СЛОВНИК АНТИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ

ТИТАН (гр. Titan) — одне з імен Геліоса.

ТИТАНИ (гр. Titanes) — божества старшого покоління, діти Урана (Неба) й Геї (Землі). В епосі згадані два титани Япет і Кронос, які повстали проти Зевса і були жорстоко покарані. Звідси виникло уявлення про т. як причину ненависті в світі та противників світового порядку. Гесіод бачить у т. божества, які приносять нещастя. Нові дослідники, наприклад Преллер, навпаки, в іменах т. знаходять основу із значенням «царі», «володарі», уособлення світлих творчих сил, на що вказує етимологія їхніх імен. За Гесіодом, т. було 12; 6 — чоловічої і 6 — жіночої статі: Океан і Тетія (божества моря); Гіперіон і Тейя (божества неба, від яких постали Сонце, Місяць, Зірки); Крій та Еврібія (божества могутності, від них виникли Астрей, Паллант і Перс); Кей і Феба (божества світла, від них народилися Лето й Астерія ); Япет (батько Атланта, Прометея й Епіметея ); Феміда (мати мойр і ор ); Кронос і Рея (їхні діти; Гестія, Деметра, Гера, Аїд, Посейдон і Зевс ). За намовою Геї т. повстали проти Урана й утвердили владу свого молодшого брата Кроноса, якого, в свою чергу, скинув Зевс. І тільки Япет та його нащадки, зайнявши гору Отріс, розпочали тривалу й жорстоку боротьбу проти богів, які укріпились на Олімпі. Нарешті, за допомогою гекатонхейрів і кіклопів, яких, за порадою Гери, Зевс визволив з темниці, т. були переможені і скинуті в Тартар. За пізнішими міфами, т. помирилися з Зевсом, який визволив їх із Тартару і разом з Кроносом переселив на острови блаженних. Т. часто ототожнювали з гігантами.

Метафорично т. називають людей виняткового розуму й таланту.

Та враз ударило на сполох Народне серце. Зашумів По всіх ланах і видноколах Титана раненого гнів. М. Рильський. Пам’ятник Богдана.

ТІАТОС (гр. Thiasos) — почет бога Діоніса ; екстатична процесія на честь якогось божества (насамперед, Діоніса). Учасники т. з вигуками, піснями й танками йшли вулицями міста й околицями. Судячи з матеріалів вазового живопису та давньогрецької поезії, міфічні т. Діоніса уособлювали розмаїтість і розкіш визволених сил природи, демонічний характер лісового й гірського життя, вакхічне натхнення. Крім менад, у почті брали участь німфи, сатири, силени, кентаври, алегоричні постаті, що мали стосунок до культу Діоніса, божества сп’яніння Мета, нерозведеного вина Акрата, втаємничення Телета, бенкету Комос, уособлення дифірамба, комедії і трагедії, Ерос, харити, ори, музи, Геба та ін. Т. називалися також громади, що мали спільний культ і ставили собі якусь ділову мету.

ТІБЕРІН (лат. Tiberinus) — син Януса, бог річки Тібр. За іншими версіями, один із володарів Альби, що потонув у річці Альбула, яка після цього дістала назву Тібр; або цар Вей, що загинув у бою з сином Міноса Главком. З’явився вві сні Енееві й порадив йому укласти угоду з Евандром. На честь Т. було споруджено храм на острові річки Тібр і встановлено рибальське свято.

ТІДЕЙ (гр. Tydeus) — син калідонського царя Ойнея й Перібеї, батько Діомеда, один із союзників у поході сімох проти Фів. Під час полювання Т. убив свого брата, через те змушений був утікати в Аргос до Адраста. Останній очистив його від гріха й одружив зі своєю дочкою Деїфілою. Прибувши у Фіви як посол до царя Етеокла, Т. викликав на герць кількох фіванців і переміг їх. На зворотному шляху п’ятдесят фіванців зробили засідку на Т., але він перебив усіх, крім Меона. У цьому бога Т. та Меланіпп смертельно поранили один одного. Афіна хотіла зробити Т. безсмертним, та цьому перешкодив Амфіарай, який ненавидів Т. і прислав йому голову Меланіппа. У нападі гніву Т. розрубав голову і з’їв мозок; побачивши таку жорстокість, Афіна відмовилася від наміру подарувати йому безсмертя. Поховав Т. Меон.

