СЛОВНИК АНТИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ

У переносному значенні А. є синонімом слова «велетень». Ох я нещасний Атлас! Цілий світ, Світ цілий туги мушу я носити, Вагу ношу незмірну... Г. Гейне. Ох, я нещасний Атлас!... (переклад Лесі Українки); 2) мешканець Атлантиди.

АТЛАНТИДА (гр. Atlantis) — міфічний острів; Платон у діалогах «Крітій» і «Тімей», посилаючись на давньоєгипетські перекази, що їх Солон почув від єгипетських жерців, повідомляє, що А. нібито була квітучою державою, якою правили могутні володарі, а з мешканцями острова — атлантами — воювали предки афінян. За велінням Зевса атланти були затоплені Атлантичним океаном за надмірну гордість. А. часто ототожнювали з «островами блаженних», пізніше з Африкою й Америкою. Проте більшість учених заперечує існування Атлантиди в Атлантичному океані. Грецький геолог Галанопулос висунув гіпотезу (її підтримують і радянські вчені), що міф про загибель А. виник як спогад про вибух острова Тіри (Санторіну) в 14 ст. до н. е., від якого постраждав також Кріт і занепала мінойська культура.

Метафорично А. — прекрасна заповідна країна; пошуки А. — самовіддані спроби зробити відкриття. Не раз я ще зомлілая впаду Перед покритою статуєю Ізіди. Не раз я з кораблем на дно піду, Шукаючи нової Атлантиди. Леся Українка. О знаю я, багато ще промчить...

АТРЕЙ (гр. Atreus) — мікенський владар, син Пелопа й Гіпподамії, батько Агамемнона та Менелая, брат Тієста. За Гомером, А. владарював без усяких пригод і помер своєю смертю. Згідно з іншими переказами, між ним і Тієстом точилася боротьба за царський трон. За намовою Гіпподамії А. і Тієст убили Хрісіппа, Пелопового сина від однієї з Данаїд. Після вбивства, обидва втекли до мікенського царя Еврістея, а коли той загинув у боротьбі з Гераклідами, А. став царем Мікен. Тієст покохав дружину А. Аеропу і спокусив її. Це спричинило цілу низку жорстокостей, що пізніше стало сюжетом численних трагедійних творів. Тієст, що разом з А. владарював над південною частиною Мікен, був прогнаний, і щоб помститися, намовив сина А. Плейстена вбити батька. Але А., не впізнавши сина, вбив його, і за те жорстоко покарав Тієста. Нібито для примирення запросив брата разом з Аеропою й дітьми до себе в гості. Дітей перебив і порізані на шматки тіла їх подав гостям до столу, а Аеропу кинув у море. За такий злочин рід А. був приречений богами на великі злигодні. За велінням оракула, А. вирушив на розшуки Тієста, якому пощастило втекти з фатальної гостини, і прибув до царя Теспрота. Тут одружився в Тіестовою дочкою Пелопією, яка завагітніла від батька, не знаючи, хто він такий. Вона народила Егіста, який згодом убив А., хоч останній наказав йому вбити свого батька Тієста. Пелопія закололася мечем. Ідея міфа — розплата дітей за гріхи батьків і помста за вбивство родича по материнській лінії, що пов’язується з епохою матріархату.

АТРІДИ (гр. Atreides) — сини Атрея Агамемнон і Менелай.

АТРОПА, Атропос (гр. Atropos — безповоротна) — одна з трьох мойр, що перетинала нитку людського життя без огляду на вік, стать і стан особи, яка повинна була вмерти. В уявленні стародавніх греків вона поставала в образі старої жінки з ножицями в руках, у чорному вбранні, з клубками ниток.

