В.І. Муляр політологія курс лекцій

виявилась спроба засновника європейського комунізму знайти суб’єкта перебудови суспільства і на основі інтересів цього суб’єкта виробити єдину для всього суспільства ідеологію. Це неможливо в принципі. Неможливо віднайти суспільну групу, яка змогла б точно відобразити інтереси всіх та суспільства в цілому. Це випливає із специфіки того місця, яке займає дана група у суспільстві. Про це писав сам Маркс. Але припустився логічної помилки. Думається, тому, що в даному разі зрадив собі як вченому, ставши на ідеологічні позиції певного класу. Однак, ідеологія будь - якого суспільного класу далеко не завжди є адекватним відображенням існуючого стану речей у суспільстві. В кращому разі вона може бути лише адекватним відтворенням суспільних справ з позиції саме цього класу, не більше. Тому теоретична ідея про єдину, загальну для всіх ідеологію на засадах інтересів найбільш прогресивного класу (про що казав Маркс) практично означала уніфікацію “всього і вся” у суспільстві, що і довела практика кількох десятиліть колишнього СРСР та інших країн. Заради справедливості скажемо, що в кінці свого життя соратник К. Маркса і один із засновників західноєвропейського комунізму Ф. Енгельс зрозумів цю помилку. Тоді він висловлював думку про те, що нове суспільство будуть будувати всі класи. Однак ця ідея залишилась поза увагою теоретиків і практиків комунізму.

Не можна не сказати і про метод перебудови суспільства – насильство, терор, революцію. Думається, що це була найбільша помилка Маркса. Насильство не може призвести до щастя, воно може дати лише насильство. Це закон розвитку. Спосіб завоювання політичної влади і побудови нового суспільства, запропонований політичною теорією комунізму, дав поштовх антигуманізму, бо звів вартість людського життя до нуля. На практиці революційне насильства за принципом ланцюгової реакції призвело до масового терору в усіх сферах суспільства.

На жаль, сьогодні, у час масової критики та несприйняття марксизму, спостерігається більше ідеологічного запалу, ніж наукового аналізу. Не можна впроваджувати насильство, це факт. Але можна і потрібно пояснити позицію Маркса. Думається, не останню роль у тому, що комунізм середини ХІХ століття обрав

173

шлях перебудови капіталізму на переважно політичних засадах (а не економічних), зіграла політична ситуація того часу. Західноєвропейська буржуазія, щойно одержавши монопольну політичну владу в суспільстві, не зуміла виявити політичної прозорливості, а тому жорстоко розправлялася з найменшими проявами незадоволення з боку будь - яких інших суспільних груп. Події 40-х років попереднього століття підтверджують це. В умовах такої політичної культури правлячого класу ідеологам робітничого руху не залишалось багато варіантів у виборі способів захисту прав “низів” суспільства. Революційний шлях перебудови

– закономірна пропозиція Маркса в умовах конфронтаційної політичної культури ХІХ століття. Коли ж умови змінилися (кінець ХІХ - початок ХХ століття), розробники соціально-політичної теорії комунізму великою мірою втратили орієнтири суспільного розвитку, не звернувши увагу на доречну критику марксизму з боку європейської соціал-демократії.

Нарешті, узагальнюючим недоліком марксової теорії комунізму стало однобоке розв’язання проблем рівності та свободи в суспільстві. Пріоритет першого над другим в результаті відсутності економічних і політичних механізмів їх гармонії призвів до максимального обмеження свободи людей і гіпертрофії рівності, зведення її лише до матеріального аспекту. Практика ж показала, що однобоке вирішення питання рівності і свободи дає однаково негативні результати, незалежно від суспільного устрою (чи то соціалізм, чи капіталізм).

Теоретичні суперечності соціально-політичної доктрини комунізму були піддані критиці вже в кінці ХІХ століття. Одним з перших її критиків був Є. Бернштейн, засновник соціалдемократичної політичної концепції. Зараз ця теорія досить поширена у світі, практично у всіх його частинах. Соціалістичний Інтернаціонал, що об’єднує світову соціал - демократію, нараховує близько 70 партій відповідних напрямків, біля 30 з яких є правлячими у своїх країнах або входять до урядової коаліції. Визначними діячами сучасної соціал - демократії можна назвати У. Пальме (Швеція), Г.Х. Брундтланд (Норвегія), В. Брандта (Німеччина), Ф. Міттерана (Франція), Ф. Враницького (Австрія), Ф. Гонсалеса (Іспанія) тощо.

