СЛОВНИК АНТИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ

САНК, Санкус (лат. Sancus) — сабінське божество неба, яке стало римським божеством договорів і подружжя. На Квіріналі в Римі стояло святилище С., на його честь було встановлено свято.

САРПЕДОН (гр. Sarpedon) — 1) син Зевса та Європи, брат Міноса й Радаманта. Посварившись із братами, С. утік у Карію до царя Кілікса й допоміг йому в війні проти лікійців; за це Кілікс віддав йому Лікію. З ласки Зевса С. прожив утричі більше, ніж триває життя людини; 2) син Зевса й Лаодамії, онук Беллерофонта, цар лікійців, що згадується в «Іліаді» як один з найсміливіших союзників троянців. Коли С. вбив Патрокл, Зевс звелів Сну і Смерті перенести його тіло в Лікію. Очевидно, в обох міфах ідеться про легендарного родоначальника лікійських володарів.

САТИРИ (гр. Satyroi) — лісові й гірські божества нижчого рангу, які уособлювали первісну, грубу силу природи, що знаходить вияв у тваринних атрибутах їхнього зовнішнього вигляду; демони родючості, постійні супутники Діоніса. За Гесіодом, вони мають спільне походження з гірськими німфами й куретами. Стародавні вірили, що існують старші і молодші с. Торс і голова в них людські, вони відзначаються міцною будовою, мають тупий ніс, гострі цапині вуха, щетинисту шерсть і невеликий козячий або кінський хвіст. У деяких з них є на голові роги, як у Пана. С. населяють ліси й гори, люблять полювання, танці, музику, вино, жінок. У лісах бавляться з німфами, заводять людей на манівці вигуками або вогнями, крадуть у пастухів кіз та овець, лякають селян біля їхніх хат. Від 4 ст. до н. е. тваринні риси в сатирів починають зникати, залишаються тільки короткі хвости й короткі роги. Беручи участь у хорах на Діонісові свята, сатири дали початок розвиткові грецької трагедії та сатирівської драми («Кіклоп» Евріпіда, «Слідопити» Софокла й ін.).

САТУРН (лат. Saturnus) — популярний італьський бог хліборобства й засівів, культ якого був найпоширеніший в Італії. Спочатку його ототожнювали з Кроносом і міфи про обох богів зливалися. Храми С. можна було зустріти всюди; багато сіл, міст, півостровів називалось ім’ям бога, навіть сама Італія, куди прибув С. після того, як його вигнав Зевс, за переказом, мала назву С. землі (Saturnia tellus). Святилище С. біля підніжжя Капітолійського пагорба в Римі, заснування якого приписують Янусові (або Геркулесові ), вважалося найдавнішим залишком доісторичної епохи Латіуму. З ім’ям С. було пов’язане уявлення про Золотий вік. За легендою, культ С. встановив Тулл Гостілій. Храм на честь С. та його дружини Опс побудовано на місці стародавнього святилища за часів початку республіки. У цьому храмі містилася римська державна скарбниця. Протягом року, за винятком грудневих свят — сатурналій, зображення С. біля підніжжя Капітолію було обвите вовняними стрічками і немовби закуте, щоб добробут навіки був пов’язаний з містом і народом.

САТУРНАЛІЇ (лат. Saturnalia) — свята на честь Сатурна, встановлені в Римі наприкінці 5 ст. до н. е. на спогад про Золотий вік, який, нібито, був на землі за урядування цього бога. С., що починалися 17 грудня і тривали 3 дні (від часу Доміціана 5 днів), були святом згоди й рівності. На час с. припинялися всі роботи, раби сідали до столу разом із своїми панами, які їм прислуговували. В ці дні зникала не тільки нерівність станів, а й будь-яка ворожнеча, відкладалися суди й виконання вироків над засудженими, у цей час навіть не годилося обмірковувати воєнні плани. Сатурнові приносили жертви, веселі процесії йшли вулицями міста на бенкети й забави. Батькам родини давали різні пам’ятні подарунки, найчастіше воскові свічки та ляльок із глини. Імператори в ці дні влаштовували пишні ігри. Деякі обряди з с. перейшли до християнської релігії.