АТТІС (гр. Attis) — 1) син фрігійського володаря Калавса, культ якого пов’язувався з культом Реї Кібели і особливо процвітав у Пергамі. Німфа Нана зачала А. від плода мигдалевого (варіант: гранатового) дерева (мотив народження божества непорочною дівою). За переказом, А. був першим жерцем Кібели і її коханцем. За велінням Зевса на полюванні його поранив вепр, але на прохання Кібели воскресили боги. За фрігійським переказом, Кібела з ревнощів наслала на А. божевілля, він оскопив себе й помер. Після смерті А. відродився у вигляді сосни (варіант: фігового дерева). Культ А. 204 р. до н. е. перенесено до Риму. Святкування на його честь проходило навесні. 25 березня при церемонії похорону А. запалювали ясне світло, жрець проголошував воскресіння бога і сум змінювався радощами. Потім відбувалось обмивання зображень А. й Кібели в річці. Обряди включали священні трапези з хліба й вина (пор. християнське причастя). Відбувався також обряд тавроболій: учасник обряду спускався в рів під поміст, на якому заколювали бика, між щілинами настилу стікала кров і кропила людину. Особливо популярним культ А. був за владарювання Калігули та Клавдія; 2) син Геракла й Омфали (за Геродотом, син царя меонів Манеса), батько Тірренія й Лідія; 3) син лідійського царя Креза, відомий своєю незвичайною любов’ю до батька й відданістю йому. Був німий від народження; одного разу під час бою побачив воїна з піднесеним над головою батька мечем і закричав: «Воїне, не вбивай Креза!»; 4) молодий троянець, товариш Енея, який прибув з ним до Італії і став родоначальником аттідів.

АУСПІЦІЇ — (лат. auspicia) — ворожіння авгурів. А. поділялися на п’ять категорій: 1) за небесними знаменнями: зверталась увага на місце виникнення блискавки — якщо ліворуч від спостерігача, оберненого обличчям на південь, то призвістка вважалася щасливою, коли праворуч — несприятливою; 2) за криком і польотом птахів; одні птахи (соколи, орли, шуліки) подавали знамення напрямом свого польоту, інші (круки, ґави, сови та ін.) — криком або співом; 3) за дзьобанням зерна. Коли птах весело дзьобав зерно — на щастя. Цей вид ворожби практикувався здебільшого на війні, і тому часто військо супроводив годувальник із фургоном курей; 4) ворожіння за поведінкою чотириногих тварин; 5) а. за будь-якими незвичайними подіями. У Римі для проведення а. існували постійні місця. Засідання сенату відбувались у закритих приміщеннях, пристосованих для ворожіння.

Переносно а. — види на майбутнє.

АФАРЕЙ (гр. Aphareus) — 1) один із грецьких ватажків у Троянській війні ; 2) володар Мессіни, батько Іда й Лінкея.

АФАРЕТІДИ (гр. Apharetidai) — сини Афарея Ід і Лінкей.

АФАЯ (гр. Aphaia) — богиня, ототожнювана з крітською Діктіною, особливо шанувалася в Егіні, де був її храм.

АФІНА, Атена, АФІНА ПАЛЛАДА (гр. Athena, Pallas Athena) — давньогрецька богиня, одне з верховних олімпійських божеств. Зевс мав багато жінок і коханок. Першою його дружиною була найрозумніша з богинь Метіда. Але Уран і Гея (Небо й Земля), божества давнього покоління богів, застерегли, що коли Зевс матиме від Метіди сина, то він буде могутніший за нього й відніме в нього трон. Тому, коли Метіда завагітніла, Зевс проковтнув її. Згодом звелів розбити собі голову і звідти вийшла А., що успадкувала від матері розум і розсудливість. Проте мати її не народжувала, і вона була позбавлена жіночих нахилів; А. — богиня-чоловік (Андротеа) на противагу розніженому Діонісові, що був богом-жінкою. А. — витвір суто грецький, втілення державної мудрості, величної й незламної сили. У різних областях Греції її як божество уявляли й розуміли по-різному. Деякі перекази зображували А. покровителькою осілого життя і праці. Вона — товаришка Гефеста, покровителька ручної праці; афінські гончарі шанували її нарівні з Прометеєм, який дав вогонь для випалювання глини. У «Роботах і днях» Гесіода її слугою е тесля. Такі мирні риси вдачі не пасують до міцного щита і грізного списа, які Гомер (за більшістю міфів) дає в руки богині, її атрибути змія і сова, яка бачить уночі, — ознака, що богиня не спить удень і вночі.

