СЛОВНИК АНТИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ

ЕРЕБ (гр. Erebos — морок, пітьма) — 1) одне з начал всесвіту — вічний морок, породження Хаосу; батько Ефіра та Гемери, яких народила йому богиня ночі Нікс; 2) підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд.

ЕРЕХТЕЙ, Ерехфей (гр. Erechtheus) — 1) аттічний герой, шостий афінський володар, син Пандіона та Зевскіппи, брат Бута, Філомели і Прокни. Одружившись із Праксітеєю, дочкою Ерасіма та Дрогенії, мав трьох синів: Кекропа, Пандора й Метіона та чотири дочки: Прокріду, Креусу, Хтонію й Орітію, яку викрав Борей. У своїй державі Е. установив нову віру, а спорудивши пам’ятник Немесіді, мав на меті відвернути злочини страхом і муками сумління. За його владарювання до Афін прибула Деметра. За фіванськими переказами, Е. прибув до Афін з Єгипту під час голоду і привіз із собою велику кількість зерна; його обрали володарем і він установив свята на честь Деметри (варіант: Ісіди ). За міфом, Е. воював з містом Елевсіном, на допомогу якому прийшов син Посейдона Евмольп із фракійським військом. Щоб перемогти, Е. приніс у жертву Посейдонові свою дочку Хтонію, а її сестри, крім малої Креуси, заподіяли собі смерть, бо заприсяглися померти, коли вмре хоч одна з них. Е. переміг і вбив Евмольпа, але сам загинув від блискавки, якою на прохання Посейдона вразив його Зевс; 2) один з перших афінських володарів, якого Гея народила від сім’я Гефеста ; мав напівзміїне-напівлюдське тіло. Афіна сховала його в скриню й доручила стерегти дочкам Кекропа Аглаврі, Герсі та Пандросі. Е. виховувався в храмі Афіни, за допомогою якої скинув з трону Амфіктіона і став афінським володарем. На честь богині мудрості встановив свято Панафінеї. Одружився з наядою Праксітеєю, мав сина Пандіона. Евріпід у трагедії «Іон» розповідає, що Посейдон поховав Е. в щілині землі; 3) син Дардана, внук Зевса, володар Троади; 4) один з епітетів Посейдона.

ЕРИНІЇ (гр. Erinyes), ЕВМЕНІДИ (гр. Eumenides) — богині помсти (у римлян фурії). За Гесіодом, Е. — дочки Землі, заплідненої краплями крові Урана. Цей міф (пізнішого походження) намагається пов’язати родовід Е. з першим у світі насильством проти батьків За Есхілом, Е. — доньки Ночі; Софокл називає їх дітьми темряви й землі. У міфах вони завжди зображуються земними божествами, тісно пов’язаними з правилами й законами людського співжиття. Вони пильно стежать за тим, щоб не порушувались усталені стосунки між старшими і молодшими, батьками й дітьми, багатими й бідними, щасливими й нещасливими тощо. Іншими словами, щоб не зростала вигода однієї сторони коштом другої. Існують Е. батька, матері, родичів, дітей, бідних, тобто кожного, хто скривджений і волає про помсту. За «Іліадою», богині-месниці живуть в Аїді, звуться «жорстокими», «лютими» та «згубними». Пізніші міфографи згадують трьох богинь: Мегеру (Загрозливу), Тісіфону (Месницю) й Алекто (Безупинну). На вазах Е. часто зображені караючими божествами; старі, сиві, з лютим поглядом та зміями у волоссі, вони гавкають, як собаки, або ревуть, мов розлючені бики; змії обвивають їхні тулуби, повзуть по плечах або шиплять у руках богинь і з відкритими пащами тягнуться до жертви. Іноді Е. зображують з мечем у руках або факелом, який освітлює шлях у гонитві за винуватцем. Піфія зі страху втекла з храму Аполлона, коли побачила Е. Аполлон прогнав їх із храму туди, де карають винних, де чути стогін катованих злочинців. Богині карають не тільки смертю; за скоєний злочин вони невідступно переслідують винуватця, завдаючи йому фізичних і психічних страждань навіть після смерті. Кров убитої матері ще не висохла на руках убивці, а Орест уже зазнає мук сумління. За словами Геракліта, Е. пильно стежать за тим, щоб і в навколишній природі все залишилось у своїх межах, карають за порушення присяги та встановленої міри («Іліада», IX, 454, 569; XIX, 86, 259, 418; «Одіссея», XV, 235; XVII, 475; XX, 66 — 78). Звідси зіставлення Е. з богинями долі. Трагедія Есхіла «Евменіди», якою автор завершує трилогію «Орестея», подає чимало відомостей про богинь. Вони жадають крові матеревбивці Ореста, переслідують його від Аргосу до Дельфів, а звідти аж до Афін, і тільки заступництво Аполлона й Афіни втихомирює лють Е. і рятує Ореста. Після примирення з богами Е. (досл. «шалені, безумні») дістають імення евменіди, тобто «ласкаві, доброзичливі». Їх називали також господинями (Potniai), вельмишановними (Semnai). У трагедії Софокла «Едіп у Колоні» ті самі богині ласкаво приймають у гаю біля Афін Едіпа, що спокутував свою провину душевними стражданнями й злигоднями. В Евріпіда («Орест») Е. — муки сумління злочинця. З плином часу цих богинь почали ототожнювати з докорами сумління за скоєний злочин, тому вони вважалися добродійними богинями. У Римі фурії були охоронницями суспільного ладу й переслідували всіх злочинців, особливо вбивць.

