РОЗДІЛ 20. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ

1.Політична думка Київської Русі

2.Українська політична думка XVІ – початку XVII століття.

3.Політичні ідеї періоду козацько-гетьманської держави.

4.Політична думка України ХІХ – початку ХХ століття.

1. Політична думка Київської Русі.

Початки політичної історії сучасної України вчені пов’язують із зародженням державотворчих процесів у великих племінних об’єднаннях (союзах племен) на її території у VIVIII ст. З часом (у VIII-XI cт.) вони еволюціонували у значно ширші й дещо чіткіше політично окреслені об’єднання – «союзи союзів», «над союзи». Апогеєм даного процесу стало утворення Київської Русі, яка започаткувала державотворчу традицію українського народу.

Давньоруські писемні пам’ятки свідчать, що політичне життя того періоду було надзвичайно бурхливим, сповненим різноманітних конфліктів. Гостра боротьба між різними угрупованнями всередині панівної верстви за державну владу, яка відбувалася протягом всієї історії Київської Русі, слугувала грунтом для роздумів про сутність та межі цієї влади, про її призначення у суспільному житті, про якості, якими мусив володіти її носій – великий князь Київський.

Утвердження князівської влади вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Його основою могла стати нова релігія, покликана замінити традицію виборності князя, залежності його від волі віча і таким чином забезпечити станові привілеї військово-аристократичній верстві на чолі з великим князем. Такою новою релігією стало християнство, яке до того ж в умо вах великого простору та етнічної різнорідності Київської Русі, виявилось більш відповідним інтересам центральної влади, ніж язичництво. Окрім цього прийняття християнства сприяло налагодженню міжнародних відносин з Візантією та європейськими монархіями.

Умови суспільного життя, які склалися у Давньоруській державі, багато в чому пояснюють виступи духовенства за посилення Київського великокняжого престолу та прагнення збереження єдності державної організації. Церковники добре усвідомлювали складність впровадження християнства та створення митрополії без допомоги держави. Водночас серед духовенства була поширена ідея підпорядкування великокнязівської адміністрації церкві, яка намагалася утвердити князям думку, що лише «духовний провід» може дати державі добробут і мир, уникнути міжусобних чвар та удільних війн. Розбіжності у поглядах на державну владу оформились у двох теологічних концепціях:

1)автократичної князівської влади – сильної одноосібної влади князя у якій вбачалася гарантія захисту християнства, церковної та політичної єдності Русі;

2)«богоугодного володаря», згідно якої місія об’єднання держави покладалася не на київський великокняжий престол, а на церкву. Акцентується увага на ідеї соборності Русі, тобто

духовній єдності, через сповідування єдиної державної релігії– православ’я.

Обґрунтування першої концепції міститься у «Слові про закон і благодать» першого київського митрополита Іларіона, «Збірнику Святослава» 1074 року, «Повчанні» Володимира Мономаха, Галицько-Волинському літописі та ін. На думку Іларіона, «єдинодержцю», або «великому кагану», Володимиру Великому роль хрестителя Русі вдалося виконати завдяки зосередженню у своїх руках верховної влади. Єдиновладдя великого князя Київської Русі однак не зводилося до абсолюту. Іларіон вважав, що князь – глава держави відповідальний перед Богом. Його влада величезна, але зовсім не безмежна. Князь повинен здійснювати свою владу в рамках закону. В основі його дій повинна лежати не сваволя, а справедливість.

Основи другої концепції заклав печерський ігумен Феодосій (помер 1074 р.), який вважав, що світські володарі не зберігають, а лише захищають «правовір’я», стають на бік церковних інтересів. Князь, будучи обраним Богом на престол, мусив добре знати Христове вчення й служити опорою церкві. Серед функцій князя однією з найголовніших вважалася функція захисту православного християнства. Вчення про «богоугодного володаря» закликало до об’єднання руських князів навколо церкви, а не навколо київського великокняжого престолу.