В Аттіці, Еліді, Ахеї, Лаконії, на берегах Малої Азії, на островах Егейського моря, в Лівії, Італії, Сіцілії їй поклонялись як суворій, войовничій і справедливій богині, символізуючи в її йменні моральні, вольові й етичні уявлення тогочасного світу. З А. пов’язано назву головного міста Аттіки — Афіни (Athenai). Богиня символізує собою ясність ефіру, небесну силу, яка керує блискавкою, хмарами й світилами. Згодом А. стає божеством духовної діяльності, мистецької винахідливості й мислення. Космогонічний переказ приписує А. походження з води, тому численні озера й річки вважались місцями культу богині. Вона була також богинею Місяця, допомагала породіллям (пор. Ілітія ). Особливо багатий на символічні натяки і спогади афінський культ богині, яку шанували в двох святилищах: в Ерехтеї, де стояло її дерев’яне зображення (за переказом, воно впало з неба), та в Парфеноні. Перше святилище існувало в сиву давнину; з ним пов’язувалися спогади про культ А. Тут росла священна маслина, були сліди боротьби богині з Посейдоном, могили героїв і пам’ятники жрецьких родів, які мали стосунок до її культу. А. Ерехтея, А. Паллада — покровителька міста, її тут шанували нарівні з Ерехтеєм — стародавнім афінським владарем-автохтоном, який був її жерцем. Пізніше культи інших богів змішалися з культом А. Найважливішими святами на честь А. були: скірсфорії (наприкінці червня), під час яких ішла святкова процесія з Афін до Фалера; прохаристерії — святкування приходу весни; осхофорії — свято збирання винограду; халкеї — свято на честь Гефеста й А.; панафінеї — свято, коли до храму А. приносили пеплос і надягали його на статую, тощо. Під час цих свят юнаки давали богині присягу на громадянське служіння. В «Іліаді» А. зображена богинею мужності й войовничості. Персей, Беллерофонт, Тідей, Ясон, Геракл, Ахіллес, Діомед, Одіссей — її улюблені герої. На противагу Аресові — богові безумної відваги, жорстокої, агресивної, часто несправедливої війни. А. — покровителька війни оборонної, вона втілює свідому хоробрість і мужність, допомагає своїм улюбленцям у хвилини крайньої небезпеки і веде їх до звитяги. Тому Ніке її постійна супутниця. А. навчила Еріхтонія приборкувати й запрягати коней і допомогла Беллерофонтові вгамувати Пегаса. Вона була також знавцем морської справи. З її допомогою Данай спорудив п’ятдесятивесельне судно для переправи до Греції, а аргонавти — корабель «Арго». Пізніше в перекази про А. увійшли міфи етичного характеру. Вона стала богинею миру й добробуту, освячувала шлюби, посилала людям здоров’я тощо. Її шанували як богиню народних зборів (Агорайа), керівницю у важливих справах (Архегетіс), покровительку окремих союзів та ін. Коли почало розвиватися мистецтво, вона стала покровителькою розумової й художньої творчості, їй приписують винахід флейти й військового танцю. У мистецтві А. зображували войовничою богинею зі списом, щитом, у шоломі та із статуєю Ніке; іноді з нею був атрибут жіночої праці — прядка. Першим дав ідеальне втілення А. Фідій. З численних його творів відомі: статуя А.-Діви (Athena Parthenos) на Парфеноні з егідою, у шоломі, із сфінксом, списом, щитом і статуеткою Ніке на правій руці; бронзова статуя Афіни Промахос із щитом і в шоломі, вершок якого було видно далеко з моря; бронзова статуя Лемноської Паллади в жіночому головному уборі, що зображувала її як богиню миру й духовної діяльності. У всіх цих статуях митець відтворив ясність духу, величний спокій і духовну могутність богині. А. зображували із совою біля ніг або з вужем (пережитки тотемізму в культі богині).

Образ А. знайшов утілення в творах Н. Пуссена, К. Лоррена, С. Боттічеллі, А. Мантеньї, Я. Тінторетто, П. Веронезе й інших художників, а також у музично-драматичному мистецтві, особливо 17 — 18 ст.