ЕРІГОНА (гр. Erygone) — 1) дочка Ікарія, що була обернена на сузір’я Діви; 2) дочка Егіста і Клітемнестри. Е. врятувала Артеміда від месника Ореста, який убив її брата Алета, і зробила жрицею в Аттіці. За іншою версією, Е. була коханкою Ореста й мала від нього сина Тісамена.

ЕРІДА (гр. Eris) — богиня чвар та розбрату, дочка богині ночі Нікс, сестра й супутниця Ареса. Міф про Е. пов’язаний з яблуком розбрату, яке вона кинула на весільному бенкеті Пелея та Фетіди, що пізніше спричинило Троянську війну. Як богиня Е. не мала культу. У Римі її ототожнювали з Діскордією — супутницею богині війни Беллони. Ремісники шанували ще одну, «свою», добру Е., яка уособлювала змагання.

ЕРІДАН (гр. Eridanos) — 1) річковий бог, син Океана й Тетії; 2) річка на крайньому заході, де побував Геракл, питаючи в німф дороги до саду Гесперид. До Е. пливли аргонавти, вдихаючи жахливий запах від пожежі, викликаної падінням у річку Фаетона. Е. славиться бурштином, на який перетворилися сльози Аполлона, коли він оплакував Асклепія (варіант: сльози Геліад, що плакали за своїм братом Фаетоном). За іншими міфами, Е. — одна з річок підземного царства. Пізніше Е. ототожнювали з річкою По.

ЕРІКС (гр. Eryx) — син аргонавта Бута й Афродіти, мав славу борця, тричі змагався з Гераклом і був переможений; загинув від руки Геракла, коли хотів відняти в героя бика з череди Геріона. Епонім міста й однойменної гори на Сіцілії.

ЕРІМАНТ, Еріманф (гр. Erymanthos) — 1) син Аполлона, якого осліпила Афродіта за те, що він побачив її під час купання. За одним із міфів, щоб помститись Афродіті, Аполлон убив її коханця Адоніса, 2) божество однойменної річки в Аркадії.

ЕРІСІХТОН, Ерісіхфон (гр. Erysichthon) — 1) фессалієць, син Мірмідона (або Тріопа). Будучи дуже зухвалим, вирубав священний гай Деметри, хоч богиня, з’явившись в образі жриці, застерігала його від цього вчинку. Деметра покарала Е. невгамовним відчуттям голоду. Він поїв усі продукти вдома, всю свійську худобу, навіть кішок і почав жебрати. За Овідієм, Е. кожного тижня продавав свою дочку Местру (яка була наділена даром перевтілення і щоразу поверталася додому) і всі одержані гроші витрачав на їжу. Зрештою почав їсти власне тіло; 2) афінянин, син Кекропа й Аргаули, який приніс до Афін образ Ілітії.

ЕРІТІЯ, Еріфія (гр. Erytheia) — дочка Геріона ; її ім’ям названо острів, звідки Геракл гнав Геріонових волів.

ЕРІФІЛА (гр. Eriphyle) — мати Алкмеона.

