Структурними елементами політичного процесу є:

1)формування цілей і завдань політичних структур;

2)конституювання та організація політичних інститутів;

3)прийняття та виконання управлінських рішень;

4)контроль за функціонуванням політичних інститутів та організацій;

5)підтримка функціонування політичних інститутів та організацій.

Етапи політичного процесу:

І − етап презентації політичних інтересів;

ІІ− етап прийняття політичних рішень і формування політичної волі;

ІІІ− етап реалізації політичної волі, виражений у формі управлінських рішень.

Різновиди політичних процесів:

1) за об’єктами політичного впливу (внутрішньополітичні та зовнішньополітичні);

2)за формами політичного регулювання соціальних відносин (базові та периферійні);

3)за ступенем публічності (відкриті та приховані);

4)за критерієм стійкості взаємозв’язку соціальної та політичної структур суспільства

(стабільні та перехідні);

5)за характером перетворення влади (революційні та еволюційні).

Отже, політичний процес являє собою сукупність всіх динамічних змін у поведінці та відносинах суб’єктів, у виконанні ними ролей та функціонуванні інститутів, а також у всіх інших елементах політичного простору, що здійснюються під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів.

Зміст політичного процесу розкривається у різних формах політичної діяльності.

2. Політична діяльність: рівні, напрями, форми.

Політична діяльність — специфічна форма активного ставлення людей до свого суспільного середовища, яка має на меті цілеспрямоване його регулювання та перетворення за допомогою фактора влади. Це комплекс дій як окремих осіб, так і великих груп людей і цілих народів, спрямований на здобуття та здійснення влади або впливу на неї.

Прикладами політичної діяльності можуть бути: дебати в парламенті, переговорний процес, вибори, референдум, мітинг, пікетування, державний переворот і т. ін.

Політична діяльність не може бути прерогативою лише "сильних особистостей", "творчих еліт" або тих структур, які спеціально створені для здійснення політичної влади. Нею можуть займатися люди на різних рівнях суспільної системи. Політичною діяльністю вважаємо не лише прийняття рішень центральними органами державної влади (діяльність еліт), а й різні форми політичної активності людей внизу „владної піраміди” (діяльність мас), що прагнуть виразити своє ставлення до окремих політичних проблем, вилинути на ті чи інші політичні тенденції або рішення.

Особливості політичної діяльності:

1. Специфічний зв'язок діяльності й бездіяльності, позитивних політичних дій, зміст яких полягає у тому, щоб "зробити щось" задля досягнення певної мети, і негативних політичних впливів, суттю яких є те, щоб „перестати щось робити” і „дозволити” статися певним подіям.

2.Особливе співвідношення виявів вмотивованої цілеспрямованої активності

політичного суб'єкта і різних форм не усвідомленої, спонтанної участі людей у політиці,

раціональних та ірраціональних спонук і складників політичної діяльності.

3.Парадоксальність наслідків політики. Іноді бувають ситуації, за яких нібито продумана і цілеспрямована політична діяльність призводить до зовсім інших, часто про-

тилежних, неочікуваних і небажаних наслідків.

Залежно від місця, яке суб’єкти політики займають у суспільній та політичній ієрархії,

виділяють два основних рівні політичної діяльності:

1)елітарний рівень функціонування владних структур і здійснення ними своєї регульованої діяльності стосовно самих себе, суспільних груп, суспільних відносин;

2)рівень масової участі (або масової політики) − через розмаїті форми якої народ реалізує своє право контролю за діяльністю владних структур.

32

Залежно від того, хто й навіщо займається політикою та на який об’єкт спрямована його діяльність, змінюється зміст і форма самої політичної діяльності. Класифікація політичної

діяльності здійснюється за суб’єктами,об’єктами та рівнем інноваційності (спрямованістю в

минуле чи майбутнє),а саме:

І. За кількістю суб’єктів політики та ступенем взаємозалежності між ними

діяльність може бути:

1)індивідуальна: індивідуальний акт протесту, особиста публічна маніфестація поглядів (у пресі, на мітингу), відставка політика під впливом самостійного рішення тощо;

2)колективна: сума індивідуальних дій з мінімальним ступенем організації (демонстрація, що виникає стихійно під впливом масових емоцій);

3)групова: суб’єктом політичних дій виступають суспільні групи з певною самосвідомістю, стійкою єдністю, організацією і програмою дій (політичний страйк, повстання);

4)загальносуспільна: національно-визвольна боротьба, революція.