У Римі А. ототожнювали з Мінервою — покровителькою ремесла й лікування (Мінерва Медіка), що вважалася також богинею війни. Юпітер, Юнона й Мінерва утворювали так звану Капітолійську Трійцю зі святинею на Капітолії. У храмі Мінерви на Авентині збиралися поети й актори, на пагорбі Целій містилося святилище Мінерви Медіки, куди ходили на прощу хворі. Ремісники й митці влаштовували на її честь свята між 19 — 24 березня; в ці дні шкільна молодь приносила вчителям плату за навчання. З ім’ям Мінерви пов’язано чимало афоризмів: «Мінерва, що вийшла з голови Юпітера» — те, що з’явилося в готовому вигляді; «Сова Мінерви вилітає ночами» — мудрі думки з’являються вночі тощо. Мудрість богині нерідко обігрується і в літературі:

Пафос твій смішний для мене, Дóтеп твій не мід, а оцет, А сю приказку латинську Знаєш Sus Minervam docet *. І. Франко. Страшний суд.

* Свиня Мінерву вчить (лат.)

АФРОДІТА(гр. Aphroditē) — одне з 12 верховних божеств Олімпу, богиня вроди й кохання, мати Ероса, цариця німф і грацій. За Гомером, А. — дочка Зевса й океаніди Діони. (За Гесіодом, А. народилася з морської піни, коли в море впали краплі крові оскопленого Зевсом Урана. Звідси етимологічний зв’язок імені богині з гр. aphros — піна.) А. володіє поясом, який може зробити будь-яку смертну жінку чи богиню «гарнішою, ніж сама краса». Таким чином, А. є втіленням краси, чарівної жіночності. Золотоволосою, з блискучим і вологим поглядом та солодкою усмішкою на вустах постає вона в «Іліаді». Там ідеться також про А. Переможницю (Нікефорос), Войовничу (Арейа), Царствену (Басілея), яка є покровителькою троянців. Згодом до цих образів додаються інші риси: А. стає богинею кохання, охоронницею шлюбів (А. Генетейра, Гамостолос). Вона допомагає закоханим і карає тих, хто зневажає кохання. Оповіді про її заміжжя з кульгавим Гефестом і любовні пригоди s Аресом уперше знаходимо в «Одіссеї». З розповіді Гесіода про народження А. з шумовиння морських хвиль виникає уявлення про неї як про покровительку мореплавства; звідси епітети: Талассія, Пелагія (Морська), Анадіомена («Та, що виходить з морської піни») тощо. Під впливом фінікійського пантеону А. зближується з Астартою і стає богинею пристрасті й хтивості. В Афінах шанували А. Пандемос (Усенародну), що як покровителька шлюбу вважалась уособленням єдності народу. Згодом її перевели в ранг А. Гетери, а в Корінфі й Ефесі вона мала навіть наймення Порне (Повія). Жриці А., які жили біля храмів (наприклад, у Корінфі), служили їй, віддаючись за гроші. Цій А. протиставляється А. Уранія (Небесна), якій віддавали особливу шану в Сікіоні й Аргосі, де вона ототожнювалась із старшою з трьох мойр.

Культ А. був перенесений до Риму, де її ототожнювали з Венерою; можливо, культ богині перейшов туди з Сіцілії, де дуже рано був споруджений храм А. Еріцінської. Староримська Венус була богинею садів, весни, зростання і розквіту; згодом Венера в Римі набуває всіх епітетів А. Цезар і Август особливо піклувалися культом Венери як матері (через Анхіса й Енея ) римського народу і роду Юліїв. У 46 р. до н. е. Цезар спорудив на новому форумі величну святиню. Як символи кохання Венері присвячені мирт (звідси епітет М й рт і я), троянда, яблуко, як символи плодючості — мак, голуб, горобець і заєць; як символи мореплавства — дельфін і лебідь.