ТІЄСТ, Фієст (гр. Thyestes) — син Пелопа й Гіпподамії, брат Атрея.

ТІМАЛК (гр. Timalkos) — старший син Мегарея; його вбив Тесей під час походу, організованого разом з Діоскурами.

ТІМАНДРА (гр. Timandra) — дочка Тіндарея й Леди.

ТІМАНДРЕЙ (гр. Timandreus) — міфічна особа, батько богинь Котіс (Котіто) та Евріфеміди, яких шанували Геракліди.

ТІНДАРЕЙ, Тіндар (гр. Tyndar) — син спартанського царя Ойбала та Батеї (варіант: Періера й Горгофони); коли його вигнав брат Гіппоконт, Т. жив в Етолії у Тестія, якому допомагав у війнах із сусідами; одружився з дочкою Тестія Ледою. За допомогою Геракла Т. пощастило повернутися до Спарти і здобути царську ьладу. Згідно з переказом, за одну ніч Леда завагітніла від Зевса і від Т. і через 9 місяців від першого народила Полідевка та Єлену, від другого — Кастора та Клітемнестру. Коли врода Єлени привабила до Спарти численних женихів, Т. за порадою Одіссея примусив їх дати клятву, що вони завжди будуть допомагати тому, хто стане чоловіком Єлени Це згодом і змусило вождів грецьких племен виступити проти троянців разом із Менелаєм. Із вдячності за розумну пораду Тіндарей посватав за Одіссея дочку свого брата Ікарія Пенелопу. За однією версією міфа, Афродіта розгнівалась на Т. за те, що він при складанні жертв богам забув про неї, і щоб покарати владаря, зробила шлюби обох його дочок (Єлени і Клітемнестри) нещасливими. Після того, як Полідевк і Кастор (Діоскури) перейшли до сонму безсмертних, Т. передав царську владу своєму зятеві Менелаю.

ТІОНА (гр. Thyone) — ім’я Семели після того, як Діоніс переселив її з підземного царства на Олімп і зробив безсмертною.

ТІОНЕЙ (гр. Thyoneus — несамовитий) — один з епітетів Діоніса.

ТІРЕСІЙ (гр. Teiresias) — син німфи Харікло, батько Манто, фіванський віщун, якому належить важлива роль у переказах про Едіпа, епігонів, похід сімох проти Фів. Згідно з переказом, Т. у семирічному віці осліп, тому що відкрив людям волю богів. За іншою версією, його осліпила Афіна за те, що він побачив, як вона купалася. Після захоплення Фів Т. взяли в полон і присвятили Аполлонові Дельфійському. За епосом, після смерті Т, перебував у підземному царстві і з ласки Персефони володів ясною пам’яттю і свідомістю. Одіссей довідався від нього про долю своєї родини і про те, чи зможе він повернутися додому. Оракул Т. був в Орхомені. У пізніші часи в Фівах показували місце, звідки віщун стежив за польотом птахів, і камінь, на якому, віщуючи, сиділа його дочка Манто. За однією версією, Зевс подарував Т. довге життя, яке дорівнювало життю семи поколінь.

Образ Т. часто зустрічається в грецькій літературі (трагедії Софокла «Цар Едіп», «Едіп у Колоні», «Антігона», Евріпіда «Вакханки», гімни Каллімаха й ін.).

ТІРО (гр. Tyro) — дочка Салмонея, дружина Кретея, мати Ясона. У постаті річкового бога Еніпея до Т. з’явився Посейдон, від якого вона народила близнят Пелія й Нелея.

ТІСАМЕН (гр. Tisamenos) — 1) син Ореста й Герміони, володар Аргосу, відомий боротьбою з Гераклідами, під час якої загинув; 2) син Терсандра й Демонасси (доньки Амфіарая), внук Полініка ; 3) елідський віщун, який за пророцтвом піфії мав здобути п’ять перемог. Коли Т. перемогли на іграх, спартанці, гадаючи, що піфія мала на увазі військово-політичні перемоги, прикликали його з братом під час перського вторгнення і подарували йому громадянські права.

