СЛОВНИК АНТИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ

ОРГІЯ (гр. orgia) — таємне богослужіння, таємний релігійний обряд, пов’язаний з культом багатьох божеств — східних (Астарти, Кібели), давньогрецьких (Діоніса) та ін. О. справлялися вночі в горах і гаях, супроводилися музикою, процесіями із смолоскипами та несамовитими танцями.

У сучасній мові о. — розгульний бенкет.

Це був будинок, де колись вбирався цвіт дворянства, де влаштовувались прийоми, бенкети, оргії. С. Скляренко. Легендарний начдив.

ОРЕАДИ (гр. Oreiades) — гірські німфи, які називались іменами гір (кітероніди, пеліади тощо).

ОРЕСТ (гр. Orestes) — герой давньогрецьких епічних переказів троянського циклу, син Агамемнона і Клітемнестри. За міфами, після смерті батька виховувався в дядька, фокідського царя Строфія. Син Строфія Пілад став вірним другом О., допомагав йому, коли О., виконуючи волю Аполлона, помстився Клітемнестрі та її коханцеві Егісту за вбивство Агамемнона. Богині помсти еринії переслідували О. за пролиту кров матері. Юнак утік до Афін і сховався в храмі Афіни. На пагорбі Ареса було влаштовано суд, у якому брали участь найбільш шановані афінські старійшини (ареопаг). О. намагався виправдатися тим, що злочин матері подвійний: вона вбила свого чоловіка і батька О. Тому син мусив удатися до кривавої помсти. Еринії звинувачували О. в найтяжчому злочині — матеревбивстві, вважаючи, що Клітемнестра не порушила родових законів, оскільки не перебувала в кровному спорідненні з чоловіком, якого вбила. Аполлон захищав О., твердячи, що батько як кровний родич важливіший, ніж мати: дитину створює не мати, а батько, мати лише годувальниця прийнятого насіння. Клітемнестра пішла на страшний злочин, бо підняла руку на свого чоловіка — господаря. При однаковій кількості голосів за і проти О. справу вирішив голос Афіни, яка стала на бік батьківського права. Щоб уласкавити розгніваних ериній, вона встановила в місті культ цих богинь. Відтвді їх стали шанувати в Афінах під іменням евменід (добродумних). За однією з версій, оракул порадив О. привезти з Тавріди статую Артеміди, яка вилікує його від докорів сумління. Син Агамемнона вирушив у дорогу із своїм другом Піладом. У Тавріді їх схопила сторожа, закувала в кайдани і привела до жриці Артеміди. Жрицею виявилась сестра О., та сама Іфігенія, яку Артеміда забрала з жертовника в Авліді. Брат і сестра впізнали одне одного, і вночі всі троє втекли, забравши з собою чудову статую. Згодом О. убив Неоптолема, щоб одружитися з Герміоною, яка була йому обіцяна, й царював у Мікенах. Він успадкував також владу над Арголідою і Спартою. Помер в Аркадії, але прах його перенесено в Спарту.

Ф. Енгельс наводив міф про О. в «Походженні сім’ї, приватної власності і держави». Міфи про О. використали грецькі трагіки Есхіл, Софокл, Евріпід, у новому європейському письменстві — Расін, Вольтер, Кребільйон, Альфієрі.

Переносно О. і Пілад — нерозлучні друзі.

ОРЕСТЕЙ (гр. Orestheus) — 1) син Лікаона, епонім аркадської Орестасії, яка пізніше за О. називалась Орестеєю; 2) син Девкаліона, батько Фітія, дід Ойнея (за Гекатеєм).

ОРИ, Гори (гр. Horai) — дочки Зевса й Феміди ; зображувалися вродливими дівчатами, що тримали в руках квітки або фрукти; богині пір року й суспільного ладу. За давнім епосом, вони — служниці Зевса, що відчиняють і зачиняють небесну браму. Кількість о. збільшувалася залежно від кількості пір, на які ділили рік стародавні греки. В Афінах від сивої давнини були в пошані три о.: Евномія (Законність), Діке (Справедливість), Ейрена (Мир). Пізніше фігурували чотири о. Культ о. був поширений у багатьох областях Греції. У Стародавньому Римі особливою шаною користувалась Ейрена, яку римляни називали Пакс.