ЕРІХТОНІЙ (гр. Erichthonios) — друге ім’я афінського володаря, сина Гефеста й Геї Ерехтея.

ЕРОС, Ерот (гр. Eros) — бог кохання; за старовинною міфологією, один з найдавніших богів космогонічного характеру, головна в’яжуча сила всесвіту, породження Хаосу й Урана (іноді Хаосу й Землі). За пізнішою версією, Е. був малим, примхливим і пустотливим хлопчиком, сином Гермеса (або Ареса) й Афродіти (рідше Зевса й Афродіти). Ще до того як греки оселилися на своїх землях, Е. поклонявся маловідомий народ у беотійських Феспіях, у Паріумі біля Геллеспонту і в Левктрах у Лаконії, бо всюди там е сліди його прадавнього культу. У Феспіях його шанували, поклоняючись кам’яній брилі, вважали, що Е. — син Гермеса й Артеміди. Гесіод пише, що Е. належить до найстаршого покоління богів. За одним переказом, Зевс хотів убити новонародженого Е., але Афродіта сховала немовля в густому лісі, де його вигодували левиці. Е. панує як над природою, так і над світом людей і богів, керуючи їхніми серцями й волею. Його вважали за благодійного бога весни, який запліднює землю і творить нове життя. У Феспіях кожного четвертого року влаштовувались еротидії, що супроводилися гімнастичними й музичними змаганнями. Крім того, Е. як бог кохання й дружби користувався шаною в гімнасіях, де його статуї ставили поряд із зображеннями Гермеса й Геракла. Перед боєм спартанці і крітяни приносили Е. жертву; фіванці вважали його своїм покровителем.

Тільки у 5 ст. до н. е. Е. з’являється в мистецтві. Спочатку як підліток, ще без крил, з квіткою, лірою, вінком або запаленим смолоскипом, пізніше — з крильцями, луком та стрілами. Образ Е. набув розвитку в Скопаса, Праксітеля та Лісіппа. Скопас спорудив статую Е. в Мегарах, а Праксітель зробив скульптуру для Паріума. Взаємна любов юності знайшла символічне зображення в групі Е. й Антероса, яка стояла в єлісейському гімнасії. Пізніше Е. пов’язується з міфом про Псіхсю (душу), яка після важких випробувань стала його дружиною. В елліністичну добу склалось уявлення про багатьох Е. (у римлян — амурів та купідонів).

Е. був улюбленою темою філософів, поетів і художників усіх часів. Відомі картини Рафаеля, Корреджо, Тіціана, Гвідо Рені, Греза та ін. Е. і Псіхея відображені в античному романі Апулея «Золотий осел» (2 ст. до н. е.), а також у музиці (опери Каваллі, Люллі та ін.).

Від імені Е. походять слова «еротизм», «еротика», «еротичний».

ЕСКУЛАП — латинська видозміна імені Асклепій.

ЕСОН, Айсон (гр. Aison) — батько Ясона.

ЕТЕОКЛ (гр. Eteokles) — син Едіпа та Іокасти. Коли Едіп залишив Фіви, Е. поділив царську владу із своїм братом Полініком. Сварки й незгоди між братами призвели до того, що Полінік звернувся до Адраста, який організував ополчення проти Е. — похід сімох проти Фів. Коли багато героїв полягло в боях, Е. і Полінік вирішили закінчити справу двобоєм, у якому обидва загинули.

У трагедії Есхіла «Семеро проти Фів» Е. виступає як мужній воїн, для якого найголовніше — честь вітчизни; Евріпід у «Фінікіянках», навпаки, змальовує Е. марнославним та честолюбним.

ЕТОЛ (гр. Aitolos) — 1) син царя Еліди Ендіміона, епонім Етолії. Сини Апіса, випадково вбитого Е., прогнали його. Е. прибув до країни куретів, яка стала називатись Етолією; 2) син Оксіла, брат Лаія. Е. помер у ранньому віці, йому спорудили гробницю біля брами, яка вела до Олімпії.

ЕТРА (гр. Aithra) — 1) дочка Піттея, царя Тройзену, дружина Егея, мати Тесел. За одним із переказів, Е. викрали Діоскури, і вона стала рабинею Єлени, з якою прибула до Трої; 2) дочка Океана, дружина Атланта, від якого в неї народилися Гіади та Гіас.