174

Вперше соціал – демократія як політична доктрина чітко заявила про себе в кінці ХІХ століття, а на переломі віків у результаті розколу робітничого руху оформлюється організаційно у багатьох країнах світу. Таким чином, вона стала другою в ряду політичних доктрин робітничого класу. Але на відміну від теорії комунізму, який орієнтується на найбідніші прошарки суспільства в цілому, соціал - демократія є політичною доктриною так званої робітничої аристократії – найбільш освіченого, компетентного, кваліфікованого крила пролетаріату.

Кінець ХІХ століття потягнув за собою ряд серйозних соціально – економічних та політичних змін, які зумовили виникнення та становлення соціал - демократії. Насамперед, потрібно сказати про вступ суспільства на той рівень, коли людина стає основною продуктивною силою, коли ефективність виробництва прямо залежить від рівня професійної підготовки робітника, його освіти, загальної та спеціальної культури. Навчання робітника стає неминучим, рівень його підготовки має піднятися до рівня технічних, технологічних та інших вимог часу. Все це об’єктивно вимагає від роботодавця певних матеріальних поступок на користь робітників. Таким чином, закладаються підвалини нової політичної культури як робітничого класу, так і буржуазії. Ці ознаки з’явились вперше на рубежі ХІХ і ХХ століть і, перейшовши у чітку тенденцію, стали базою політичної доктрини соціал - демократії.

В умовах більш лояльних, ніж це було навіть в середині ХІХ століття, класових, політичних та інших відносин з’явились можливості економічного, політичного компромісу – поступок з обох боків. Робітник одержав можливість розширити свої економічні вимоги, але до певної межі, за якою втрачається економічна ефективність виробництва. Підприємець же до цієї межі міг поступатися, не боячись небезпеки повного знищення свого капіталу.

Ці, коротко викладені, умови дали можливість критикам Маркса сформулювати ряд суттєвих висновків, які лягли в основу соціал-демократичної теорії. Перший – гасло Бернштейна : не зупинятись ні перед якими авторитетами, зробити “прориви” в теорії. При цьому, безумовно, потрібно керуватися інтересами

175

трудящих та дотримуватись у сфері теорії “здорового глузду”. Другий висновок випливав з першого – потрібно переглянути теорію Маркса, особливо теорію додаткової вартості. В нових умовах додаткова вартість, за переконаннями Е. Бернштейна, формується не лише за рахунок трудової діяльності робітника, але й у процесі праці підприємця, менеджерів, наукових розробок у виробництві тощо. Е. Бернштейн відкинув висновок Маркса про процес відносного і абсолютного злидарювання робітників, а натомість висунув ідею розширення середнього класу. Останній, на його думку, закономірно створюється специфічними економічними тенденціями – виживанням середніх виробників, які встигають адекватно реагувати на зміну економічної кон’юктури. Крім того, доктрина соціал - демократії переглянула теорію краху капіталізму, як про це писав Маркс.

Яка ж має бути стратегія робітничого руху в цих умовах ? На думку засновників соціал - демократичної теорії, потрібно відмовитися від насильницьких форм класової боротьби як засобу вирішення проблем трудящих мас. Натомість необхідно максимально використовувати мирні, цивілізовані форми. Компроміс, таким чином, стає основним видом політичної діяльності з обох боків – верхів та низів. Тому не революція, а реформа – основний шлях розвитку суспільства.

Одним з найважливіших понять політичної теорії соціалдемократії є “соціальна держава” (“держава добробуту”). Вона визначається як сукупність соціальних інститутів сучасного капіталістичного суспільства, діяльність яких спрямована на підвищення добробуту, соціальної та матеріальної забезпеченості всіх прошарків громадян. Основним предметом уваги “держави добробуту” є соціальна сфера : соціальне забезпечення, житло, охорона здоров’я, освіта, охорона праці, забезпечення зайнятості, наука, культура тощо.