ОРІОН (гр. Orion) — беотійський велетень-красень, син Посейдона й океаніди Евріали (варіант: син самої Геї). За міфами, О. був мисливцем у блискучому спорядженні, з мечем і мідною булавою в руках. На полюванні його супроводжував небесний пес Сіріус. О. збезчестив доньку хіоського володаря Енопіона Меропу, за що був осліплений. Посейдон наділив сліпого О. здатністю ходити по хвилях, і він перейшов морем на острів Лемнос, звідки був перенесений у володіння Геліоса, проміння якого повернуло йому зір. Є версія, згідно з якою О. загинув від стріли Артеміди після того, як поранив її в змаганні; за іншою версією, О. помер від укусу скорпіона, якого послала Артеміда, коли він хотів викрасти одну з супутниць богині. Боги перетворили О. і скорпіона в сузір’я.

ОРІТІЯ (гр. Oreithyia) — дочка афінського царя Ерехтея, яку викрав бог вітрів Борей, мати Калаїда й Зета.

ОРК, Оркус (лат. Orcus) — 1) римське божество смерті, ототожнюване з грецьким Аїдом. Етруски зображували О. бородатим велетнем; 2) підземний світ, царство мертвих.

ОРМЕН (гр. Ormenos) — 1) герой, епонім міста Орменіон; батько беотійського володаря Амінтора; 2) батько володаря острова Сірос Ктесія, дід Евмея.

ОРНІТОМАНТІЯ (гр. ornithomanteia) — ворожіння за летом птахів.

ОРТІГІЯ (гр. Ortygia) — 1) первісна назва острова Делос; 2) одне з імен богині Артеміди, що народилася на цьому острові.

ОРТР, Орт, Орф (гр. Orthros, Orthos) — страшний двоголовий пес, син Єхидни й Тіфона, брат Кербера та Лернейської гідри, батько Сфінкса.

ОРФЕЙ (гр. Orpheus) — уславлений співець і поет. Син річкового бога — фракійського царя Еагра (за іншими міфами — син Аполлона) та музи Калліопи. Спів О. та його гра на золотій арфі зачаровували не тільки людей, а й звірів, дерева, скелі; від його пісень заспокоювалося навіть розбурхане море. За переказом, О. — учасник походу аргонавтів, який своєю чудовою грою на кітарі та співом багато чим допомагав їм у скрутні хвилини. Коли його дружина німфа Еврідіка померла від укусу гадюки, О. нібито спускався за нею на той світ. Старий Харон не хотів везти його до Аїду, але почувши чарівливу гру на кітарі, переправив співця за Стікс. Розчулений натхненною музикою, Аїд погодився відпустити Еврідіку. За однією версією, Персефона дозволила О. вивести Еврідіку на землю, але з умовою, що він не гляне на дружину, поки не ввійде з нею до свого будинку. О. порушив заборону і назавжди втратив її. Загинув співець від рук вакханок, бо, через тугу за Еврідікою відмовився брати участь в оргії. Згідно з іншою версією, О. загинув тому, що уникав жінок. Голова й кітара його нібито допливли до острова Лесбосу, де їх урочисто поховали. Тому греки вважали Лесбос батьківщиною ліричної поезії. Міф про загибель О. подібний до переказу про Ліна, якого іноді вважали предком, учителем або братом співця. Перекази про О. були дуже популярні в античні часи. До нас дійшли зображення фрагментів міфа на вазах, фресках тощо. Християнство перших віків вважало О. миротворцем, про прихід якого сповіщав старозавітний пророк Ісайя.

Міф про О. надихав багатьох драматургів (Есхіл, Евріпід), художників (Рубенс, Кардуччі, Роден, Деменікіно, Канова й ін.), композиторів (Ліст, Глюк, Гайдн, Оффенбах, Стравинський та ін.).