ЕФАЛІД (гр. Aithalides) — син Гермеса й Евполемеї, вісник аргонавтів, який мав дивовижну пам’ять. Боги дали йому право жити то в підземному царстві, то на землі. Після смерті Е. його душа деякий час блукала світом, а потім уселилася в тіло Піфагора, зберігаючи пам’ять про попередні свої мандрування.

ЕФІАЛЬТ (гр. Ephialtes) — один з Алоадів.

ЕФІР, Етер (гр. Aither) — верхній шар повітря, місце перебування богів. Е. — син Ереба й Нікс (Гесіод), або Хаосу й Темряви, чоловік Гемери (Дня) або Землі. Пізніше вважали, що Е. — це найвища оболонка всесвіту, з якої виникли сонце і зірки, і в якій живуть боги. У Платона Е. виступає як окрема небесна стихія, чітко відмежована від чотирьох земних — землі, води, повітря і вогню. Арістотель наділяв Е. здатністю до вічного кругового руху і трактував його як першу рушійну силу всесвіту. Лукрецій теж розглядав Е. як начало, що рухає небесні тіла і складається з найлегших найрухливіших атомів.

ЕХО (гр. Echo) — німфа, уособлення відлуння, що його чути в горах та лісах. За одним із переказів, Е. покохав Пан. Але за те, що вона віддала перевагу Сатирові, Пан намовив пастухів, і вони роздерли німфу. За іншою версією, Е. закохалася в Наркіса, який був до неї байдужий; від страждань неподіленого кохання вона так висохла, що залишився тільки її голос. Існував також міф про те, як ревнива Гера розшукувала свого зрадливого чоловіка серед німф, а Е. своїми розмовами відвертала увагу богині; за це Гера позбавила її членоподільної мови. Відтоді Е. може повторювати лише закінчення почутих слів.

ЕЯ (гр. Аіаіе — країна) — міфічна країна по той бік великого північно-східного моря, де владарював Еет і куди їхали аргонавти по волоте руно. Там, на краю Океану, в ефіопів зберігається в золотій кімнаті проміння Геліоса, який звідси починає свою мандрівку по небу. Пізніше, коли греки познайомилися з далеким узбережжям Чорного моря, Е. перенесено в Колхіду. На берегах річки Фасід було місто Е. з теремом Медеї і храмом Ясона.

ЄВРОПА (гр. Europe) — в епосі (Іліада, XIV, 321) — дочка Фенікса; за іншою версією міфа, донька фінікійського царя Агенора, сестра Кадма. Коли Є. з подругами гралася на березі моря, Зевс у вигляді білого бика викрав її і приніс на острів Кріт. Там Є. народила від Зевса Міноса й Радаманта (за пізнішими переказами, ще й Сарпедона ), потім одружилася з бездітним Крітським царем Астеріоном, який залишив владу над островом її синам. Міф про Є., без сумніву, містить риси східного зооморфізму, як і міфи про Кадма та Мінотавра. Є. шанували на Кріті і в Фівах як тубільне божество. Геродот раціоналізує міф про Є. і вважає, що це фінікійська царівна, яку викрали крітські купці.

Викрадення Є. — улюблений сюжет багатьох митців (Тіціан, Клод Лоррен, В. Сєров та ін.).

ЄГИПТ, Єгипет (гр. Aigyptos) — син Бела, брат Даная ; в грецькій міфології епонім країни Єгипту. Данай мав 50 доньок, а Є. 50 синів, які хотіли одружитися з Данаїдами. Коли Данай з родиною змушений був утікати від синів Є. до Арголіди, переслідувачі пішли слідом за втікачами і знову вимагали одруження. Данай, нарешті, згодився, таємно наказавши своїм дочкам у шлюбну ніч повбивати наречених. Батьків наказ виконали всі за винятком Гіпермнестри, що кохала свого чоловіка Лінкея. За іншою версією, Є. сам прибув до Арголіди й помер з туги за синами, яких повбивали Данаїди.