У давньогрецькому мистецтві тип зображень А. зазнав багатьох змін. Перші пластичні втілення богині, як і її культ, проникли в Грецію з Кіпру, однак їх походження слід шукати у Вавілоні, Халдеї й Сувіані, де віддавали шану божествам, за значенням близьким до грецької А., і звідки дійшли до нас теракотові статуетки богині, винуватиш зародження й розмноження всього живого. Статуетки зображують богиню голу, прикрашену головним убором, намистами й браслетами, або у вигляді жінки, яка руками тисне груди для того, щоб з них полилося молоко (одна із статуеток Луврського музею). За посередництвом фінікійців цей тип статуй А. занесено з Азії на Кіпр, про що свідчать кілька репродукцій, знайдених на острові. Азіатське походження мають і ті кіпрські статуетки, на яких богиню зображено в довгому вбранні, з яблуком або квіткою в правій руці (ліва рука схована під одягом біля грудей). Античне грецьке мистецтво довго перебувало під впливом цих творів, але згодом внесло в скульптуру суто еллінську сувору грацію. Можливо, спочатку Греції була відома лише А. Уранія (Небесна), влада якої поширюється на всю природу і яка, за висловом Евріпіда, несе на землю любов і родючість. До попередніх уявлень про богиню згодом приєднується поняття про її чарівну вроду, проте навіть у V ст. до н. е. грецька пластика лишається вірна суворому архаїчному типові. У міру того, як мистецтво греків ставало менш релігійним, іконографічний тип богині втрачав свою суворість, робився більш привабливим, більш почуттєвим. Сама її особистість роздвоїлась і поряд з попередньою А. Уранією з’явилась інша — А. Пандемос (Усенародна), яка уособлювала любострасність і хтивість. Поступових видозмін зазнав також іконографічний тип Венери: від Венери Мілоської (Лувр) до скульптур, виконаних за типом Праксітелевої голої Венери Кнідської. Такі ж Венера Ватіканська й Капітолійська в Римі, Венера Медіцейська у Флоренції, Венера Таврідська в Ермітажі, Венера Калліпіга в Неаполітанському музеї. Усі ці скульптури зображують богиню в момент, коли вона виходить із хвиль або йде купатися. Створений античним мистецтвом тип А.-Венери був відновлений в епоху Відродження. У живописі особливою популярністю користувалися сцени, пов’язані з Адонісом, Аресом, Гефестом, Парісом, а також тема народження А. (С. Боттічеллі, Тіціан, Рубенс, А. ван Дейк). Серед художників нового часу до міфів про А. зверталися Ж. Енгр, А. Беклін, А. Фейєрбах, скульптори Б. Торвальдсен, А. Майоль та ін. Ці ж теми, особливо міф про А. й Адоніса, розроблялись і в музиці (Ф. П. Сакраті, Дж. Уівер, К. Орф). І досі образ А. не втратив своєї привабливості для митців, які в цьому образі втілюють уявлення сучасників про жіночу вроду і грацію.

У переносному значенні А. (Венера) — красуня.

Не всі (стародавні греки) були афродітами, геркулесами, аполлонами, але в них був ідеал краси, і вони бачили її в різних проявах, увічнювали її, вчились у неї краще жити на світі. О.Довженко. Про художнє виховання дітей.

АХАТ (гр. Achates) — супутник і товариш Енея.

Переносно — вірний друг.

АХЕЙ (гр. Achaios) — міфічний родоначальник ахейців, син Ксута й Креуси, брат Іона, внук Елліна.

АХЕЛОЙ (гр. Acheloos) — бог однойменної річки в Етолії, син Океана й Тетії. Щоб одружитися з Деянірою, змагався з Гераклом і зазнав поразки. Доньками А. та музи Мельпомени (або Терпсіхори) і сирени.

Відомі картини «Геракл і А.» Порденоне, Г. Рені, Доменікіно та Я. Йорданса, опера А. Стеффані «Змагання Алкіда й А.»

АХЕМЕНІД (гр. Achaimenides) — грецький герой, земляк і супутник Одіссея.

АХЕРОНТ (гр. Acheron; род. відм. Acherontos) — річка в підземному царстві, в яку вливаються річки Піріфлегетон і Кокіт. А. є притокою Стіксу, через отруйні води якого Харон перевозив човном душі померлих у царство тіней. За перевезення він брав платню, тому в рот небіжчикам клали монету (обол). Але право на перевіз у країну тіней мали тільки ті померлі, тіла яких були поховані, тобто присипані хоча б жменькою землі, душі інших, непохованих, змушені були цілий вік блукати по берегах річки. А. як син Сонця й Землі, не завжди протікав у підземному царстві; спочатку він зрошував сонячну розкішну луку, але за те, що під час боротьби богів з титанами напоїв титанів водою, Зевс скинув його в Аїд.

