РОЗДІЛ 6. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

1.Політичні еліти: поняття, теорії, типологія.

2.Природа політичного лідерства.

3.Типологія та функції політичного лідера.

4.Механізми політичного лідерства.

1. Політичні еліти: поняття, теорії, типологія.

У кожному суспільстві існує група людей від яких залежить процес прийняття рішень, які спрямовані на визначення напряму суспільно-політичного розвитку, вдосконалення та розвиток всіх сфер суспільного життя. Ця група людей – еліта. В залежності від сфери життєдіяльності, виділяють економічну, політичну, військову, освітянську, мистецьку, духівничу, наукову та інші види еліт.

Еліта ( від франц. « elite» - «краще», «вибране», «відбірне» ) - соціальна група, яка займає найвище положення а суспільній ієрархії та здійснює керівництво у певній галузі суспільного життя.

Серед усіх еліт особливе місце посідає політична еліта.

Політична еліта – достатньо самостійна, відносно привілейована меншість суспільства, яка володіє психологічними, соціальними та політичними якостями й бере безпосередню участь у прийнятті політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

В політології існує низка теорій елітаризму, опрацьованих як зарубіжними, так і вітчизняними науковцями. Охарактеризуємо найбільш відомі з них.

1.В період С тародавньої Греції найбільш докладні елітарні погляди сформулював Платон. На його думку, лише аристократи, зокрема філософи, які отримали належне виховання та мають природні нахили до керівництва можуть успішно управляти державою.

2.Один з основоположників сучасної теорії політичних еліт В. Парето вважав, що рівновагу суспільної системи забезпечує кругообіг еліт, який є свого роду універсальним

законом історії. Елітою він вважав людей, які досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. До складу еліти може ввійти кожна людина, яка завдяки своїм зусиллям та боротьбі за покращення свого становища піднімається по соціальній драбині та здобуває панівні позиції. Цей процес є циклічним, з часом старі еліти вироджуються і зникають, а на зміну їм приходять нові. У процесі циркуляції відбувається послідовна зміна двох типів еліт: « левів», які характеризуються консерватизмом, авторитарністю, використанням силових методів здійснення влади та «лисів» яким притаманні компромісність, угодовство, використання політичного маневрування, спекуляцій, обману.

3. Наступний представник класичної елітарної теорії Г. Моска вважав, що у кожному суспільстві виникає і існує два класи людей: той, який править і той, яким правлять. Перший клас це компетентна і організована група, яка є меншістю суспільства та поповнюється здібними людьми, які відповідають потребам суспільства на конкретному етапі його розвитку. Цей клас – еліта, яка монополізує владу, виконує політичні функції, насолоджується владою, управляє більш чисельним іншим класом та контролює його.

4.Заслуговує на увагу елітарна концепція Р. Міхельса, який обґрунтував « залізний закон олігархічних тенденцій». На його думку, у кожній організації чи політичній партії, навіть демократичній, на певному етапі виокремлюється панівна меншість, поява якої спричинена необхідністю професійного керівництва, яке опирається на платний бюрократичний апарат. Таким чином виникає еліта – активна керівна меншість, якій більшість, через неможливість здійснювати прямий контроль над нею, змушена підкорюватися.

5. Аналіз політичних еліт посідає особливе місце у працях М. Вебера. Він прийшов до висновку, що політичні еліти творять харизматичні особи, що наділені особливим даром та сумою індивідуальних рис, які дозволяють їм здійснювати визначальний вплив на оточення та ціле суспільство загалом.

6. Український політолог В. Липинський розглядав політичну еліту в контексті національного відродження України, яке нерозривно пов’язане з відродженням національної еліти – аристократії. Національна аристократія повинна опиратися на матеріальну силу, здобуту

47

в процесі матеріального виробництва та моральний авторитет, який забезпечується законністю виконання елітою свої національних завдань. За В. Липинським, нову національну еліту творять представники усіх соціальних верст та класів, які усвідомили українську національну ідею і прагнуть втілити її в життя. Національна еліта повинна постійно оновлюватись і поповнюватись людьми національно свідомими та патріотично налаштованими.

7. Питання творення нової української еліти знайшло відображення у теорії інтегрального націоналізму Д. Донцова. На його думку втілення державницької ідеї можливе лише за умови існування у суспільстві провідної верстви – «ініціативної меншості», яка формується не на основі маси, класу чи партії, а є кастою кращих людей, до якої, шляхом суворого відбору, входять лише ті, хто має сильну волю та може віддати життя за втілення ідеї.