ЄЛЕНА (гр. Helene) — дочка Зевса й Леди, дружини Тіндарея, сестра Діоскурів і Клітемнестри; найвродливіша з жінок і одна з найпопулярніших героїнь давньогрецького епосу. Первісно Є. — старомінойське божество рослинності та пелопоннеське божество родючості і світла. В епосі її зображено смертною жінкою, дружиною царя Спарти Менелая. В юності Є. викрав Тесей; визволена своїми братами, вона повернулася до Спарти. Багато героїв, які прагнули руки Є., поклялися, що ніколи не піднімуть зброї проти її чоловіка і в усьому будуть йому допомагати. Коли Паріс викрав Є. й повіз її до Трої, Менелай покликав на допомогу грецьких героїв, і вони вирушили в похід проти троянців. Під час Троянської війни Є., живучи в Трої як дружина Паріса, бажає повернутися до першого чоловіка й доньки Герміони. Пріам і троянські старійшини віддають належне вроді Є. Після захоплення Трої Є. разом з Менелаєм повертається в Спарту. У післягомерівських версіях міф про Є. ускладнився й доповнився новими подробицями, які, мабуть, були почасти запозичені з різних місцевих міфів. Із двох натяків в «Одіссеї» (IV, 276; VIII, 517) розвинулася легенда, що після смерті Паріса Є. нібито стала дружиною його брата Деїфоба, якого після захоплення Трої видала Менелаєві. З інших натяків в «Іліаді» й «Одіссеї» про перебування Менелая з Є. в Єгипті виник переказ про те, що Є. зовсім не була в Трої, а жила в єгипетського царя Протея, який і повернув її Менелаєві. Щоб примирити цю версію з епосом, вигадали, начебто в Трої був лише «привид» Є. Розповідалося, що позашлюбні сини Менелая після його смерті прогнали Є. зі Спарти. Вона втекла на Родос, де й закінчила життя, повісившись на дереві. Після смерті душа Є. була перенесена на острів Левку, де вона одружилася з Ахіллесом. Культ Є. процвітав у Лаконії, де він був пов’язаний з уявленням про вмирання й оживання природи (пор. воскресіння Є.). Як і її брати Діоскури, Є. вважалася покровителькою моряків.

Міф про Є. надихав античних і новочасних письменників (трагедія Евріпіда «Є.», втрачені трагедії Софокла «Лаконянка», «Посольство за Є.», панегірики Горгія та Ісократа, Гете в другій частині «Фауста», «Є. Спартанська» Е. Верхарна, «Троянської війни не буде» Ж. Жіроду та ін.). Міф про Є. відбився також у творчості художників різних епох (Зевксіс, Полігнот, Рафаель, Клод Лоррен й ін.) та композиторів (Глюк, Сен-Санс, Ріхард Штраус, Оффенбах).

ЄХИДНА (гр. Echidne) — жахлива кровожерна потвора, напівжінка-напівзмія; дочка Тартара й Геї (варіант: Хрісаора й Каллірої). Від Тіфона Є. народила чимало страховищ: Химеру, Кербера, Лернейську гідру й Ортра. Ортр зґвалтував Є. і вона народила Немейського лева та Сфінкса. Місцеперебуванням Є. вважались Аїд або печера в Кілікії. За пізнішим міфом, Є. народила від Геракла трьох синів, один з яких, Скіф, став родоначальником скіфів. Є. вбив Аргос.

Переносно Є., а також похідні утворення: єхида, єхидний, єхидство, єхидувати й ін., — тісно пов’язані з поняттями «злий», «підступний», «лукавий».

Єхида! Аби підвести чоловіка, аби шкоди другому наробити. Панас Мирний. Повія.

ЖЕРТВА, Жертвоприношення (гр. thyma, thysia) — релігійний обряд уласкавлення та вшанування богів, духів, душ померлих предків різними дарами. В основі жертвоприношення лежить релігійне уявлення про втручання надприродних сил у життя людей. Обряд цей набирав інколи жорстоких форм: принесення в жертву людей, зокрема дітей.