АХІЛЛЕЇ (гр. Achilleia) — свято, яке встановили лакедемоняни на честь Ахіллеса. Під час а. в Ахіллеса благали мужності для спартанської молоді.

АХІЛЛЕС, Ахілл (гр. Achilleus) — син царя мірмідонян у Фессалії Пелея та морської богині Фетіди, внук Еака, герой Троянської війни. Прагнучи загартувати сина, Фетіда купала його у водах Стіксу, тому А. мав єдине вразливе місце — п’яту, за яку його тримала, купаючи, мати. А. провіщали безмежну славу й загибель у Троянській війні. Фетіда переодягла дев’ятирічного хлопчика в жіноче вбрання і під іменням Пірри віддала до двору царя Скіросу Лікомеда, де він перебував у товаристві його дочок; одна з них, Деїдамія, народила від нього Неоптолема. Віщун Калхант запевнив греків, що без А. вони не здобудуть Трої. А. знайшов Одіссей, який під виглядом купця прибув до Лікомеда й запропонував його донькам жіночі прикраси та зброю. Дівчата кинулись до прикрас, А. вибрав зброю. (Варіант: Одіссей наказав своїм воїнам зіграти сигнал тривоги. Перелякані дівчата повтікали, а А. схопив зброю й кинувся на ворога). Одіссей намовив А. вирушити під Трою. В «Іліаді» А. зображено головним героєм, взірцем сміливості й краси. Коли довелося вибирати між життям довгим, але бездіяльним, і коротким, але звитяжним, він обрав коротке. При сприянні Афіни й Гери А. здійснив чимало подвигів. Учителями А. були Фенікс і кентавр Хірон, який навчив його мистецтва лікування, музики, їзди на коні і, годуючи лев’ячими й ведмежими нутрощами, прищепив мужність. Посварившися з Агамемноном, А. відмовився від участі у війні. Причиною розбрату була полонянка Брісеїда, яку Агамемнон відібрав у А. Ця сварка та пов’язані з нею події становлять основний зміст «Іліади». Ні скрута греків, ні жертви Агамемнона не змогли вгамувати А. гніву. І всетаки він дозволяє Патроклові взяти свій обладунок і ставить його на чолі своїх воїнів. Патрокл гине від руки Гектора, і тільки тоді А. готується до бою, щоб помститися за смерть друга. Фетіда сама дарує йому коштовну зброю, яку виготував Гефест. А. мириться з Агамемноном, приймає від нього подарунки і бранку Брісеїду, зміцнивши сили нектаром та амбросією, які подала Афіна, поспішає назустріч ворогові, хоч знає, що там його жде смерть. Троянці, втікаючи, намагаються перепливти річку Ксант; А. наздоганяє їх. Тіла вбитих і потоплених зупиняють плин вод, і бог річки Ксант наказує А. укласти перемир’я. Проте герой, заохочений Посейдоном та Афіною, не бажає його слухати. Він переслідує троянців аж до міської брами. А. починає двобій з Гектором. Відважний троянець, засліплений божественною зброєю противника, гине від його могутніх ударів. Тіло Гектора А. прив’язав до колісниці й тягнув до свого табору. Потім урочисто поховав Патрокла. Труп Гектора А. віддав за викуп ного батькові Пріаму. На цьому Гомер закінчує оповідь. Пізніші міфи розповідають про нові подвиги А., серед них про переможні бої з царицею амазонок Пентесілеєю, з ефіопським царем Мемноном тощо. А. гине біля мурів Трої напередодні її падіння. (Варіант: його вбив Паріс, стрілу якого Аполлон спрямував у вразливе місце героя — його п’яту, коли він, неозброєний, прийшов до Аполлонового храму справити шлюб з дочкою Пріама Поліксеною. ) А. тіло прикрила вовною атлантида Іо (пізніше обернена в фіалку), а попіл з тіла героя, змішаний з попелом Патрокла, поховали в одній урні на острові Сігеї, де пожертвувала своїм життям і Поліксена Грецькі герої сперечалися за зброю А. Вона дісталась Одіссеєві, що призвело до самогубства Аякса Теламоніда.