Погляди Феодосія розвинув далі монах Києво-Печерського монастиря Нестор – автор літопису «Повість минулих літ» (бл. 1113 р.). Однією з головних ідей твору є принцип

145

династичного князювання: кожний князь панує в своєму уділі. На відміну від митрополита Іларіона, який обстоював князівське єдиновладдя, Нестор виправдовує схему колективного володіння державою князівським родом Рюриковичів. Для цього, в самому початку твору відтворена біблійна легенда про поділ Землі трьома синами Ноя, а також вводиться розповідь про закликання слов’янськими племенами варягів на княжіння. Отже, «Повість…» не лише обґрунтовувала легітимність династичної влади Рюриковичів, але й санкціонувала феодальну роздробленість Русі та удільно-династичне князювання як єдину встановлену Богом форму правління. При цьому Нестор засуджує міжусобні війни між князями.

Характерною особливістю давньоруської літератури було те, що роздроблення Київської Русі на низку автономних князівств сприймалося не як роздроблення її території і відповідно зникнення Руської землі, а лише як розпад єдиного колись князівського роду на ворогуючі між собою угруповання. У цій ворожнечі, у якій брат йшов на брата, тогочасні мислителі вбачали головну причину усіх нещасть. Тому наскрізною темою більшості писемних пам’яток тієї доби є заклик до князів припинити міжусобиці. Описами міжусобних війн між князями та тими спустошеннями, які вони принесли переповнена «Повість минулих літ». Початок занепаду Київської Русі Нестор-літописець пов’язує з початком братовбивчих війн між спадкоємцями Ярослава Мудрого. Подібні висновки знаходимо у поемі «Слово о полку Ігоревім» (бл. 1187 р.). Її автор закидає удільним князям непослух великого князя Київського й ставлення своїх інтересів вище загальнодержавних.

Для духовенства одним з найважливіших показників ефективності служіння правителів була їхня здатність забезпечити державно-політичну та релігійно-церковну цілісність, що мало служити у справі християнізації Київської Русі. Тільки ті правителі вславляються у літературі княжої доби, наділяються різними позитивними рисами, які сприяли своїми діями соборності руської землі, захищали її від зовнішніх ворогів та життя свого не шкодували заради неї. Вважалося, що та чи інша людина обирається Богом на роль глави держави не для того, щоб просто бути верховним правителем, але для служіння руській землі, для підтримання у ній порядку, захисту її від ворогів, відправлення правосуддя тощо.

Проблема князівської честі і ідеалу князя-правителя займає одне з центральних місць у «Повчанні» своїм дітям Володимира Мономаха (1053-1125 рр.). У своєму творі князь закликав синів дотримуватись договорів. Розуміючи важливе політичне значення моральних якостей правителя, Мономах закликав нащадків дотримуватись заповідей Христа, бути людяними, благочестивими, працелюбними та милосердними. Честь собі князь здобуває не статусом своїм, а знаннями й добрими справами. Зміст «Повчання» стає зрозумілим, якщо його розглядати в контексті тої політичної ситуації, у якій він писався. Єдність та могутність Київської Русі трималися майже виключно на авторитеті Володимира Мономаха. Удільні князі перетворилися на початок ХІІ ст., по суті, у самостійних володарів. Це означало, що міжкнязівські відносини набули суто договірного характеру. Причому дотримання угод усе більше залежало від доброї волі самих князів: для примусу когось з них до виконання договірних умов на практиці не залишалося іншого засобу, окрім моральної проповіді.

2. Українська політична думка XVI – початку XVII ст.

Подальший розвиток феодальних відносин та перехід українських земель під владу Литви та Польщі зумовив особливості політичних процесів у цей період. На рубежі між середньовіччям та новими часами відбувалося посилення ролі окремих станів, з’являлися нові державні інститути, загострювались соціальні та релігійні протиріччя у суспільстві. Масове покатоличення і ополячення усіх прошарків українських феодалів призвело до загрози втрати провідної політичної верстви українського народу, що, своєю чергою, актуалізувало питання самоідентифікації. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, грекокатолицька церква. Помітний вплив на зміст політичної думки мало проникнення із Заходу в Україну ідей, сформованих культурою Відродження й рухом Реформації та контрреформації.

