СЛОВНИК АНТИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ

ДАВНЬОРИМСЬКА РЕЛІГІЯ — одна з політеїстичних систем рабовласницького суспільства з пережитками релігійних уявлень епохи родового ладу. Основною ланкою господарювання римської громади було хліборобство. Тому для д. р. характерна віра в духів — покровителів природи, сільського життя і хліборобства. Патріархальність життя зумовила також особливу шану та обожнювання душ предків як покровителів домашнього вогнища — ларів, пенатів та ін. У культі дерев, землі, каміння, деяких тварин відбито риси фетишизму й тотемізму. Поступово з маси дрібних божків, які уособлювали сили природи і вважалися покровителями тих чи тих явищ дійсності, релігійна свідомість стародавніх римлян стала виділяти окремих головних богів. До цього періоду належить і виникнення численних міфів про богів. Римська міфологія зазнала величезного впливу грецької. З утворенням класів і держави боги д. р. (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов’язаними з певною територією. Оформлення пантеону було насамперед справою вельможних та жерців. Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутнішими, існувало безліч менших богів, духів, котрі опікувалися окремими життєвими чи господарськими справами. Народні маси нерідко поклонялись богам не тільки не популярним у вищих верствах, а навіть таким богам, якими вельможні гордували. В епоху імперії улюбленим богом рабів був Сільван. Найвищим серед державних богів, «батьком богів», що уособлював могутність Риму, вважався Юпітер. У Римі для всіх громадян був установлений обов’язковий культ так званої трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви). У римському релігійному культі суворо зберігалися старовинні традиції, що сягали родового ладу. Між богом і людиною ніколи не доходило до фамільярності Одіссей, який сперечався з Афіною, Діомед, який боровся з Афродітою, усі сварки й любовні інтриги грецьких героїв з Олімпом були для римлянина незрозумілі. Досконало розроблена система жертвоприношень та обрядів становила все релігійне життя римлян. З-поміж жерців виділялася колегія понтифіків, яку очолював «великий понтифік» (pontifex maximus). Унаслідок постійних контактів з іншими народами римська релігія зазнала великого впливу чужоземних вірувань. Наприклад, Юнона й Мінерва були етруського походження. Від етрусків запозичено численні релігійні обряди й організацію жрецьких колегій. Під впливом греків відбулося майже цілковите ототожнення римських богів з грецькими. У римлян був звичай після завоювання якогось міста переселяти до своєї столиці богів переможених, щоб викликати до себе їхню прихильність і вберегтися від їхнього гніву. Ось як, наприклад, римляни закликали до себе карфагенських богів. Жрець проголошував урочисте заклинання: «Боже чи богине, що поширюєте опіку над народом і державою карфагенян, ви, що є покровителями цього міста, до вас звертаюся з молитвами, вам віддаю шану, у вас милості прошу, щоб покинули народ і державу карфагенян, щоб покинули їхні храми, щоб від них пішли. Перейдіть до мене, у Рим. Нехай наше місто і храми будуть вам приємніші. Будьте ласкаві й прихильні до мене, і до народу римського, і до наших воїнів так, як ми цього хочемо і як це розуміємо. Якщо зробите так, обіцяю, що вам спорудять храми і справлятимуть на вашу честь ігри». Перетворення Риму на середземноморську державу спричинило чималий вплив східних культур. З Малої Азії в 2 ст. до н. е. до Риму проник культ богині Кібели. В добу імперії дуже поширився культ єгипетської Ісіди, фрігійського Аттіса, сірійської Атаргатіс, кападокійської Беллони, іранського Мітри. Для релігійного життя періоду пізньої імперії характерний синкретизм. У Римі розмаїті обряди, вірування, боги поступово зливалися. Усунення богів значною мірою залежало від надання однакових функцій різним божествам. Певного бога вважали всемогутнім, йому давали атрибути всіх інших. Це було наслідком підриву політеїстичної системи д. р. і переходу римлян до монотеїзму. Загальна криза рабовласницького ладу (з початку нової ери і особливо в 3 — 5 ст. н. е.) викликала глибокі соціальні та ідеологічні зміни в житті римського суспільства, стала причиною переходу величезних мас людей від політеїстичної релігії до християнства.