ІІ. За змістом та об’єктом виділяють:

1)діяльність, спрямовану безпосередньо на здобуття влади (боротьба за владні повноваження)

2)діяльність, спрямовану на створення, вдосконалення та заміну політичних інститутів та політико-правових норм (владно-управлінських структур);

3)діяльність, спрямовану на вироблення, здійснення або модифікацію політичних курсів (регулювання суспільних відносин).

ІІІ. За рівнем інноваційності (спрямованості у майбутнє чи минуле):

1)інноваційна, орієнтована на впровадження нових інституцій і на оновлення політичних курсів держави;

2)стабілізуюча, що прагне зберегти все цінне в існуючих політичних структурах,

відносинах, формах діяльності, примирити суперечності й не допустити деструктивних, руйнівних змін;

3)консервативна, націлена на недопущення суттєвих змін узагалі;

4)реставраційна, тобто протилежна до інноваційної, спрямована на відновлення

важливих інститутів і форм суспільного життя.

Залежно від характеру і методів політичних дій, що їх застосовують для запровадження змін, в інноваційній діяльності виділяють наступні види політичної діяльності:

− революційну (вона передбачає глибшу, порівняно з реформами, трансформацію суспільно-політичної системи, зміни в системі владних відносин – захоплення влади новими політичними силами, найчастіше насильницькими методами та залучення до цієї діяльності широких верств населення.);

− реформаторську (є складним процесом поступового перетворення існуючої суспільної системи та її окремих елементів – без руйнування основ цієї системи).

3. Ефективність політичного функціонування.

Політична діяльність (як індивідуальна, так і колективна, як спонтанна, так і організована) оцінюється насамперед за своїми конкретними наслідками, котрі певною мірою впливають на якісні зміни в суспільстві. Зміни охоплюють різноманітні сфери суспільних відносин, які розвиваються, удосконалюються, або, навпаки, деградують та руйнуються, унаслідок чого виникає потреба у формуванні нових відносин. І зміцнення старих, і створення нових відносин є передусім завданням політичних інституцій. Ефективність їх функціонування вимірюється відношенням досягнутого результату (у сфері їх компетенції) до максимально можливого або раніше запланованого. Це може стосуватися розподілу влади, власності, національного доходу, соціальних та культурних благ і т.д.

Поняття ефективності можна застосовувати не до всіх рівнів політичної діяльності, а лише тих, де існує більш-менш усвідомлена мета, де політико-управлінська діяльність спрямована на досягнення конкретного результату, тобто на рівні політичного функціонування владних структур (елітарної політики).

Щодо масового рівня політичної діяльності, змістом якої є висловлення інтересів, позицій, вимог, настроїв, то тут дуже важко виділити кількісні та якісні критерії для порівняння

33

досягнутого і запланованого. Іноді ефективність тієї чи іншої акції (мітингу, демонстрації) вимірюється уже самим фактом її здійснення. Тому тут доречніше говорити про впливовість окремих форм діяльності, тобто про те, наскільки даний мітинг, демонстрація підштовхнули владні структури до прийняття певних рішень.

Ефективність політичного функціонування — це фактична результативність діяльності основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій державного управління відповідно до вимог і сподівань найвпливовіших суспільних груп: їх здатністю зберігати систему правління, сприяти економічному зростанню та технологічному прогресу, задовольняти усвідомлені потреби більшості населення.

Результативність політичної діяльності залежить від наступних чинників:

1)від володіння інформацією про політичні відносини горизонтального типу (між суспільними групами);

2)від володіння інформацією про політичні відносини вертикального типу (між центральними та місцевими органами влади та населенням);

3)від розроблення політичних технологій досягнення результатів політичної діяльності;

4)від обраних цілей;

5)від прийняття політичних рішень, їх прогностичного потенціалу, передбачення можливих наслідків.