Серед політичних мислителів того часу слід відзначити насамперед українськопольського письменника-гуманіста Станіслава Оріховського-Роксолана (1516-1566 рр.). Умовно його творчість можна поділити на два етапи: перший – приблизно до кінця 40-х рр. і другий – до кінця життя. На першому етапі творчості помітний вплив ідей Відродження та

146

Реформації, на другому – зайняв процерковні позиції. Найбільший інтерес для політичної теорії становлять, зокрема, два його твори: «Політика королівства польського на взірець арістотелівських політик» (1556 р.) та «Польські діалоги політичні» (1563 р.). У них подав своє бачення суті держави, її форми правління та устрою та різних проблем політичної влади.

С. Оріховський розробив низку порад королю щодо управління державою, вказуючи, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права. Вперше у Східній Європі розробив т.зв. піраміду влади і чітко зайняв позиції (на відміну від своїх поглядів у молоді роки) підпорядкування світської влади духовній.

Постать С. Оріховського також важлива з огляду на її роль у форму ванні самосвідомості українців як окремого народу. С. Оріховський чітко виокремлює «русинів»-українців серед інших слов`ян. Про королівство Польське С. Оріховський писав, що «складається з Поляків, Литви, Русі і Прусів», відтак це скоріше федерація народів ніж суто польська держава. Саме С. Оріховському належить формулювання принципу інкорпорації етнічних меншин, зокрема українців, у систему Речі Посполитої «gentus rus, nation polonus», тобто зберігаючи власну історико-культурну спадщину, представник етнічної «меншини» може прилучатися до здобутків «високої» культури панівної етнічної групи.

Варто відзначити, що С. Оріховський, сам будучи католицьким священиком, запропонував (чи не вперше) укласти рівноправний союз між католицькою і православною церквами з метою забезпечення єдності держави і рівноправності її громадян. Однак, католицьке духовенство, відчуваючи за собою підтримку держави і католицьких королів, цю ідею відкинуло, запропонувавши ідею унії під зверхністю римського папи із збереженням за православними їх традиційної релігійної обрядовості. Так, у 1577 р. польський єзуїт Петро Скарга (1536-1612 рр.) написав книжку «Про єдність церков», у якій засуджувалась православна віра, доводилась потреба унії Української церкви з Римом, розглядались культурні та матеріальні вигоди для української шляхти і духовенства внаслідок об’єднання. Скарга критикував втручання мирян у справи православної церкви; використання при богослужінні незрозумілої народу мови; практику шлюбів священників православної церкви та ін.

Після Брестської церковної унії 1596 р. спалахнула полеміка між її прихильниками та противниками. У відповідь на новий твір П. Скарги «Синод брестський» (1597 р.), який доводив правомірність створення греко-католицької церкви, з’явились праці православних ідеологів

Мелетія Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Іова Борецького,

Захарія Копистенського та ін. У книзі «Апокрисис» (1597 р.) Х. Філалет звинуватив римського папу у спробі поширення католицизму на українських і білоруських землях збройними силами польської шляхти. Опираючись на ідеї суспільного договору та природних прав, Х. Філалет обгрунтовував наявність у всіх підданих Речі Посполитої свободи віросповідання та свободи сумління. Монарх, для забезпечення власного спокою і процвітання держави, повинен шанувати права і свободи своїх підданих. Крім того, не лише піддані присягають королю, але й він, при вступі на престол, присягає народу, державі та її громадянам. Взаємна присяга є своєрідним договором між королем. Тобто між державою та її громадянами, незалежно від їхньої конфесійної приналежності. Таким чином вибір віри є справою особистого сумління кожної людини в державі, а рівність громадян в правах зумовлюється рівністю їх обов’язків.

Зіншої позиції атакував унію чернець Афонського монастиря Іван Вишенський (бл. 1545

–1620 рр.). В усіх творах, а особливо в «Посланіі к от православной віри утікшим єпіскопам»

(1598 р.), адресованому вищому духовенству, що прийняло унію, полеміст закидає священнослужителям надмірну любов до мирського життя, жадібність, прагнення до особистого збагачення, викриває їх як злочинців. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від християнських постулатів життя православних єпископів, римо-католицького та уніатського духовенства і злиденне існування пастви. Він вважав, що праця кріпаків є джерелом багатства панів, виступав проти визиску селян феодалами та духовенством. В одному з програмних творів І. Вишенського «Обличение диавола-миродержца» (1599-1600 рр.) з'ясовується суспільноетичний ідеал мислителя. Ним є c успільство рівності та братерства, побудоване на засадах раннього християнства у якому церква буде без ієрархії служителів.