ДАКТИЛІ (гр Daktyloi) — демон, що жили на горі Іда в Фрігії (варіант: на однойменній горі на Кріті); вважалися супутниками Реі-Кібели; їм приписують відкриття й початки обробки заліза.

ДАМАСТ (гр. Damastes) — розбійник, що жив поблизу Афін. Ширше відомий під прізвиськом Прокруст.

ДАМІЯ — одне з грецьких божеств родючості. Див. Авксесія і Дамія.

ДАНАЇД БОЧКА (гр. ho pithos ton Danaidon) — вислів, що вживається в значенні «марна, нескінченна праця»; пов’язаний з міфом про дочок Даная.

— На цю псевдоборотьбу з філоксерою ми, мов у бочку Данаїд, кидаємо гроші, силу і час... М. Коцюбинський. Для загального добра.

ДАНАЇДИ (гр. Danaides) — дочки Даная.

ДАНАЙ (гр. Danaos) — син єгипетського царя Бела. Рятуючись від свого брата Єгипта, разом з яким він правив Лівією, втік із своїми 50-ма доньками на Родос, а звідти до Аргосу, де його вибрали володарем. Д. спорудив Аполлонові храм і навчив мешканців копати криниці, а його доньки (Данаїди) шукали джерела. Данаїди встановили тесмофорії і через те згодом стали в Аргосі об’єктом культу. Тим часом до Аргосу прибули 50 синів Єгипта і примусили Д. віддати за них заміж Данаїд. За наказом Д., якому оракул провістив смерть від руки зятя, Данаїди в першу шлюбну ніч повбивали своїх чоловіків (тільки одна з них, Гіпермнестра, врятувала свого чоловіка Лінкея ). За цей злочин Данаїди були приречені вічно наповнювати водою бездонну бочку в Аїді. Згодом від руки Лінкея загинули Д. і його доньки (варіант: Д. добровільно передав владу Лінкеєві). Міф про вбивство Данаїдами своїх чоловіків — варіант поширеного в античності сюжету про опір батька одруженню дочки (пор. Пелоп і Гіпподамія, Акрісій і Даная тощо). За ім’ям Д. мешканці Аргосу стали зватися данайцями.

Сюжет з міфа про Д. використав Есхіл у трагедії «Гікетіди» («Ті, що благають захисту»).

ДАНАЙЦІВ ДАРИ (лат. Danaorum dona) — крилатий вислів, пов’язаний з переказом про Троянського коня. Переносно вживається для застереження від надмірної довірливості.

Ох, боюсь я данайців і Вам раджу боятись! В. І. Ленін. Лист до С. І. Гусєва від 11.03. 1905 р. [* В. І. Ленін має на увазі меншовиків.]

ДАНАЯ (гр. Danae) — дочка аргоського царя Акрісія, мати Персея. Акрісій замкнув Д. в мідній башті, бо оракул провістив, що син доньки має його вбити. Зевс у вигляді золотого дощу з’явився до Д. і вона народила Персея. Акрісій наказав посадити Д. разом з дитиною в скриню й кинути в море. Скриня допливла до берегів острова Серіф, де рибалка Діктіс урятував матір з дитиною. Брат Діктіса, володар острова Полідект, закохався в Д. Завдяки Персеєві, що казково швидко виріс, Даная визволилася від переслідувань Полідекта й повернулася до Аргосу. За італьським переказом, скриня з Д. й Персеєм припливла до Латіуму. Там Д. вийшла заміж за Пілумна і разом з ним заснувала місто Ардею.