СВАДА (лат. Suada) — римська назва богині Пейто.

СЕКУРІТАС (лат. Securitas — безтурботність, безпека) — римське божество, що уособлювало спокій і безпеку держави та її громадян. На зображеннях постає статечною матроною, яка сидить із схрещеними ногами й піднесеною правою рукою. Атрибутом С. були маслинова гілка, лавр, ріг достатку і скіпетр.

СЕЛЕНА, МЕНА (гр. Selene, selas — сяйво, блиск; Mene) — богиня Місяця, дочка Гіперіона й Тейї, сестра Геліоса та Еос. Відома також під ім’ям Мена. Поети називали С. блискучим оком ночі (Піндар, Есхіл), зображували привабливою жінкою, яка тримає смолоскип у руках і веде за собою зірки (Сапфо). С. вшановували жертвами у дні повного місяця; їй було присвячене весняне рівнодення, коли богиня після тривалої мандрівки, умившись в Океані, надягала осяйні шати й запрягала до своєї колісниці блискучих коней (Гомер, Гімн, 32). На небі коханим С. був сам Зевс, від якого вона народила Пандію, шановану в Афінах під час весняного рівнодення. В Аркадії богиня приятелювала з Паном. Найвідоміший міф про нещасливе кохання С. до прекрасного пастуха (варіант: Мисливця) Ендіміона, який забажав вічної юності та безсмертя, хай навіть у непробудному сні. С. щоночі наближається до печери карійської гори Латм, де спочиває юнак, і милується його вродою. В Еліді вважали це кохання С. щасливим, і вона нібито мала від Ендіміона 50 дітей (50 місяців олімпійського циклу). В Афінах С. шанували як матір поета і провісника Мусея. У пізніші часи її ототожнювано з Артемідою (варіанти: з Гекатою, Персефоною ).

СЕМЕЛА (гр. Semele) — дочка фіванського царя Кадма й Гармонії, кохана Зевса, від якого зачала Діоніса. Охоплена ревнощами Гера порадила С. умовити Зевса з’явитися до неї в усій своїй величі. Громовержець зважив на прохання коханої, і смертна царівна згоріла. За однією з версій, що її розвинув Евріпід у «Вакханках», син С. Діоніс вийшов з полум’я непошкодженим: колони царського терема випустили зелені гілки плюща, які врятували його. Коли Діоніс після численних пригод став небожителем, він опустився в царство Аїда, переміг, як Геракл, підземні сили, вивів звідти свою матір і забрав її на Олімп. Відтоді С. прибрала ймення Тіона і стала постійною супутницею Діоніса як одна з менад.

СЕМЕРО ПРОТИ ФІВ (відповідно до семи брам цього міста) — міфічні вожді аргівського війська, герої походу проти Фів, організатором якого був Едіпів син Полінік, супротивник свого брата Етеокла. Епос згадує цю подію мимохідь. Докладніше про неї розповідалось у кіклічних поемах «Фіваїди» та «Епігони», які збереглися тільки в фрагментах. Братовбивчу війну за владу над Фівами спричинив Едіп, що прокляв синів за непослух і неповагу. Брати мали по черзі правити Фівами, однак Етеокл порушив угоду. Полінік утік в Аргос до Адраста, який віддав за нього дочку Аргію і згодився допомагати йому в війні проти брата. Незважаючи на те що аргівський віщун Амфіарай пророкував нещасливий кінець війни для всіх вождів, крім Адраста, знехтувавши інші застережливі знамення (відсутність блискавки Зевса, загибель від укусу змії лемноського царенка Офельта, коли його, нянька Гіпсіпіла показувала героям джерело), війну всетаки почали. За Евріпідом («Фінікіянки») та Аполлодором («Бібліотека»), у поході брали участь Адраст, Полінік, Амфіарай, Тідєй, Капаней, Гіппомедонт і Партенопей. Есхіл («С. п. Ф.») і Софокл («Едіп у Колоні») замість Адраста називають Етеокла з Аргосу. На чолі всіх військ був Адраст (за Софоклом, Полінік). Тідей, який був відряджений на переговори до Фів, відбив напад ворогів, що вискочили на нього з засідки. Мужньо боролися Партенопей та Капаней, але головною битвою був двобій братів Етеокла й Полініка. Після кількох взаємних безуспішних атак Етеокл завдав смертельної рани братові і, гадаючи, що він уже мертвий, почав знімати обладунок. Полінік, зібравши останні сили, проткнув братові груди. Фіванський царенко Менекей, рятуючи рідне місто, добровільно приносить себе в жертву, всі учасники походу сімох гинуть, крім Адраста, якого виносить з поля бою чарівний кінь Арейон. Фіванці відмовилися віддати тіла загиблих їхнім матерям і дружинам, тільки втручання Тесея дозволило поховати учасників походу в належною шаною. Полініка всупереч забороні поховала Антігона.