Критеріями оцінки результативності врядування також є:

1)задоволення потреб національного розвитку;

2)реалізація культурних потреб;

3)рівень міжнародного визнання;

4)визнання населенням норм, що регулюють процес вироблення і здійснення політики. Ефективність політичного функціонування можна розглядати також із позиції балансу

сил: яка суспільна енергія потрібна для збереження інститутів державного врядування, яким є співвідношення здобутків і затрат при здійсненні влади. Вона залежить від легітимності влади, готовності більшості населення визнати законність властивих їй принципів діяльності, пристосуватись до владних вимог. Чим більше зусиль докладає влада, щоб забезпечити прийнятність свого врядування, домогтися прихильності мас, тим більшим має бути її бюрократичний апарат, тим більше енергії вона вилучатиме з економічної або суспільнокорисної діяльності на підтримання власного існування.

Досягнення ефективності політичної функціонування багато в чому залежить від адекватного умовам даної країни вибору цілей і формулювання завдань розвитку суспільства, вироблення політичної стратегії.

4. Політичні технології: поняття та класифікація.

У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних прийомів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики. Суб’єкти політики, які активно впливають на процеси прийняття політичних рішень, рідко вдаються до експромтів. Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.

Політичні технології — це система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Відомий політолог Д. Видрін використовує також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб'єкти політики роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, ігноруючи загальні й довготермінові наслідки своєї діяльності, тобто використовують тактичні прийоми без огляду на політичну стратегію.

Типологія політичних технологій:

1)аналітичні (технології збору та аналізу політичної інформації);

2)директивні (технології прийняття політичного рішення);

3)мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення).

Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні

34

характеристики кожної конкретної ситуації і запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається у специфічному контексті, який необхідно правильно розуміти, щоб досягнути успіху. На основі зібраної інформації та її аналізу кандидат на ту чи іншу політичну роль формує свою політичну

позицію, або іншими словами − приймає політичні рішення.

Складовими аналітичних виборчих технологій виступають:

−аналіз громадської думки для складання точної картини настанов та думок людей на момент проведення опитування;

−аналіз результатів минулих виборчих компаній, що має на меті відстежити динаміку змін в регіоні;

−демографічний та соціальний аналіз електорату;

−проведення інтерв’ю серед репрезентативних груп, моніторинг громадської думки;

−аналіз проблем регіону;

−аналіз виборчої компанії опонентів.

Загалом аналітичні технології допомагають перевести політичну інформацію та її аналіз у гасла, пункти програм, вимоги до влади, які виборці можуть зрозуміти та підтримати.

Політичні аналітичні технології передбачають також знання закономірностей так званої

„виборчої інженерії”. Цим терміном позначають порівняльне дослідження різних виборчих округів, що має на меті визначитися у маневрах претендента і таким способом підвищити його шанси на обрання.

Особливістю директивних технологій є не лише спосіб прийняття політичного рішення,

ай усвідомленим вибором напряму і способу дії для тих, хто приймає це рішення.

Здирективних технологій що їх використовують при формулюванні передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють такі "технології змісту":

−акумуляційна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які

бкваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;

−інноваційна технологія, що передбачає обов'язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечує оригінальність і ефективність програми;

−технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм. Аналіз програм кандидатів у депутати різних рівнів переконує, що головним їх

недоліком є перенасиченість абстрактними гаслами справедливості, гуманності, демократії без визначення шляхів і механізмів їх реалізації.

Ефективність політичної діяльності також значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам удається переконати населення у правильності прийнятих рішень,

мобілізувати його на виконання цих рішень. Політична мобілізація − це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення. Мобілізуючі технології передбачають високий рівень участі мас у політиці.

Мобілізуючі технології поділяються на:

−раціональні (м’які, що спираються на переконання та жорсткі, що спираються на

примус);

−ірраціональні (посилання на авторитет та маніпуляції).

5. Політичні рішення: сутність, технології прийняття та впровадження.

Особливістю будь-якої форми політичної діяльності, серцевиною усього процесу політичного функціонування, що забезпечує виконання політичною системою її головних функцій, є прийняття і реалізація політичних рішень. Рішення є засобом узгодження інтересів, розв'язання назрілих проблем суспільства.

Політичне рішення як момент політичного процесу і як продукт діяльності певних політичних суб'єктів (насамперед керівних центрів) виступає у двох аспектах. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.

Прикладом політичних рішень можуть бути закони, накази, розпорядження, постанови тощо. Таким чином, політичні рішення поділяються на:

35