РОЗДІЛ 8. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СУСПІЛЬСТВА.

1.Основні підходи до визначення змісту політичної культури суспільства.

2.Структура та функції політичної культури.

3.Рівні та типи політичної культури.

4.Політична культура України.

1. Основні підходи до визначення змісту політичної культури суспільства.

Політична культура є складовою частиною загальнонаціональної культури, що відображає політичний досвід певного суспільства, набутий ним у ході власного історичного розвитку. Цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей та відображається у їх орієнтаціях й установках, які визначають політичну поведінку.

Культуру у найзагальнішому її трактуванні визначають як специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, що представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм та інститутів, у духовних цінностях, у сукупності відносин людей з природою, у їх ставленні до себе та інших.

Політична культура є сукупністю стійких уявлень та орієнтацій, норм та цінностей, які підтримуються більшістю суспільства, сприяють нормальному функціонуванню політичної системи та її інститутів, підтримці суспільного порядку та згоди, регулюють участь громадян у політиці. Політична культура є системою орієнтацій та установок на політичні об’єкти, а також сформованих на їх основі зразків поведінки. Політична культура є стійкою характеристикою політичної системи (складного актора), одним із параметрів політичного процесу у певній країні, регіоні. Вона здійснює значний вплив на формування та функціонування політичних й державних інститутів, надає значимості політичним процесам, визначає характер взаємозв’язку держави та громадянського суспільства. Саме тому рівень розвитку політичної культури засвідчує «якість» політичної системи. Політична культура відображає політичну та юридичну компетентність громадян, громадських та політичних діячів, їх політичну поведінку.

До проблематики політичної культури звертались Н.Макіавеллі, Ш.Л.Монтеск′є, Ж.Ж.Руссо, А.де Токвіль тощо, хоча сам термін «політична культура» вперше вжитий німецьким філософом-просвітником Йоганом Гердером (1744 – 1803) лише у XVIII столітті, тоді як теоретичне обґрунтування питань політичної культури та активне їх застосування для аналізуполітичноїдійсностібуло розпочате у50-60 роках ХХ століття.

У сучасній політичній науці виділяють дві основні концепції цього явища. Першу концепцію заклали Г.Алмонд та С.Верба у 1956 році у статті «Порівняльні політичні дослідження». Під «політичною культурою» Г.Алмонд розумів певний зразок орієнтацій на політичні дії, який відображає особливості кожної політичної системи. Поняття «політична культура» вказує на специфічні політичні орієнтації індивіда – установки по відношенню до політичної системи та її різноманітних частин та установки щодо ставлення до власної ролі у цій системі. Іншими словами, політична культура – це політична система, втілена в знаннях, почуттях та оцінках населення. Дана концепція отримала свій розвиток в роботах Л.Пая, С.Хантінгтона, Д.Елазара, А.Брауна.

Другу концепцію сформували вчені, які включають у політичну культуру ще й зразки політичної поведінки. Так, Д.Пол визначив політичну культуру як конфігурацію цінностей, що лежать в основі політики суспільства. У.Розенбаум розумів під політичною культурою концептуальне позначення почуттів, думок та поведінки, які ми помічаємо чи робимо висновки з спостереження за людьми, що живуть повсякденним життям. На думку Є.Баталова, політична культура – це система історично складених, відносно стійких установок, переконань, моделей поведінки, що проявляються у безпосередній діяльності суб’єктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства.

Таким чином, політична культура є складним феноменом, в основі якого лежать цінності, традиції, історична пам’ять, ідеали, символи й нормативні уявлення про владу та моделі політичного устрою суспільства, які породжують у свідомості суб’єктів політичної системи певні орієнтири у політичному житті та цілі політичної діяльності, які згодом трансформуються у знання про засоби, способи та навики, необхідні для досягнення політичних цілей у рамках певних видів діяльності.

63

та норм поведінки, які забезпечуватимуть стійке, злагоджене та динамічне функціонування політичної системи;

5.виховну – сприяння інтелектуальному розвитку особистості, засвоєнню нею політичних норм, цінностей; формування інтересу до політичного життя; вироблення установок на суспільно-політичну діяльність.

6.відтворення політичної системи та політичного життя суспільства, його стабілізації – творення та реалізація нових ідей щодо політичного устрою суспільства, що

сприяють становленню та зміні політичних інститутів, процедур і механізмів реалізації політичної влади; формування у членів суспільства сприятливого ставлення до існуючої політичної системи та її інститутів;

7. прогностичну – на основі знань про стан класів, соціальних верств та груп, націй, окремих індивідів, властивих їм ціннісних орієнтацій й оцінок політичного життя передбачення можливих варіантів їх розвитку, визначення практичних дій у конкретних соціально-політичних умовах та ситуаціях.

3. Рівні та типи політичної культури.

Залежно від рівня прояву політичної культури, виділяють декілька її рівнів, до яких відносять:

•політичну культуру всього суспільства;

•політичну культуру певної соціальної верстви (групи) чи спільноти;

•політичнукультуру окремоїособистості. Окрім цього виділяють:

•Світоглядний рівень, на якому визначаються уявлення людини, групи та суспільства про політику та політичну картину світу. Останні поєднуються з нормами,

цінностями, символами, установками та орієнтирами, якими керуються учасники політичного життя, самовизначаючись у сфері політики.

• Громадянський рівень – включає в себе ті мотиви, які спр ияють виробленню ставлення до влади та способів її здійснення, навиків, способів та засобів, за допомогою яких люди досягають своїх цілей у політиці.