ЖРЕЦТВО — суспільна (станова чи кастова) група людей, що виконували релігійні обряди. Найбільшого розвитку досягло в Єгипті, Індії, Іудеї та ін. На відміну від релігій Сходу, в Греції не було ж. в загальноприйнятому розумінні: у полісах кожен громадянин міг приносити жертви, виконувати очищення, узливання та інші священні дії. Жерця, як правило, обирали на рік або на кілька років, часом призначали жеребкуванням. Деякі «посади» жерців діставались у спадщину на ціле життя (Евмольпіди в Елевсіні, Бранхіди в Дімах). В елліністичний період сан жерця можна було купити. Жерцем міг бути лише повноправний громадянин, здоровий психічно й фізично. Жриці іноді мусили зберігати цнотливість (наприклад, жриці Артеміди в Орхомені). Деякі з них були обмежені в їжі (жриці Посейдона не повинні були їсти риби), іншим заборонялося заходити до лазні, до родинної господи тощо. Жерці не мали особливої платні за свою роботу, але брали частину м’яса жертовних тварин та подарунки віруючих. В античній Греції державним культом відали найвищі службові особи, а не жерці (в Афінах — архонти-басилеї). У Римі ж. організовувалося в колегії, обов’язком яких був громадський культ (родинним культом відав господар дому). Римське ж. відігравало більшу роль у житті суспільства, ніж грецьке. У Римі жерці були службовими особами, відали календарем, оберігали закони, вступали в міжнародні зносини, засідали в сенаті тощо. Понтифіки, фламіни, весталки були високими колегіями жерців. Великий вплив на суспільне життя країни мали авгури ; салії обслуговували культ Марса Квіріна; арвальські брати, луперки, жерці Фавна відали сільськогосподарським культом. Християнство перейняло чимало римських культів. У переносному значенні жрець — той, хто присвячує себе служінню чомусь: жрець Аполлона — митець, жрець Морфея — сплюх (жарт.), жрець Вакха — п’яниця тощо.

З своєї роботи він не робив таємниці і не виставляв себе жерцем науки. Ю. Смолич. Світанок над морем.

ЗЕВС, Дій (гр. Zeus, род. відм. Dios) — син Кроноса й Реї, верховний бог греків, цар і батько богів та людей. Його постійне місцеперебування — гірське пасмо Олімп. Коли 3. був ще немовлям, Рея за порадою Геї сховала його від чоловіка в гроті на горі Їда. Годувала З. коза Амальтея, а жерці-курети заглушали своТми піснями плач дитини, щоб не почув його Кронос. Коли З. підріс, він повстав проти батька, переміг його й став володарем богів. Від найдавніших часів пелазги шанували З. як символ природи. А в зв’язку з тим, що він мав оракул у Додоні, його звали також додонським або пелазгійським царем. З розвитком еллінської цивілізації уявлення греків про З. змінювалися. Згідно з ученням орфіків, З. репрезентував найвищий шар повітря — ефір як символ фізичного явища, Гера — нижчий шар повітря — була для нього одночасно й сестрою, і дружиною. В епосі З. — батько богів і людей. Під іменем Горкій він виступав як покровитель законів, як Ксеній охороняв закон гостинності. Як З. Геркей він був опікуном дому, родини, майна народу та країни. Нарешті, він дістав ім’я Гелленій як національне божество, що об’єднує грецькі племена в одне ціле. Він вважався повелителем людської долі і тримав у своїх руках терези, на яких зважував добрі й погані вчинки смертних. У палаці 3. стояли дві урни: в одній містилось добро, у другій зло. Спершу в кожній області шанували своє окреме божество, якому підкорялися небесні світила і стихії, громи та блискавки. Таким, певне, були Амфітріон у Фівах, Агамемнон в Аргосі й ін. З виникненням загальногрецької культури місцеві божества злилися в народній уяві в один образ З. В окремих областях збереглися тільки деякі епітети бога: З. Амфіарай, З. Амфітріон, З. Агамемнон і под. Коли З. потрясає егідою, здіймається буря, падає дощ тощо. З. посилає попутний вітер, дарує погожі дні. Його влада над богами нагадує стосунки давніх мікенських царів із своїми підлеглими. Головним святилищем бога була Олімпія в Еліді, де стояв відомий храм З. і де на його честь були встановлені Олімпійські ігри. У культі З. збереглися пережитки тотемізму: його священними тваринами були орел та бик. Атрибути З. — егіда, скіпетр, інколи молот; він дарує на війні і змаганнях перемогу. Владу над світом З. поділяв із звільненими з утроби Кроноса братами й сестрами: Посейдон був володарем моря, Аїд — підземного царства тіней, а сам він — верховним володарем людей та богів, царем Олімпу, Спочатку Гея розгнівалася на 3. за те, що він жорстоко покарав її дітей-титанів, які виступили проти Громовержця на стороні Кроноса, і породила гігантів, намовивши їх повстати проти богів. З. переміг гігантів за допомогою Геракла. Невблаганна Гея народила від Тартара Тіфона, якого З. теж здолав. Крім Метіди, Феміди й Гери, які в різний час були законними дружинами З., він закохувався в багатьох інших богинь, німф та смертних жінок і мав від них дітей. Діана народила від нього Афродіту, Мнемосіна — дев’ять муз, Деметра — Персефону, Лето — Аполлона й Артеміду, Майя — Гермеса. Ніоба народила царя Арголіди Аргоса, Даная — Персея, Електра — Дардана, Семела — Діоніса (Вакха), Європа — Міноса, Сарпедона й Радаманта, Леда — Єлену й Полідевка, Алкмена — Геракла і т. д. В основних рисах міф про З. викладено у Гомера та в Гесіодовій «Теогонії». У Римі З. злився з Юпітером.