Таким чином, провідною ідеєю всіх теорій є твердження про неможливість здійснення управлінських функцій всім народом, а лише меншістю, тобто – елітою, яка повинна виконувати ряд функцій.

Функції політичної еліти:

-реалізація волі народу, суспільних груп, класів щодо здійснення політичної влади, задоволення суспільної потреби у владному регулюванні;

-артикуляція інтересів великих суспільних груп;

-аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування, вироблення стратегії та тактики політичної діяльності;

-формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;

-політичне представництво суспільних груп та їх інтересів;

-регулятивно –контролююча;

-підготовка та висунення кадрів, форування адміністративного апарату.

Одним з важливих питань теорії політичних еліт є їх типологізація. В основі типології еліт лежать різні критерії, які дають змогу віднести певну еліту до того чи іншого типу:

1.За критерієм стадій історичного розвитку еліти поділяють на:

-аристократична ( еліта крові ) існує в доіндустріальному, традиційному суспільстві;

-еліта багатства й успіху ( олігархія) притаманна індустріальному, капіталістичному суспільству;

-бюрократична еліта характерна для індустріального суспільства тоталітарного типу ( соціалізм, комунізм );

-еліта знань ( меритократія ) притаманна сучасному, постіндустріальному суспільству.

2.За критерієм обсягу політичного простору:

-загальнонаціональна;

-регіональна;

-місцева.

3.За сферою діяльності:

-адміністративна;

-комунікаційна;

4.За ідеологією:

-ліберальна:

-консервативна;

-соціалістична;

-націоналістична.

5.За характером політичного режиму:

-демократична;

-авторитарна;

-тоталітарна.

6.За можливістю доступу в еліту нових членів:

відкрита; закрита.

В межах політичної еліти вирізняють:

-еліту влади;

-еліту впливу;

48

-субеліту (суспільна верства, яка за своїм соціальним статусом наближається до політичної еліти і за рахунок якої відбувається поповнення політичної еліти).

Вконтексті співвідношення владної, управлінської та опозиційної діяльності виділяють:

-правлячу еліту, яка в даний період здійснює владу;

-опозицію, яка критикує діяльність правлячої еліти та прагне завоювати владу;

-контреліту (політично активна верства з якої в майбутньому може утворитись нова еліта,

яка прийде на зміну існуючій).

Таким чином, політична еліта – це активна, компетентна з високим ступенем організації група, що безпосередньо здійснює управління державою та суспільними справами. Діяльність політичних еліт передбачає наявність у ній авторитетної особи – лідера аналізу якого присвячене наступне питання.

2. Природа політичного лідерства.

Лідерство іманентне природі людини й існує у всіх спільнотах. З явищем лідерства стикається кожна людина вже з дитячого віку. В родині, у кожному шкільному класі існує свій лідер.

Лідер ( від англійського « leader » - ведучий ) – це член групи, за яким визнається право приймати відповідальні рішення в тій чи іншій ситуації; авторитетна особа, яка відіграє провідну роль в організації групи і регулює взаємини між її членами.

На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особистості, здатні не лише усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами суспільних груп, але й формувати систему їх політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртовувати своїх прихильників та повести їх за собою з метою забезпечення їх політичних та суспільних інтересів. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він трактується як особистість, здатна реалізувати інтереси групи за допомогою фактора влади, що дається йому цією спільнотою.

Політичний лідер – особа, що иає постійний пріоритетний вплив на певне політичне об’єднання або на все суспільство загалом завдяки своїй активній участі та ролі у політиці.

У політичному лідерстві виділяютьдва аспекти:

-формальний – пов’язаний з керівним місцем у суспільній ієрархії, високою керівною посадою з володінням владою, статусом ( Президент, монарх, прем’єр-міністр, спікер, тощо );

-неформальний - виражається в особистих якостях людини, здібностях до керівництва,

прагненні до володарювання та визнанні за нею права на керівництво з боку організації, групи чи цілого суспільства загалом. Такий тип людей часто називають типом «альфа». Люди типу «альфа» наділені харизмом ( Божим даром) вважаються такими, які «народжені» для влади.

На думку польського вченого Єжи В’ятра, людьми, що боряться за владу керують різні мотиви серед яких наступні:

- егоцентричні – концентруються на особі яка діє, або на її прих ильниках, близькому оточенні;

-соціоцентричні – спрямовані на інтереси групи людей: нації, класу, країни, всього

людства.

Водночас, люди різняться своїм ставленням до влади, яке може бути:

-автономне – цінування влади самої пособі;

-інструментальне – тлумачення влади як засобу отримання певних благ для себе або інших людей чи груп.

