РОЗДІЛ 11. СУТНІСТЬ І РІЗНОВИДИ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ.

1.Поняття та типологія партійних систем.

2.Зародження, розвиток та особливості партійної системи України.

1. Поняття та типологія партійних систем

Сучасна політологія розглядає партійні системи у двох площинах: 1) як сукупність іс6нуючих політичних партій; 2) як організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади.

У політичній теорії класичним вважається визначення «партійної системи», запропоноване М.Дюверже, згідно якого партійна система – це форми та умови співіснування партій у певній державі. Під терміном «партійна система» також розуміють: 1) право партій на формування власної системи правління; 2) сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому; 3) сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві; 4) сукупність політичних партій, що існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституалізації згідно з чинними законодавством. Отже, партійна система

– це сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів.

Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій, але вплив на розробку державних курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії, що беруть реальну участь у боротьбі за владу, формуванні урядів, визначають тип партійної системи, що склалася у даній країні. В політичній науці пропонується різна типологія політичних систем. На думку Є.Вятра, важливим критерієм класифікації партійних систем є

можливість або неможливість змінити одну правлячу партію або коаліцію іншою. На цій підставі партійні системи поділяються на альтернативні та неальтернативні. Останні встановлюються в країнах з недемократичним режимом і характеризуються відсутністю реальної боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до незмінного знаходження при владі однієї партії. Неальтернативні партійні системи поділяються на: однопартійну, фіктивна партійну (обмежена багатопартійна), гегемоністську.

Однопартійна система притаманна тоталітарним режимам (фашистському і комуністичному) і характеризується: 1) необмеженим правлінням однієї партії, яка зростається з державним апаратом і де-факто своїми структурами замінює його; 2) постанови центральних органів партії служать сурогатом законів, є обов’язковими для всього суспільства, а партійні вожді є першими особами в державі; 3) створення і діяльність інших партій забороняється. Однопартійна система у прямому розумінні цього слова - це така система, в якій неможливе навіть номінальне існування інших партій. Такий тип функціонував в 20-40 рр. у фашистській Італії, в 30 -40 рр. в гітлерівській Німеччині, у 20-80 рр. в СРСР та деяких інших країнах соціалістичного табору (Китаї, В’єтнамі, Румунії). Сьогодні у частині цих країн відбувається процес ліквідації тоталітарної спадщини через утвердження системи роздрібненої багатопартійності, а також системи однопартійного домінування (Китай, В’єтнам, деякі країни Середньої Азії, Білорусь). Однопартійність зберігається на Кубі, у КНДР, у деяких країнах «третього світу» (Ірак, Лівія).

Фіктивна партійна система (обмежена багатопартійна) притаманна авторитарним режимам, встановленим внаслідок військових переворотів (наприклад, у Чилі часів правління А.Піночета, Бразилії, Уругваї, Парагваї та інших латиноамериканських країнах). Для неї характерні такі ознаки: 1) в країні існує декілька партій, які формально продовжують діяти, але сфера їх діяльності дуже обмежена; 2) більшість політичних партій розпускаються; залишаються лише максимально лояльні до влади, які відіграють роль сателітів авторитарної верхівки та не ведуть боротьби за владу. Їм заборонено виступати в ролі опозиції та б оротися за владу, вони втрачають свої основні функції, а державою керують позапартійні сили.

Сутність гегемоністської системи полягає у збереженні (або відновленні) багатопартійності як ширми для авторитарного режиму. Натомість при владі постійно знаходиться одна партія, а всі інші штучно усуваються від владних змагань шляхом політичних маніпуляцій. Така система існувала у Мексиці, де протягом 1934-1997 рр. влада знаходилася в

85

руках Інституційно-революційної партії. До гегемоністських відносилися і партійні системи тих країни Східної Європи (до 1989 р.), де формально існувало по кілька партій (Болгарія, НДР, Польща), але всі вони виконували роль сателітів комуністичної партії. У цих країнах збереглися елементи громадянського життя, але політичний механізм був дуже схожий до того, що функціонував в однопартійних системах. На сучасному етапі розвитку в цих країнах формуються альтернативні багатопартійні системи.

Альтернативні партійні системи відзначаються наявністю в країні кількох конкуруючих партій, кожна з яких завжди має можливість прийти до влади внаслідок перемоги на виборах. Відомі декілька різновидів альтернативних систем: з домінуючою партією;

двопартійні; двоблокові; поляризовані і атомізовані.

Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії. Така партійна система домінувала протягом другої половини ХХ ст. в Японії та пов’язана з правлінням там Ліберально-демократичної партії. Типовим прикладом є також Індія та Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах.

Однією з найбільш простих для виборця і водночас найефективнішою є двопартійна система. Незважаючи на існування в країні багатьох політичних партій, при владі, змінюючи одна одну, знаходяться лише дві. Двопартійна система характеризується такими рисами: 1) демократичним політичним режимом; 2) наявністю впливової опозиційної партії, яка зазнала поразки під час виборів; 3) склад уряду формується з однієї партії, що отримала перемогу на виборах; 4) характеризується наявністю багатьох політичних партій, але лише дві з них здійснюють пріоритетний вплив на політичну систему країни. Така система діє у США (Республіканська і Демократична партії), Великій Британії (Лейбористська і Консервативна партії). Для таких партійних систем характерні вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.

Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше – двох) партій. Зазначена система передбачає формування уряду двома політичними силами. Прикладом може слугувати ФРН (блок ХДС/ХСС/ВДП – блок СДПН / Партія зелених). Слід зазначити, що протягом 60-х – першої половини 90-х рр. ХХ ст. ФРН репрезентувала досить своєрідну трипартійну систему, за якої долю уряду часто визначала „третя”, відносно невеличка партія ВДП, яка своїм приєднанням до однієї з партій-гігантів ( СДПН або ХДС/ХСС, блок яких вже давно асоціюється у виборців з однією політичною силою) схиляла шальки терезів на її користь.

В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздрібненості, яку італійський політолог Дж. Сарторі поділяє на поляризовану і атомізовану. На його думку, поляризована партійна система характеризується такими ознаками: 1) наявністю в країні багатьох політичних партій, що не мають абсолютної більшості і не утворюють стійких коаліцій; 2) гостротою ідеологічних розмежувань між ними; 3) присутністю серед політичних партій позасистемних; 4) формування уряду центристським партіями; 5) наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції; 6) демократичним політичним режимом. Прикладом країн з поляризованою системою у різні роки були Франція і Італія. Стабільність та ефективність системи поляризованого плюралізму пропорційно залежить від стабільності і міцності коаліції центристських сил.

Атомізована партійна система характеризується такими ознаками: 1) діє багато слабких, мало популярних серед виборців партій, що борються за своє виживання; 2) уряди формуються на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; 3) наявність серед політичних партій позасистемних.

З одного боку, система багатопартійної роздрібненості дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки уряд формується представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак – вони далеко не завжди можуть

86

забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи, висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те, що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не найголовнішим „зв’язковим” між громадянським суспільством і державою.

2. Зародження, розвиток та особливості партійної системи України Політичні партії в України – це сукупність організованих політичних об’єднань на

основі спільності інтересів та політичних переконань, які разом з державою та за її допомоги, прагнуть брати участь у політичному житті, керівництві суспільними справами. Політичні партії України є доволі молодим політичним інститутом і перебувають у процесі становлення. Вони: 1) відіграють ключову роль у встановленні і функціонуванні представницької демократії; 2) виступають посередником між державою і суспільством; 3) виконують функцію механізму саморегуляції соціуму; 4) беруть активну участь у процесі кадрового забезпечення державного апарату. Завдяки цьому стає можливим усвідомлення інтересів соціальних груп, а також їхнє вираження через засоби масової інформації, виявлення основних вимог, політичних претензій, проблем класового, національного, регіонального характеру, складання державних програм та коригування напрямків державної політики.

До основних критеріїв характеристики політичних партій в Україні належать:

ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи діяльності, соціальна база та електорат, політичне лідерство і функції політичних партій.