ТІСБА (гр. Thisbe) — вавілонська дівчина, яку покохав Шрам.

ТІТІЙ (гр. Tytios) — син Геї. велетень, що жив на острові Евбея. Коли Лето прямувала в Дельфи, Т. намагався зґвалтувати її, за що Зевс уразив його блискавкою і скинув у Тартар. За іншою версією міфа, Т. вбили стрілами Аполлон і Артеміда. В «Одіссеї» розповідається, що в підземному царстві Т. лежав простягнутий на землі (він займав своїм тілом дев’ять десятин), і два шуліки постійно роздирали його печінку.

ТІТОН (гр. Tithonos) — син троянського володаря Лаомедонта, брат Пріама, коханий богині Еос, яка забрала його до себе на край землі й неба. Попросивши в Зевса безсмертя для Т., Еос забула подбати про його вічну молодість. Т. перетворився на невмирущого немічного старого. Еос розлюбила його і, згідно з пізнішими міфами, перетворила на цикаду (варіант: на цвіркуна).

ТІФОН (гр. Typhon, Typhoeus) — могутній потворний велетень, уособлення вогненних руйнівних сил землі та її випарів. В «Іліаді» згадується про боротьбу Т. із Зевсом і про перебування потвори в підземних надрах, у країні аримів або під горою Арімою (в Малій Азії). Пізніше, коли грекам стали відомі вулканічні властивості Кумського берега в Італії, Ліпарських островів і Сіцілії, місцеперебування велетня було перенесено в ці місцевості. За Гесіодом, Т. — останній виплід Геї від Тартара. Страховище було наділене величезною силоіо рук та ніг і мало сто драконових голів з чорними язиками й вогненними очима. Т. володів різними голосами: з його пащ можна було чути то клич богів, то ревіння страшного бика, то рикання лева, то виття собаки, то різкий свист, який відлунював у горах. Т. міг стати володарем над богами й смертними, але Зевс почав з ним боротьбу, від якої земля затряслася до самих підвалин, суходіл, море й небо зайнялися, затремтіли навіть мешканці підземного царства. Нарешті влучний удар блискавки приголомшив оскаженілого Т., якого скинуто в Тартар. Але й там він не заспокоївся; коли він рухається, виникають землетруси і -дмуть палючі вітри. Від Т. Єхидна народила Ортра, Кербера, Лернейську гідру, Химеру, Немейського лева та інших страховищ. Пізніші міфи розповідають, що боги не могли протистояти шаленому нападові Т. і втекли до Єгипту, де, рятуючись від переслідування потвори, перетворились у різних тварин. Т. усе-таки схопив Зевса, вирізав йому жили й кинув їх у кілікійську печеру. Однак Гермес і Пан викрали ті жили і знову вставили їх Зевсові, який відновив боротьбу й переміг Т. Пізніше Т. був ототожнений з єгипетським Сетом, богом смерті, спустошення, сонячного й місячного затемнення тощо. У міфі про Т. відбито намагання античних народів з’ясувати природу вулканічних вибухів.

ТІХЕ, Тіха , Тюхе (гр. Туche) — у сиву давнину — богиня випадку, дочка Океани (варіанти: Прометея, Зевса ) й Тетії. В історичні часи — богиня долі, щастя. Т. прославляли поети, до неї зверталися з палкими молитвами осиротілі люди. Піндар склав гімн на її честь, а в одах вихваляв її як одну з мойр, як захисницю міст, як дочку Зевса Визволителя. Т. вшановували в багатьох містах. Культ Т. існував зокрема в Аргосі, де в її храмі зберігалися гральні кості Паламеда. У Сікіоні її шанували як Т. Гірську; в Сосіполі їй віддавали шану разом з божеством — покровителем міста; у Фівах Т. була зображена з юним Плутосом на руках. Крім індивідуальної богині Т., були ще божества жіночої статі — тіхи, які відповідали чоловічим демонам (геніям). Їх вважали опікунами окремих осіб, міст, місцевостей. В Афінах існував культ так званої доброї Т. — покровительки міста, яку шанували разом з Добрим Генієм міста. Добра Т. згадувалась у вступній формулі кожного народного рішення, на пам’ятниках, відповідних написах, а також на початку будь-якої справи. Особливо поширений був культ Доброї Т. в елліністичний та римський періоди. У Римі Т. ототожнювали з Фортуною й зображували жінкою з кулею, кермом та рогом достатку в руках.