Найвизначнішою скульптурою З. була статуя в Олімпії, яку спорудив Фідій. Статуя вважалась одним із семи чудес світу. На золотому троні сидів велетенський бог, у вісім разів більший за людину. У витягнутій лівій руці він тримав богиню Ніке (Перемогу), а правою спирався на жезл, на якому сидів золотий орел з розпростертими крилами. Перекинутий через ліве плече золотий плащ, оздоблений зображеннями тварин і квітів, прикривав йому ноги аж до ступень. Підніжок підтримували леви. З-під золотого маслинового вінка спадали кучері. Цю статую згодом перевезли до Константинополя, але вона згоріла там під час пожежі. Статуя роботи Фідія була для стародавнього світу священним зразком, і численні копії в сучасних музеях дають змогу здогадуватися про її справжній вигляд. Подібна статуя е і в Ермітажі. Найкраще погруддя 3. міститься у Ватікані (З. Отріколі). У живописі 16 — 18 ст. відтворювалися сцени з міфів про З., пов’язані з Данаєю, Європою, Іо, Ледою, Семелою, Антіопою (Корреджо, Тіціан, Тінторетто, Рембрандт та ін.). У літературі до образу З. звертаються від античності до наших днів.

У переносному значенні З., — визнаний ватажок, чільна постать, що не має собі рівних.

«Але ж постать! Але ж поставний напродиво!.. Які плечі!.. Оце правдивий вінець сотворіння! Зевс! Суще зразець чоловічої сили та краси!» — думала Марта Кирилівна і почала пускати в очей солоденькі проміння на вуси й очі того Зевсе. І. Нечуй-Левицький. Навіжена.

ЗЕТ, Зеф (гр. Zethos) — 1) син Зевса й Антіопи, брат Амфіона. На противагу братові З. зображували простим пастухом-мисливцем; 2) один із Бореадів.

ЗЕФІР (гр. Zephyros) — син Астрея й Еос, брат Борея й Нота, бог західного вітру, що починав віяти навесні й досягав кульмінації влітку. Гарпія Подарга народила від З. прудконогих коней Ахіллеса. Хоч і теплий, цей вітер часто приносив із собою дощі та бурі. Але в західній частині Середземного моря З. завжди був легким і приємним. Звідси різниця в уявленні про З.: греки вважали його швидким і сильним вітром, а римляни звали приємним вітерцем.

Метафорично з. — легкий вітерець, легіт.

Легкокрилий зефір походжав над балкою, куйовдив кучеряве верхів’я, дуби гули і шуміли. Г. Коцюба. Перед грозою.

ЗОДІАК (гр. zodiakos kyklos — звірине коло) — сукупність 12 сузір’їв, через які відбувається видимий річний рух Сонця: Водолій, Риби, Овен, Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козоріг. У кожному зодіакальному сузір’ї Сонце перебуває в середньому близько місяця, тому місяці прийнято позначати знаками З. (див. Зорі). Давні греки пов’язували знаки з. з міфами: Овен — золоторунний баран, що ніс Фрікса й Геллу, Телець — бик, який викрав Європу, Близнята — Діоскури, Лев — Немейський лев, Стрілець — Кентавр, Рак — рак, що хотів допомогти Лернейській гідрі, коли на неї напав Геракл, тощо.