Необхідно підкреслити, що формування і розвиток політичних партій відбуваються в складних умовах. Мова йдеться про глибоку економічну кризу, крах суспільних ідеалів, загострення соціальної напруженості і як результат, девальвацію демократичних цінностей серед значної частини населення, а також її байдужість до політики і політиків. Такі обставини призвели до того, що жодна політична партія в Україні не має переважаючого впливу в загальнонаціональному масштабі. Причинами цього явища є: 1) наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває у стані трансформації, коли нові соціальні верстви ще остаточно не виокремились через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації; 2) серед населення все ще існує негативне ставлення до самого терміну „партія”, спричинене антидемократичною і багаторічною діяльністю КПРС; 3) через зниження рівня життя, а також зубожіння значної частини населення України з’явилась зневіра до демократичних інституцій, у тому числі і політичних партій; 4) більшість політичних партій мають доктринальний характер, які намагаються нав’язати суспільству нову модель соціального розвитку, без врахування особливостей посттоталітарного суспільства. Разом з тим партійний плюралізм здійснює регулюючий вплив на суспільно-політичне життя, сприяє розвитку громадянського суспільства і усвідомленню окремими соціальними групами своїх інтересів і прагнень.

У політичному житті сучасної України існує п’ять основних напрямків диференціації політичних партій. Вони визначаються їхнім ставлення до: 1) ідеї державної незалежності; 2) історії перебування України у складі Росії і СРСР; 3) сучасної Росії і СНД;4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму; 5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ. За таких умов, очевидно, що класифікація „ліві - прав” не може чітко спрацьовувати в суспільстві, де не досягнуто консенсусу з принципових питань його розвитку.

На основі такої класифікації, можна виділити чотири основні ідеологічні напрямки: 1) націонал-радикальний; 2) націонал-демократичний; 3) ліберально-центриський; 4) соціалкомуністичний. Головним спрямуванням діяльності націонал-радикалів та націонал-демократів є ідея розбудови української незалежної держави, якій підпорядковуються всі інші сфери суспільного життя (економічна, духовна, соціальна, моральна тощо). До націонал-радикалів належить Українська Національна Асамблея -Українська націоналістична самооборона (УНАУНСО), Конгрес українських націоналістів (КУН), ВО «Свобода» та ін. Головним для націонал-

87

радикалів є розбудова незалежної Української держави, а державотворчим ідеям вони підпорядковують усю свою діяльність, використовуючи радикальні методи досягнення своїх цілей. До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України, Українську республіканську партію, Демократичну партії України, Українську селянську демократичну партію, Християнсько-демократичну партію України та ін. До партій ліберальноцентристського політичного спрямування належать Ліберальна партія Україна, Народнодемократична партія, Аграрна партія України. До політичних партій соціал-демократичного спрямування належать Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України.

Загалом сучасну партійну систему в Україні можна розглядати за певними періодами її становлення:

- перший період української багатопартійності - опозиційно-переддержавний, що хронологічно охоплює відрізок часу від утворення перших сучасних українських партій (осінь 1989 року) до юридичного визнання статусу самостійності України (1 грудня 1991 року). Він характеризувався такими ознаками: система ідеологічного забезпечення всіх партій та їхнє ідейне кредо були значною мірою уніфіковані; самоідентифікація партійних структур у політичному спектрі відбувалась за периферійними позиціями; підходи різних політичних сил були однотипними у вирішенні тогочасних проблем державотворення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних тощо; програми політичних партій носили загально-декларативний характер;

- другий період (кін. 1991 р.) розпочався з проголошення самостійності Української держави. Політичні партій стають ще недосконалими суб'єктами політичної системи, маючи в своєму розпорядженні тільки попередні програми без механізмів їх реалізації. У цьому періоді сформувався тип партійної системи, яка мала елементи мультипартійності (значної кількості партій) та крайньої поляризованості;

- третій період характеризувався концентраціюю зусиль політичних партій на підготовці до виборчої кампанії з метою поширення свого впливу на законодавчий процес в Україні.

- сучасний етап можна окреслити як період партійної трансформації, який супроводжується об’єднавчим процесом серед політичних партій на основі ідеологічних та політико-економічних концепцій.

Більшість сучасних українських партій знаходяться в процесі становлення і не мають політичного досвіду. Сьогодні в Україні склалась парадоксальна ситуація, коли політичних партій налічується півтора сотні, але жодна з них не має достатнього впливу в загальнодержавному масштабі. Вони ще не стали міцними організаціями, які б могли виражати й захищати інтереси різних верств населення. Аналіз програмних положень партій свідчить, що більшість з них ще не виробили потужної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства та вихід його з кризи, а також перспектив щодо розвитку України. Можна стверджувати, що партійна система в Україні поступово еволюціонувала від атомізованої до поляризованої і поступово набуває ознак двоблокової. Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності– прийняття відповідних нормативних актів. Державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, сприяти становленню партій та суспільно-політичних організацій України.

88