До теми походу сімох неодноразово зверталися афінські трагіки: Есхіл («С. п. Ф.»), Евріпід («Фінікіянки», «Благальниці»), Софокл («Едіп у Колоні», «Антігона»).

СЕНЕКТУТА (лат. Senektus — старість) — дочка Нікс та Ереба, богиня старості. За уявленнями стародавніх римлян, жила біля дверей підземного царства поряд з іншими духами, пов’язаними зі смертю.

СЕРАПІС (sp. Serapis, Sarapis, Osiris-Apis) — єгипетсько-елліністичне божество. Культ С. зародився в 4 ст. до н. е., коли почали зливатися єгипетські й грецькі релігійні уявлення. За Плутархом, Птолемеєві наснилася величезна статуя бога, яку один бувалий грек вважав сінопським Плутоном, а єгипетський верховний жрець — єгипетським Плутоном. Ім’я С. зустрічається на різних єгипетських написах ще доперських часів у формі Осіріс — Апіс. Міфологічно й догматично С. цілком тотожний з Осірісом, святилища якого згодом стали називатись серапіонами. Біля серапіонів оселялися пустельники, які роками не виходили із скиту. Зображували С. (часто на троні) в постаті чоловіка середніх літ, із зачіскою й бородою Зевса, із скіпетром у руках та з орлом коло ніг; інколи волосся божества, як у Плутона, спадало на чоло, а біля ніг був Кербер. На голові — наповнений плодами кошик як символ достатку. С. ототожнювали із Зевсом, Плутоном та Асклепієм. Тріада із С., Ісіди й Гарпократа цілком відповідала тріаді з Осіріса, Ісіди й Гора. В образі С. з’єдналися риси божества рослинності, яка вмирає й воскресає. Культ цього божества проник в Афіни, де йому було споруджено храм біля підніжжя акрополя, потім поширився в інші грецькі міста та області. У Смірні, Галікарнасі його шанували вже в 3 ст. до н. е., у Південній Італії — в першій половині 2 ст. У самому Римі під час владарювання Сулли утворено коллегію пастофорів Осіріса. Хоч за Тіберія шанувальників культу С. переслідували, однак Нерон і імператори з роду Флавіїв були прихильні до цього культу. Свята й містерії на честь С.-Осіріса описав Апулей. З плином часу культ С. був витіснений християнством.

