Міжнародні відносини є важливою сферою політології і провідними ідеями зовнішньополітичної діяльності сучасних держав є мирне співіснування, колективна безпека, самовизначення народів та співробітництво.

2. Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.

Зовнішньополітична діяльність держав базується на загальноприйнятих принципах міжнародних відносин, які впливають на характер міждержавних стосунків. Головним міжнародним документом сучасності, у якому сформульовані основні принципи міжнародних відносин (міжнародного права) і передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут ООН.

Основні принципи міжнародних відносин:

−повага до державного суверенітету і суверенної рівності;

−незастосування сили чи погрози силою;

−непорушність кордонів і територіальної цілісності;

−мирне врегулювання спорів;

−невтручання у внутрішні справи;

−повага прав і основних свобод людини;

−рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;

−співробітництво між державами;

−сумлінне виконання міжнародних зобов’язань.

Дані принципи повинні бути визнані і підтримані усіма державами, міжнародними організаціями, а також активно застосовуватись на практиці.

Суб’єкти міжнародних відносин – людина, соціальна група чи організація, яка, керуючись певними інтересами, бере участь у міжнародних політичних процесах чи впливає на них. До суб’єктів міжнародних відносин належать національні держави, міжнародні організації, транснаціональні корпорації, окремі особи, релігійні чи національні об’єднання, які діють у багатьох країнах.

Національна держава – географічно обмежена, законно визнана цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Кожна держава в системі міжнародних відносин намагається реалізувати свій національний інтерес.

Національний інтерес – це збереження благ і цінностей, які дане суспільство вважає для себе істотними, це засіб обґрунтування, проголошення або критики зовнішньополітичних курсів з урахуванням потреб суспільства.

Для досягнення своїх цілей у зовнішній політиці держави використовують різні методи, зокрема: дезінтегративні (насильство, тиск, втручання у внутрішні справи інших держав) та інтегративні (компроміс, консенсус, позбавлення можливості застосовувати силу щодо інших держав). На основі цього формуються типи зовнішньої політики держав, зокрема:

− агресивна політика (характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, спробами розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики);

−активна політика (будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, на успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики);

−пасивна політика (властива державам, слабким в економічному, політичному і військовому відношенні, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є

відмовою від власного суверенітету або його частини);

− консервативна політика (пов’язана з прагненням колишніх “великих ” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою і зовнішньою політикою).

Проводячи свою зовнішню політику, держави намагаються досягнути високого рівня впливу (сили). Сила (могутність) держави на міжнародному рівні визначається багатьма критеріями, зокрема: геополітичним розташуванням, населенням (його чисельність, здоров’я,

140

освіта тощо), природними ресурсами, індустріальним розвитком держави, військовою могутністю, політичним керівництвом та внутрішньою організацією влади, дипломатією,

міжнародним іміджем. На цій підставі ми можемо говорити про певну ієрархію держав на міжнародній арені, яка виглядає наступним чином:

−наддержави (спроможні впливати на існування всього людства);

−великі держави (мають суттєвий вплив на світовий розвиток, але не панують в системі міжнародних відносин, їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні

регіону, );

−середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);

−малі держави (мають слабкий вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності та територіальної цілісності);

−мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами, незначна територія і до 2 млн. населення).

Поряд із національними державами, важливими суб’єктами міжнародних відносин є міжнародні організації – об’єднання держав, національних, громадських організацій з метою розв’язання питань регіонального або глобального характеру. Ознаками міжнародних організацій є: договірна основа, наявність спільної цілі, організаційна структура, відповідність нормам міжнародного права. Основними завданнями міжнародних організацій є: узгодження шляхів розв’язання міжнародних проблем; пошук і вироблення компромісів; врегулювання міжнародних конфліктів; розвиток міжнародної співпраці.

За характером членства міжнародні організації поділяють на міжурядові (у світі їх понад 400) та неурядові організації (понад 4 тис.). Міжнародні урядові організації створюються урядами двох і більше держав, членство у таких організаціях є добровільним і вони не порушують суверенітету окремих держав.

Головними функціями міжнародних організацій є: виступають ареною спілкування; регулююча функція під час вирішення певних проблем (МАГАТЕ, ВОЗ тощо); розподільча функція щодо дефіцитних ресурсів та послуг (Світовий банк, МВФ); сприяють об’єднанню збройних сил та посиленню військових можливостей (НАТО); в окремих випадках можуть виконувати наднаціональні функції.