ТІЯДИ (гр. Thyiades) — учасниці оргій на честь Діоніса на Парнасі. Назва походить від імені коханки Аполлона Тії, яка перша влаштувала оргії на честь Діоніса.

ТЛЕПОЛЕМ (гр. Tlepolemos) — син Геракла й Астіохи, дочки володаря теспротів, брат Телефа; в Аргосі випадково вбив свого двоюрідного діда Лікімнія, після чого мусив тікати; заснував на Родосі міста Лінд, Іаліс і Камейр. Т. як один із претендентів на руку Єлени був учасником Троянської війни. Його вбив Сарпедон.

ТМОЛ (гр. Tmolos) — владар Лідії, чоловік Омфали, батько Тантала. В Овідія він — бог однойменної гори. Т. був суддею в музичних змаганнях між Паном і Аполлоном.

ТОАНТ, Фоант (гр. Thoas; род. відм. Thoantos) — 1) син Борисфена (Дніпра), цар Тавріди, куди Артеміда перенесла Іфігенію, врятувавши від жертовного ножа. Т. вбили Орест і Хріс під час викрадення статуї Артеміди в Тавріді; 2) стара назва річки Ахелой ; 3) володар острова Лемнос; острів подарував Т. Радамант. Т. врятувала від смерті його дочка Гіпсіпіла ; 4) цар Етолії, який прибув до Трої на чолі 40 кораблів; відзначався надзвичайною хоробрістю; брав участь у викраденні троянського Палладія.

ТОТ (гр. Thot) — староєгипетський бог місяця, часу, мудрості й культури. Його наділяли епітетами «двічі великий» і «тричі великий». Таке звеличення перейшло пізніше на ототожненого з Т. Гермеса, якого греки називали «Трісмегістос», тобто «тричі найбільший».

ТРАСІМЕД, Фрасімед (гр. Thrasymedes) — син Нестора, який разом з батьком повернувся з-під Трої. Павсаній згадує про могилу Т. біля Пілосу

ТРИТОН (гр. Triton) — син Посейдона й Амфітріти, з якими він жив у золотому палаці на дні моря. На суходолі за головне місце його перебування вважали околиці Алалкомен у Беотії, біля річки Тритон. Там, за переказом, відбулося змагання Т. з Гераклом. Існує ще танагрійський міф про двобій Т. з Діонісом. За іншою версією, танагрійці відрубали Т. голову за те, що він крав їхню худобу. Як бог Тритонійського озера в Лівії Т. виступає в оповіді про аргонавтів, котрим допоміг знайти шлях із озера. Здебільшого Т. називається морським дідом, однак його зображення, судячи з пам’яток мистецтва, були різні. За Павсанієм, Т. замість ніг мав хвіст, як дельфіни. Античні митці нерідко прикривали одягом нижню частину тіла Т.; пізніше вона зображувалась у вигляді двох риб’ячих хвостів, а спереду до тулуба додавалися кінські груди й ноги. У такому зображенні Т. виступає по суті морським чудовиськом, так званим морським кентавром (іхтіокентавром). Атрибутами його були дельфіни, ріг для вина і мушля. Тритон сурмив у мушлю, викликаючи або стишуючи бурю на морі. Славнозвісний Енеїв сурмач Місен загинув тому, що наважився змагатися з Т. у грі на мушлі. Навіть титани втекли, почувши гру Т. У поезії зустрічаємо Тритона в різних ситуаціях: то він переслідує своїми любощами морських німф, то, як Посейдон, б’є в скелі тризубцем, то гасає по хвилях на чудових конях, то з’являється на березі, де чигає на людей і пожирає їх. З 4 ст. до н. е. Т. поступово втрачає індивідуальність і, як Сілен, Пан та ін., стає міфологічним родовим поняттям. Як сатири, кентаври на суходолі, так тритони на морі становлять однорідну сім’ю божеств: вони влюбливі, примхливі, заповзяті, уособлюють бурхливий, мінливий характер морської стихії з таємничим життям її глибин. Одним з чудових творів мистецтва була велика група Скопаса, яку Пліній бачив у Римі: серед морських божеств були зображені Нептун, Фетіда, нереїди, дельфіни, кити, гіпокампи (морські коні), почет Форкія., Т. та ін. У пізнішому декоративному мистецтві т. становлять улюблені сюжети, про що свідчать вазовий живопис, фрески, мозаїка тощо.