СИВІЛИ, сибіли (гр. Sibyllai) — у стародавній Греції мандрівні пророчиці, які, подібно до гомерівських ворожбитів, пропонували всім охочим провістити долю. Першою віщункою, від власного імені якої постала назва пророчиць, вважалася дочка Дардана. Як і бакіди, с. не були пов’язані з певним місцевим культом, хоч екстатичний характер їх ворожіння мав багато спільного з оргіастичним боком грецької релігії. Пророчий екстаз с. описав Вергілій у четвертій книзі «Енеїди». Діяльність с. відносять до 8 — 7 ст. до н. е. — часу значного духовного й релігійного піднесення. Першим, хто згадує тільки одну с., був Геракліт з Ефесу (500 р. до н. е.). Про одну с. йдеться також в Арістофана, Платона й Арістотеля. Учень Платона Геракліт Понтійський знав трьох с. — ерітрську (Герофілу), фрігійську та геллеспонтську. У пізніших письменників знаходимо відомості про 4, 8, 10, 12 с. Діяльність пророчиць була пов’язана передусім з північно-західною Малою Азією. Тому є підстави вважати, що с. походять із Трої, а Кассандра й Манто — їхні прообрази. Найбільше відомостей дійшло до нас про Кумську с., яка, за переказом, жила під час владарювання Тарквінія Гордого (або Тарквінія Пріска).

СИВІЛИНІ КНИГИ (лат. Libri Sibyllini) — 9 книг, написаних грецькою мовою, які Кумська сивіла запропонувала купити Тарквінієві Гордому, але він відмовився. Тоді сивіла кинула у вогонь три книги й запропонувала цареві купити решту. При повторній відмові царя сивіла спалила ще три книги і знову запропонувала купити за ту саму ціну три книги, які залишилися. Порадившись з авгурами, Тарквіній купив ці книги й віддав до Капітолійського храму. Охороняти книги доручили двом патриціям і ще двом грекам, які їх перекладали й тлумачили. Згодом до трьох книг додали віщування Тібурської сивіли Альбунеї, які, за переказом, були занесені в Рим водами Тібру, а також «Книги братів Мартіїв», укладені латинською мовою. Після пожежі Капітолійського храму в 83 р. до н. е. сенат відрядив до Ерітру, Іліону й Самосу послів, які зібрали там новий збірник сивілиних пророцтв. За переказом, пророцтва були записані на пальмових листках і зберігались у суворій таємниці; навіть римляни, крім колегії жерців (децемвірів), не мали до них доступу За Сулли колегія жерців — збері гачів і тлумачів сивілиних книг — складалася з 15 членів. Жерці були звільнені від усіх державних повинностей і на вимогу сенату мусили в присутності службових осіб відкривати С. к. й дізнаватися, що означають ті чи інші призвістки, яка жертва найприємніша богам, чим закінчиться той чи той важливий захід. Майже всі нові обряди й культи, встановлені в історичну епоху римської держави, завдячують своїм походженням С. к. Сюди належить уведення до римського пантеону нових божеств — Аполлона, Латони, Великої матері, Ескулапа, а також перенесення на римські божества атрибутів і рис грецьких богів: Діану ототожнено з Артемідою, Кереру з Деметрою, Прозерпіну з Персефоною, Геркулеса з Гераклом тощо. С. к., які збереглися до нашого часу, на думку вчених, походять з 2 ст. н. е. У них знаходимо сліди гебрайського та християнського впливів пізніших часів.

Переносно С. к. — пророцтво. Ви слів «читати С. к.» означає «міркувати про майбутнє».

На вежі в замку я сиджу З наказу злої сили; Вночі на зорях ворожу Або, замислений, сиджу Над книгами Сивіли. М. Вороний. Фата моргана.

СИЛЕНИ (гр. Silenoi) — первісні божества річок і джерел у Фрігії. Марсій, що так нещасливо змагався з Аполлоном, був одним із тих с. У грецькій драмі ототожнювались із сатирами, але відрізнялися від них своїм походженням і демонічними рисами. Зображувались у вигляді людей з кінськими вухами, хвостами, часом і ногами Такі атрибути були звичайним символом серед водяних божеств грецької міфології. З огляду на свою кінську породу с. були споріднені із фессалійськими кентаврами. С. поєднували в собі нахил до п’яних розваг і жартів із захопленням музикою та пророкуванням. У грецьких міфах віддзеркалено обидві властивості вдачі с., хоч унаслідок змішування з сатирами їм (силенам) приписували більше кумедних тваринних рис. С. були споріднені з так званими папосиленами, або силенопапами — оброслими волоссям твариноподібними істотами. У Греції, зокрема в Афінах, с. включалися до почту Діоніса і трохи змінили свій вигляд на більш людський. На сцені с. виступали у волохатих хітонах.