За «Одіссеєю», тінь А. перебувала в Аїді, де він був царем над мертвими. За іншими переказами, Фетіда віднесла синове тіло на острів Левка, де герой воскрес і одружився з Іфігеніею (варіанти: з Медеєю, Єленою ). Культ А. був поширений в Еліді, Спарті, Ольвії та в інших містах. У Лакедемоні А. споруджено два храми — один у Брасії, де щороку відбувались урочистості, другий поблизу Спарти. Ім’я А. зустрічається в ряді мікенських написів 2 тис. до н. е., тому деякі вчені вважають, що він був реальною особою.

Античні митці захоплювались об разом А. Найвідоміша статуя — А. Боргезе (Лувр); чудовий бюст А. є в Ермітажі. На вазах та в стінному живописі (Помпеї) відбито події з життя й подвигів героя. Міф про А. був сюжетом численних пізніших творів літератури, музики, живопису (Евріпід, Вергілій, Овідій, Ф. Каваллі, Гендель, Доніцетті, О. Іванов).

АХІЛЛЕСА ЩИТ — щит, який майстерно викував Гефест.

Переносно — неперевершений мистецький твір.

АХІЛЛЕСОВА П’ЯТА — переносно слабке, вразливе місце в людини.

Вона хотіла... відчути його тим особливим жіночим почуттям, що швидко знаходить ахіллесову п’яту в найнеприступнішій людині. Ю. Шовкопляс. Інженери.

АЯКС, Аянт, Еант (гр. Aias; род. відм. Aiantos) — 1) А. Теламонід, син саламінського володаря Теламона й Перібеї, двоюрідний брат Ахіллеса, наділений незвичайною силою й зростом. Один із претендентів на руку Єлени. Невелемовний і гордий. Хоробрістю, силою і вродою поступався лише Ахіллесові. Під Троєю стояв на чолі 12 кораблів, боровся з Гектором і навіть повалив троянського героя на землю, але боги перервали двобій. Герої обмінялися подарунками. А. дістав від Гектора меч, і в свою чергу подарував йому пояс. Фетіда хотіла передати обладунок загиблого Ахіллеса найхоробрішому з грецьких героїв, але Одіссей підкупив полонених, і вони сказали, ніби він подолав більше оборонців Трої, ніж А. Несамовитий від гніву А. кинувся з мечем на отару овець, гадаючи, що бореться з греками; отямившись, заколов себе від сорому мечем. А. особливо шанували на Саламіні, де вірили, що його заступництво допомогло афінянам перемогти персів 480 р. до н. е. На честь героя щороку влаштовували ігри — аянтеї. Деякі славетні греки (Мільтіад, Алківіад, Фукідід та ін.) вважали себе нащадками А. За часів імператора Адріана знайдено величезний кістяк, прийнятий за скелет А. Теламоніда. У метафоричному значенні суперечка А. з Одіссеєм за обладунок Ахіллеса означає гостре зіткнення; 2) А. Оїлід, син володаря локрівОїлея, товариш А. Теламоніда, учасник Троянської війни. У швидкості його міг перевершити тільки Ахіллес ; А. був найкращим метальником списа. Після здобуття Трої збезчестив Кассандру в святині Афіни; розгнівана богиня під час повернення А. здійняла морську бурю, яка розбила кораблі. Уцілілий А, виліз на скелю й зухвало глузував з богів, за що Посейдон розбив тризубцем скелю й потопив його. Культ А, існував у локрів. На локридських монетах його зображували воїном у шоломі з щитом та мечем.

Образи обох А. знайшли втілення в античних фресках, вазописі, в європейському образотворчому мистецтві. У вазописі відбито такі сцени, як суперечка за обладунок Ахіллеса, самовбивство А. Теламоніда, його поєдинок з Гектором, образа Кассандри А. Оїлідом, Образ А. використано також у картинах П. Рубенса, Н. Пуссена, А. Канови. В епосі та в багатьох міфах А. Теламонід і А. Оїлід часто виступають пліч-о-пліч.