ДАРДАН (гр. Dardanos) — син Зевса й Електри, міфічний родоначальник дарданів (троянців), а через Енея — і римлян. Спочатку жив в Аркадії, але після вбивства свого брата, гнаний докорами сумління, блукав по різних країнах; нарешті прибув до Азії, де його гостинно прийняв Тевкр і видав за нього заміж свою доньку Батію. Біля підніжжя гори Іда Д. заснував місто Дардан, яке загинуло ще в доісторичний період. Після смерті Тевкра Д. став троянським царем. Він привіз із собою статую озброєної Афіни, так званий Палладій, який постійно стояв у міському храмі. Троянці вірили, що Палладій Афіни охороняє місто від ворогів і дарує йому добробут.

ДАРЕС, Дарет (гр. Dares) — 1) жрець у храмі Гефеста в Трої, який нібито склав догомерівську історію Троянської війни й записав її на пальмових листках; 2) фрігієць, який за порадою Аполлона мав попередити Гектора не вступати в бій із Патроклом, оскільки вбивши Патрокла, він сам загине від руки Ахіллеса; Д. вбив Одіссей, не давши виконати Аполлонової поради.

ДАФНА (гр. Daphnē — лавр.) — 1) німфа, дочка фессалійського річкового бога Пенея та Геї. У Д. закохався Аполлон ; коли вона втікала від нього, мати обернула її на лавр. Аполлон, охоплений тугою, увінчався лавровими гілками, і відтоді лавр став атрибутом бога.

До міфа про Д. зверталися Овідій, пізніше Г. Сакс, А. Беккарі, М. Опіц, Ж. де Лафонтен. У музиці образ Д. знайшов утілення в творах А. Скарлатті, Г. Ф. Генделя, Р. Штрауса; до нього зверталися такі художники й скульптори як Л. Джордано, Я. Брейгель, Н. Пуссен, Л. Берніні та ін.; 2) лавровий і кипарисовий гай біля сірійської Антіохії із славнозвісною святинею Артеміди й Аполлона (згоріла 362 р. до н. е.). Хто із засуджених ховався в гаї, той діставав право захисту.

ДАФНЕФОРІЇ (гр. Daphnephoria) — свято, яке відбувалося кожного 9-го року в Дельфах на честь Аполлона (як спогад про його каяття за вбивство Пітона ). Очолював святкову процесію вродливий хлопчик (Дафнефор), який ніс оливкову гілку, обвиту 365 лавровими вінками і квітами; на вершку гілки була велика куля з прикріпленими до неї маленькими кульками, а на середині — куля середньої величини (символічно — сонце, місяць і планети);

ДАФНІС (гр. Daphnis) — син Гермеса й ніфми, що народився в лавровому гаї, звідки й дістав ім’я (гр. daphnē — лавр). Вихований німфами, Д. пас худобу біля підніжжя Етни на Сіцілії і водночас учився в Пана гри на сопілці і поезії — у муз. Надзвичайна врода Д. приваблювала богинь, німф і смертних жінок. Існують різні версії про його смерть. За однією, Д. поклявся бути вірним німфі Номії, проте зламав присягу і покохав доньку сіцілійського царя; розгнівана Номія осліпила його. Сліпий Д. востаннє заспівав сумної пісні й кинувся зі скелі; на місці, де він упав, заструменіло однойменне джерело, а Гермес забрав тіло юнака на небо. Пізніша версія розповідає, що Д. згубила Афродіта за те, що він згордував коханням жінки, яку послала богиня.

Міф про Д. надихав античних митців і поетів (Теокріт, Вергілій та ін.). Д. вважався також творцем буколічної поезії. У новішій європейській літературі міф про Д. використовувався здебільшого в пасторальній поезії та драматургії 17 — 18 ст. Він став основою опер А. Скарлатті, Х.-В. Глюка, балету М. Равеля «Д. і Хлоя».

У переносному значенні Д. — прекрасний юнак.

ДЕА РОМА (лат. Dea Roma) — богиня, покровителька Риму. За часів імперії її культ злився з культом імператорів. Згодом Д. Р. ототожнювалася з Вікторією й Фортуною.

