РОЗДІЛ 16. ДЕМОКРАТІЯ ТА ДЕМОКРАТИЧНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ.

1.Поняття про демократію. Античне і сучасне розуміння демократії.

2.Політичні принципи демократії.

3.Концепції демократії.

4.Основні ознаки демократичного політичного режиму.

1.Поняття про демократію. Античне і сучасне розуміння демократії.

Урізні історичні епохи, в різних державах в поняття "демократія" вкладався різний зміст.

Інині, дана категорія є найбільш багатозначною, багатоаспектною та багатогранною.

Термін „демократія”(грец.demokratia – влада народу, від demos – народ і kratos – влада) означає народовладдя. Вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя Геродота. У Стародавній Греції демократія визначалась як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі (чи групі осіб), а народу (зокрема, –усім вільним громадянам античного міста-полісу).

Проблема демократії та її ролі у суспільно-політичному житті є однією із центральних у політології. Науковці наголошують на багатозначності терміну, який використовується в наступних значеннях:

1. Демократія як форма політичної організації суспільства, що грунтується на визнанні народу джерелом влади, участі громадян у процесі прийняття рішень, гарантованості прав і свобод особи, забезпеченні права громадян на контроль за діяльністю владних структур, здійсненні публічної підзвітністі правителів громадськості, реалізації принципів представництва інтересів усіх суспільних груп.

2. Демократія як тип політичного режиму.

3.Демократія як тип і форма організації будь-якого суспільного об’єднання (партії,

організації, асоціації), що функціонує на засадах рівності своїх членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича та інша демократія).

4.Демократія розглядається як ідеал суспільного устрою, що базується на певній системі цінностей (свободи, політичної рівності, народного суверенітету, поваги до прав людини, правової захищеності особи, участі громадян в управлінні державою тощо).

5.Перетворюючись із світоглядного ідеалу в цілі політичної діяльності демократія набуває ознак громадського руху за відповідні світоглядні цінності (національно-

демократичного, соціально-демократичного, ліберальнодемократичного, християнсько-демократичного тощо).

Отже, термін „демократія” є одним з найбільш розповсюджених, багатоаспектних і багатозначних понять як політичної теорії так і політичної практики.

Узагальнюючи багатоманітність трактувань, зазначимо, що демократія –

-це організація та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм, на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв"язуванні проблем і питань суспільного врядування;

-це форма суспільного ладу, заснована на участі громадян в процесі прийняття рішень через пряме народовладдя і делегування свого суверенітету представницьким і виконавчим органам влади, за якої гарантуються права і свободи особистості і меншин, забезпечується право громадян на контроль за діяльністю владних структур, реалізуються принципи поділу влади та представництва інтересів всіх соціальних груп;

-це форма організації та функціонування політичної системи, за якої існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства.

Залежно від ступеня участі народу в управлінні суспільними справами, демократія може функціонувати упевних організаційних формах – прямій (безпосередній) та представницькій.

Пряма (безпосередня) демократія передбачає безпосереднє волевиявлення народу при виробленні та прийнятті державних рішень (на зборах, референдумах, плебісцитах, всенародних обговореннях тощо).

Представницька демократія – форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників, які діють від імені своїх виборців та підзвітні їм.

117

Представницька демократія передбачає опосередковану участь громадян у прийнятті рішень шляхом вибору ними своїх представників в органи державної влади.

Історично первинною формою демократії вважається демократія, яка виникла і функціонувала у античних містах-полісах в 5 ст до н.е. Добу античності часто називають класичним періодом полісної організації суспільства.

Античний поліс – це місто-держава, певна форма соціально-економічної і політичної організації суспільства у Стародавній Греції та Стародавній Італії, що об"єднував вільних громадян міста. Поліс мав власні форми політичного устрою, звичаї, традиції, право. Брати активну участь у політичному житті поліса – було обов"язком кожного громадянина.

Початки демократичного врядування прийнято пов’язувати з реформами Солона у VI столітті до н.е. Однак особливого розвитку демократія набула в Афінській державі часів Перікла (490-429 рр. до н.е.), якого називають "батьком афінської демократії". В Афінській державі вирішення усіх важливих суспільних питань та загальнодержавних справ відбувалось на народних зборах, до участі у яких залучались громадяни полісу. Суспільне життя характеризувалось значним інтересом людей до політики та їхньою високою політичною активністю. Політика для афінянина не була віддаленим та відчуженим об"єктом, а сприймалась, як частина життя. Однак варто зазначити, що громадянство в ті часи було дуже обмеженим і його мало далеко не все населення держави, яку сучасних демократіях.