147

3. Політичні ідеї періоду козацько-гетьманської держави.

У середині XVII ст., в період національно-визвольної війни українського народу, формувалися не лише нова українська державність, але й нові погляди на її устрій та статус.

Нове політичне мислення позначилось на важливих політико-правових документах того часу, зокрема «Договорі поміж цісарем турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським...» (1649 р.), статтях Б. Хмельницького (1654 р.), Гадяцькому трактаті (1658 р.). Останній вже досить чітко виписував новий статус України як автономного князівства Руського в Речі Посполитій, яка, відтак, перетворювалась із двоєдиної держави у складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського у триєдину на засадах федералізму. Концепція «Великого Князівства Руського», що була розроблена й покладена в основу договору стараннями козацького полковника Юрія Немирича (1612-1659 рр.), надовго стала зразком для тих козацьких провідників, які боролися за права свого народу і країни. Ідеї Гадяцького трактату значною мірою використовувались і "останнім гетьманом обох сторін Дніпра П. Дорошенком", і творцями найбільш відомої пам’ятки політичної думки козацької доби – так званої Конституції Пилипа Орлика.

Остання стала важливим етапом формування української політичної думки. Прийнята на емігрантській козацькій раді у Бендерах 5 квітня 1710 р. одночасно з обранням гетьманом Пилипа Орлика (1672-1742 рр.), Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що в політико-правових поняттях того часу обгрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Автори Конституції визначають її як вищий правовий документ, що визначає основні принципи функціонування козацької держави і покликаний забезпечити дотримання традиційних демократичних принципів організації державної влади, не допустити перетворення гетьманської влади в деспотичну. Головним принципом формування владних структур козацької держави Конституція проголошувала виборність всіх урядових посад з низу до верху.

В нормах цього правового акта вже містилися елементи теорії природного права, а головне – положення теорії поділу влади в організації державного управління за трьома напрямами, які функціонують самостійно, - законодавчий, виконавчий, судовий.

Законодавча влада надавалася Генеральній Раді (парламенту), до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі. Збиратись повинна вона тричі на рік: на Різдво, Великдень, Покрову. На своїх зборах Генеральна Рада мала розглядати питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховувати звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирати генеральну старшину.

У період між сесійними зборами Генеральної Ради її повноваження виконував гетьман разом із Радою генеральної старшини. Ці інститути уособлювали найвищу виконавчу владу.

Повноваження судової влади мали належати Генеральному Суду. Конституцією передбачалося відокремлення повноважень судової влади від інших інститутів державної влади, її незалежність у висновках під час ухвалення рішень, а також обов’язковість для всіх виконання цих рішень.

Попри те, що Бендерська Конституція не була втілена на практиці, вона стала свідченням високого рівня політичної та правовою культури не лише авторів документу, а й широких верств українського населення для якого власне і призначався цей документ. Важливість Конституції також обумовлена її місцем в історії українського державотворення: в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.

4. Політична думка України ХІХ – початку ХХ ст.

Важливою сторінкою в розвитку політичних теорій в Україні були XIX ст., особливо його друга половина, й початок XX ст. У цей час на українських землях виникає багато різних політичних течій і напрямів, які висвітлювали складність тогочасних суспільно-політичних відносин, різноманітність інтересів і потреб. Ідеї кожної з цих течій і нап рямів політичної думки (див.

148

таблицю 1) безпосередньо відображали особливості класової боротьби, національних і релігійних відносин, боротьби за державну владу.

З 40-х років XIX ст. починається політизація українського національного руху, що спочатку розвивався переважно як культурницько-просвітній. Однією з перших й найвідоміших політичних організацій було Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія, більш відоме в літературі як Кирило-Мефодіївське братство. Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія» (1846), основним автором яких був Микола Костомаров (1817-1885 рр.). В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя – від ліберально-поміркованого реформізму (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) – до революційних методів боротьби

(Т. Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький).