ДЕВЕРРА (лат. Deverra) — давньоітальське божество, що (як Пілумн) опікувалося породіллями й новонародженими.

ДЕВКАЛІОН (гр. Deukalion) — 1) син Прометея і Клімени, володар Фессалії, чоловік Пірри, доньки Епіметея й Пандори. Коли Зевс вирішив затопити все грішне людство, за його велінням урятували своє життя тільки Д. та його дружина Пірра. За порадою батька Д. збудував ковчег, який 9 днів плавав по затопленій землі; коли води почали спадати, Д. висадився на вершині Парнасу в Фокіді (пор. ковчег Ноя з Біблії). Зевс, зваживши нз бажання Д. поновити людський рід, наказав через Гермеса (варіант: через оракул, який був на місці Дельфів), щоб урятована пара кидала через плече кості (каміння) Великої Матері (Землі). З каменів, кинутих рукою Д., поставали чоловіки, а з каменів, кинутих Піррою, — жінки. (Цей переказ, очевидно, намагається, вдаючись до наївної народної етимології, пояснити споріднення слів laas — камінь і laós — народ.) Згодом Д. оселився в східній Локріді і став правити Фоїотідою. В «Іліаді» та «Одіссеї» не знаходимо розповіді про потоп. Найдавнішою батьківщиною цього переказу слід вважати епірську Додону, але згодом він змінювався й локалізувався в багатьох інших місцях. Крім відродження людей згаданим способом, Д. і Пірра мали дітей: Елліна, Амфіктіона й ін. У різних місцях Греції існували гробниці Д. й Пірри; славнозвісна гробниця була в Афінах біля храму Зевса Олімпійського.

Міф про Д. опрацьовано в літературі (німецькі драматурги Г. Л. Вагнер, Г. Й. Рейфіш), музиці (Л. Бернасконі, Дж. Сарті, Ф. Дж. Бертоні), образотворчому мистецтві (П. Філарете, Б. Перуцці); 2) син Міноса й Пасіфаї, учасник калідонського полювання та походу аргонавтів, батько Ідоменея — ватажка крітян у Троянській війні.

ДЕДАЛ (гр. Daidalos) — нащадок Ерехтея, славетний скульптор і будівничий, винахідник різних будівельних інструментів. Ім’я Д. первісно було епітетом Гефеста. В Афінах уже в історичний час існував рід (до нього належав Сократ), що виводився від Д. Свого небожа й учня Пердіка (варіант: Тала) Д. скинув з Акрополя за те, що він винайшов досконаліші будівельні інструменти. Засуджений ареопагом на вигнання, Д. утікає до Кріту. Тут для жінки царя Міноса Пасіфаї робить дерев’яну корову, за наказом царя споруджує лабіринт для потвори Мінотавра. Д. дав Аріадні клубок ниток, що допоміг Тесеєві вибратися з лабіринту. Переслідуваний Міносом, утік з Кріту, піднявшись у повітря на штучних крилах, які сам зробив собі й синові Ікару, й щасливо опустився в царстві Кокала на Сіцілії. Мінос, переслідуючи Д., теж прибув до Сіцілії. Дочки Кокала, що закохалися в Д., вбили Міноса. Д. помер у Сіцілії (варіант: у Сардінії). За іншим переказом, Д. з Тесеєм повернувся з Кріту до Афін. На Кріті міф про Д. пустив глибоке коріння. Тут уперше розквітло мистецтво деревориту, яке розвивали так звані Дедаліди. З Кріту це мистецтво перенесли до Сікіону Денес та Скіпп. В «Іліаді» (XVIII, 591) згадується дереворит, що його Д. зробив для Аріадни. Павсаній твердить, що бачив цю роботу на мармуровому барельєфі. Д. начебто перший почав виготовляти дерев’яні статуї богів, подібні до мармурових статуй класичного періоду. У численних святилищах зберігалися дерев’яні скульптури богів, які вважалися творами Д. У різних місцевостях існували споруди, будування яких приписувано будівничому крітського лабіринту. Оскільки ці старожитності репрезентували різні ступені розвитку мистецтва (починаючи від грубих та примітивних спроб художньої творчості), вони, очевидно, не могли належати не тільки одному митцеві, а й навіть одній епосі. Саме ймення Д. (дієслово daidalein — «робити по-мистецькому») наводить на думку, що тут ідеться не про оповиту легендами історичну особу. Створена фантазією постать Д. символізує успіхи, досягнуті кількома поколіннями митців від глибокої давнини до 6 ст. до н. е. У цьому міфі відбито давню мрію людини про опанування повітряного простору.