Отже, основними рисами античної демократії були:

-Маломасштабність демократії. Демократія не поширювалась на інші міста-поліси і не сприяла об"єднанню греків навіть перед зовнішньою загрозою.

-Широке застосування механізмів прямої демократії, коли усі громадяни полісу мали право і обов"язок брати участь у прийнятті рішень з важливих державних питань. Найчастіше це відбувалось на міських зборах, які скликались виборним органом.

-Участь громадян у здійсненні правосуддя та виконання ними адміністративних функцій у державних установах. Ці посади займались на виборній основі або шляхом жеребкування на один рік.

-Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян.

-Одностайність при прийнятті рішень. Фракційність і інакомислення засуджувалися і каралися остракізмом – відлученням від громади (в Афінах – терміном на 10 років).

-Вузьке громадянство, яке обмежувалося корінним (у другому поколінні для афінської демократії) вільним населенням чоловічої статі міста – держави.

-Принцип рівності та свободи громадян виводився з членства у даній громаді і був підпорядкований її спільним інтересам. Уявлення про будь-які універсальні людські чи

політичні права були відсутні.

Починаючи з XVII–XVIII століть починають формуватись національні держави. Уявлення про демократію суттєво змінюється. Сфера застосування поняття демократії переноситься з міста-держави на націю-державу. Тобто, старе розуміння демократії (як самоврядування, що вимагало невеликих політичних одиниць, базувалось на єдиній волі народу і здійсненні народного суверенітету через пряму участь в управлінні) не знаходить застосування

вдержавних об’єднаннях з великими територіями і багаточисельним населенням.

Вкінці XVIII-поч.XIX століть розвиток ідей народного суверенітету відбувається у

новому напрямку–політичного плюралізму й представництва інтересів. Формуються уявлення про демократію як форму правління, при якій владний суверенітет народу реалізується як через пряме народовладдя так і через делегування владних повноважень представницьким органам.

Отже, з появою масштабних держав-націй відбуваються глибокі зміни в інститутах та

практиці демократії.

Американський політолог Роберт Дал вказує на наступні:

-Невід"ємним елементом сучасної демократії стало представництво. Народ необов’язково сам має приймати рішення. Народ делегує свою волю виборним уповноваженим представникам, які відстоюють його інтереси на державному рівні.

-Розміри демократичної держави мають перспективу необмеженого зростання. -Механізми прямої демократії відрізняються обмеженою сферою застосування (за

118

винятком деяких країн, наприклад Швейцарія, де вони належать до національної специфіки).

-Розмаїтість суспільного життя, множинність інтересів стала сприйматися як

норма.

-Долаються моністичні уявлення про єдиний загальнонародний інтерес та єдину народну волю, які були властиві античній демократії

-Політичний плюралізм визнається принципом функціонування всієї політичної системи.

-Конфлікти інтересів, зіткнення позицій розглядаються як неминуче і природне явище.

-Розширення індивідуальних прав, свобод особи стало характерною ознакою сучасних представницьких демократій, які дістали назву ліберально-демократичних систем.

-Виникла поліархія–сучасна форма представницької демократії, що відрізняється від ранніх маломасштабних демократій і недемократичних систем.

Поняття "поліархія" Р.Дал ввів з метою представити різницю між демократичним ідеалом і демократичною практикою і показати, що старі уявлення про демократизм політичного устрою не відповідають умовам сучасних складних суспільств.

Отже сучасне розуміння демократії пов"язане із становленням національних держав у Нові часи та із виникненям складних плюралістичних суспільств, перед якими постала важлива проблема врегулювання конфліктів інтересів та захисту прав особи.

Основні відмінності між античними та сучасними уявленнями про демократію наведені в таблиці 16.1.

2. Політичні принципи демократії.

Принципи демократії формувались і конкретизувались в історичному розвитку суспільнополітичних відносин. В різноманітних тлумаченнях і трактуваннях демократії є загальні положення, обов"язкові компоненти, без яких демократія не реалізується. Основними політичними принципами демократії є:

1.Принцип народного суверенітету. Його суть–у визнанні народу єдиним джерелом і верховним носієм влади у суспільстві.

2.Принцип представництва, згідно з яким народ (як єдине джерело і верховний носій

влади у суспільстві) делегує владні повноваження державним органам, які обираються. Це зумовлено неможливістю у сучасному суспільстві реалізувати безпосередню участь кожного громадянина у прийнятті політичних рішень.