• Власне політичний рівень – на якому творяться всі ціннісні уявлення, позиції людини щодо конкретних питань політичного життя, виробляється ставлення до політичних явищ, зокрема до існуючих політичної системи та політичного режиму, до засобів здійснення політики, до своїх прихильників та супротивників.

У ході історичного розвитку різних країн та народів сформувалися відмінні одна від одної національні політичні культури, для яких притаманні особливі політичні цінності та установки, специфічне ставлення до держави та політичної влади. Відмінності між політичними культурами визначаються передусім національними та релігійними особливостями, відкритим чи закритим типом суспільства, пануючою у ньому ідеологією та характером політичного режиму.

Найбільш відома та поширена класифікація політичних культур запропонована Г.Алмондом та С.Вербою, які аналізували політичні системи Великобританії, Італії, США, Німеччини та Мексики, порівнюючи міру свідомої участі акторів у політиці. Ці дослідники виділили три основних типи політичної культури: патріархальну, підданську та культуру участі.

Патріархальна (парохіальна) політична культура характеризується орієнтацією на безпосередні інтереси найближчого оточення, національні цінності та проявляється у формі місцевого патріотизму, клановості, корупції, мафії тощо. Член суспільства, для якого притаманний такий тип культури, є пасивним у політиці, не виконує конкретних політичних ролей, у нього відсутній інтерес до політичного життя країни та суспільства, він піклується лише про власні та місцеві проблеми. Даний тип культури характерний для слаборозвинутих (африканських та частково азіайських) країн, для молодих незалежних держав, для частини жителів сільської місцевості з сильними пережитками родоплемінних та земляцьких відносин, де ще не сформувалась чи тільки почала формуватись політична система.

65

Підданська політична культура передбачає пасивне, відсторонене ставлення особистості до політичної системи. Громадянин орієнтується на традиції, хоча є політично свідомим, має загальні уявлення про політичну систему та її інститути. Підкоряючись владі, він очікує від неї різноманітних благ, заохочень за покору та дисциплінованість, та боїться її диктату, покарань за непокору. Підданий добре розуміє державну владу та вміє ефективно (для системи) підкорятися їй. Такий тип культури притаманний для перехідних суспільств, що трансформуються, у яких тільки формуються нові принципи та форми політичних відносин.

Активістська (партисипаторна) політична культура характеризується чіткою орієнтацією людини на активну роль у політичній системі, залученістю та раціональністю. Громадяни свідомо прагнуть впливати на політичну сферу, направляти її діяльність, з метою задоволення власних інтересів за допомогою законних засобів впливу (вибори, демонстрації тощо). Такий тип культури притаманний для розвинутих демократичних держав.

У реальній політичній практиці відбувається поєднання цих «чистих» типів. У результаті твориться 3 типи змішаних політичних культур: патріархально-підданська, підданськопартисипаторна, патріархально-партисипаторна. Втім найбільш оптимальним є змішаний тип політичної культури, який дослідники назвали «громадянською культурою». У своїй основі вона є партисипаторною культурою, яка інтегрувала певні елементи патріархальної та підданської. Вчені це пояснюють тим, що демократія – це не тільки свобода та активність, а й відповідальність, підкорення законам, правилам та принципам. Громадянська культура – це культура, у якій існує консенсус стосовно легітимності політичних інститутів, напрямку та змісту суспільної політики, широко поширена терпимість стосовно плюралізму інтересів та переконань, а також почуття політичної компетентності та взаємної довіри громадян. Дослідники спробували визначити приблизні співвідношення ідеальних типів політичних культур. Так, «формула» громадянської культури виглядає таким чином: 60% «учасників», 30% «підданих» та 10% «парохіалів».

Таким чином, громадянська культура є найвищим проявом політичної культури, за якої суб'єкти політичного процесу у своїй діяльності керуються передусім інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі, а дії цих суб'єктів спрямовуються на досягнення громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави.

Окрім вищезазначений типів політичної культури виділяють також фрагментарну та інтегровану політичну культуру. Для фрагментарної культури характерна відсутність згоди стосовно основних принципів політичного устрою та правил поведінки у політиці, що визначається наявністю різноманітних й конфліктуючих систем цінностей, ідей та установок. У рамках цієї культури переважають місцеві політичні лояльності над національними, відсутні загальноприйняті процедури залагодження соціальних конфліктів, а також довіра між окремими групами суспільства. Інтегрована (гомогенна) політична культура характеризується низьким рівнем політичного насилля, переважанням громадянських процедур у налагодженні політичних конфліктів на основі норм права та з урахуванням інтересів всіх учасників конфлікту, довірою у політичних відносинах, лояльністю щодо існуючого режиму, його інститутів та механізмів. Для гомогенного типу політичної культури притаманна наявність значної кількості різних, але мирно співіснуючих та доповнюючих одна одну систем цінностей та установок (політичний плюралізм). Змішаний тип поєднує у собіриси гомогенного та фрагментарного типів політичної культури. У рамках цього типу існує згода щодо певних питань у суспільстві, але щодо інших – зберігається жорстка конфронтація.

Виділяють також тоталітарну та демократичну політичну культури. Для тоталітарної політичної культури притаманні переважання у суспільстві колективістської психології та цінностей, загальна нетерпимість до інакомислення, ігнорування відмінних від загальноприйнятих інтересів, культ сильної необмеженої влади та лідера, ставка на силу у вирішенні конфліктів, пошук внутрішніх та зовнішніх ворогів. Демократична політична культура характеризується високим рівнем політичної активності громадян, їх включенням у політичну систему. За такого типу культури визнаються громадянські права і свободи, реалізуються принципи контролю за діяльністю уряду, визнаються відмінності між політичними силами. Загалом це культура громадянського суспільства у правовій державі.

66