СИРЕНИ (гр Seirenes, лат. Sirenes) — морські істоти, що уособлювали чарівну, але оманливу морську гладінь, під якою криються гострі скелі й мілини. Зображувались у вигляді напівжінок, напівптахів, жили на казкових островах. Перші згадки про с. знаходимо в «Одіссеї», де розповідається, ніби вони живуть на острові між землею Кірки та Скіллою і зваблюють усіх мореплавців. Подорожні, почувши спів с., забували про все на світі, не могли вже керувати кораблем, підпливали до чарівного острова й гинули («Одіссея», XII, 39 і наст.). Одіссей, пропливаючи повз той острів, заліпив вуха своїм супутникам воском, а себе наказав прив’язати до щогли. Так він став першою людиною, яка почула спів сирен і залишилася живою. У післягомерівських творах, таких, наприклад, як «Аргонавтика» Аполлонія Родоського, с. зображено вродливими дівчатами з чарівливими голосами; своїми піснями вони присипляли подорожніх, а потім роздирали їх на частини й пожирали. Аргонавти врятувалися тільки тим, що Орфей відвернув їхню увагу звуками своєї пісні. За пророцтвом с. мали загинути, коли хтось із подорожніх пропливе повз острів і не буде зваблений їхнім співом. Після того, як проплив корабель Одіссея (варіант: аргонавтів), с, кинулися в море й перетворилися на скелі. У післягомерівських переказах с. поставали також як крилаті жінки з риб’ячими хвостами або з пташиним тілом і курячими ногами. Цей останній атрибут с. дістали за велінням Деметри, розгніваної тим, що вони не допомогли Персефоні, коли її викрав Аїд (варіант: пташине тіло й курячі ноги вони попросили самі, щоб їм легше було шукати свою подругу Персефону). Батьком с. вважали Форкія або Ахелоя, матір’ю — Стеропу, одну з муз (Мельпомену, Терпсіхору чи Калліопу) або Гею. За епосом, с. було дві; пізніше називали трьох: Пейсіною, Аглаофу і Телксіепею (або Партенопу, Лігею й Левкосію). У південноіталійському місті Сурренті (в Кампанії) існував храм с., біля Неаполя показували гробницю Партенопи. Зображення с. часто зустрічалися на епітафіях (тут вони вважалися захисницями від лиха).

У переносному вживанні с. — зваблива красуня, яка чарує своїм голосом.

На арені відбувалося надзвичайне змагання за дівчину. Кожний хватав її за руки, як рожеву податливу сирену, мчав по арені... Ніби вихор, за ним мчались інші. Хтось відбивав дівчину у попереднього і сам з нею тікав далі. Ю. Яновський. Майстер корабля.

СІЛЕН (гр. Silenos) — син Гермеса (варіант: Пана ) й однієї з німф, вихователь, опікун і товариш Діоніса. Стародавні зображували його у вигляді постійно п’яного, веселого ’ й доброзичливого лисого дідка, товстого, як наповнений вином міх, з яким він ніколи не розлучався. Через пияцтво С. сам не міг ходити, його водили попід руки або возили на ослі сатири. Він неохоче відкривав людям майбутнє, для цього його потрібно було зловити хитрощами і змусити пророкувати. Якось під час відпочинку С. заблукав у чудовому парку і заснув серед квітів. Цей парк належав цареві Мідасу. Мідас спіймав С. і, змішавши воду річки з вином, напоїв його. С, відкрив цареві таємничі відомості про природу речей і провістив майбутнє. З вигляду С. був грубуватий, але розум мав живий і гострий, тому його часто запрошували на Олімп, він розважав богів дотепними анекдотами і викладами своєї філософії. Атрибутами С. були міх з вином, келих, вінок із плюща та виноградної лози, тирс, віслюк, шкіра пантери. Найвідоміша мармурова група в Дуврі, де зображено п’яного С. з малим Діонісом на руках.