ТРІВІЯ (лат. Trivia; tres — три, via — дорога) — імення, яким римляни називали «тридоріжну» Гекату (гр. Тріодітіс), а також ототожнюваних з нею Діану (Артеміду) та Луну (Селену).

ТРІОП (гр. Triopas) — син Посейдона й Канаки (варіант: Геліоса й Родоси), цар Фессалії, батько Ерісіхтона; вирушив із Фессалії до Карії і заснував місто Тріопій; вважався також батьком або сином Форбанта, батьком Яса й Агенора, засновником міста Кнід.

ТРІПТОЛЕМ (гр Triptolemos) — герой, син елевсінського володаря Келея (за Гігіном, Елевсіна; за аргівською версією, Трохіла) і Метаніри. За елевсінським переказом, Деметра в постаті смертної жінки прийшла до Келея і стала виховувати молодшого брата Т. Демофонта. Т. богиня навчила хліборобства й подарувала йому зерна пшениці та запряжену драконами крилату колісницю. Як улюбленець Деметри Т. був утаємничений у священні містерії і став жерцем богині. З його ім’ям пов’язують уведення в Аттіці хліборобства і поширення осілої культури. Проте діяльність Т. як першого вчителя хліборобства не обмежилась Аттікою: своєю чарівною колісницею він об’їздив цілий світ і навчив людей вирощувати хліб. Зображували Т. чоловіком, що тримає в руці скіпетр, в’язку колосків або чашу з вином. Софокл у своєму «Т.» зобразив, як герой летить по світу, розповсюджуючи дари Деметри. Під кінець мандрівки він заснував місто Елевсін і встановив культ Елевсінської Деметри. В елліністичну епоху Т. приписували заснування деяких грецьких поселень і введення хліборобства в Сірії. У мандрівках Деметра захищала свого улюбленця від небезпек. Скіфського царя Лінка, який задумав убити Т., вона обернула на рись, а гетського царя, що хотів позбавити героя життя й умертвив одного з його драконів, богиня перетворила в сузір’я. За Платоном, після смерті Т. боги зробили його суддею над душами померлих.

ТРІТОГЕНЕЯ (гр. Tritogeneia) — епітет Афіни, найімовірніше значення якого — народжена на березі Трітону (річка в Беотії).

ТРОЇЛ (гр. Troilos) — молодший син Пріама й Гекаби, якого вбив Ахіллес. Зображення Т. часто зустрічаються на грецьких вазах. У новій літературі міф про нього використав В. Шекспір у драмі «Троїл і Крессіда».

ТРОЙ, Трос (гр. Tros) син Еріхтонія й Астіохи, батько Іла, Ассарака й Ганімеда, троянський владар, епонім Трої.