З античних часів збереглися сцени, що зображують приготування Д. й Ікара до польоту (фреска в Помпеях тощо). Мотиви міфа зустрічаються в живописі (Я. Тінторетто, X. Боль, П. П. Рубенс, Ш. Лебрен), літературі (Й. В. Гете, В. Брюсов), музиці (І. Маркевич, П. Санкан).

ДЕДАЛІОН (гр. Daidalion) — батько Хіони, яка проголосила себе вродливішою від Артеміди, за що богиня вмертвила її; з туги за дочкою Д. кинувся з вершини Парнасу. Аполлон змилосердився, і поки Д. летів з гори, обернув його на яструба.

ДЕЇДАМІЯ (гр. Deidamia) — одна з дочок скіроського володаря Лікомеда, кохана Ахіллеса, мати Неоптолема. На фресках та мозаїках часто зображується поруч з Ахіллесом.

ДЕЇФІЛА (гр. Deiphile) — дочка Адраста, дружина Тідея.

ДЕЇФОБ (гр. Deiphobos) — син Пріама й Гекаби, один з хоробрих троянських героїв; разом із Парісом убив Ахіллеса. Противник повернення Єлени, за що греки ненавиділи його так само, як Паріса й Гектора. Після загибелі Паріса Д. одружився з Єленою, але, зраджений нею в ніч падіння Трої, загинув від руки Менелая.

ДЕЇФОБА (гр. Deiphobe) — дочка Главка, жриця Аполлона й Артеміди; водила Енея в Аїд. За Сервієм, Д. і є тією сивілою, що продала Тарквінієві сивілині книги. Вона випросила в Аполлона 700 років життя, але забула замовити слово про вічну молодість, тому зрештою так постаріла, що обернулася на тінь.

ДЕЇФОНТ (гр. Deiphontes) — син Геракліда Антімаха, чоловік Гірнето, дочки Темена, якому допоміг завоювати Аргос; знехтувавши своїх синів, Темен зробив Д. спадкоємцем. За Павсанієм, Д. разом з Гірнето жив в Епідаврі, де зазнав багато лиха від братів дружини. Брати Гірнето викрали її, і коли Д. гнався за ними, вбили сестру.

Цей міф став сюжетом трагедії Евріпіда «Темен», яка не збереглася.

ДЕЙМ, Деймос (гр. Deima) — син Ареса, демон жаху.

ДЕЙНО (гр. Deino) — одна з трьох грай.

ДЕЛОС (гр. Delos) — найменший із Кікладських островів в Егейському морі, відомий храмом та культом Аполлона й Артеміди, які нібито народилися на цьому острові. Святилище славилось уже в сиву давнину і було центром амфіктіонії (союзу міст-держав для охорони святилища), яка об’єднувала під покровом загального культу всіх іонійців Європи, островів та Малої Азії.

