспекти даної теми. Вибір ефективної моделі політичного розвитку – це питання найголовніше для багатьох країн світу. Для України – особливо, адже наша держава лише формується. І від вибору її моделі залежатиме дуже багато: методи політичної боротьби, час і темпи становлення та стабілізації соціально - політичної системи, врешті права і свободи громадян. У цьому плані варто звернути увагу на переваги та недоліки класичних політичних систем, на традиції українського народу, його релігійні, національні, психологічні особливості. Адже сліпе копіювання чужих зразків нічого, крім шкоди, не принесе і призведе не лише до спотворених форм політичного розвитку, але й до виродження того, що притаманне було тільки цьому суспільству.
Особливу увагу сьогодні слід звернути на сучасну специфіку українського суспільства. Вона ж полягає в тому, що Україна має подолати шлях від тоталітарного минулого до плюралістичного, демократичного майбутнього. Цей процес продовжує ставити, як видно з історії, безліч серйозних питань, пов’язаних з необхідністю збереження державності, цілісності країни, влади тощо. І це має стати предметом постійної уваги з боку як владних структур, так і громадянського суспільства нашої країни. У протилежному випадку наше суспільство чекають важкі часи, яких не уникнули навіть великі нації світу.
Питання для самообдумування :
1.Чи можна політичну систему радянської влади назвати демократичною?
209
2.Дайте характеристику політичній системі сучасної України.
3.Обгрунтуйте найоптимальніший варіант політичної системи для сучасної України.
Література:
Бурлацький Ф.М. Политические системы современности. - М.: Мысль, 1980.
Крылов Б.С. США: федерализм, штаты и местное самоуправление. - М., 1968.
Парламентаризм и правительственная система. Определение и разграничение. // Политические исследования. - 1992. - № 3.
Перегудов С. Разделение властей по - британски // Мировая экономика и международные отношения. - 1993. - № 6.
Политическая система общества в Латинской Америке. - М.: Мысль, 1982.
Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. - К.: Програма Л, 1995.
Чиркин В.Е. Нетипичные формы правления в современном государстве // Государство и право. - 1994. - № 1.
Элейзер Дж. Сравнительный федерализм // Политические исследования. - 1995. - № 5.
Якущик В.М. Різноманітність форм правління // Філософська і соціологічна думка. - 1992. - № 10.
210
СОЦІАЛЬНО - ПОЛІТИЧНІ ПЕРС ПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
1.ОСНОВНІ ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО СВІТУ.
2.ГОЛОВНІ СОЦІАЛЬНО - ПОЛІТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СВІТУ.
Основні поняття і терміни:
сучасний світ, дихотомічність (роздвоєність) сучасного суспільного розвитку, цикл (“синусоїда”) Кондратьєва, підвищувальна хвиля “синусоїди” Кондратьєва, знищувальна хвиля “синусоїди” Кондратьєва, дихотомічність політичного розвитку сучасного світу, дихотомія рівності та свободи, динаміка двохполюсної партійної системи, дихотомія загальних принципів капіталістичної та соціалістичної моделей розвитку, динаміка демократії та диктатури, взаємодія громадянського суспільства та держави.
Передусім необхідно сказати про особливості даної лекції. Вона є заключною, а значить, певною мірою є наслідком, підсумком у вивченні курсу політології. Особливість її полягає ще й у тому, що, розкриваючи перспективи соціально - політичного розвитку світу, вона мусить носити прогностичний характер. Ця лекція є більше “інформацією до роздумів”, ніж навчальною. І це закономірно: вивчений раніше матеріал дає можливості робити певні висновки, прогнозувати розвиток сучасного суспільства. Такий аналіз, як правило, має свою варіативність, гнучкість, певні допуски. Звідси випливає деяка некласичність змісту та логіки лекції. Зважаючи на широку доступність відомих сучасних футурологічних теорій (“технотроного суспільства”, “технологічного суспільства”, “індустріального, постіндустріального суспільства”, “конвергенції” тощо), автор викладає своє бачення соціально - політичних перспектив розвитку сучасної цивілізації. При цьому він спирається на аналіз таких вузлових частин у функціонуванні політичного життя як
211
громадянського суспільства, демократії, держави, політичних партій, політичних режимів, політичної ідеології та ін.
Нарешті, потрібно сказати ще про одну особливість теми. Хоч лекція має розкривати перспективи соціально - політичного розвитку сучасного світу, насправді розмова у ній піде про минуле людської цивілізації за останні 150 - 200 років. Предметом аналізу стане саме історичний досвід політичного розвитку багатьох країн світу, з якого можна зробити певні висновки. Така логіка здається авторові достатньо очевидною, адже кожна наука, яка робить спроби прогнозувати розвиток свого об’єкта, так чи інакше вимушена звертатися до аналізу його переднього розвитку. Тому що саме там знаходяться відповіді на те, що чекає в майбутньому на даний об’єкт. Не обминає такого парадоксального, на перший погляд, правила і політологія. Більше того, вона взагалі не може функціонувати як наука про закономірності розвитку політичної сфери життя суспільства, не звертаючись до історії.
А тепер розглянемо сучасний світ і дамо коротку його характеристику під кутом зору теми лекції. Першим, безсумнівним фактором нинішнього соціально - політичного стану є його складність, багатогранність, неповторність різних його складових частин. Насамперед, це стосується економічного розвитку багатьох країн: різні економічні системи (ринкові, командно - адміністративні, змішані), різні форми власності (приватні, колективні, державні), різні рівні та темпи економічного розвитку країн тощо. Така ж “мозаїчність” простежується і в політичній сфері життя суспільства сучасних країн. Тут і країни з досить розвиненими, стабільними політичними системами (президентською, парламентською, змішаною, директоріальною), і країни, які мають нестабільні політичні системи, але активно формують механізми такої стабільності, і країни, де начала політичного механізму стабільного розвитку суспільства лише закладаються, а політичні моделі знаходяться в стадії формування.
Важливим аспектом політичної різноманітності сучасного світу є його поділ за політичними режимами. В багатьох країнах з розвинутою демократією це – плюралістичний режим, в ряді країн перехідного періоду розвитку – різні форми авторитарного режиму, включаючи військову диктатуру. Є цілий ряд країн з
212