У сучасній мові О. — чудовий співець і музика.

Та вже темнів вечір синій. Пора до оперних дверей, За ними чарівний Россіні, Європи любленець — Орфей. О. Пушкін. Євгеній Онєгін (переклад М. Рильського).

Микола Вороний у вірші «Іван Франко» порівняв з О. великого українського поета, а Леся Українка розповіла про міфічного співця в поезії «О. чудо».

ОРФІКИ (гр. orphikoi від Orpheus — Орфей) — послідовники релігійного містичного вчення, що виникло в Греції в 6 ст. до н. е. Засновником цього вчення вважали міфічного поета Орфея. Міф про Орфея, як і все вчення о., тісно пов’язаний з культом Діоніса, Деметри та зі старосхідними, особливо єгипетськими уявленнями. О. близькі до Гесіода, їхні ритуали багато в чому повторюють хліборобську магію. Це дає підстави віднести орфізм до світогляду селянства. В Афінах о. на чолі з популяризатором ідей орфізму Ономакрітом оселилися за часів Пісістрата. О. вважали тіло злим началом, «в’язницею душі», а душу — частиною божества; після смерті душа людини, зазнавши ряду перевтілень і очистившись від осквернення тілом, зливається з божеством. О. приписують учення про метемпсихоз (переселення душ) у формі потрійного випробування душі тілесним життям, однак ці свідчення беруть початок від пізніших джерел (Піндара, Платона). Комплекс ідей про тіло й душу згодом був прийнятий і опрацьований піфагореїзмом, частково платонізмом, а через нього — неоплатонізмом і християнством. О. належить низка теорій про походження світу (космогоній) та походження богів (теогоній). За Дамаскієм, спочатку був час, потім небо і порожнеча. Небо виліпило срібне яйце, з якого з’явився Фанет (світло) або Ерос (кохання). Дамаскій подає ще одну версію: первісно існували вода й гюле (болото), від них пішла земля. Вода й земля вважаються першоелементами, від яких народився дракон з головою лева, але з обличчям бога, з крилами за плечима. Він зветься Хроносом, що не старіє, або Гераклом. За Афіногором, горішня і спідня шкаралупи яйця утворюють небо і землю. Теогонія й космогонія о., що знаходять відбиття в їхніх культах, містять діалектичні мотиви так званої «генетичної моделі»: первинна єдність, поділ, возз’єднання поділеного в статевому коханні. У групі орфічних теогоній помітна загальна центральна ідея, яка в ході тисячолітньої історії орфізму схиляється до пантеїзму. Зевс (в інших теогоніях Фанет, Геліос або Діоніс) містить у власному тілі насіння всього сущого. Із цього стану суміші в єдиному виникає світ. Процеси виникнення трактуються поділом протилежностей та возз’єднанням їх. Мусеєві приписують вислів: усе народжується з одного і на нього розкладається (dialyetai). Цю тезу в конкретно-образній формі відносять до Орфея. «Орфей співав і розповідав, що колись небо, земля, й море були сполучені воєдино, але потім посварилися й розділилися», — повідомляє Аполлоній Родоський.

ОСІРІС, Озіріс (гр. Osiris) — бог продуктивних сил природи, брат і чоловік Ісіди.

ОТ (гр. Otos) — один з Алоадів.

ОФІОН, Офіоней (гр. Ophion) — згідно з переказом орфіків, один з найстарших титанів.

ПАВОР (лат. Pavor — страх) — римська назва Фоба — сина й супутника Ареса.

ПАГАНАЛІЇ (лат. Paganalia, від pagus — село) — свято на честь богів — опікунів села; стародавні римляни справляли його в січні.

ПАКС (лат. Pax — мир) — у римській міфології персоніфікація миру; ототожнена з грецькою богинею миру Ейреною.