ТРОФОНІЙ (гр. Trophonios) — 1) епітет Зевса — Zeus Chthonios (Підземний Зевс) з храмом та оракулом у Беотії; 2) за одним з найвідоміших переказів, син Аполлона (варіант: Зевса або орхоменського владаря Ергіна), брат Агамеда, вихованець Деметри. В культі Т. знаходимо багато спільного з Деметрою, Персефоною, Асклепієм та іншими божествами, які в Беотії були відомі під збірним іменням Трофоніадів. Поряд з іншими хтонічними божествами (Амфіараєм, Асклепієм) Т. був наділений даром відкривати людям майбутнє. Той, хто цікавився своєю долею, мав перебувати в стані жаху. Згодом Т. із хтонічного божества зробився місцевим і коло міфів про нього розширилося внаслідок додання місцевих героїчних переказів. Розповідали, що він був будівничим лебадійського і дельфійського храмів, скарбниці беотійського (орхоменського) царя Гіріея, палаців тощо. За міфом, Т. та Агамед побудували скарбницю Гіріея так, що можна було виймати один камінь і викрадати скарби. Щоб зловити злодія, Гіріей зробив пастку, в яку потрапив Агамед. Т., боячись зізнання брата, відрубав йому голову; на місці, де були так звані яма й стовп Агамеда, земля поглинула Т.

ТРОЯ, ІЛІОН (гр. Troia, Ilion) — стародавнє місто на північно-західному узбережжі Малої Азії (місце — пагорб Гіссарлик — установив 1871 р. німецький археолог Г. Шліман), де, за епосом та іншими давньогрецькими джерелами, на початку 12 ст. до н. е. відбулася Троянська війна. Назви міста пов’язані з іменами троянського владаря Троя та його сина Іла.

ТРОЯНСЬКА ВІЙНА (гр. Тгоіkos polemos, лат. Bellum troianum) — війна ахейців на чолі з владарем Мікен Агамемноном проти троянців; датувалася, в давньогрецьких джерелах початком 12 ст. до н. е. Перше джерело, яке розповідає про Т. в. — епічні поеми «Іліада» та «Одіссея». Пізніше Вергілій у своїй «Енеїді» та інші античні письменники також описували ці події. За міфами, Т. в. була викликана тим, що син троянського царя Пріама Паріс викрав дружину спартанського царя Менелая Єлену. Ахейські війська на чолі з Агамемноном протягом дев’яти років тримали Трою в облозі. Лише на десятому році війни греки завдяки хитрості Одіссея здобули Трою. Після Агамемнона провідні місця у війську мали Менелай, Ахіллес, Патрокл, два Аякси, Тевкр, Нестор, Антілох, Одіссей, Діомед, Ідоменей, Філоктет і Паламед. Величезна армія, що налічувала 100 тисяч воїнів і 1186 кораблів, зібралася в Авлідській гавані. Звідси Агамемнон вирушив на Трою. За пізнішим переказом, ахейці помилково висадились у Місії, а звідти буря знову занесла їх до Авліди. Принісши в жертву Артеміді Іфігенію, вони вдруге відпливли до Трої. Спочатку ахейці намагалися мирно домовитись про повернення Єлени, але троянці не погодилися віддати красуню. У подіях під мурами Трої активну участь брали боги. Захопивши Трою, ахейці перебили всіх мешканців, пограбували і зруйнували місто. Із троянців урятувались тільки Гелен, Кассандра, Андромаха й Еней (з Анхісом і Юлом ). Історичність Т. в. підтверджується матеріалами археологічних розкопок, які доводять факт існування міста Трої чи навіть кількох міст, що деякі з них було зруйновано, можливо, наприкінці 13 ст. до н. е. і пізніше.

Розповіді про Т. в. стали невичерпним джерелом для літератури й мистецтва. Окремі епізоди були опрацьовані старогрецькими трагіками; у Римі про Т. в. писали Енній, Вергілій та ін. Пізніше ці події відобразили Дж. Чосер, Дж. Боккаччо, В. Шекспір, Леся Українка та ін.

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ (гр. Durios hippos) — у грецьких міфах про Троянську війну розповідається, що на десятому році війни греки за порадою Одіссея змайстрували величезного дерев’яного коня, всередині якого сховалися воїни. Ахейці, вдаючи, ніби зняли облогу Трої, почали відпливати на своїх кораблях. Мешканці Трої вирішили, що їхнім ворогам набридла нескінченна війна. Повіривши брехливим словам полоненого Сінона, ніби коня зроблено в дарунок Афіні і що він принесе перемогу, троянці знехтували застереження Лаокоона і Кассандри і затягли коня до міста. Уночі ахейці на чолі з Одіссеєм вилізли з коня і відчинили міську браму для свого війська.