Також особливий вплив як суб’єкти міжнародних відносин на сучасному етапі мають і недержавні організації – добровільні об’єднання, створені на основі спільних інтересів чи потреб (економічних, соціальних, національних тощо), їхні рішення не мають для держав юридичної сили, а лише рекомендаційний характер. Засновниками таких організацій є професійні, релігійні, громадські організації, бізнес групи чи приватні особи. Серед цих суб’єктів велику роль відіграють і транснаціональні корпорації (мережа банків, підприємств та установ, які діють одночасно в кількох країнах), метою яких є організація виробництва та отримання прибутку і їх діяльність має глобальний характер. Хоча транснаціональні корпорації діють в осн овному у сфері економіки, вони мають значний вплив на політику держав, можуть втручатись у внутрішньополітичні справи, а також посилюють економічну взаємозалежність. Щодо негативної сторони міжнародних транснаціональних корпорацій, то можна сказати, що їх діяльність часто призводить до порушення економічного балансу в системі міжнародних відносин, створення екологічних проблем, руйнування національних традицій, породжують конфлікти між різними культурами.

Суб’єктами міжнародних відносин (в дещо меншій мірі) також виступають політичні лідери, національно-визвольні, етнічні рухи; мафіозні угрупування окремих країн; окремі особи, які активно діють у сфері міжнародних відносин.

В сучасних умовах глобалізація міжнародних процесів сприяє зростанню кількості суб’єктів міжнародних відносин, що беруть в них безпосередню участь або здійснюють на них суттєвий вплив.

Суб’єкти міжнародних відносин існують не ізольовано одні від одних, а тісно пов’язані між собою і діють в рамках міжнародної системи. Разом з тим, інтере си суб’єктів міжнародних відносин є доволі різними, зокрема, виділяють спільні інтереси (кооперативна модель), взаємовиключні (конфронтація) та різноспрямовані інтереси (нейтралітет). Якщо інтереси

141

держав не перетинаються і держави можуть їх задовольнити безперешкодно, то між ними складуться партнерські відносини, якщо ж існують взаємовиключні інтереси то виникають міжнародні конфлікти.

3. Міжнародні конфлікти: поняття, причини та шляхи їх врегулювання.

Одним із ключових питань міжнародних відносин є міжнародні конфлікти. Незважаючи на те, що з початку XXI ст.. посилюється тенденція до зменшення кількості міжнародних конфліктів, проблема їх врегулювання залишається одним із важливих питань. Сьогодні можна спостерігати ряд міжнародних криз, які посилюють міжнародну напругу, зокрема, це Косово, Ірак, Афганістан та ін.

Міжнародний конфлікт – це зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації цілей та інтересів в умовах протидії. Суб’єктами міжнародних конфліктів можуть бути держави, міждержавні об’єднання, міжнародні організації. Під час конфлікту може змінюватись характер зацікавлених сторін у конфлікті, розширюватись кількість учасників, відбуватись підміна безпосередніх чи другорядних сторін конфлікту. Виникнення політичного конфлікту залежить від політичних інтересів держави, нації та інших суб’єктів міжнародних відносин.

Практика міжнародних відносин свідчить, що в основі міжнародного конфлікту дуже часто є багато чинників, зокрема: 1) бідність і нерівність у добробуті народів; 2) соціальноекономічний лад; 3) політичний устрій; 4) територіальні спори; 5) релігійні та національні протиріччя. Кожна зацікавлена сторона демонструє свою волю, висуває власні вимоги, обґрунтовує притаманну їй позицію або при певних обставинах висловлює заперечення. Отже, міжнародна суперечність виникає за умови, якщо принаймні дві країни висувають взаємні претензії.

Виділяють такі типи міжнародних конфліктів:

війна – великомасштабний конфлікт між державами, що прагнуть досягнути своїх політичних цілей за допомогою організованоїзбройноїборотьби;

світова війна – збройний міжнародний конфлікт, у який втягуються групи держав, що переслідують глобальні цілі;

міжнародна криза – конфліктна ситуація, за якої зачіпаються життєво важливі цілі суб’єктів міжнародної політики, обмежений час для прийняття політичних рішень. Події розгортаються непередбачувана, ситуація «ні миру, ні війни».

тероризм – форма політичного насильства, яке спрямовується проти урядів окремих держав (але часто страждають пересічні громадяни) і його метою є створення атмосфери страху.

громадянська війна і революція – стає міжнародним конфліктом у випадку, коле держава звертається по допомогу до інших держав чи організацій і конфлікт набуває міжнародного характеру.