ПАЛАМЕД (гр. Palamedes) — син владаря Навплія і Клімени, евбейський герой; вважався винахідником літер, цифр, терезів, гри в кості тощо. Разом з Агамемноном брав участь у Троянській війні. Викрив Одіссея, коли той, щоб не воювати під Троєю, вдавав божевільного: орав поле й засівав сіллю. П. порадив покласти в борозну Телемаха, перед яким Одіссей зупинив плуга. Щоб помститися, О. звелів таємно закопати велику кількість золота в шатрі П. і підкинути лист нібито від Пріама. Запідозривши П. в зраді, ахейці закидали його камінням. В епосі нема згадки про П.; сюжети міфа про нього знаходимо в Софокла, Евріпіда та в «Кіпріях». Античні філологи вважали, ніби Гомер не згадує П. через заздрощі.

ПАЛЕМОН (гр. Palemon) — друге ім’я Мелікерта.

ПАЛЕС (лат. Pales) — давньоітальська богиня, покровителька пастухів і худоби. Її шанували то як бога, то як богиню. Свято на честь Палес — палілії (парілії) — справляли 21 квітня: складали жертви з пирогів, молока, меду та іншої селянської їжі. Під час свята «очищали» стайні та стійла символічним кропленням сіркою й різними травами, переганяли худобу через підпалену солому чи сіно, що мало відганяти хвороби від людей і тварин. Закінчувалося свято трапезою.

ПАЛІКИ (гр. Palikoi, від palin — знов) — діти Зевса й музи Талії (варіант: Гефеста й Етни), божественні близнята, шановані біля озера Лаго деі Палічі на Сіцілії. Озеро, ширина якого 100 метрів, випаровує отруйні гази, тому в ньому нема риб і водяних птахів. Про культ сил природи в особі божеств згадує багато античних авторів. Святилище П. було місцем, де стародавні присягали; на клятвопорушників чекала страшна кара: за свідченням Діодора, боги осліпляли їх. П. були також покровителями гнаних.

ПАЛІНУР (лат. Palinurus) — супутник і керманич Енея ; коли кораблі троянців відпливли з Сіцілії, П., стоячи за кермом, задрімав і впав за борт. Хвилі прибили його до берега. Місцеві мешканці вбили П. й кинули непоховане тіло. В Аїді Еней зустрів тінь П., яку разом з іншими непохованими Харон відмовлявся перевезти через річку Стікс. Повернувшись на землю, Еней поховав П. на місці його загибелі біля мису в Південній Італії, який дістав назву Палінур.

ПАЛЛАДА (гр. Pallas) — один з епітетів богині Афіни.

ПАЛЛАДІЙ (гр. Palladion) — священна скульптура (як правило, дерев’яна) озброєного божества, яка вважалася покровителькою й захисницею міста. П. передовсім зображував Афіну Палладу, від імення якої скульптура дістала назву, або Аполлона чи Афродіту. Шанування п. сягає в глибоку, ще кріто-мікенську, давнину. За міфом, перший п. подарував троянцям Зевс (за іншою версією — Дардан ). Троянці вважали, що доки п. буде лишатись у Трої, міста ніхто не здолає. Діомед та Одіссей викрали скульптуру і нібито тим самим дали змогу грекам здобути Трою. Згідно з римською версією, у Трої було два п., один з яких потрапив до Греції, а другого забрав із собою Еней. Цей п. зберігався в Римі у храмі Вести. З недоторканністю та збереженням п. римляни пов’язували безпеку й добробут своєї держави.

ПАЛЛАНТ, Паллас (гр. Pallas, род. відм. Pallantos) — 1) гігант, один з героїв гігантомахії, якого вбила Афіна; 2) титан, батько Ніке й Селени; 3) син Пандіона, Егеїв брат, якого вбив Тесей ; 4) син Евандра.

ПАЛЛАНТІДИ (гр. Pallantidai) — п’ятдесят синів Палланта, онуки Пандіона, двоюрідні брати Тесея. П. вважали Егея прийомним сином Пандіона, тому не визнали спадкоємних прав Тесея, вступили з ним у боротьбу й були перебиті.