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Найсуворіше було покарано Т. Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. За словами Я. Грицака, ніколи раніше перед Т. Шевченком українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель "малоросійства", що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора. Заклик Кобзаря до одночасного національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України. Його творчість становить водорозділ у розвитку української ідеї. Увесь пізніший український національний рух у тій чи іншій мірі ідентифікував себе з Т. Шевченком як своїм духовним батьком. А його мученицька особиста доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

Речником і провідником подальшої політизації українства став Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.) – творець його першої систематизованої політичної доктрини. Його ідеї являли собою поєднання ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям.

М. Драгоманов обстоював пріоритет громадських справ і вільних політичних установ над економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключно національними потребами. Він, проте, вірив, що національність є невід’ємною складовою сучасної цивілізації, підкреслював визначальну роль національної держави як гаранта захисту основних людських потреб. На його думку, гарантією свободи громадян, товариств і народів є федеративний устрій держави, утворений на засадах децентралізації, як вільна спілка вільних і самостійних у місцевих справах громадян.

Найбільш повно питання суспільно-політичної організації у М. Драгоманова відображені у Проекті основного статуту українського товариства «Вільна спілка» (1884 р.), де обгрунтовувалась можливість зміни державного устрою у Російській імперії. Жорсткий централізм Російської імперії М. Драгоманов вважав найбільшим злом на шляху до справжнього конституційного ладу. Державу він розглядає як «вільну спілку» окремих самоуправ, кожна з яких окремо і всі разом становлять основу державного життя, натомість центральна влада – це тільки доповнення до самоуправної влади. Основою такої децентралізації є запровадження місцевого самоуправління, коли кожна самоуправа має свою внутрішню самостійність і незалежність відносно інших самоуправ.

Ці погляди справили значний вплив на молодих галицьких соціалістів Михайла Павлика (1853-1915 рр.) та Івана Франка (1856-1916 рр.), з якими Драгоманов підтримував близькі контакти. Зокрема, це проявилося, коли 1890 р. І. Франко і М. Павлик стали одними із засновників у Львові першої української політичної партії – Русько-української радикальної

149

партії і написали для неї програму. Серед її вимог була така, що вимагала перетворити АвстроУгорську імперію на федеративний союз національностей, створивши замість тодішніх провінцій – національні території з цілковитою політичною автономією кожноїнаціональності.

Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до проблеми вирішення українського питання, ідеалу державного і суспільного устрою, пройшли тривалий еволюційний шлях. Почавши з популяризації марксистських ідей, громадівського соціалізму М. Драгоманова, мислитель поступово переходить на ліберельно-демократичні позиції, позначені чітко вираженим національним спрямуванням. В останній період своєї активної політичної та наукової діяльності, він однозначно визначається як прихильник ідеї державно-політичної незалежності України, хоча і вважає, що здійснення цього ідеалу для його сучасників знаходиться «поза межею можливого». Так, у статті «Свобода і автономія» (1907 р.) І. Франко акцентує увагу на тому, що ідеалом поневоленої нації, зокрема й українців, він вважав політичну державну самостійність, а можливість існування міжнародних об’єднань з деякими ознаками союзної держави відносив у далеке майбутнє, коли після довгих років незалежного існування забудуться старі образи.

Ретельний план реорганізації державного устрою Російської імперії належить Михайлові Грушевському (1866-1934 рр.). Відштовхуючись від висунутої М. Драгомановим ідеї «самоуправління областей і національностей», він запропонував концепцію національнотериторіальної децентралізації, що передбачала виділення всіх населених українцями земель імперії в окрему державно-територіальну одиницю з власним парламентом, системою виконавчої влади, освіти. На думку М. Грушевського, тільки децентралізація, національнотериторіальний автономізм, федералізм і найширша участь народу в управлінні може забезпечити ефективний розвиток територій і зменшити соціальне напруження в суспільстві.