ДЕЛЬФИ (гр. Delphoi) — місто в південно-західній Фокіді коло підгір’я Парнасу, славетне своїм оракулом Аполлона (Дельфійський оракул) та піфією. Жваві зв’язки з Д. мав Херсонес Таврійський. Унаслідок розкопок 1893 — 1901, 1922 — 1925, 1930рр. відтворено план Дельфів. Розкопано скарбниці, збудовані різними містами Греції, театр і стадіон. Знайдено багато статуй (серед них «Візничий» — 5 ст. до н. е.), понад 5 000 написів. За античними джерелами, вже до оракула Аполлона в Д. були оракули інших божеств (Геї, Феміди, Посейдона й ін.), за гомерівським гімном, Аполлон сам обрав Д. місцем для свого святилища, вбивши Пітона, який тут оселився. Найважливішим місцем у Д. було священне коло Аполлона в північній частині міста, обведене мурами й розташоване на 6 терасах, які з’єднувала свята дорога, що звивалася спіраллю від вхідної брами до найвищої тераси, де споруджено храм богові. Обабіч дороги містилися скарбниці грецьких держав, пам’ятники й статуї. Біля входу до храму були написи: medén ágan — «нічого над міру» і gnóthi sautón — «пізнай самого себе». Там стояла і статуя Гомера. У другій вузькій залі горів вічний вогонь, біля нього містилися вівтар Посейдона, статуї мойр, Аполлона Мойрагета (проводиря мойр). У найвіддаленішій частині святині (мабуть, у підземній залі) над розколиною сиділа на триніжку піфія. Жрецтво храму в Д. у період розквіту грецьких полісів перебувало під впливом аристократичної Спарти. У Д. були також статуя Аполлона, саркофаг Діоніса і напівкруглий камінь — омфал, що вважався пупом землі (тут Аполлон поховав переможеного Пітона). У північно-західній частині кола містився театр. Біля підніжжя східного скелястого муру струменіла вода священного Кастильського джерела, в якому прочани здійснювали очисне обмивання. На північний схід від Аполлонового кола містилося коло Афіни Пронаї (Охоронниці святині). Для оборони святині в 6 ст. до н. е. постала Д. амфіктіонія, яка згодом, спираючись на авторитет та багатства оракула, перетворилася в могутній і впливовий політичний союз. У 189 р. до н. е. Д. підпали під владу Риму; 86 р. до н. е. твори Фідія, Праксітеля, Полігнота й ін., які прикрашали священне коло, забрав Сулла, а потім вони стали власністю Нерона. Відтак храм не раз грабували; остаточно його зруйнував Феодосій І (близько 390 р. в. е.).

ДЕЛЬФІНІЙ (гр. Delphinios) — 1) епітет Аполлона як бога — покровителя мореплавства. У гомерівському гімні «До Аполлона» бог сам перетворюється на дельфіна й веде моряків; 2) (Delphinion) одне із судовищ ефетів (членів судової колегії) в Афінах, що було коло храму Аполлона Д. Тут розглядали справи про так звані законні вбивства (вбивство ворога, розбійника, тирана і т. ін.).

ДЕМЕТРА (гр. Demeter) — дочка Кроноса й Реї, сестра й дружина Зевса, богиня родючості, хліборобства та шлюбу; посідала важливе місце в грецькій міфології. Міф про неї та її дочку Персефону докладно наведений в одному з гомерівських гімнів. Аїд з дозволу Зевса викрадає Персефону. Д. після марних пошуків довідується про це від Аполлона. Розгнівавшись, вона залишає Олімп; земля стає неродючою, і Зевс, щоб заспокоїти Д., посилає Гермеса в підземне царство за Персефоною. Але Аїд дав Персефоні гранатових зернят, з’ївши які, вона не може забути підземного царства. Відтоді Персефона дев’ять місяців року проводить у матері, а три місяці мусить залишатися в Аїда. Д. відновлює на землі родючість і повертається на Олімп. Культ Д. символізував також народження й виховання дітей. Як богиню шлюбу й родинного життя Д. шанували одружені жінки, що влаштовували на її честь свята — тесмофорії. Культ Д. сягає сивої давнини; за Геродотом, він був поширений ще в добу пелазгів у Фессалії, Бестії, Аттіці, Мегарі, Корінфі, згодом перенесений до Сіцілії, Малої Азії тощо. Коли на Пелопоннесі оселилися доряни, культ Д. послабився, але потім знову посилився під впливом іонійців. Д. стала об’єктом культу по всій Греції, на островах, у Малій Азії, в Римі, де вона ототожнювалася з Керерою (Церерою). З її ім’ям виголошували й укладали договори, а урядовці й судді, перш ніж зайняти свої посади, складали присягу Д., в якій обіцяли дотримуватись писаних законів і традицій. У жертву богині приносили биків, корів, свиней (з огляду на їхню плодючість), овочі, бджолині стільники; їй були присвячені колоски, мак, фруктові дерева і т. п.