ПАЛЛОР (лат. pallor — блідість) — римське ймення Дейма.

ПАН (гр. Pan) — син Гермеса (або Зевса) і німфи Дріопи (або Каллісто). За однією з міфічних версій, П. народила Одіссеєва дружина Пенелопа від Гермеса або від усіх своїх женихів (народна етимологія пов’язує ім’я П. з грецьким займенником pan — усе, pantes — усі). Бог лісів, отар, пастухів, пізніше — покровитель усієї природи (у давньому Римі культ П. злився з культом італьських божеств Фавна й Інуя ). Народився П. у горах Аркадії напівлюдиною-напівцапом — з цапиними ногами, ріжками та бородою. Його культ у післягомерівський період поширився по цілій Греції. Гермес забрав цапоногого хлопця на Олімп, де він веселив своїм виглядом богів. Олімпійське життя не сподобалося П., і він повернувся на землю, де міг стрибати по горах та бавитися з білими отарами. Він мав лагідну, веселу вдачу, грав на сопілці (сиринзі). Навколо нього танцювали німфи й сатири. Коли хтось порушував його спокій, П. дуже гнівався і наганяв на людей неймовірний страх (звідси — паніка, панічний тощо). В Афінах П. почали віддавати божественну шану одразу після марафонської битви; афіняни вважали, що здобули перемогу під Марафоном завдяки П., який змусив персів утікати. В подяку вони збудували йому святиню на північному схилі Акрополя. Давні греки вірили, що П. своїм криком може примусити втікати навіть воїнів. Тому в багатьох районах Греції його шанували як помічника в бою. У жертву П. приносили корів, цапів, ягнят, робили узливання з меду, молока та різних соків. Часом жертви складали П. й Діонісові разом. У П. була закохана Селена, що любила слухати його гру на сиринзі. З переказом про те, що П. — винахідник сопілки, пов’язана оповідь про його кохання до німфи Сірінги. Він переслідував її доти, поки вона, втікаючи від нього, не сховалася в річці Ладоні (в Аркадії), де перетворилася в очерет, з якого П. вирізав сопілку. (Варіант: П. вирізав кілька очеретин, зробив із них сім дудок різної довжини і з’єднав їх докупи в один ряд. Так виникла улюблена пастуша дудка, названа сирингою.) Вважалося, що П. володів даром провіщання і навчив цього мистецтва самого Аполлона. З розвитком загальногрецької міфології П. з місцевого божества перетворюється на одного із супутників Діоніса. Головні святилища П. були в Аркадії, Тройзені, Оропі. В елліністичну епоху змінилось уявлення про П. Філософи на підставі помилкової етимології тлумачили ім’я П. як «всесвіт» і вбачали в ньому якесь божество, розлите в усій природі, творця і володаря всього сущого. П. були присвячені дуб і сосна. Античні зображення П. дійшли до наших часів на вазах, монетах і гемах. Добре відома мармурова група, яка тепер зберігається в музеї у Флоренції. На ній зображено П., який навчає дівчину грати на флейті. Із П. пов’язаний вислів «помер Великий П.», узятий з оповідання Плутарха. Письменник розповідає, що під час владарювання Тіберія (14 — 32 р. н. е.) Таммуз, керманич корабля, що плив з Пелопоннесу до Італії, почув вигук: «Помер Великий П.». Цей факт тлумачили порізному. Християнські богослови пояснювали розповідь Плутарха, як повідомлення про смерть Христа. Таке тлумачення знаходимо в художній літературі (Ф. Рабле — «Гаргантюа і Пантагрюель»; І. Тургенєв — вірш «Німфи»). У середні віки П. вважали злим духом, а його постать стала зразком для перших відомих зображень чорта.

Міф про П. знайшов відображення в творах Рафаеля, А. Карраччі, П. П. Рубенса, М. Врубеля, П. Пікассо й інших художників.

ПАНАКЕЯ, Панацея (гр. Panakeia — всезцілителька) — богиня, дочка Асклепія, зцілителька людей. Цим ім’ям пізніше почали називати ліки, які нібито зціляють від усіх хвороб.