СІЛЬВАН (лат. Silvanus, silva — ліс) — італьський бог лісів, покровитель тварин і отар; часто ототожнювався з Фавном або з грецьким Паном. На честь С. восени влаштовувалися свята, в яких брали участь лише чоловіки; вони приносили в жертву виноград, колоски, молоко, свиней. Зображували С. усміхненим бородатим дідом із серпом або кипарисовою гілкою в руках, із собакою біля ніг.

СІМПЛЕГАДИ (гр. Symplegades) — два скелястих острівці біля Боспору Фракійського при вході в Понт, які, за переказом, зближувалися, коли між ними пропливали кораблі, і розтрощували їх. Після того, як аргонавтам пощастило пропливти між С., грізні скелі застигли й перестали занапащати мореплавців.

СІНІС, Сінід (гр. Sinis, род. відм. Sinidos) — за однією з версій, син Посейдона, розбійник. Жив на Корінфському перешийку, нападав на подорожніх, грабував їх, потім прив’язував до верхівок двох сосон, які, випрямляючись, розривали тіла жертв навпіл (звідси прізвисько розбійника Пітіокампт — згинач сосон). С. вбив його родич по материнській лінії Тесей, який потім очистився від убивства біля Зевсового вівтаря і на згадку про перемогу над розбійником установив Істмійські ігри.

СІНОН (гр. Sinon) — онук сина Гермеса й Хіони Автоліка, а через нього родич Одіссея, учасник Троянської війни. За післягомерівським переказом, С. замислив підступний вчинок з дерев’яним конем, що призвело до захоплення Трої. Докладну розповідь про це знаходимо в другій пісні Вергілієвої «Енеїди».

СІРІЙСЬКА БОГИНЯ (гр. Syria Theos, лат. Dea Syria) — сірійсько-фінікійське божество, в якому змішались образи Астарти, Кібели, Атаргатіс, пізніше Афродіти. Культ С. б. (яку греки ототожнювали з Афродітою) поширився в елліністичну добу. У Римі С. б. спочатку шанували пригноблені маси; в епоху імперії культ богині поширився й серед панівних класів. Опис цього культу знаходимо в творі Лукіана «Про Сірію».

СІРІНГА, Сірінкс (гр. Syrinx) — наяда з Аркадії, яку переслідував Пан.

СІСІФ, Сізіф (гр. Sisyphos) — син Еола й Енарети, чоловік плеяди Меропи, батько Главка, дід Беллерофонта ; владарював у збудованому ним місті Ефірі (Корінф). За однією з версій, С. заснував Істмійські ігри на честь свого небожа Мелікерта, тіло якого знайшов і поховав біля Корінфа. Постать С. пов’язана з численними міфами. Він був улюбленцем богів. Зевс запрошував його на олімпійські бенкети; він освіжав своє тіло нектаром та амбросією. Незважаючи на багатство, С. нападав на подорожніх і грабував їх. За іншою версією, допущений бенкетувати на Олімпі, С. виказав людям таємниці богів, а річковому богові Асопу розповів, де Зевс заховав викрадену Егіну. Щоб покарати зухвальця, Зевс послав до нього бога смерті Танатоса. Однак С. закував Смерть у кайдани, і на землі перестали вмирати люди. Аїд пішов із скаргою до Зевса, і той послав Ареса звільнити Танатоса. Коли Дрес визволив Смерть, С. не намагався її уникнути, а вмираючи, звелів своїй дружині не влаштовувати поховальних церемоній. В Аїді чін відпросився на землю нібито для того, щоб покарати дружину за порушення священних звичаїв, проте назад не повернувся. За ним послали Гермеса, який знову привів С. до Аїду. Боги жорстоко покарали його за всі провини: він мусив викочувати на високу гору камінь, який, досягши вершини, щоразу скочувався вниз.