Соціальна держава створюється шляхом формування загальних фондів за допомогою перерозподілу матеріальних та духовних благ різних суспільних груп (навіть шляхом обмеження заробітної платні). Суспільно ефективною виявилась і податкова програма соціал-демократів. Вона функціонує так, що одночасно зберігає дійові стимули для виробництва (тут забезпечується

176

інтерес підприємця, робітника тощо). За рахунок прогресивних ставок податків дає можливість відносно зрівнювати доходи громадян. Цікаво, що, скажімо, у Швеції 1991 року кратність найбільшої та найменшої заробітної платні в державному секторі була 4 до 1. Соціально - економічний аспект теорії соціалдемократії виявився напрочуд вдалим : вона одночасно розвивала стимули для виробництва, тобто максимально розширювала рамки свободи в економічній, базовій для суспільства, сфері і добивалась відносної рівності для більшості членів суспільства. Очевидно, що така рівність не означала рівності з практики комунізму (рівність бідних), а навпаки, постійно піднімала рівень загального добробуту людей за рахунок гармонії виробничої сфери суспільства (свобода) та розподільчої (рівність).

Соціальна держава виявилась хоч і не теоретичним (про загальні фонди є і у Леніна), зате достатньо ефективним практичним винаходом світової соціально - політичної думки. Реалізуючи його, сучасній соціал-демократії вдалося гармонізувати економіку з політикою та соціальною сферою, створити оптимальну структуру суспільства (збереження приватної власності, створення колективної власності, загалом змішану економіку) Таким чином, за рахунок соціальної держави почати процес реформування сучасного капіталізму, надати йому людського обличчя, зробити менш поляризованим. І нарешті, вдалося згладити соціальні конфлікти у суспільстві за рахунок оптимального взаємовідношення свободи та рівності.

Майбутнє суспільство соціал - демократія розглядає як суспільство “демократичного соціалізму”. Вперше цей термін використав 1888 року Д.Б.Шоу (далі Е. Бернштейн, О. Бауер, К. Каутський). З 1945 року демократичний соціалізм стає офіційною доктриною західноєвропейської соціал - демократії. Основні риси цієї програмної концепції були відображені в ряді документів : у Франкфуртській декларації Соціалістичного інтернаціоналу (1951р.), у програмних документах західної соціал - демократії, таких як Віденська програма соціалістичної партії Австрії (1958 р.), Годегсбергська програма СДПН (1959 р.), “Декларація принципів” Соціалістичного інтернаціоналу (1989 р.).

177

Сучасна соціал-демократія трактує демократичний соціалізм як довгий процес суспільних перетворень, як суспільство майбутнього, як принцип своєї діяльності в сучасних умовах. Головними засадами на цьому шляху обгрунтовуються пріоритет колективних форм життя суспільства в усіх сферах його життєдіяльності та соціальний захист усіх членів суспільства.

Сучасна соціально - політична доктрина соціал - демократії не встановлює певні часові рамки досягнення демократичного соціалізму. На думку соціал - демократів це суспільство не може бути побудоване в одній країні окремо. Воно уявляється як новий ступінь розвитку сучасної цивілізації. Основними складовими демократичного соціалізму є : політична, економічна та соціальна демократія. Принциповими вартостями вважаються свобода, рівність, справедливість, солідаризм, а з 80 - років ХХ століття - екологія, мир на Землі, емансипація жінок тощо.

Поняття політичної демократії включає в себе багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі багатьох партій, їх змінюваність при владі в результаті вільних виборів. Економічна демократія передбачає застосування демократичних принципів у господарській системі капіталістичного суспільства. Згідно з теорією соціал - демократії, економічна демократія розвивається на двох рівнях : на рівні підприємств (контроль всіх суб’єктів виробництва за його ходом – зайнятість, соціальна політика, гуманізація праці, виробничих відносин тощо) та на рівні функціонування економічної системи в цілому (політика соціального партнерства, дотримання конституційних способів відстоювання прав трудящих і т.д). Вищим ступенем демократичного соціалізму є соціальна демократія, коли демократизуються всі сфери життя суспільства, насамперед, сфера незворотності розгортання основних прав та свобод людини (на життя, працю, відпочинок, свободу тощо).

Сьогодні світова соціал - демократія переживає певну кризу, однак думається, що основні положення її соціально-політичної доктрини суттєво впливатимуть на розвиток цивілізації довгі роки.