У сучасній мові П. — універсальний засіб, що за його допомогою можна усунути будь-яке лихо, розв’язати всяку проблему (вживається з іронічним забарвленням).

...виховання олімпійського спокою — не панацея на всі випадки життя. Без творчого горіння немислима ніяка робота і саме існування стає блідим. Радянська Україна, 1978, 31 вересня.

ПАНАФІНЕЇ (гр. Panathenaia) — свято на честь богині Афіни.

ПАНДАР (гр. Pandaros) — 1) син Лікаона, лучник, улюбленець Аполлона ; в епосі ватажок лікійців, виступав на боці троянців; порушивши домовленість про перемир’я перед двобоєм Паріса з Менелаем, поранив останнього. Убив П. Діомед ; 2) син троянця Алканора, Енеїв супутник, якого вбив Турн.

ПАНДАРЕЙ (гр. Pandareos) — син Меропа; викрав золотого пса із святині Зевса на Кріті й передав його Танталові. Розгніваний Зевс убив П. і його дружину. Гера, Афіна, Афродіта й Артеміда виховували осиротілих дочок Пандарея, однак дівчаток викрали гарпії й передали ериніям як служниць.

ПАНДІОН (гр. Pandion) — 1) один із перших міфічних афінських владарів. Аттічний міф зближує П. з місцевими хтонічними божествами і вважає його сином Еріхтонія та батьком близнят Ерехтея й Бута. Античні автори називають П. не лише батьком Егея й Палланта як міфічних володарів Аттіки, а й мегарського владаря Ніса та Ліка, якого шанували в Малій Азії, а також Прокни й Філомели. За панування П. нібито встановлено культ Діоніса й Деметри; 2) правнук попереднього, син Кекропа, володар Аттіки; вигнаний своїми родичами, втік до Мегари, одружився з дочкою місцевого царя і після нього став мегарським володарем. Сини П. Егей, Паллант, Ніс і Лік після смерті батька повернулися до Афін і володіли Аттікою. Цей міф оформився, мабуть, під час найбільшої могутності Афінського союзу і відображає експансіоністські тенденції Афін у 5 ст. до н. е.

ПАНДІЯ (гр. Pandia) — дочка Селени, яку шанували в Афінах під час весняного рівнодення.

ПАНДОРА (гр. Pandora — всім обдарована) — жінка, що була нібито причиною всіх лих на землі. Зевс, у якого Прометей викрав для людей вогонь, наказав Гефестові виліпити П. із землі та води. Афродіта наділила її вродою, Гермес — облудністю, підступністю й хитрістю. Афіна виготовила для неї чудове вбрання. Брат Прометея Епіметей узяв П. за дружину. В його домі стояла скринька (варіант: скриньку П. подарували боги), де були сховані всі лиха. П. з цікавості відчинила скриньку, і звідти по світу розлетілися численні лиха, що завдають людям мук, горя, страждань. Тільки надія залишилась на дні скриньки. Тоді й закінчився безжурний Золотий вік. Міф відбиває становлення патріархату, дискредитуючи жіноче начало як згубне.

У переносному значенні «скринька П.» — осередок лиха, підступний дарунок. Міф про П. надихав художника Рубенса, драматурга Агріколу, комедіографа Віланда, композитора Мендельсона.

ПАНДРОСА, Пандросос (гр. Pandrosos) — одна з трьох дочок Кекропа, яким Афіна віддала на збереження Еріхтонія.

ПАНІОНІЇ (гр. Panionia) — свято на честь Посейдона в Малій Азії.

ПАНТЕОН (гр. pantheion) — храм усіх богів. Найвідоміший п. у Римі, споруджений за правління Адріана в першій чверті 2 ст. н. е. на місці храму того ж найменування, збудованого Агріппою в 1 ст. н. е. за правління Августа. Являє собою глуху, циліндричну будівлю (ротонду), перекриту півсферичною банею. Площу ротонди збільшують вісім велетенських ніш. П. відзначається класичною ясністю й цілісністю композиції та монументальністю форм. У середні віки частково перероблявся. Згодом перетворений на церкву. Тепер римський п. є національним мавзолеєм, де, зокрема, поховано Рафаеля.

