протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Конституційний Суд шляхом таємного голосування обирає зі свого складу лише на один трирічний термін Голову Конституційного Суду.

Система судів загальної юрисдикції в Україні побудована за принципами територіальності і спеціалізації:

1)Верховний Суд України;

2)Вищі спеціалізовані суди (Вищий господарський та Вищий адміністративний);

3)спеціалізовані суди першої і апеляційної інстанції;

4)Касаційний суд (розглядає справи як касаційна інстанція);

5)апеляційні суди й Апеляційний суд України (розглядають апеляції на рішення судів першої інстанції);

6)місцеві суди (районні у містах, міські та військові).

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленомузаконом.

Організаційне забезпечення (фінансове, матеріально-технічне, кадрове, організаційнотехнічне) здійснює державна судова адміністрація.

Судова система України й надалі залишається малоефективною з погляду надійного захисту прав і свобод громадян. Для неї істотними ознаками є:

1)недостатній рівень фінансування;

2)чотирирівнева організаційна структура, при якій можливий повторний касаційний

перегляд судових справ; 3) відсутність процесуального законодавства.

У системі судової влади є також Вища рада юстиції України, до відання якої належить:

1)внесення подання на призначення і звільнення суддів;

2)прийняття рішення щодо порушення суддями принципу несумісності;

3)накладання дисциплінарного стягнення;

4)розгляд скарг апеляційних, місцевих суддів і прокурорів.

Прокуратура в правовій системі України є самостійним централізованим органом. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор, який призначається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної Ради Президентом України. Верховна Рада може також висловити недовіру Генеральному прокуророві.

Згідно з Конституцією прокуратура виконує функції:

1)підтримка державного обвинувачення в суді;

2)представництво інтересів громадянина або держави в суді;

3)нагляд за дотриманням законності органами, які здійснюють дізнання, досудове

слідство;

4)нагляд за дотримання законності при виконанні судових рішень.

3. Особливості системи місцевого самоврядування в Україні.

Невід’ємною ознакою демократичної правової держави є наявність системи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування – гарантоване право і реальна здатність місцевих

136

територіальних громад самостійно, незалежно і ефективно вирішувати питання місцевого значення в межах визначених законом повноважень та власної фінансової бази. Основним принципом місцевого самоврядування є його організаційне відокремлення від державної влади.

Україна першою з усіх радянських республік прийняла закон про місцеве самоврядування (1990 р.). Остаточно засади формування та діяльності системи місцевого самоврядування в Україні визначила Конституція та закон „Про місцеве самоврядування в Україні” 1997 р., який закріпив і розвинув основні конституційні положення з цього питання.

Місцеве самоврядування базового рівня в Україні здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо (тобто через проведення референдумів, загальних

зборів громадян, громадських слухань тощо) , так і через органи місцевого самоврядування:

сільські, селищні, міські, районні, обласні ради та їх виконавчі комітети (у разі наявності останніх). Для кожного з цих видів Рад за конодавчо виділяється виключна сфера компетенції, втручання до якої органам державної влади заборонено. Лише у випадках невідповідності рішень органів місцевого самоврядування Конституції чи законам України, ці рішення зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних

громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Сільський, селищний та міський голова обираються, як і самі Ради, жителями відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а голови районних і обласних – відповідною Радою.

До повноважень громад села, селища, міста (що здійснюються безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування) належить:

1)управління майном, що є в комунальній власності;

2)затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку та контроль за їх виконанням;

3)затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням;

4)встановлення місцевих податків та зборів відповідно до закону;

5)забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізація їх результатів;

6)утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, організацій та установ, а також здійснення контролю за їх діяльністю.

Повноваження обласних та районних Рад включають:

1)затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних

областей і районів та контроль за їх виконанням; 2) затвердження обласних та районних бюджетів, які формуються з коштів Державного

бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контроль за їх виконанням.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (планування та облік, забезпечення громадського порядку, управління

комунальною власністю), з питань здійснення яких органи місцевого самоврядування підконтрольні органам виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету аб о шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

Статус органів місцевого самоврядування міст Києва і Севастополя регулюється спеціальними законами.

Питання для самоконтролю

1.Охарактеризуйте процес становлення української незалежної держави.

2.Які принципи містить Декларація про державний суверенітет України?

3.Дайте характеристику основних повноважень Верховної Ради України.

4.В яких випадках Президент України припиняє повноваження Верховної Ради України?

137

5.Дайте характеристику повноважень Президента України.

6.За яким принципом формується Кабінет Міністрів України?

7.Дайте загальну характеристику судової влади в Україні.

8.Що належить до компетенції Конституційного Суду України?

9.Охарактеризуйте систему місцевого самоврядування в Україні.