Однією з найвпливовіших соціально - політичних доктрин сучасного світу є лібералізм (від латинського “лібераліс” - те, що притаманне вільній людині). Виникнення лібералізму пов’язується

178

з процесом переходу європейського суспільства від феодалізму до капіталізму. Тому з самого початку лібералізм виступає як теоретична основа вільного підприємництва, як відображення політичної та економічної боротьби нового класу з феодалізмом. У економіці лібералізм проповідує свободу від феодальної станової обмеженості (цехових та інших регламентацій), свободу підприємницької ініціативи ; у політиці – свободу вільних зібрань та створення організацій вільних власників, заперечує станові та успадковані привілеї ; у сфері духовній – свободу думки, ідеології тощо.

На першому, так званому аристократичному етапі розвитку лібералізму його теоретичними засновниками виступили англійські філософи Т. Гоббс та Дж. Локк. Теорія про природні, невідчуджувані права людини, пріоритет цих стосовно прав держави, обгрунтування максимальних можливостей їх реалізації

– це були перші підвалини політичного лібералізму. З середини ХІХ ст. лібералізм вступає у другий етап свого розвитку – демократичний. Починається фундаментальне обгрунтування ліберальних ідей в різних науках : політекономії, філософії, політичній теорії. На цьому етапі формулюється основоположні принципи класичного лібералізму, які практично не змінились до сьогодні. Англієць А. Сміт обгрунтовує необхідність відміни регламентацій та обмежень прав виробника з боку державної влади, розширення простору для приватної ініціативи, створення максимально вільних умов розгортання приватного підприємництва. Він доводить, що вільна взаємодія індивідів як “суспільних атомів” з необхідністю призводить до встановлення певного рівноважного стану суспільства, який у підсумку виявиться на користь всім і кожному. “Не заважайте діяти!” – ось лозунг ліберальних економістів того часу в Європі, який щоразу з’являється і сьогодні у тих країнах, що стоять перед необхідністю розкріпачення економічного потенціалу суспільства. Цей лозунг вимагає повної свободи для приватної ініціативи, визволення економіки з - під гніту держави, забезпечення умов для вільного підприємництва.

На етапі демократичного лібералізму продовжується його філософське обгрунтування, яке пов’язують з іменем французького

179

вченого О. Конта (1798-1857 рр.). В своїй роботі “Система позитивної політики, або Трактат про соціологію, яка встановлює релігію Людства” він формулює закон трьох стадій історичного розвитку : теологічного, метафізичного та позитивного. В основі цього процесу лежить зміна людської свідомості, яка формує панівні типи світогляду : теологічний, метафізичний, позитивний. На першому етапі держава розглядається як результат дії надприродних сил, а всі політичні явища (влада, форми та методи її здійснення тощо) є волею бога. Цьому етапові відповідають дух насильства та експансії, політичні режими переважно авторитарного типу, які за формою функціонують як монархії. На другому етапі владу одержують філософи - метафізики, в цей час спостерігається піднесення ремесел, торгівлі. З’являється претензія людини до держави, яка обмежує розвиток індивідуальності. Внаслідок цього виникають революції, захоплення влади некомпетентними особами, що є передумовою суспільного прогресу. На третьому етапі панує позитивна свідомість, тобто та, яка грунтується на наукових, точних знаннях про суспільство. В цей період особливо актуалізується солідарність, яка проявляється у суспільній згоді всіх верств громадян, людини і держави. Порушення такої солідарності веде до розкладу і занепаду суспільства.

На основі економічних та філософських засад лібералізм на стадії свого демократичного розвитку сформувався і як політична доктрина. Загальновизнаною рисою цієї доктрини стала оптимістична віра в те, що історія є поступальним розвитком, в основі якого лежить постійне вдосконалення природи людини та людських стосунків. Цей висновок випливав з визначального принципу лібералізму – принципу самовизначення особистості. Згідно з цим принципом людина є вільна істота і здатна на відповідальні вчинки в усіх сферах життя. “Людина – насамперед істота, яка здатна самостійно мислити і діяти, відрізняти добро від зла. Дійсною основою суспільства є повага до людської особистості”, - так наголошує початок Маніфесту міжнародної конференції представників ліберальних партій 1947 року в Оксфорді. Послідовно дотримуючись вчення Дж. Локка, лібералізм обгрунтовує індивідуалізм, тобто пріоритет особи над

180

всіма формами колективного життя людей – групою, нацією, державою. Інтереси та добробут окремої особи, згідно з політичною доктриною лібералізму, є основною умовою та критерієм оцінки суспільного ладу.