У переносному вживанні «троянський кінь» означає подарунок ворогові на його згубу, хитрі, підступні наміри.

Коли, здавалося, кар’єра віце-канцлера невдахи скінчилася раз назавжди, Гітлер призначає його німецьким послом в Австрії, і кіт фон Папен виростав раптом в троянського коня, який в своєму череві привозить до Відня вбивців незалежності Австрії. Я. Галан. Акушери «Третьої імперії».

ТУРН (лат. Turnus) — головний герой рутулів, син Давна й німфи Венілії, брат Ютурни, суперник Енея, який його вбив.

УЛІСС, Улікс (лат. Ulisses, Ulixes) — латинські форми імені Одіссей, утворені від гр. Olysseus — одного з фонетичних варіантів слова Одіссей.

УРАН (гр. Uranos — небо) — божество, що уособлює небо, син і чоловік Геї (Землі), батько титанів, кіклопів і гекатонхейрів. У. ув’язнив своїх дітей у надрах землі. Це спричинило страждання матері-Геї. Наймолодший з титанів Кронос оскопив У. за допомогою серпа, який дала мати. З краплин крові, що впали на землю, виникли еринії та гіганти, а відрізаний дітородний орган упав у море, і з піни, яка утворилась на цьому місці, постала Афродіта (один із варіантів міфа про походження богині). У., сховавшись у небесній блакиті, зійшов зі сцени божественної історії. Уособлення неба як космогонічного явища, він був творчим началом, що наділило землю теплом і вологою, сприяло пробудженню творчих сил землі. У. протиставився Кроносові, який усьому дає зрілість, а також Зевсові, панування якого грунтується на справедливості й мудрості світового порядку. Цей міф знаходить чимало паралелей у космогонічних міфах різних народів про відділення землі від неба.

УРАНІЯ (гр. Urania) — 1) епітет Афродіти, як доньки Урана. Афродіта У. була уособленням фізичної сили природи і як богиня небесного начала мала також епітет Акрайя (Гірська). Під цим іменням її шанували на Кіпрі, в Кніді, Корінфі, Аргосі, на горі Фріку (в Сіцілії) та ін. Культ богині відзначався простотою. В Еліді була статуя роботи Фідія: богиня в образі жінки наступає однією ногою на черепаху (символ домовитості). Поряд з нею друга статуя, що належала Скопасові; вона зображувала богиню, яка сидить на цапові (цап був символом любострастя). У цій суперечливості відтворено властивості Афродіти У. як покровительки, з одного боку, чистого кохання й сімейного начала, з другого — хтивості й тілесних насолод (Афродіта Пандемос). Крім того, Афродіта У. вважалася богинею садів, квітів, весни, одним словом — живих рослинних сил і родючості; 2) муза астрономії, у мистецтві зображувалася з глобусом та вказівною паличкою.

ФАВН (лат. Faunus від favere — сприяти, бути прихильним) — син Піка й Помони (варіант: Коненти ); одне з найдавніших божеств у римській міфології; покровитель лісів, отар і пастухів. У давні часи римляни ототожнювали Ф. з грецьким Паном. Поет Горацій звертається до нього з такою молитвою: «Фавне, коханку полохливих німф, прошу тебе, прийди на мої поля і сонячні ниви й будь добрим до моєї молодої отари. Для тебе щороку забиваю молоденьке козеня і ставлю тобі повні келихи вина, для тебе старий жертовник оповивається клубами диму. А як настане твоє свято, худоба вільно гуляє на буйних пасовиськах, і все село виходить на луки, і вівці не бояться вовків. Дикий ліс осипає для тебе листя, а селянин на твою честь танцює і весело тупає в немилу землю». На честь Ф. у грудні справляли свято фавналії. Ф. приносили в жертву цапів, робили узливання молоком і вином. На честь божка як захисника отар від вовків (Ф. Луперк) 15 лютого влаштовували луперкалії. За міфами, Ф. мав дар провіщати людям їхню долю; той, хто бажав заглянути в майбутнє, повинен був заснути на шкірі принесеної в жертву вівці (інкубація). Звідси, можливо, епітет Ф. Інкуб. Сином Ф. й німфи Маріки був Латин.