Рекомендована літеретура

1.Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з фр. − К.: Вид-во „Основи”, 1995. − 176 с.

2.Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навч. посібник. − К.: Вид-во „Знання”, 2008. − 415 с.

3.Кузь О.М. Політологія. − Харків: Вид-во ХНЕУ, 2004. − 340 с.

4.Конституція України. − Харків: вид-во: „Весна”, 2007. − 48 с.

5.Політологія / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. − К.: Вид-во „Академія”, 2006. − 567 с.

6.Політологія / За ред. А. Колодій. − К.: Вид-во „Ельга, Ніка-центр”, 2003. − 664 с.

7.Троян С.С. Вступ до теорії політики. Навч. посібник. − К.: НМЦВО, 2005. − 250 с.

8.Холод В.В. Політологія. − Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006. − 480 с.

Додаткова література

1.Безсмертний Р. Самоврядування. Конституційна модель: проблеми повноцінного функціонування // Віче. – 1997. – № 2.

2.Горьовий Л., Ющик О, Парламент України: проблеми управління // Віче. – 1997 − № 4.

3.Лагітін А. Концептуальні засади політичного реформування в Україні: постановка проблеми // Політична думка. − 2002. − № 1.

4.Мірошниченко Ю.Р. Організаційно-правові засади підготовки та прийняття державнополітичних рішень. − Харків, 2004. − 365 с.

5.Нельга О. Новий парламент України у контексті професіоналізму // Віче. – 1999. − № 4.

6.Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки − 2005 / За ред. О.С.Власюка. − К.,

2005. − 245 с.

7.Філософія політики: Короткий енцикл. словник / За ред. Андрущенко В.П. − К.: Знання України, 2002. − 672 с.

138

РОЗДІЛ 19. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ 1.Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність та види.

2.Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.

3.Міжнародні конфлікти: поняття, причини та шляхи їх врегулювання.

4.Україна в системі міжнародних відносин.

1. Зовнішня політика держави та міжнародні відносини: сутність та види.

Зовнішня політика є важливою функцією держави, яка полягає у забезпеченні національної безпеки, представництві інтересів держави за межами своїх національних кордонів. Зовнішня політика держави визначається її внутрішнім життям, а також вона вносить певні корективи у внутрішньополітичні процеси. Реалізацію зовнішньої політики держава здійснює через міністерство закордонних справ, парламентські комітети з питань зовнішньої політики, посольства, наукові та культурні центри за кордоном.

Формування зовнішньої політики держави є складним процесом, оскільки різні політичні сили в середині держави мають своє бачення зовнішньополітичного курсу та національного інтересу.

Зовнішня політика – це комплекс дій, спрямованих на підтримку стосунків з міжнародним співтовариством, захист національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин.

Окрім зовнішньої політики держави виділяють міжнародні відносини, виникненню яких сприяли відносини між народами, державами, різними культурами, що тривали впродовж усієї людської історії. Взаємодіючи з іншими державами та їх об’єднаннями, кожна з держав впливає на характер міжнародних відносин.

Міжнародні відносини — система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами і групами держав, що діють на світовій арені.

Міжнародні відносини є багатогранними і різноманітними, однак в науковому середовищі практично відсутня єдина типологія міжнародних відносин. Більшість науковців поділяє міжнародні відносини на два типи: 1) відносини, які базуються на балансі сил; 2) відносини, які базуються на балансі інтересів.

Види міжнародних відносин розрізняють за різними критеріями, зокрема: а) за сферою суспільного життя – економічні, політичні, військові, культурні тощо; б) за суб’єктами взаємодії – міждержавні, відносини між міжнародними організаціями; г) за ступенем напруги – стабільні і нестабільні, співробітництва та конфлікту, миру і війни; д) за рівнем розвитку – регіональні, субрегіональні, глобальні; е) за статусом – офіційні, неофіційні; з) за змістом – відносини співробітництва, співіснування, нейтралітету.

Також виділяють такі види міжнародні відносин як: 1) партнерські відносини (існує взаємопідтримка зовнішньополітичних дій); 2) конфронтаційні відносини (політичне протистояння та несприйняття); 3) домінантні відносини (одна держава контролює іншу через економічну залежність, присутність на її території своїх військ або окупацію території).

Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах, становлять основу системи міжнародних відносин. Метою системи міжнародних відносин є збереження рівноваги сил, попередження розвитку конфліктів, що забезпечується одним з трьох типів контролю:

−імперським (єдина держава конструює решту);

−біполярним (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини у межах своїх сфер впливу);

−балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів).

Вищим рівнем структурної організації міжнародних відносин є “світовий порядок ” –

устрій, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх інших легітимних міжнародних асоціацій та інститутів, які здатні створювати і підтримувати умови їх розвитку.

139