В наш час п. — місце поховання видатних людей; сукупність гідних пам’яті творів мистецтва, літератури, фактів історії, імен.

Аристократ і правовірний католик Кальдерон, безумовно, геніальний драматург. Але в пантеоні великих займає місце не він, а творець чудової драми про народне повстання, автор «Овечої криниці» Лот де Вега. М. Рильський. Література і народ.

ПАНТОС, Панфос (гр. Panthoos) — один із троянських старійшин, чоловік Фронтіди, батько Евфорба, Гіперенора, Полідаманта. Пізніший переказ робить П. жерцем Аполлона.

ПАРІС, АЛЕКСАНДР (гр. Раris, Alexandros) — син троянського царя Пріама й цариці Гекаби, якій ворожбит провістив, що її майбутній син знищить рідну країну. Відразу ж після народження хлопчика батьки наказали рабові кинути його на горі Іда на поталу диким звірам. Однак малюк не загинув, його годувала своїм молоком ведмедиця. Коли через п’ять днів раб знайшов хлопчика живим і здоровим, то взяв його до свого дому, назвав П. і виховуеав поміж пастухами. Юнак відзначався розумом та відвагою. Він сміливо боронив отари від розбійників, за що дістав наймення Александр — «той, що захищає (отари) від чоловіків». Згідно з міфами, до П. за порадою Зевса звернулися Гера, Афіпа й Афродіта, щоб він розсудив, кому з них має належати яблуко з написом «Для найвродливішої». Це яблуко підкинула гостям не запрошена на весільний бенкет Пелея й Фетіди богиня чвар і розбрату Еріда. Кожна з трьох наймогутніших богинь намагалася схилити юнака на свій бік: Гера обіцяла владу та багатство, Афіна — мудрість і військову славу, Афродіта — найвродливішу в світі жінку. П. присудив яблуко Афродіті, яка за це допомогла йому викрасти в спартанського царя Менелая його дружину Єлену. Це викрадення спричинило Троянську війну, оспівану в давньогрецькому епосі. Живучи в родині пастуха, П. одружився з провісницею та зцілителькою Еноною, яку залишив, коли Афродіта пообіцяла йому допомогти одружитися з Єленою. Завдяки сприянню Афродіти (і всупереч Кассандрі, яка намагалася вбити брата, щоб урятувати Трою) Пріам і Гекаба впізнали П. й повернули його до царської родини. Під час війни з ахейцями П. не виявляє ніякої хоробрості. За «Іліадою», його більше вабили кохання й розкіш, ніж слава. Наприкінці війни П. за допомогою Аполлона вбив Ахіллеса, але й сам помер від рани, якої йому завдав Філоктет стрілою з Гераклового лука. Перед смертю П. просив свою першу дружину зцілити його рану, однак ображена Енона відвернулася від нього.

Сюжет міфа, особливо сцена суду П., знайшли відбиття в живописі і пластиці (П. П. Рубенс, А. Ватто, О. Ренуар, П. Гоген, Дж. Романо та ін.).

Тепер ім’я П. уживається як синонім слів «красень», «спокусник».

ПАРКИ (лат. Parcae) — у давньоримській міфології богині долі, яким відповідали грецькі мойри. Спочатку шанували одну П. — богиню народження, потім унаслідок ототожнення з мойрами з’явилося три П.: Нона, Деціма (покровительки народження дитини на дев’ятому та десятому місяці: лат. попа — дев’ята, decima — десята) і Морта (лат. mors — смерть).

ПАРНАС (гр. Parnassos) — гірський масив у середній частині Греції на північ від Корінфської затоки; за міфами, одне з місць перебування Аполлона та муз; святилище поезії.

У переносному значенні П. — світ поезії.