ФАВНА (лат. Fauna) — богиня лісів і полів, жіноча іпостась Фавна, сестрою або дружиною якого її вважали. Образ Ф. зливався з образом Бона Деа.

ФАЕТОН (гр. Phaeihon) — 1) епітет Геліоса ; 2) син Геліоса й океаніди Клімени (варіант: мисливця. Кефала та богині світанку Еос). За переказом, Ф., бажаючи довести своє походження від Геліоса, попросив у нього дозволу правити один день сонячною колісницею. Геліос, який перед тим заприсягався виконати прохання Ф., мусив згодитися. Ф. не втримав безсмертних коней, збився з дороги й наблизився до землі, яка внаслідок цього мало не згоріла. Передбачаючи нещастя, Зевс ударом блискавки вбив нерозважливого сміливця, тіло якого впало в річку Ерідан. Сестри Ф. з туги перетворилися на тополі, а їхні сльози на бурштин.

Поетичний міф про Ф. опрацювали Евріпід (трагедія «Ф.», від якої збереглися нечисленні уривки) та Овідій («Метаморфози»). Мотиви міфа відбито на давньогрецьких монетах, у вазописі, у творах Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Дж. Романо, Я. Тінторетто, П. П. Рубенса, Н. Пуссена, П. Пікассо, в музиці Д. Скарлатті та К. Сен-Санса.

ФАЕТУСА (гр. Phaethusa) — одна з Геліад.

ФАНТАС, Фантаз (гр. Phanlas) — син Гіпноса, що з’являвся людям уві сні у вигляді землі, води, дерев, каміння та інших неживих предметів.

ФАРМАКИ (гр. Pharmakoi) — люди, що їх символічно приносили в жертву. Ф. заквітчували гірляндами, били гілками і під звуки флейт виганяли з міста або кидали в море і негайно рятували. Цей обряд прийшов на зміну справжнім людським офіруванням, що відбувалися в давніші часи,

ФАТУМ (лат. Fatum — доля) — присуд долі; божество, частіше божества, подібні до грецьких мойр. Офіційного культу не мали.

ФАУСТУЛ (лат. Faustulus) — пастух, чоловік Акки Ларентії, що виховав Ромула й Рема.

ФЕАКИ (гр. Phaiakes) — в «Одіссеї» казкові мешканці острова Схерія (ототожнювався пізніше з Керкірою), до яких буря занесла Одіссея. Спочатку вони жили в Гіперії («Верхній країні»), недалеко від кіклопів, які їх витіснили. Тоді Ф. під проводом Посейдонового сина Навсітоя переселилися на Схерію. Коли Одіссей прибув до ф., царем у них був син Навсітоя Алкіной (батько Навсікаї, яка перша зустріла володаря Ітаки на березі й допомогла йому дістатися до міста). Багатий, веселий, обдарований усіма благами природи феакійський народ жив щасливим життям без чвар і турбот. Самі боги опікувалися ф. і часто з’являлися до них на бенкети. Заступництво Посейдона зробило ф. чудовими мореплавцями, їхні кораблі самі знаходили шлях у морі, не боячись бур і туманів. Життя ф. минає, як вічне свято. Вони люблять музику і всілякі ігри, вдягаються багато, оселі в них чудові, з м’якими ложами, на яких вони відпочивають після теплої купелі. Описаний в епосі політичний лад ф., їхні суспільні відносини та релігійні вірування відбивають, мабуть, уявлення греків про життя доісторичних іонян. Очолював цей народ цар, влада якого була обмежена радою 12 старійшин. Як іоняни, ф. вірували в Зевса, Посейдона, Афіну, Гермеса, Аполлона й інших богів. Їм були відомі також міфічні розповіді про богів та героїв. Цураючись чужоземців, вони все-таки дотримувалися правил гостинності (загальногрецька риса); як іоняни, ф. полюбляли бенкети, ігри, танці, гімнастичні змагання.