М. Грушевський основою історичного процесу вважав народ. Вчений захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Український народ він розглядав як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні особливості в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.

У 90-х роках ХІХ ст. формується політична концепція, що порушувала федералістську традицію і як ідеал пропонувала державну самостійність України, відкидаючи орієнтацію на об’єднання слов’янства під російською гегемонією. Найвиразніше її висловили на лівому ідеологічному фланзі Юліан Бачинський (1870-1940 рр.), а на правому – Микола Міхновський

(1873-1924 рр.). Вони прийшли до єдиного висновку щодо незалежності Української держави, але з різних вихідних методологій – економічної та історико-правничої.

Ю. Бачинський у 1895 р. опублікував працю під назвою «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), де обгрунтував самостійність України з марксистських позицій аналізу тенденцій економічного і господарського розвитку країни. При цьому автор не вважав створення держави самоціллю, а бачив у ній лише найважливіший засіб для забезпечення можливості вільного культурного розвитку. В далекому майбутньому, на його думку, відпаде необхідність в її існуванні.

Протилежних позицій дотримувався М. Міхновський. У 1900 р. він опублікував брошуру «Самостійна Україна», яка вважається першим програмним документом українського націоналізму. Аналізуючи Переяславський договір 1654 р. з точки зору принципів міжнародного права, М. Міхновський вказує на порушення Москвою зобов’язань перед Україною, розкриває ворожу політику царату щодо українського народу. У такий спосіб він обґрунтовує юридичні підстави політичної незалежності України.

М. Міхновський є основоположником національно-радикальної політично-філософської течії. Її засадничими положеннями стали гранична самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в т. ч. і революційної), необхідність здобуття Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час, лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність.

Вирішальний вплив на формування ідеології українського націоналізму мав Дмитро Донцов (1883-1973 рр.). Завдяки його творчості ідеологія українського націоналізму набрала войовничо-ірраціонального та волюнтаристського характеру. Відкидаючи ліберально-

150

демократичні принципи розбудови Української держави, Д. Донцов розробляє власну теорію націоналізму, який називає «чинним» або «вольовим».

Звертаючись до популярних у Європі початку XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер, Гартман, Ніцше, Сорель та ін.), речник "чинного націоналізму" обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади – найвища функція нації"). Займаючи ірраціоналістичні позиції, зауважуючи принципові обмеження інтелектуалізму просвітництва, Д. Донцов вважав, що в основі національної ідеї має бути не розум, а воля – інстинктивне прагнення нації до самоствердження, влади та панування.

Д. Донцов гостро критикував представників традиційного українського націоналізму ХІХ ст. за федералістські, автономістські мрії та несміливість політичних вимог. Аналізуючи невдачі боротьби за державність у 1917-1920-х рр. Д. Донцов обстоює одну з ключових, на його думку, вимог вольового націоналізму – творче насильство і активну меншість (формування національної еліти). Критикуючи ліберальний індивідуалізм М. Драгоманова, він обґрунтовує пріоритетну роль насильства у житті нації, відкидає ідею компромісу та діалогу, вказуючи, що лише агресивність є шляхом кожної нової ідеї. Д. Донцов звернув особливу увагу на проблему формування національної політичної еліти. Закликав до західної орієнтації українства на Захід через політичну несумісність української та російської історичних традицій, національних звичок, способу життя.

Власну модель майбутнього суспільно-політичного устрою, заснованого на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897-1941 рр.). Він сформулював концепцію націократії – «режиму панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціальне корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспільнопродукційної функції - у представницьких органах державного управління».

Встановленню націократії, за М. Сціборським, передує національна революція, яка мала проводитись «власними силами української нації». Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідарності усіх свідомих сил України.

М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.

По завершенні революції в Україні має встановитися республіканський лад. Політичні партії стануть непотрібними. Функції політичного керівництва виконуватиме ОУН, яка буде не політичною партією, а загальнонаціональним рухом. Законодавчу владу матиме Державна Рада – національний парламент, депутатів якого обиратимуть усі громадяни. Очолюватиме державу Голова – вождь нації, якого обиратиме Національний Збір. Голова держави буде одночасно і прем'єр-міністром, призначатиме міністрів, які звітуватимуть перед ним. Він наділятиметься також низкою інших важливих повноважень: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони, буде головнокомандувачем збройних сил.