Найважливішим принципом справедливого, цивілізованого способу життя людей, на думку лібералізму, є право приватної власності як основи суспільного життя. Воно є священним, натуральним правом кожного громадянина, тому цього права мають дотримуватись усі члени суспільства, а також створювана ними державна влада. Лише при цій умові можливі два інших принципи демократичного лібералізму – політична демократія і толеранція. Але якщо політична демократія в ході лібералізації суспільства встановлюється не зразу, а поступово, то толерантність

– іманентна риса всього процесу. Вона передбачає терпимість кожного члена суспільства до найрізноманітних форм суспільної поведінки в силу того, що кожна людина – суб’єкт власності (матеріальної, інтелектуальної).

Важливою рисою політичного лібералізму є необхідність обмеження функцій держави в житті суспільства і насамперед у сфері економічного життя, яке має бути вільним від націоналізації, планування тощо. Звідси випливає обмеження влади державного апарату, що передбачає таку його організацію, яка б не заважала свободам та активності громадян.

Приблизно з 30-х років XX століття демократичний лібералізм поступово втрачає свої позиції серед “верхів” суспільства у багатьох країнах Заходу. Насамперед це стосується США, де в результаті “великої депресії” найяскравіше проявились негативні сторони вільної конкуренції. Економічна криза, політична нестабільність, загострення класової боротьби показали, що справедлива для всіх верств суспільства економіка вільною бути вже не в змозі – потрібні вагомі впливи на економічний розвиток з боку держави. І основне завдання останньої полягало в тому, щоб економічними, а потім і політичними засобами вгамувати соціальні конфлікти, що насувалися. Держава має виконувати функцію такого регулятора, при цьому вона не повинна виконувати волю одного – двох класів, а волю всіх груп в суспільстві. Це свого роду “соціальний арбітр”, який

181

цивілізованими методами врівноважує інтереси всіх. Таким чином, лібералізм 30 - х років ХХ століття, набуває форми неолібералізму, завзятими проповідниками якого були французькі філософи М. Оріу, Ж. Ренар, Г. Гурвіч – представники інституціоналізму. Великий вклад в становлення неолібералізму вніс видатний німецький вчений Макс Вебер – родоначальник так званої теорії “плюралістичної демократії” тобто такої демократії, яка функціонує не лише за принципом більшості, але й за умови участі в управлінні державою максимальної кількості політичних сил суспільства.

Потрібно сказати, що неолібералізм не змінив своїх суттєвих принципів, він лише пристосував їх до нових умов. Він допускає втручання держави в економічне життя суспільства, духовне життя та інші сфери. Однак він пропонує це робити в розумних межах, а саме в таких, які не змінюють сутності людини як вільної істоти. Неолібералізм виступає за цивільний характер держави, пріоритет громадянського суспільства по відношенню до останньої, свободу вибору для людини, політичну, економічну та інтелектуальну конкуренцію, поділ влад заради демонополізації влади в цілому, багатопартійність, приватну власність, ринок. Керуючись реаліями сучасного розвитку, неолібералізм підтримує певний перерозподіл суспільних благ з метою соціальних гарантій “низів” суспільства. Цим він знайшов багато прихильників у західних країнах.

У вітчизняній історії доля лібералізму досить складна. Потрібно взагалі сказати, що лібералізм, так би мовити, вільних націй і невільних націй різний. В усіх країнах, де одна нація певною мірою поневолювала іншу, зміст лібералізму був різний. Зокрема, в країнах - колоніях лібералізм виражався в ідеях національної автономії. Його носіями нерідко були представники різних суспільних груп колонії. І все це на тлі процесу переходу від феодальних порядків до капіталістичних.

Зародження ліберально - демократичних ідей в українському суспільстві відносять до 20 - 40 років ХІХ століття. Біля витоків лібералізму стояли такі відомі письменники та громадянські діячі, як Г. Квітка - Основ’яненко, Е. Гребінка, М. Максимович, М. Маркевич. На цьому етапі великий вплив на розвиток ліберальних ідей мала німецька класична філософія (Шеллінг,

182