У глибоку давнину Д. вважали богинею підземного царства і дружиною Посейдона, від якого вона народила коня Арейона. Стосунки Д. з Посейдоном відбито в античному мистецтві; в Аркадії існувало прадавнє зображення Д. з кінською головою; вона тримала в одній руці голуба, а в другій — дельфіна, оскільки в уявленні найдавніших жителів Греції була творцем і птахів, і риб, богинею всієї живої природи. Пізніше, особливо від часів Праксітеля, в мистецтві з’являється образ Д. з м’якими й лагідними рисами, іноді з відбитком смутку за зниклою донькою. На зображеннях вона сидить на троні або стоїть з вінком колосків на голові, із серпом, смолоскипом або кошиком фруктів у руках. Улюбленим сюжетом для скульпторів було спорядження Д. Тріптолема в дорогу для поширення її культу (рельєф в Афінському музеї).

У пізнішому європейському живописі образ Д. відтворювали Дж. Вазарі, Я. Йордане, П. П. Рубенс. З міфом про Д. пов’язані поетичні (Ф. Шіллер «Елевсінське свято», А. Теннісон «Д. і Персефона») та музичні (Н. Йоммеллі «Заспокоєна Д.») твори.

ДЕМОДОК (гр. Demodokos) — 1) сліпий співець при дворі Алкіноя. За стародавніми переказами, в образі Д. Гомер зобразив самого себе (звідси міф про сліпоту автора «Іліади» й «Одіссеї»); 2) співець при дворі Агамемнона ; вирушаючи на Троянську війну, Агамемнон залишив Д. з наказом стерегти Клітемнестру й допомагати їй добрими порадами. Клітемнестра зрадила чоловіка з Егістом, а Д. заслала на безлюдний острів.

ДЕМОН (гр. daimon) — дух, що володіє надлюдською силою, належить до невидимого світу і має вплив на життя й долю людей. Вислів першого грецького філософа Фалеса, що все повне д., — погляд, на якому грунтувалася первісна релігія всіх народів. Ця релігія сприяла культові померлих або предків; між д., силами природи й душами людей спочатку не було чіткого розмежування: померлий предок міг утілюватися в будь-який священний камінь, дерево, зірку тощо, а з другого боку, всякий природний дух міг прибрати людську подобу, змішуватися з людьми і ставати д.-родоначальником. Фантазія стародавніх греків в усіх незрозумілих і грізних явищах природи (повінь, обвал, землетрус, приплив, буря, пошесть, посуха тощо) бачила дії д. Внутрішні зміни в уявленнях про д. нерозривно пов’язані з загальним процесом розвитку грецької релігії. Знаходимо тут дві співвідносні течії релігійної думки: одна (диференційна) веде від первісного змішаного пандемонізму до поняття про д. як виключно злих духів; друга репрезентує інтеграцію релігійного світогляду, що поступово переходить від хаотичної множинності божественних і д. істот до монотеїзму. Гомерів епос е пам’яткою такого процесу; релігійна свідомість щойно вийшла з-під первісної байдужості, найвищі олімпійські боги виділені й поставлені над сонмом міфічних істот нижчого порядку; проте пам’ять про попередній стан ще свіжа і розрізнення нечітке; олімпійців і самого Зевса подеколи названо загальним іменем д. А втім, це лише виняток, загалом д. постає як узагальнена надприродна сила, що остаточно й непорушно визначає людські вчинки (напр., Іліада, VII, 271, 377, 396); інколи як мудре й добре навіювання згори. Проте частіше д. приписується шкідливий вплив на людину. У давньому епосі знаходимо зародок майбутнього перетворення д. з божества на злого духа, що засліплює, відбирає розум, спричинює якесь лихо тощо. Чіткіше відокремлення д. від богів (не за їхніми вчинками, а за походженням) знаходимо в Гесіода («Роботи і дні»). За словами Плутарха, Гесіод перший установив 4 розряди наділених розумом істот, що живуть у всесвіті: найвище боги, потім велика кількість добрих д., далі герої або напівбоги і нарешті люди. Оскільки герої за життя зараховувались до людей, а після смерті змішувалися в д. чи богами, то чотири розряди насправді зводилися до трьох. Тож д. визначався як щось середнє між безсмертним божеством і смертною людиною. З розвитком культури й, зокрема, літератури божества природи втрачали своє життєве значення, і суспільний інтерес зосереджувався на міфічних образах, пов’язаних з культурним існуванням людини та з питаннями самостійної релігійної думки. Геракл — уособлення людської праці й подвигу, що перемагає ворожу владу природи і зумовлює цивілізацію; Деметра — засновниця осілого культурного життя; Діоніс — бог відродження та безсмертя, добрий д. (agathos daimon) переважно — ось головні об’єкти релігійного культу тієї епохи, а з ними чимало д. істот, які оточують людину і беруть безпосередню участь у її повсякденному житті. Згідно з ученням грецьких філософів-ідеалістів, кожна людина від народження аж до смерті мала свого Д., який нею керував. У Римі з д. ототожнювали геніїв. Християнська церква, борючись проти поганських вірувань, перенесла назву д. на чортів, бісів.