Міф про Сісіфа багато разів використовувався в літературі (Есхіл, Евріпід, Софокл, Крітій) та в мистецтві (наприклад, однойменна картина Тіціана).

У переносному значенні вислів «сісіфова (сізіфова) праця» виснажлива й безплідна робота.

— Та будь ласка! Робіть собі на здоров’я. Коли вам до смаку сізіфова робота! — спохмурнів трохи Макар Іванович. А. Головко. Артем Гармаш.

СІХЕЙ (гр. Sychaios) — чоловік Дідони, якого вбив її брат Пігмаліон.

СКАМАНДРІЙ (гр. Skamandrios) — син Гектора й Андромахи, який мав також ім’я Астіанакт.

СКІЛЛА, Сцілла (гр. Skylla) — 1) дочка мегарського царя Ніса; 2) дочка Форкія й Гекати, красуня, в яку закохався морський бог Главк. Небайдужа до Главка чарівниця Кірка обернула С. на морську потвору з шістьма парами ніг та шістьма собачими головами. Вона начебто жила в печері біля протоки між Італією та Сіцілією. На протилежному березі протоки було житло Харібди, що стала потворою через свою ненажерливість і захланність. Скілла й Харібда нападали на всіх, хто пропливав Сіцілійською протокою. Одіссей проскочив між страховиськами, втративши шістьох своїх супутників.

У переносному вживанні вислів «бути між Сціллою й Харібдою» означає «бути одночасно під загрозою двох серйозних небезпек».

«Мирний» опинився у вузькому коридорі поміж двома величезними айсбергами... Чи пройде «Мирний» поміж Сціллою і Харібдою, чи зіткнуться вони й розчавлять його, як маленьку раковину? О. Довженко. Антарктида.

СКІРОН (гр. Skeiron) — розбійник, який грабував людей на кордоні між Мегарою й Аттікою. Пограбованих подорожніх С. примушував мити йому ноги, а коли вони починали це робити, розбійник зіштовхував їх у море, де нещасних пожирала черепаха. С. вбив Тесей.

СКІФ, Скітес (гр. Skythes) — син Геракла (варіант: Зевса) та Єхидни, епонім скіфів. Покидаючи Скіфію, Геракл залишив Єхидні свого лука й наказав віддати владу тому з трьох їхніх синів, хто зможе натягти тятиву. Це зробив С.

СМІНТЕЙ, Смінфей (гр. Smintheus) — епітет Аполлона. В Малій Азії (Троаді) Аполлон С. був охоронцем хлібних злаків від мишей та інших гризунів. Назву С. виводять від слова sminthos, що в крітян означало «миша». Тому миша (dzoon mantikoteron — віща тварина) була атрибутом віщого бога Аполлона. Ім’ям Аполлона С. названо один з місяців (Smintheion). На Родосі влаштовували свята смінтеї.

СОЛЬ (лат. Sol) — у римській міфології бог сонця, ототожнений з грецьким Геліосом.

СОТЕЙРА (гр. Soteira — спасителька) — епітет, що його мали Артеміда, Афіна, Гігіея, Ісіда, Кора, Ніке, Тіхе, Феміда та інші богині.

СОТЕР (гр. Soter — спаситель) — епітет численних богів: Зевса, Аполлона, Асклепія, Гермеса, Пана, Посейдона, Серапіса та ін.

СТАТОР (лат. Stator) — епітет Юпітера, що підтримував бойові лави війська, які похитнулися. У 264 р. до н. е. Юпітерові С. споруджено храм на Палатинському пагорбі.

СТАФІЛ (гр. Staphylos) — син Діоніса (варіанти: Тесея, Еномая) й Аріадни, аргонавт, батько Ройо, Молпадії та Партена.

СТЕНЕБЕЯ, Сфенебея (гр. Stheneboia) — дружина аргоського царя Прета, яка запалала коханням до Беллерофонта.

СТЕНЕЛ (гр. Sthenelos) — 1) син Персея, батько Алкіної й Еврістея ; 2) син Актора, супутник Геракла; 3) син Андроген, онук Міноса.