У переносному розумінні два А. — вірні друзі.

БАВКІДА — дружина Філемона.

БАКІД (гр. Bakis; род. відм. Bakidos) — беотієць з Елеону; вважався укладачем збірника пророцтв. Пізніше це ім’я стало загальною назвою провісників (див. Мантика ).

БАСІЛЕЯ (гр. Basilea) — 1) дочка Зевса, охоронниця його блискавок; володарка світу, уособлення царської влади; 2) епітет Афродіти.

БАСТ, Бастет (єг. b’.s’. t’, bs’. t. t), БУБАСТІДА (гр. Bubastis) — єгипетська богиня, дочка Осіріса й Ісіди, уособлення світла (сонячного або місячного). Центром культу Б. було місто Бубастіс, де відбувались урочистості на її честь (про це повідомляє Геродот). Священною твариною Б. була кішка, тому зображували богиню дівою з головою кішки або в товаристві кішки з сонячним чи місячним колом. Часом Б. зображувалася з братом Гором біля грудей Ісіди. Поблизу Бубастіса знайдено величезний цвинтар котів, пов’язаний з культом богині. Греки ототожнювали Б. з Артемідою.

БАУБО (гр. Baubo) — персонаж з елевсінського міфа про Деметру, що виник переважно під впливом орфізму. Засмучену Деметру, коли вона в пошуках дочки прибуває в Елевсін, мешканка цього міста Б. гостинно приймає в своєму домі, частує освіжним напоєм, розважає малопристойними розмовами й жестами. За деякими міфами, Б. — мати улюбленця Деметри Тріптолема.

БАХУС — латинська форма імені Вакха, одного з імен Діоніса.

БЕБРИКИ (гр. Bebrykes) — назва азіатських віфінян і народів, що жили на південному узбережжі Чорного моря та біля Пропонтіди. Топографічно й етнографічно пов’язані з племенами, які були спільниками троянців.

БЕЛ (гр. Belos) — син Посейдона й німфи Лівії, брат-близнюк Агенора, батько Єгипта й Даная.

БЕЛЛЕРОФОНТ (гр. Bellerophon; род. відм. Bellerophontos) — герой, син корінфського володаря Главка (або Посейдона), внук Сісіфа ; справжнє ім’я його Гіппоной. За Гомеровим переказом, через мимовільне вбивство брата Беллера (звідси ім’я Беллерофонт — «убивця Беллера») покинув батьківщину і прибув до двору тірінфського царя Прета, щоб очиститися. Царева дружина Антея (Стенебея) намагалася спокусити Б., а коли той не відповів їй взаємністю, звинуватила його перед чоловіком у посяганні на її честь. Прет відіслав Б. до свого тестя, лікійського царя Іобата з листом, у якому просив знищити гостя. За наказом Іобата Б. звершив кілька подвигів, які всупереч сподіванням владаря не закінчилися загибеллю героя. Насамперед Б. здолав Химеру, яка вивергала полум’я і мала голову й шию лева, тулуб кози, хвіст дракона. Він переміг ворогів Лікії, войовничих солімів та амазонок. Іобат зробив його співволодарем та одружив із своєю дочкою Філоною (варіанти: Антіклеєю, Кассандрою). Але боги більше не сприяли Б. З трьох дітей він утрачає найстаршого сина Ісандра, якого Арес убив під час боротьби з солімами; дочка Лаодамія, коханка Зевса й мати Сарпедона, загинула від стріл Артеміди. Пройнятий болем і тугою, Б. у самоті блукає берегом моря. За пізнішими переказами, боги подарували йому чарівного коня Пегаса, за допомогою якого він звершує подвиги. Та коли Б., пойнятий пихою, намагався на крилах свого коня злетіти на Олімп, Пегас скинув його на землю. Згідно з іншим міфом, Б. повернувся до Корінфа, щоб помститися Претові й Антеї. В Корінфі існував культ Б.