Націонал-демократизм. Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям.

Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську державність у 1917-1920 рр. перебували в основному на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї державної незалежності.

Такі представники націонал-демократизму як С. Дністрянський, О. Бочковський та В. Старосольський пропонували вирішувати національне питання в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.

Станіслав Дністрянський (1870-1936 рр.), в основу своєї концепції поклав розроблену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, партії, товариства, церква.

151

Суспільним зв'язкам притаманні такі найважливіші характеристики:

-держава є лише суспільним зв'язком найвищого типу;

-всі правові норми є також і соціально-етичними нормами;

-все, що впродовж століть генетично склалося в суспільних зв'язках, є реальною основою держави і права;

-авторитет держави як суспільного зв'язку знаходить головну підтримку в авторитеті окремих суспільних зв'язків, які є вищим критерієм істини, оскільки формуються на

основі норм, прийнятих в окремих сім'ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах, окремими громадянами;

-суспільні зв'язки мають свої специфічні інтереси.

Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків, С. Дністрянський робить висновок, що в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично склалися. Україна має не тільки право на самовизначення, а й відповідні державницькі традиції. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах правової держави.

Ольгерд Бочковський (1885-1939 рр.) розумів націю як духовну спільність, що грунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Національна свідомість формується з попередніх підсвідомих національних почувань. Вольовий момент у своєму житті нація найповніше виявляє у прагненні до утворення власної державності.

Сучасна нація, доводив О. Бочковський, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Володимир Старосольський (1878-1942 рр.) сформулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного й соціально-класового чинників у цьому процесі.

Джерелом існування національної спільноти, її життєдайною енергією є прагнення до політичної самостійності, яке історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а й класові інтереси. Національний і класовий інтереси є двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історичного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них веде до нерозуміння уроків історії, а тому й до небезпеки знову повторити помилки минулого.

Детально аналізуючи джерела формування української національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітичному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те, що ця ідея завжди була пов'язана з синтезом національного та соціального визволення.

Націонал-демократичний напрям української політичної думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічнуспільність.

Консерватизм. Альтернативним соціалістичним та націоналістичним конструюванням українського національно-визвольного руху були концептуальні побудови консервативного напряму в українській суспільно-політичній думці (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський та ін.). Найяскравішим його представником на початку ХХ ст. був В’ячеслав Липинський (1882-1931 рр.). Всі здобутки в культурі, економіці, політиці, як в минулому, так і в сучасному, він пов’язував з періодами періодами державності України. На відміну від представників народницької концепції історії, В. Липинський вважав, що національна держава відіграє вирішальну роль у розвитку суспільства.

Основний політичний трактат В. Липинського – «Листи до братів-хліборобів» (1926) містить виклад його політичної філософії та практичної політичної програми. Суть доктрини В. Липинського зводиться до кількох важливих моментів:

-монархізм: політичним ідеалом для України є спадкова монархія на чолі з гетьманом, владу якого обмежували б дві законодавчі палати: нижня – з’їзд Рад поодиноких земель і вища – Трудова Рада держави;

-концепція класократії: трактування класу як формуючої націю (українську) сили, згуртованої не тільки економічними інтересами, а й віковими традиціями, культурою – «клас

хліборобів». Цей клас мав бути головним продуцентом нової еліти – «аристократії», яка

152

формувалася б з найкращих людей не за їх походженням, а за їх здібностями, духом та активною діяльністю. Аристократія має формуватися з різних класів (хліборобського, промислового, фінансового й купецького, комунікаційного, інтелігенції). Така суспільно-політична організація, названа В. Липинським «класократією», покликана забезпечити гармонійну політичну співдружність хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами;

-доктрина територіалізму: основною умовою здійснення української державності

єєдність – політична, національна, регіональна. Звідси виникає потреба в ідеї, яка б

забезпечувала об’єднання земель і людей, які живуть на них. В якості такої ідеї В. Липинський пропонує доктрину територіалізму, протиставляючи її ідеї націоналізму. На його думку, українську націю можна найкраще об'єднати на ґрунті територіального патріотизму, пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного рівня.