Тепера інший час. Виходь в нори, Шукай стежок — од Лисої гори На верховини і шпилі Парнасу. М. Зеров. Оглавський сад.

ПАРТЕНІЙ, Парфеній (гр. Parthenios) — гора між Аркадією та Арголідою, де Геракл зловив керинейську лань. Тут було святилище Пана, про яке розповідали, начебто воно збудоване на тому місці, де Пан з’явився афінському послові невдовзі після перемоги над персами біля Марафона.

ПАРТЕНОПА, Парфенопа (гр. Parthenope) — 1) одна з сирен, дочка Ахелоя та музи Мельпомени. Коли сирени загинули в морі, тіло П. прибилося до берега, де виникло місто, назване на її честь Партенопея (давня назва Неаполя), 2) коханка Геракла, від якого народила сина Евера.

ПАРТЕНОПЕЙ, Парфенопей (гр. Parthenopaios) — син мисливиці Аталанти, учасник походу сімох проти Фів.

ПАРТЕНОС, Партена, Парфенос, Парфена (гр. Parthenos) — 1) епітет Афіни, від якого походить назва головного афінського храму; 2) дочка Стафіла, сина Діоніса, й Хрісотеміди, якій разом із сестрою батько доручив стерегти льох, де зберігалися посудини з вином. Коли сестри заснули, свині спустошили льох. Дівчата з розпачу кинулись у море, але закоханий у П. Аполлон порятував їх і переніс до Херсонесу, де сестер шанували як божества; 3) дочка Аполлона та Хрісотеміди ; померла молодою, і батько перетворив її на сузір’я Діви; за іншими версіями, епітет Астреї й дочки Ікарія Ерігони, взятих на небо й перетворених на це сузір’я; 4) головна богиня Херсонесу Таврійського, яку греки ототожнювали з Артемідою або з її жрицею Іфігенією.

ПАСІТЕЯ, Пасіфея (гр. Раsitheia) — одна з харит.

ПАСІФАЯ (гр. Pasiphae) — 1) дочка Геліоса й Персеїди, сестра Еета й Кірки, дружина Міноса, мати Андрогея, Девкаліона, Главка, Катрея, Акалії, Ксенодіки, Аріадни і Федри. Під впливом Афродіти, яка заприсяглася помститись усьому родові Геліоса, за те, що він відкрив Гефестові її зраду з Аресом, П. запалала нестримною пристрастю до бика. Від цього зв’язку вона народила Мінотавра; 2) лаконська богиня-провісниця, дочка Атланта, іноді ототожнювана з Кассандрою або Дафною. У храмі П. в Таламах прочани намагалися заснути, щоб уві сні почути або побачити провісницю.

ПАТРОКЛ (гр. Patroklos) — один із головних учасників Троянської війни, друг Ахіллеса, син аргонавта Менетія, зведеного брата Еака. В юності П. під час гри ненароком убив одного з своїх товаришів і щоб уникнути помсти його родичів, утік разом з батьком у Фтію до. Пелея, який виховав П. разом із своїм сином Ахіллесом. Коли після сварки з Агамемноном Ахіллес відмовився від воєнних дій, П. теж не хотів брати участі в війні з троянцями. Але після того, як греки почали зазнавати від троянців поразки за поразкою, П. випросив у Ахіллеса його обладунок і відбив троянців від грецького табору. Переслідуючи ворогів, поліг від руки Гектора під мурами Трої. Коли загинув П., розгніваний Ахіллес вступив у бій і знищив чимало троянців. Міф про П. подає «Іліада». Над поховальним вогнищем героя було принесено в жертву дванадцять полонених троянських юнаків. За однією з версій, боги подарували П. безсмертя й перенесли на острів Левка, де після смерті перебував Ахіллес.

Збереглося кілька античних зображень героя. Найвідоміша флорентійська мармурова скульптура «Менелай з тілом Патрокла».

ПАФІЯ (гр. Paphia) — один з епітетів Афродіти, пов’язаний з назвою міста Пафос на Кіпрі, де нібито богиня вийшла з морської піни.