Тема 15. Фінансовий аналіз.

15.1 Оцінка потреби проекту в фінансових ресурсах.

15.2 Вибір схеми фінансування.

15.3 Аналіз фінансової діяльності підприємства, на якому здійснюється проект.

Понятійний апарат.Фінансовий аналіз, ресурси, власні кошти, позикові кошти, залучені кошти, регрес на позичальника, коефіцієнт поточної ліквідності.

Список рекомендованої літератури [20], [32], [35].

15.1 Оцінка потреби проекту в фінансових ресурсах.

Завданнями фінансового аналізу є:

1. Оцінити потреби проекту в фінансових ресурсах в цілому і по платіжних періодах і забезпеченість цих потреб джерелами покриття.

2. Обрати схему фінансування.

3. Проаналізувати фінансові показники підприємства “без проекту” і “з проектом”.

В основі оцінки потреби проекту в фінансових ресурсах є розрахунки економічної ефективності проекту і календарний план його формування і реалізації.

Щоб оцінити вартість проекту, необхідно з’ясувати три основних складових цієї вартості, а саме структуру і вартість ресурсів, необхідних для втілення проекту в життя, часові параметри виконання робіт і вартість цих робіт.

До ресурсів, необхідних для виконання робіт, відносяться: устаткування, прилади, робоча праця (штатні співробітники, найняті за контрактом), матеріали, навчання, субконтракти, перевезення, інші.

Витрати на устаткування і прилади включають купівлю, взяття в оренду, лізинг.

Витрати на робочу працю складаються із основної та додаткової (відпустки та ін.) заробітної плати і нарахувань на заробітну плату (соціальне страхування, пенсійних фонд).

Досвід багатьох проектів свідчить про те, що успіх (чи неуспіх) в значній (а в багатьох випадках у вирішальній) мірі залежить від того, наскільки підготовлений персонал.

Особливо важливою є ступінь підготовленості персоналу при реалізації інноваційних проектів з використанням принципово нового устаткування і новітніх технологій. Форми підготовки персоналу є теоретичне навчання, проведення семінарів, конференцій. В багатьох випадках працівників підприємства, на якому впроваджується проект направляють на деякий термін на підприємства (як вітчизняні, так і зарубіжні), на яких використовується аналогічне, або близьке за техніко економічними характеристиками устаткування і технології. Витрати (досить значні), на ці процеси є частиною загальної вартості проекту. Субконтракти є значною статтею витрат на проект. Як правило, субконтракти (контракти з субпідрядниками) укладаються на виконання спеціальних робіт із спеціалізованими фірмами, наприклад на вибухові роботи (при підготовці території), на створення електричних, газових, водних комунікацій і ін.

Для об’єктивної оцінки і найбільш економних витрат на устаткування, матеріали і субпідрядні роботи проводяться тендери. Для проектів, які використовуються за державний рахунок, або з використанням податкових пільг (наприклад у вільних економічних зонах або на територіях пріоритетного розвитку) проведення тендерів є обов’язковим згідно із законодавчими і відповідними підзаконними актами. Що стосується приватних інвесторів (акціонерних товариств), то питання проведення чи не проведення тендерів є прерогатива цих інвесторів. Фактично при здійсненні крупних проектів такі тендери проводяться.

Принципове значення має визначення величини інвестицій по періодах.

Слід розрізняти інвестиції як суми коштів, які вкладаються у проект незалежно від їх джерела (можемо їх назвати натуральні інвестиції), і і інвестиції як частину грошового потоку, а саме відтоки, які пов’язані з натуральними інвестиціями.

Очевидно, що для реального інвестора, тобто для того (або тих) учасників проекту, за рахунок якого (або яких) в кінцевому рахунку здійснюються реальні інвестиції, ефективність може визначатися тільки на основі грошового потоку. Це, зокрема, значить, що витрати, які здійснюються за рахунок кредитів, відбиваються у розрахунку ефективності у тих періодах, коли відбувається проведення тіла (основної суми) кредиту і сплата відсотків, а не в періоди, в яких за рахунок кредитних ресурсів здійснюються натуральні інвестиції.

Після визначення потреб у фінансуванні треба вирішити питання про забезпеченість цих потреб джерелами покриття. Три основних джерела – власні, державні і позикові кошти.

До власних коштів відносять прибуток, відшкодування страхових органів, земельні ділянки, основні фонди. Власними вважають також залучені кошти (емісія акцій, добродійні внески, кошти).

До позикових коштів відносяться кредити, надані державою на зворотній основі; кредити іноземних інвесторів; облігаційні позики; кредити банків; інвестиційних фондів і компаній; страхових товариств, пенсійних фондів; векселі.

І власні, і позикові кошти є платними. Плата за власні кошти виступає, як правило, у вигляді дивідендів акціонерам. Плата за позикові кошти здійснюється у вигляді відсотків.

Різниця полягає, по-перше, в тому, що позикові кошти треба повертати, а а власні залишаються в активах відповідного акціонерного товариства, а по друге, в тому, що відсотки за кредитами включаються у валові витрати (і це зменшує на відповідну суму прибуток, що підлягає оподаткуванню), а дивіденди виплачуються з прибутку, який залишається у розпорядженні підприємства (і таким чином не зменшують прибуток до оподаткування). Саме в цьому полягає ефект фінансового леверіджу.

Нерідко у вітчизняній економічній літературі в якості одного з власних джерел фінансування виділяють амортизацію. Насправді амортизація неє частиною грошового потоку, а представляє лише умовні бухгалтерські записи, за допомогою яких інвестиційні витрати (а саме витрати на введення і оновлення основних фондів) поступово включаються в собівартість продукції. Це дозволяє менеджерам і підприємцям більш правильно оцінювати економічні результати з урахуванням інвестиційних витрат і необхідності відновлення основних фондів.

Крім того (і це дуже важливо) при оподаткуванні прибутку в багатьох країнах, у т.ч. в Україні сума прибутку, що оподатковується, зменшується на величину амортизації.

Статистика виділяє також іноземні інвестиції – вони представляють собою фінансову чи іншу участь у статутному капіталі спільних підприємств, а також у формі прямих грошових внесків міжнародних організацій і фінансових установ, держав, підприємств та організацій різних форм власності. Оскільки іноземні інвестори стають співвласниками відповідних компаній, то цей вид інвестицій можна вважати різновидністю власних коштів. Але з точки зору національної економіки виділення іноземних інвестицій є цілком правомірним.

Особливою формою позикових коштів є лізинг.Розрізняють оперативний лізинг (звичайну оренду) і фінансовий лізинг (у вітчизняній науковій літературі і господарчій практиці – лізинг.

Лізингова компанія повністю виплачує власнику вартість устаткування і здає його в оренду з правом поступового викупу, або викупу наприкінці узгодженого договором терміну лізингу. Позикові акти у вигляді лізингу складають 25-30% від загальної суми позикових коштів.