ЗОЛОТЕ РУНО (гр. chrysomallon deras) — руно чудесного золотого барана, на якому Фрікс та Гелла тікали від мачухи Іно. Після загибелі сестри Фрікс потрапив до казкової східної землі Еї (пізніше ототожнюваної з Колхідою) і був прийнятий тамтешнім володарем Еетом; він приніс барана в жертву Зевсові Фіксію як опікунові втікачів, а руно повісив у священному гаї Ареса, де його охороняв невсипущий дракон. За одне покоління до Троянської війни родич Фрікса Ясон викрав з. р. і привіз його до Греції (Див. Аргонавти ).

ЗОЛОТИЙ ВІК (гр. chrysus aiоп, лат. aurea aetas) — період, коли люди вели райське життя без підневільної праці, а також без воєн, розбрату й чвар. У рисах, які характеризують те життя, відсутні елементи вищого інтелектуального порядку, і «раювання» зводиться до тваринного добробуту, що свідчить про глибоку давнину переказів (ідеться, мабуть, про добу становлення класового суспільства). З розкладом первіснообщинного ладу становище общинників різко погіршало, і в спогадах народу попередня епоха уявлялася часом насолоди й щастя. Такі уявлення про щасливий період у житті людства знаходимо в переказах різних народів (вавілонські та біблійні міфи про життя перших людей у раю та вигнання їх звідти за гріхопадіння тощо). У деяких міфах щасливе життя зображується відділеним від людей класового суспільства не часом, а простором. Існують міфи про «щасливі острови» десь на краю землі за океаном. У грецькій літературі міф про 3. в. розвинуто в поемі Гесіода «Роботи і дні». Тут поет веде оповідь про чотири покоління: золоте, срібне, мідне й залізне. Між двома останніми він поставив покоління героїв, яке гальмувало поступове погіршання людського роду. За Гесіодом, людей створили боги, коли на небі владарював Кронос. Люди не знали ні горя, ні турбот, ні старості. Смерть, легка, як сон, наставала після тривалого щасливого життя. Земля сама давала людям усе потрібне, а люди мали багато худоби і працювали стільки, скільки хотіли. Після смерті люди цього покоління перетворилися на добрих духів, спасителів людства. Після 3. в. настав Срібний вік. Люди цього віку теж наділені надприродними якостями. Дитинство в них тривало ціле століття, зрілість була недовгою. До загибелі людей призвела гординя: вони не хотіли приносити богам жертв, тому Зевс винищив їх. Трете покоління Гесіод називає мідним. Люди жили в мідних житлах, працювали за допомогою знарядь із міді. Це покоління не знало рільництва і добувало їжу насильством і грабунком. Люди Мідного віку перебили одне одного. На зміну їм прийшло войовниче й шляхетне покоління героїв. Усі вони загинули під час походу сімох проти Фів та в Троянській війні. Свій вік Гесіод називає залізним. У цьому поколінні боги не дають людям перепочинку від турбот і горя, життя коротке, діти народжуються старими; панують чвари, на землі править не закон, а сила; зникає сором. Людство прямує до загибелі — Зевс знищить і це покоління. Гесіод штучно поєднує два міфи: легенду про З. в. та уявлення про «щасливі острови», що їх зустрічаємо також в епосі. Міф про покоління розробляли й інші грецькі письменники, згодом його запозичили римляни. Виклад цього міфа в «Метаморфозах» Овідія дещо відрізняється від розповіді Гесіода. Овідій не включає в розповідь Віку героїв, тому міф у нього зберігає логічну стрункість переходу від кращого до гіршого. В описі 3. в. Овідій підкреслює відсутність тих рис римського побуту, що були особливо ненависні в епоху становлення імперії: не було законів і суддів, люди не знали страху перед смертною карою тощо. Описуючи Срібний вік, Овідій пропускає казкові подробиці про тривале дитинство людей цього покоління. При описі Мідного віку поет обминає деталі, які вважає невірогідними (мідні будинки, відсутність хлібних злаків тощо). Змальовуючи Залізний вік, автор згадує особисту власність на землю, яка за часів Гесіода ще не вважалася суспільним лихом. Міф про 3. в. був дуже популярний у грецьких та римських письменників. Автори комедій іноді описували його в жартівливих барвах, наголошуючи, зокрема, на достатку їжі в ту щасливу добу. Успадковані від античності уявлення про З. в. широко використовувались у літературі нового часу і вплинули на погляди " ряду соціологів, які бачили в міфі відбиття історичної дійсності (Ж. Ж. Руссо й ін.). В. І. Ленін піддав гострій критиці такі погляди.