СТЕНІЇ (гр. Stenia) — свято на честь повернення Деметри на Олімп; його справляли вночі афінські жінки; одним з елементів свята була взаємна лайка.

СТЕНО, Сфено (гр. Stheno) — одна з трьох горгон.

СТЕНТОР (гр. Stentor) — грецький воїн, учасник Троянської війни. Сила голосу С. дорівнювала силі голосів п’ятдесяти воїнів; загинув, змагаючись у силі голосу з Гермесом.

Вислів «стенторів голос» означає «дзвінкий і дужий голос».

СТЕРКУЛ (лат. Sterculus) — римський бог добрива. Первісно С. було прізвиськом Сатурна, згодом стало ім’ям особливого божества, яке навчилося мистецтва вдобрювати поля від Геракла, що передав йому Авгієву науку.

СТЕРОП (гр. Steropes — блискучий) — один із кіклопів.

СТЕРОПА (гр. Sterope — блискуча) — 1) дочка тегейського володаря Кефея, якій Геракл подарував локон горгони Медузи ; з його допомогою вона відбила навалу ворогів; 2) плеяда, дружина річкового бога Ахелоя, мати сирен.

СТІКС (гр. Styx; stygeo — ненавиджу, жахаюся) — одна з річок Аїду, що сім разів обтікала підземне царство. За міфами, С. дочка Океана й Тетії, уособлення мороку й жаху. Воду С. вважали отруйною. Священними водами С. клялися олімпійські боги.

Назва річки вживається у вислові «піти на С.» — померти.

...над самим Флегетоном Або над Стіксом, у раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю — предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу... Т. Шевченко. Чи не покинуть нам, небого...

СТІМФАЛІЙСЬКІ ПТАХИ (гр. hai Stymphalidos limnes ornithes) — міфічні птахи, які жили біля озера Стімфала в Аркадії. Мали мідні дзьоби, мідні крила й пазурі, а гострими перами вбивали людей, неначе стрілами з лука; живилися людським м’ясом. Геракл повбивав С. п. (третій подвиг героя).

СТРОФІЙ (гp. Strophios) — владар Кріси у Фокіді, в родині якого разом з його сином Піладом виховувався син Агамемнона Орест.

СУМАН (лат. Summanus) — італьське божество, культ якого спочатку був поєднаний з культом Юпітера. Коли 278 р. до н. е. в глиняну статую С. вдарив грім, римляни спорудили йому новий храм біля Великого цирку. С. вважали богом нічного неба.

СФІНКС (гр. Sphinx) — 1) страховисько, зображуване в єгипетському мистецтві в постаті лева з людською головою; 2) крилате чудовисько з лев’ячим тулубом та жіночим обличчям, породження Тіфона та Єхидни (або Химери й Ортра). Сиділо на скелі біля Фів (куди його наслала Гера за те, що фіванський володар Лаій спокусив юного Хрісіппа) і вбивало подорожніх, які не могли відгадати його загадки. Креонт, володар Фів, обіцяв тому, хто визволить місто від С., віддати царство і руку своєї сестри Іокасти. Загадку розгадав Едіп, після чого С. у розпачі кинувся в прірву і розбився (варіант: С. вбив Едіп).

У переносному значенні С. — загадкова людина.

Він був величний і недоступний, зосереджений в собі і загадковий, наче сфінкс. П. Колесник. Терен на шляху.

СХЕДІЙ (гр. Schedios) — учасник Троянської війни, якого вбив Гектор.

СХЕРІЯ (гр. Scheria) — в «Одіссеї» вели кий острів феаків, цар яких Алкіной прийняв Одіссея під час його мандрів. В античності С. вважали острів Кіфара (тепер Корфу). На думку сучасних учених, С. — казковий острів, витвір народної фантазії.

ТАВМАНТ (гр. Thaumas, род. відм. Thaumantos) — син Понта й Геї, чоловік океаніди Електри, батько Іріди та гарпій.