3. Принцип більшості (принцип мажоритаризму). Сутність його–у прийнятті важливих політичних рішень більшістю або за її згодою. Проте права меншості теж захищені демократичними законами та політичними інститутами держави. Тобто право більшості поєднується з гарантіями дотримання та охорони прав різноманітних меншин (релігійних,

етнічних, політичних тощо).

4. Принцип права меншості на опозицію. Цей принцип передбачає рівність більшості і меншості у своїх правах і свободах та реальну можливість й гарантоване законом право для безвладної меншості створити опозицію.

5.Принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, їх взаємна урівноваженість на основі механізмів стримувань і противаг.

6.Принцип виборності органів державної влади–важливий та невід"ємний принцип

демократії.

7. Принцип політичного та ідейного плюралізму. Його суттєвими ознаками є:

багатоманітність соціальних та політичних інтересів, позицій; множинний характер громадської думки і позицій різних суб"єктів політики; багатопартійність; політичне суперництво, конкуренція тощо.

8.Принцип компромісу та консенсусу передбачає подолання конфліктів між суб"єктами політичного процесу та досягнення згоди.

9.Принцип свободи і рівності. Свобода у демократичному суспільстві не означає

свободи від влади взагалі, не ототожнюється із абсолютною свободою. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи.

119

Принцип рівності передбачає рівність усіх перед законом; рівність у правах і обов"язках; рівність у правах в управлінні державою.

10. Принцип гласності та свободи слова.

Зазначені принципи лежать в основі функціонування усіх демократій.

3. Концепції демократії.

Уся багатоаспектність та багатогранність демократичних процесів у сучасній політологічній науці зводиться до низки теоретичних концепцій. Протягом ХІХ – ХХ ст. розвиток демократичноїтеорії зумовив формування трьохосновних концепцій демократії:

учасницької (партисипаторної) демократії; елітарної демократії; плюралістичної демократії.

1.Учасницька (партисипаторна) демократія. Концепція учасницької

(партисипаторної) демократії обгрунтовує необхідність участі широких верств населення не лише у виборах своїх представників чи прийнятті рішень на референдумах, плебісцитах, а й участі безпосередньо у політичних процесах при підготовці, прийнятті та впровадженні в життя владних рішень. Згідно з цією концепцією, громадяни спроможні свідомо приймати політичні рішення, а ірраціоналізм, спонтанність мас можуть бути подолані шляхом підвищення освітнього рівня та компетентності народу. Розуміючи складність та неможливість здійснення в сучасних умовах прямої демократії у повному обсязі, прихильники концепції пропонують створення такої політичної системи, яка б поєднувала принципи прямої та представницької демократії.

Критики теорії зауважують, що прийняття важливих рішень непрофесіоналами може призвести до популістського авторитаризму.

2.Елітарна демократія. Прихильники концепції елітарної демократії наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні державою через низький рівень їхньої компетенції у політиці, схильності до ірраціоналізму та радикалізму. Згідно з концепцією елітарної демократії реальна влада має належати політичній еліті, яка володіє наобхідним рівнем знань, компетенцією, необхідними навиками в управлінні суспільством, дотримується демократичних принципів. Народові має належати тільки право періодичного, головним чином електорального, контролю за складом еліти.

3.Плюралістична демократія. Концепція є певним компромісом між теоріями елітарної та учасницької демократії. Основні її положення були сформульовані у працях М.Вебера, Й.

Шумпетера, А.Бентлі, Р.Дала, С.Ліпсета та інш.

Згідно з концепцією плюралістичної демократії, народ складається з конкуруючих між собою груп інтересів і не може виступати єдиним суб"єктом політичної дії (за виключенням національно-визвольних рухів, громадянських воєн тощо).

Демократія повинна бути складним механізмом артикуляції, представництва та узгодження інтересів і здійснюватися компетентними представниками груп інтересів, які здатні приймати виважені політичні рішення. Плюралістична теорія розглядає демократію, як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими групами інтересів (економічними, соціальними, етнічними, демографічними та іншими).

Провідне місце серед сучасних трактувань демократичного правління на засадах політичного плюралізму займає теорія поліархії, яку обгрунтував Роберт Дал. Він зазначав, що

поліархія – це політичний устрій, який відрізняється двома характеристиками:

а)поширенням громадянства на відносно велику долю дорослого населення; б)включенням до громадянських прав можливості бути в опозиції й голосувати проти

найвищих посадових осіб.

Необхідними для поліархії є наступні інститути:

Інститути поліархії

−виборність органів державної влади та здійснення влади виборними урядами;

−вільні і чесні вибори;

120