Стефан Томашівський (1875-1930 рр.) запропонував, побудовану на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава.

Українська земля як чинник історії України – це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником є процес формування української нації. Третім чинником є перетворення української народності в націю є становлення першої української національної держави – Галицько-Волинського князівства, що об'єднало вже тільки суто українські землі.

Становленню самостійної української держави мають сприяти територіальний патріотизм і національна ідея. Відсутність об'єднуючої національної ідеї була однією з причин втрати Україною державності. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спрямувати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні й моральні цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну державу.

С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між провідниками та станами українського суспільства зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку.

С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава повинна формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель, мати власне законодавство, адміністрацію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції ГалицькеВолинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.

Важливу роль в українському державотворенні С. Томашівський відводить уніатській церкві. Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашівського українська державність виступає у формі клерикальної монархії.

Василь Кучабський (18951945 рр.) найбільш придатною формою державного правління для України вважав монархію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави була покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепція дістала назву «позитивний мілітаризм».

В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Томашівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея. Для початку потрібен своєрідний український П'ємонт, який зможе організувати решту України на визвольну боротьбу і роль П'ємонту мала відіграти Галичина.

Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму. В. Кучабський вбачає провідну верству, що зберегла в собі лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави у великих землевласниках.

153

Націонал-комунізм. Український націонал-комунізм є самостійним напрямом вітчизняної політичної думки, представники якого, спираючись на комуністичну ідеологію, виступали за власний шлях побудови Україною соціалізму, що уможливив би реалізацію її національного інтересу (територіальної цілісності України, економічного розвитку, культурних цінностей і т.д.).

Цей політичний напрям був певним ідейним наступником драгоманівства, продовженням традиції «суверенного марксизму» перших українських політичних організацій, а частково – наслідком російського більшовицького впливу.

Націонал-комуністи переконували, що знищення капіталізму означатиме водночас припинення національного пригноблення недержавних народів. Виступали за визнання права українського пролетаріату на створення власного комуністичного центру, відстоювали доктрину «української революції», національної за характером, виступали проти військово-політичного й економічного союзу радянських республік.

До основних питань, з якими націонал-комуністи пов’язували свої політичні вимоги, можна віднести наступні:

-обґрунтування можливості власного шляху втілення соціалістичного ідеалу;

-ідея соборності Української Республіки;

-проблема українського національного культурного розвитку;

-ствердження України як самостійного національно-господарського організму.

Яскравим зразком еволюції поглядів українських націонал-комуністів щодо характеру взаємозалежності та пріоритетності цілей національного визволення і соціальної справедливості є творча та політична діяльність Володимира Винниченка (1880-1951 рр.). Ще на початку 1917 р. він вказував на те, що зняття перешкод у справі соціалізму потребує встановлення такого політичного устрою в Україні, у якому б права української національності не могли б бути занедбаними. Забезпечення національних прав українців він розглядав як неодмінну умову успіху соціалізму. Вже у 1920 р. єдиним напрямом, здатним припинити коливання українських соціалістів між ідеалами національної та соціальної рівності, поєднавши ці цілі, він визнавав комунізм, оскільки у випадку його перемоги над капіталізмом всі поневолені особи, класи, нації, раси повинні були отримати визволення.

На тому, що національне відродження слід визнати необхідним етапом, який мусила пройти Україна на своєму шляху до соціалізму, особливу увагу у своїх роботах зосереджував один з найяскравіших представників цього напряму – Микола Хвильовий (1893-1933 рр.). Свою позицію він обґрунтовував положенням ленінізму про можливість побудови соціалізму в окремій країні. М. Хвильовий звертав увагу на суперечності між зовнішніми гаслами та внутрішньою політикою більшовизму в Україні. Єдиним засобом протидії російському месіанізму письменник вважав утвердження серед українців ідеї про їх власне особливе історичне призначення. Він виступив з теорією про покладену на Україну велику місію провідника пролетарської культури до Європи.

154