ДЕМОФІЛА (гр. Demophile) — одна з Данаїд, яка вийшла заміж за Єгиптового сина Памфіла.

ДЕМОФОНТ (гр. Demophon; род. відм. Demophontos) — 1) син елевсінського володаря Келея та його дружини Метаніри. Деметра, яка шукала Персефону, прибувши до Елевсіну, стала годувальницею новонародженого Д. Бажаючи зробити свого вихованця безсмертним, богиня потай від його матері клала хлопчика у вогонь. Захоплена зненацька Метанірою при таємничому обряді, Деметра вийняла дитину з вогню і відкрила себе. Д. залишився смертним, але оскільки його годувала богиня, він користувався шаною в елевсінському культі. Згодом культ Д. був витіснений культом Тріптолема (за пізнішими версіями, Д. згорів, коли Деметра поклала його у вогонь).

Образ Д. відтворено в однойменній опері українського композитора М. Березовського; 2) син Тесея та Федри, один з міфічних афінських володарів. За переказами, боровся поруч із братом Акамантом під Троєю, визволив свою бабусю Етру, що була рабинею в Єлени, викрав Палладій і привіз його до Афін. Прихистив Ореста, що прибув до Аттіки після вбивства матері, та Гераклідів, яких переслідував Еврістей. Аттічні перекази приписують Д. заведення деяких релігійних обрядів і судовищ при храмі Афіни Паллади, де розглядали справи про мимовільні вбивства.

ДЕНДРІТІДА (гр. Dendritis — Деревна) — епітет Єлени на острові Родос, куди вона прибула після смерті Менелая й де повісилася на дереві. На цьому епітеті позначився давній культ дерев.

ДЕРКЕТО (гр. Derketo) — богиня, шанована в північній Сірії, частково в хананейців і фінікійців, а особливо у філістимлян, де вона замість ніг мала риб’ячий хвіст. З цим пов’язувалися легенди про її обернення на рибу в Ієрополі й уявлення про неї як божество життєдайної вологи. При храмах Д. були священні стави з рибою. Лукіан у трактаті «Про сірійську богиню» описує такий храм і його культи. Лукіанова Сірійська богиня, будучи тотожною з Д., загалом має риси, запозичені від фрігійської Кібели. Культ Д. позначений синкретизмом.