На перетині мотивів та ставлення до влади виникають чотири психологічні типи лідера.

1.Влада як гра. Якщо у лідера домінують егоцентричні мотиви та автономне ставлення до влади то влада сприймається як гра, а політик при цьому – гравець. Політика розцінюється як

ігрова діяльність, а влада залежить від визнання суспільством даного гравця ( М. Горбачов ).

2. Влада як панування над іншими. Такий тип виникає за умови переваги соціоцентричних мотивів та автономного ставлення до влади та виражається у нав’язуванні своєї волі іншим, цілому суспільству. Влада тут виступає засобом компенсації своїх вад, подолання

49

комплексу неповноцінності. Переважно такий тип характерний для авторитарних лідерів ( Й. Сталін, Гітлер Б. Муссоліні, Ф. Кастро ).

3. Влада як джерело багатства, престижу, слави, особистої вигоди. Цей тип виникає на перетині егоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. Уданому випадку політик не прагне відстоювати та забезпечувати інтереси народу чи певної групи, а розцінює владу як засіб досягнення особистої кориті від політичної діяльності, як можливість розбагатіти, осягнути славу. Такий тип мотивацій в суспільній свідомості оцінюється негативно, а лідер трактується як такий що не відповідає моральному взірцю політика як слуги народу.

4. Влада як служіння суспільству. Такий тип існує на перетині соціоцентричних мотивів та інструментального ставлення до влади. У суспільній свідомості він сприймається як найбільш ефективний та відповідний моральним принципам. Лідери даного типу користуються високим рівнем довіри з боку населення, оскільки ставлять перед собою мету задоволення потреб та інтересів народу. Така позиція здебільшого виникає у складних політичних ситуаціях, коли перед лідером постає питання вибору напряму суспільно-політичного розвитку, співвідношення мети та засобів її досягнення. ( В. Ющенко, Ф. Рузвельт ).

Складна природа політичного лідерства розкривається через різноманітні політологічні теорії лідерства. Назвемо основні з них:

-« теорія рис» ( автор Е.Богардус ) трактує феномен лідерства як суму видатних якостей людини – розум, енергія, організаційні здібності, компетентність, почуття гумору, тактичність, вміння привернути до себе увагу та взяти на себе відповідальність. Слабкою ланкою «теорії рис» є відсутність аналізу впиву соціальних факторів на професійне становлення лідера;

-«теорія лідера – виразника інтересів» - розглядає суть лідерства з точки зору дбайливого ставлення до потреб людей ( передусім виборців) та надання їм допомоги у задоволенні їхніх інтересів. При цьому залишається відкритим питання: чи завжди лідер мусить дотримуватись поглядів виборців, навіть у випадку, коли їх інтереси суперечать національним, чи в такому випадку приймати непопулярні для певної групи рішення, діючи самостійно, відповідно до ситуації ( при цьому до певної міри втрачаючи свій авторитет серед членів групи )?

-«теорія лідера – маріонетки» - пояснює лідерство як здатність лідера відображати інтереси своїх послідовників. Лідер - маріонетка здатен успішно орієнтуватись на інтереси своїх прибічників, які керують ним, дають йому силу і змушують приймати рішення ( автор У Берк);

-«ситуаційна теорія» - ( автор Ф. Фідлер ) – стверджує, що лідерство – це продукт ситуації, а лідер – це «пожежник», який вміє швидко відреагувати на ситуацію що склалась у зовнішньому середовищі та швидко знайти відповідне політичне рішення. У зовсім несприятливих, або навпаки у дуже сприятливих ситуаціях, більш ефективного результату досягне лідер, який орієнтується на завдання, а не на людей. І навпаки, у помірно сприятливій ситуації результативним буде діяльність лідера, який орієнтується на людей.

3. Типологія та функції політичного лідера.

Окрему увагу варто приділити питанню типологізації політичного лідера. В основі класифікації політичних лідерів, запропонованої різними вченими, лежать різні критерії, зокрема: особливості поведінки, міра впливу на суспільство чи групу, спосіб легітимації діяльності, методи діяльності, тощо. Наведемо найбільш розповсюджені в політичній науці

типології:

1. За критерієм способу набуття та легітимації влади ( М. Вебер ):

- традиційний ( вожді племен, монархи ) авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;

- раціонально–легальний, до якого відносять ліде рів, які приходять до влади загально визнаним у суспільстві шляхом, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату та в процесі якої вони довели свою здатність до управління;

50