конфлікт малої інтенсивності – відносини між державними та недержавними суб’єктами на регіональному рівні чи у прикордонній зоні, часто такі конфлікти можуть перерости у великомасштабні конфлікти.

Проблема врегулювання міжнародних конфліктів залишається однією із складних та актуальних в різні часи. Виділяють різні точки зору щодо шляхів врегулювання міжнародних конфліктів та підтримки миру на міжнародному рівні, зокрема:

1. створення світового державного порядку, коли окрема організація, наприклад, ООН має найвищу владу у розв’язанні світових проблем і зможе примусити суб’єктів міжнародних відносин виконувати її рішення, що сприятиме уникненню міжнародних конфліктів. Шляхи врегулювання міжнародних суперечностей і конфліктів визначено у Статуті ООН (Стаття 33), який зобов’язує членів ООН дотримуватися принципів справедливості і міжнародного права. Проте компетенція такого світового уряду повинна бути обмежена та чітко регламентована.

2. переговори як шлях до врегулювання конфліктів – у процесі переговорів конфліктна ситуація може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної форми компромісу. Якщо ж діяльність дипломатів не приносить успіху, а напруженість у стосунках ворогуючих сторін загрожує безпеці в світі, до переговорного процесу залучається

142

третя сторона-посередник. Вона може це робити з власної ініціативи або на прохання зацікавлених сторін. З такою місією виступають як держави, так і міжнародні організації, політичні діячі, які користуються довірою і авторитетом, представники світових релігій тощо.

3. посилення інтеграційних процесів, які руйнують міждержавні та міжрегіональні бар’єри, що створює умови для формування міжнародних союзів, асоціацій, мета яких – координація дій держав, об’єднання зусиль та співпраця.

Отже, проблеми міжнародних конфліктів займають важливе місце в системі міжнародних відносин і вирішення міжнародних конфліктів залежить від багатьох чинників, зокрема, від загальної міжнародної ситуації, зацікавленості конфліктуючих сторін у подоланні конфлікту, від рівня розвитку демократії, вмілого використання міжнародних посередників та застосування технологій розв’язання конфліктів.

4. Україна в системі міжнародних відносин.

Україна як суб’єкт міжнародного права визнана сучасним світом, здійснює безпосередні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями, приєдналась до міжнародних договорів, самостійно вирішує питання війни і миру. Як активний суб’єкт міжнародних відносин Україна заявила про себе після проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. Наша держава підтвердила дотримання умов договору 1991 р. між США та СРСР про обмеження та скорочення стратегічних ядерних озброєнь. Така зовнішньополітична стратегія держави зумовила активне визнання України багатьма державами світу, встановлення дипломатичних відносин. Вже в січні 1993 р. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з яких 106 встановили дипломатичні відносини.

На сьогодні Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітичного курсу, будує співпрацю із іншими державами та міжнародними організаціями. Основні цілі, пріоритети та напрями зовнішньої політики України сформульовані у «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р). Також важливими документами для розвитку міжнародних відносин стали Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р. ), результати Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991р. ), прийняття «Основних напрямків зовнішньої політики України» (2 липня 1993 р. ), прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.).

Засади, якими керується Україна як суб’єкт міжнародних відносин – норми міжнародного права, статут ООН, Ради Європи, принципи міжнародних відносин. Серед головних функцій зовнішньої політики Україна можна назвати: гарантування національної безпеки України; створення умов для прогресу національної економіки; участь у розв’язанні глобальних проблем; підтримка зв’язків з діаспорою; інформаційна функція.

Основними сферами зовнішньополітичної діяльності України є розвиток двосторонніх міждержавних відносин (Україна—США, Україна—Росія та ін..), розширення участі у європейському регіональному співробітництві, членство в міжнародних організаціях. Для України пріоритетними напрямами двосторонніх відносин є активний розвиток стосунків з такими групами держав: прикордонні держави; держави-члени Європейського Союзу та НАТО; країни Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.

Україна бере активну участь у ряді міжнародних організацій, зокрема, це ООН, Рада Європи, МАГАТЕ, ОБСЄ, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, Світова організація торгівлі та ін.. Важливим кроком на шляху євроінтеграції України було прийняття у 2005 р. Плану дій Україна—ЄС в рамках Європейської політики сусідства. Разом з тим, геополітична орієнтація України на Європу не означає ізоляцію від Росії.

Сучасні дослідження українських вчених визначають такі основні геополітичні пріоритети України:

−зміцнення України як суверенної незалежної держави ;

−повернення України в європейський цивілізаційний простір (всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки);

−зміцнення стратегічного партнерства з США і зв’язків з країнами Західної Європи;

143